Контрольна робота Запровадження християнства на Русі та його історичне значення
Подождите немного. Документ загружается.
Запровадження християнства на Русі та його історичне значення.
План.
Вступ.
1. Дохристянські вірування східних слов'ян.
2. Запровадження християнства в Києві: Володимир Великий.
3. Поширення християнства на Русі.
4. Історичне значення запровадження християнства на Русі.
Висновки.
Вступ.
Становлення нової держави, а саме цей процес триває зараз в Україні,
майже завжди супроводжується кризовими явищами, які охоплюють всі сфери
людського буття і особливо соціально-економічну; вони впливають на масову
свідомість населення і, в першу чергу, на релігійно-духовне життя народу.
Проблеми сього¬дення ставлять перед суспільством розв'язання питань
суспільно-політичного життя нашої країни, її національного відродження, яке
відбувається в сучасних суперечливих умовах, і тому інтерес до вітчизняної
історії, зокрема до історії релігії в Україні, зростає. Українська нація
знаходиться, як свідомо, так і підсвідомо, в пошуках тих духовних орієнтирів,
які могли б зняти соціально-психологічну напругу в суспільстві.
Відродження української культури вимагає і відродження органічно пов'язаної
з важливими історичними традиціями народного життя релігії, як духовного
феномена.
Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якій
розрізняють три головні напрями: православ'я, католицизм та протестантизм.
Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному із східних районів
Римської імперії — Палестині.
1. Дохристянські вірування східних слов'ян.
Важливим підгрунтям формування духовної культури Давньої Русі стали
власні язичницькі східнослов'янські вірування. Вченими встановлено, що
основою слов'янського язичництва було обожнювання сил природи, віра в духів,
які населяли і супроводжували людину від її народження до самої смерті. Вищий
рівень сакральних персонажів слов'яни називали словом Бог. Дослідники
переконані, що основа цього слова і його розуміння сформувалися під впливом
іранських мов.
Достеменно встановлено, що дохристиянські вірування не були сталими, а
на різних історичних етапах слов'яни поклонялися різним богам. Останні, як
правило, уособлювали найважливіші сили природи. Існували головні божества, а
також цілий ряд так би мовити другорядних, котрі населяли води, поля, ліси.
Окремих богів мали окремі племена, роди та, навіть, сім'ї. З плином часу з них і
сформувався великий пантеон божеств, що був задіяний великими групами
населення.
У передхристиянські часи універсального значення набуває поклоніння богу
Перуну, культ якого набуває по-суті загальнодержавного значення. Варто
вказати, що аналоги давньоруського Перуна були і в балтських, і в
1
скандинавських племен. Перун являв собою бога-громовержця, а в
індоєвропейській традиції саме бог грози пов'язувався з війною і вважався
покровителем воїнів. Саме це й дозволяє висловити припущення, що Перун
сприймався як небесний патрон князя та його дружини.
Перуна, вочевидь, уявляли приблизно так, як пізніше Іллю Громовержця: по
небу на колісниці, запряженій четвіркою коней мчить грізний бог, котрий у
руках тримає зброю - чи то спис, чи то сокиру, якою разить свого супротивника-
нечисть. Слід колеса або списа - то є блискавка, а грім - гуркіт від його небесної
колісниці. Відповідно, сонячний диск на небі уособлює колесо колісниці Перуна.
Перун був не селянським, а військовим божеством. Він сприймався не лише як
бог громовиці, а й - війни та зброї. Взагалі варто зауважити, що зброї в
ранньослов'янському світосприйнятті надавалась чудодійна сила. Разом з воїном
у могилу клали не абияку зброю чи її муляжі, а найбільш дорогу і рідкісну. На
зброю переходила воїнська сила її хазяїна, вона була нібито продовженням
людини. На зброї приносились присяги. Для того, аби вберегти тварин від
пошестей, через стадо кидали сокиру.
