Контрольная работа по истории Украины (на укр. яз)

Подождите немного. Документ загружается.

Міністерство освіти і науки України

Відкритий міжнародній університет розвитку людини «Украина»

Факультет: Економіки та менеджменту

Кафедра “Фінансів”

Контрольна робота

з навчальної дисципліни: Історія України

На теми: «Північне