Ідол Перуна стояв у центрі язичницького храму, спорудженого в Києві за
наказом князя Володимира 980 р. Таке ж почесне місце йому було відведено і на
дитинці Новгорода дружинником Добринею. Вочевидь, нічим не відрізнялося
місце ідола Перуна і в інших містах давньої Русі.
Крім Перуна, до слов'янського язичницького пантеону, узаконеного 980 р.,
входили також Дажбог і Хорос, які уособлювали Сонце. Перший з них був
слов'янським божеством, і традиційно сприймався як син не згаданого в переліку
980 р. Сварога - бога вогню (до речі, вогонь на Русі іноді так і називали
сварожичем). Вже сама складна назва цього слов'янського божества (бог, котрий
дає) вказує на те, що саме до нього зверталися в молитвах з проханнями про
отримання певних благ, матеріальних цінностей чи моральних задоволень.
Дослідження міфології балтських слов'ян утвердило вчених у думці щодо
праслов'янського характеру культу Дажбога.
Другий бог Сонця - Хорос - запозичений князем Володимиром в іранців.
Також іранське походження має культ Сімаргла - бога Землі, підземного царства
(в іранській міфології його зображували у вигляді гібридної істоти - напівсобаки-
напівптиці; в роки правління династії Сефевідів він навіть став державною
емблемою Ірану).
Стосовно причин появи в пантеоні 980 р. божеств, яким поклонялися
іраномовні племена, в історичній літературі висловлено різні думки. Частина
дослідників схильна вважати, що до Києва вони потрапили через сіверян, котрі
перед тим зазнали помітного впливу іраномовного населення. За цікавою
гіпотезою В.Топорова, прилучення Володимиром до пантеону іранських богів
було пов'язане зі спробою залучити на свій бік хорезмську гвардію, запрошену
Хозарським каганатом в 70-х рр. Х ст. на службу. Адже до київського пантеону
було включено саме тих іранських богів, які користувалися найбільшою
популярністю саме у середньоазіатських іранських народів, зокрема в Хорезмі.
Тим самим Володимир робив крок спрямований на відрив середньоазіатського
2
хорезмського гарнізону від тюркомовних хозар і потужної в релігійному та
економічному відношенні єврейської общини.
Суто слов'янське коріння мав культ Стрибога - бога вітрів. Він також
сприймався як бог, що розподіляє чи поширює багатство, блага. До нього, як і до
Дажбога, зверталися з проханнями про наділення добром чи поширення благ.
Ще одне божество з пантеону 980 р. - Мокош - являла собою жіноче
божество родючості та домашнього господарства. Зазвичай, її зображували в
образі домовика жіночої статі з великою головою та довгими руками.
Типологічно Мокош близька до грецьких мойр чи германських норнам, котрі
плели нитки долі. Вочевидь, Мокош виступала в ролі чи то дружини, чи
жіночого відповідника громовержця Перуна. Витоки культу Мокоші традиційно
пов'язують з фінськими племенами, хоч існує погляд на нього і як на
праслов'янський (балто-слов'янський).
До архаїчного, балто-слов'янського, шару східнослов'янської міфології
належить і культ Волоса-Велеса, згадка про нього відсутня в переліку пантеону
980 р. У більш ранніх документах, зокрема починаючи з договору Русі з греками
907 р. в "Повісті временних літ", Велес виступає як "скотьий бог" - покровитель
домашніх тварин, а також бог багатства. В договорах з греками Велес
асоціюється із золотом, з багатством, а другий, згадуваний паралельно з ним, бог
- Перун - зі зброєю.
1
Досить прикметно що ідол Перуна в Києві стояв на горі, а ідол Велеса - на
Подолі, в нижній частині міста. У протиставленні в міфології Перуна Велесові
дослідники вбачають певне відображення соціальних протистоянь, а саме:
дружина - народ, воїн - виробник, варяг - слов'янин. І в цьому контексті
відсутність Велеса у пантеоні 980 р. несе певне символічне значення - намагання
Володимира не заохочувати подібного роду протиставлення.
У народному сприйнятті Велес - персонаж, який може прийняти подобу ведмедя
чи змія. У легендах і казках містяться згадки про його кульгавість, одноногість,
кривизну, сліпоту тощо. В цьому також дослідники вбачають протиставлення
Велеса небесному богу, який завжди є досконалий: двоногий, прямий і
гострозорий.
Крім названих вище східнослов'янських божеств, у деяких дослідженнях
зустрічаються згадки про інших богів: Ярила, Купала, Морена, Ладо, Леля,
Полеля, Дідо, Трона, Рода. Проте, як кваліфіковано стверджують інші
авторитетні дослідники цієї проблеми, їх з впевненістю можна віднести лише до
так званої "кабінетної" міфології. Адже достовірних чи достатньо переконливих
аргументів для ідентифікації їх зі східнослов'янськими культовими персонажами
не існує, або доказові конструкції побудовано на помилках і фантазіях.
2. Запровадження християнства в Києві: Володимир Великий.
В історію Давньоруської держави князь Володимир увійшов передовсім як
правитель, котрий цікавився релігійними справами і врешті-решт навернув
давньоруський народ до християнства. Хоч, як можна зробити висновок з
1
Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990.
3
попередньо викладеного матеріалу, не бракувало в нього заслуг і в інших сферах
діяльності.
Вперше свою увагу на релігійних справах князь Володимир зосередив
відразу ж після перехоплення від Ярополка київського князівського стола.
Прибувши до Києва, згідно оповіді автора "Повісті временних літ", князь
"поставив ідолів на горбі над двором теремним: Перуна дерев'яного, а голова
його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, й
Мокоша".
2
Тобто йдеться про облаштування першого на Русі пантеону
язичницьких богів. Пантеону в якому було зібрано як слов'янські, так і
неслов'янські божества, але ті, котрим поклонялися племена, включені до складу
Давньоруської держави.
Традиційно в історіографії стверджується, що реформа язичництва була
покликана зримо об'єднати різнорідні місцеві культи різних частин недавно
об'єднаної Русі в єдиний державний культ, аби в такий спосіб ствердити і
зміцнити цю саму державну єдність Давньоруської держави.
Щоправда, подібні твердження, хоч і мають доволі давню історіографічну
традицію, все ж не є загальноприйнятими нині. Ще на початку ХІХ ст. історики
віднайшли джерельні докази того, що Володимир насправді запровадив не цілий
пантеон язичницьких богів, а лише намагався зробити загальноприйнятим на
Русі культ язичницького бога Перуна. А пізніша літописна легенда була потрібна
давньоруським авторам лише для того, аби ще більш зримо показати вади князя-
язичника, що в уяві літописця ХІІ ст. могло бути більш гріховним, ніж
поклоніння багатьом богам, аби потім зобразити його разюче перевтілення в
суцільну доброчинність.
Вочевидь, подібного роду ідеологічним цілям слугує і такий своєрідний
літописний літературний образ як "вибір вір", що став уже чи не хрестоматійним
сюжетом вітчизняної історії. Як відомо, його суть зводиться до того, що
напередодні хрещення Русі до Володимира приходили місіонери мусульмани,
іудеї, "німці", навертаючи князя-язичника до своєї віри. Грецький "філософ" до
Києва прибув останнім. Але його тлумачення різниці між праведниками і
грішниками, розповіді про сцени Страшного суду та можливості посмертного
воскресіння для праведників настільки вразили Володимира, що для себе
особисто він остаточно і безповоротно обрав шлях, по якому личило йти далі.
Але для того, аби не помилитися у своєму виборі, він розіслав в різні кінці світу
десять своїх бояр, аби ті наочно могли пересвідчитися в правильності рішення
князя. Повернувшись до Києва, бояри утвердили переконаність Володимира,
акцентувавши увагу на тих почестях, які їм влаштували візантійський імператор і
константинопольський патріарх, а також - красі й пишності "грецької" служби.
Але, як цілком слушно зауважують учені з цього приводу, ні вся попередня
історія, ні тривалі економічні зв'язки, ні пам'ять славних предків, ні сама
географія не залишала князю Володимиру іншого вибору, ніж того, що вчинив
він у 988 р.
2
Субтельний О. Історія України. – Київ, 1993.
4
Говорячи про хрещення Русі князем Володимиром не можна оминути
увагою ще один сюжет, тісно пов'язаний з ним - так звану "корсунську легенду".
В основі цього сюжету лежить проблема хрещення самого князя, яке відбулося
трохи раніше, ніж хрещення ним киян і всіх русів.
Давньоруський автор однозначно стверджував, що місцем прилучення
Володимира до християнської Церкви стало найбільше візантійське місто
Північного Причорномор'я - Корсунь. Історики вже досить давно поставили під
сумнів цю інформацію, логічно припускаючи, що в князя зовсім не було потреби
їхати для здійснення цього таїнства до далекого Корсуня, якщо в Києві вже
майже століття існував християнський храм, а самі християни жили в
самісінькому центрі міста. Інша справа, що вже пізнішим давньоруським
книжникам, аби ще більше сакралізувати ім'я Володимира-Хрестителя,
знадобилося "відправити" його до Візантії, щоб він саме там, у сакральній
столиці світу, прилучився до нової віри. Хрещення у Візантії істотно міняло
місце володаря в ієрархії влади та статус його країни з-поміж інших держав.
Введення ж християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II,
візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з
проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в
обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав
обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) — опору
візантійського панування в Криму — і захопив його. Імператор змушений був
погодитися на той шлюб. Охрестившись сам, Володимир зробив християнство
державною релігією, що мало велике позитивне значення.
3. Поширення християнства на Русі.
Християнство поширювалося на Україні ще задовго до княжіння
Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що
ходили великим походом на Царьгород. Українське населення не противилося
християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина
княжої дружини була християнська. Ігорева дружина Ольга також прийняла
християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав,
що його дружина буде сміятися з нього. Володимир Великий не тільки сам
прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За
наказом князя всі без винятку хрестилися.
Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й
палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра —
дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав:
«Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть
його».
3
І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що
називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували
християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових
святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру. Проповідниками
християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні
3
Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990.
5
аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван
Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати
з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий.
Першим митрополитом з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і
надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без
погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж
учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами
св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити
українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгородський
патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.
В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний
церковний причет — люди, які виконували при церкві якісь обов'язки аби церква
прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми і вони не
підлягали світському судові; судив їх єпископ. В церковному уставі Володимира
Великого вони перелічені:
ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця,
проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник,
сліпець, хромець тощо.
Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих
родинах: сини священика ставали також священиками. Попович, що не вчився і
не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного
духовенства вимагали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й писати
та знати церковні обряди.
4.Історичне значення запровадження християнства на Русі.
Утвердження християнства на Русі призвело до руйнування вищого рівня
релігійно-міфологічної організації. Частину богів було повністю викорінено з
народної пам'яті, частину - замінено християнськими святими. Так, функції
Перуна перейшли до св. Іллі-пророка, Велеса - до св.Власія. Ще одна їх частина в
процесі "демонізації" зазнала настільки серйозних трансформацій, що відтепер
сприймалася з відверто негативним відтінком нечистих, таких, що несуть шкоду.
Прикладом останнього дослідники називають метаморфози, що відбулися в
сприйнятті Мокоші, яка в пізнішій російській лексиці перетворилася на
"мокосью" - жінку легкої поведінки.
Більше пощастило представникам нижчих поверхів слов'янського
язичництва, які і в умовах поширення християнства все ж зуміли залишити за
собою певні ніші в свідомості людей. Зокрема, уявлення про духів і демонів, які
населяють природу і безпосередньо впливають на життя людини, хоч і зазнали
значних змін, проте залишаються фактом реальної релігійної свідомості значної
кількості віруючих християн.
Прийняття населенням Давньоруської держави християнства прилучило
його до греко-візантійської цивілізації. Саме грецькі церковно-мистецькі канони,
книжність, стиль духовності витворили фундамент руського світу культури. У
Києві, а згодом і повсюдно на Русі почали влаштовувати школи, книгописні
6
майстерні (скрипторії), і дуже швидко Русь стала однією з найбільш розвинутих
у культурному плані середньовічною державою.
Запровадження християнського віровчення зміцнювало авторитет і владу
князя, вносило позитивний струмінь у розбудову державності. Християнізація
вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши
можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією,
Германією, іншими тогочасними державами Європи.
Князь Володимир у новій для себе якості християнина, отримавши в
хрещенні ім'я Василя, правив Київською Руссю ще цілих двадцять п'ять років,
внісши за цей час чимало нового як у порядок організації влади, так і
облагородження її зовнішнього вигляду та наповнення новим ідейним змістом.
Насамперед, літописці й історики звертають увагу на масштабні зміни в
зовнішніх проявах князівської влади та давньоруської державності. Саме вже
будучи християнським володарем, князь Володимир почав карбувати власні
золоті і срібні монети - знамениті златники і срібники. І хоч економічних мотивів
для таких дій було не надто багато, але вони мали під собою серйозні ідеологічні
підстави - засвідчували суверенність володаря.
Вельми серйозних змін зазнає в цей час і зовнішній вигляд давньоруських
міст, передовсім, зрозуміло, Києва. Свою столицю князь розбудовує на взірець
сакрального Константинополя. До невпізнання змінюється і ландшафт поблизу
Києва, де уздовж головних річок півдня Русі виникає ціла низка нових міст.
Головними причинами такої своєрідної урбаністичної революції виступають
потреби захисту давньоруської столиці з південного боку, від нападів
войовничих печенігів. Адже впродовж останніх десятиліть територіальний
розвиток держави Рюриковичів протікав у північному, північно-східному і від
недавніх часів у західному напрямках. Внаслідок чого Київ опинився практично
на південних окраїнах держави, в небезпечній близькості до печенігів.
Будівництво ж Володимиром "городів" на південь від Києва та особливо
колонізація саме в часи його правління Лівобережжя Дніпра мали важливі як
військово-стратегічні, так і політичні й навіть ідеологічні наслідки.
Висновки.
Запровадження християнства на Русі призвело до того, що у суспільстві
з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й
впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя.
Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь
стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі
рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.
На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували
єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та
єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і
законодавство.
Отже, православ'я стало фундаментом для створення централізованої
держави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення
християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі
підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про
7
певну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою
Західною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова,
адже з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені
латиномовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація
Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.
16. Виникнення Запорозької Січі та її роль в боротьбі українського
народу проти іноземних загарбників.
План.
Вступ.
1. Причини виникнення Запорозької Січі.
2. Урядова політика щодо козаків.
3. Виникнення реєстрового козацтва.
4. Роль Запорозької Січі в боротьбі українського народу проти іноземних
загарбників.
Висновки.
Вступ.
Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що
основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях — Київщині,
Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня
Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були
незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво. Козак в
перекладі з тюркських мов означає: «вільний кінний вої, воїн-здобичник»
4
.
Козацтво, Запорозька Січ є унікальним явищем не тільки української, а й
світової культури. Нині, в час становлення та розвитку української державності
з'ясування причин виникнення, особливостей розвитку Запорозької Січі є
надзвичайно актуальною справою, адже саме Запорозьку Січ з її
демократичним устроєм недаремно називають першою демократичною
державою республіканського типу в Європі.
1. Причини виникнення Запорозької Січі.
Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні
(посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної
залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних
земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити
козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози);
національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського
населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).
Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже
тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.
4
Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. У 3-х томах. – К., 1990.
8
Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні
були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та
посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь
спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім
об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка —
прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти
татар і заготівля дичини та риби.
Надзвичайно важливу роль у наступному впорядковуючому становленні та
згуртуванні козацтва відіграв факт виникнення організаційного ядра -
Запорозької Січі. Через брак прямих достеменних свідчень питання часу і місця
виникнення першої Січі на сьогоднішній день залишається дискусійним.
Зокрема І.Каманін відносив час появи постійного осередку козацтва на
запорозьких землях ще до кінця XV ст. В.Голобуцький вважав, що ця подія
сталася уже в 30- 50-х рр. наступного століття. М.Грушевський був
переконаний в тому, що появу козацької твердині за Дніпровськими порогами
слід відносити вже до1580-х рр.
Перша згадка про потребу в побудові укріплених замків на прикордонні
відноситься до 1533 р.: черкаський староста О.Дашкевич пропонував сейму
побудувати фортецю на одному з островів Дніпра, для захисту південних
кордонів держави від турецько-татарських набігів. Брак державних коштів не
дозволив цього зробити. Однак, нагальна потреба в цьому існувала й
реалізувати задум випало князю Дмитрові Вишневецькому, котрий на початку
1550-х рр. зводить нижче Дніпровських порогів, на острові Мала Хортиця,
перший укріплений кам'яний замок.
Однак питання щодо ототожнення замку Вишневецького з першою
козацькою Січчю не отримало в історичній науці однозначного трактування.
Частина дослідників вважає, що саме від Малохортинського укріплення
розпочинається багатовікова історія козацьких твердинь. Інша ж частина
заперечує це, наводячи цілий ряд доволі переконливих доказів. Зокрема,
вказується на відмінності в архітектурній побудові камінної фортеці
Вишневецького та пізніших дерев'яних укріплень січовиків. Звертається увага і
на той факт, що до складу гарнізону в цей час входили не лише козаки, а й
представники інших категорій військово-службової людності - бояри, драби,
слуги князя. Та й власне організаційна побудова січової громади, де особливо в
пошані був принцип виборності старшин, суттєво відрізнявся від закладеної
Вишневецьким та ним же керованої твердині.
Водночас, наводячи аргументи проти ототожнення замку Вишневецького з
першою Запорозькою Січчю, варто наголосити на великому значенні ініціативи
князя Дмитра в подальшій консолідації козацтва та становленні на запорозьких
землях власне першої класичної Січі. Не даремно М.Грушевський називав його
"духовним батьком огнища нової української плебейської республіки".
Назва походить від укріплень ("засік"), збудованих за дніпровськими
порогами, де з середини XVI ст. базувалися козаки. Своє місцеположення Січ
періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка
9
(біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки — на о. Базавлук. З
1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).
Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки
складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе
козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців —
кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а
територіальне — з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними.
Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. Загалом Військо
Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у
боях, і волосних — сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де
не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки
становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.
Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах.
Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала
старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з
зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.
Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя,
військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін.
Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.
Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї
території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази
королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало
власне козацьке право. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що
будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право
фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-
адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види
злочинів, покарань і т.ін.
2. Урядова політика щодо козаків.
Процеси стихійного формування на південному порубіжжі держави
впливової військової сили, за умови відвертої слабкості військової потуги
Великого князівства Литовського та його неспроможності захистити свої землі
від нападів кримських, ногайських та інших причорноморських орд, з
невідворотністю змушували правлячу еліту звернути увагу на козацтво та
спробувати зорганізувати його.
Особливої гостроти проблемі надавало те, що з середини ХVІ ст.
розпочинається принципово новий етап розвитку українського козацтва, а саме:
перенесення вироблених ним оригінальних форм господарювання, способу
життя та світосприйняття - незалежного та вільнолюбного - на українські
внутрішні землі, у міста та волості. За спостереженням І.Крип'якевича, процес
перенесення козацьких звичаїв і традицій до давніх українських центрів
протікає досить швидко й органічно.
5
Перемішуючись з опозиційно
5
Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990.
10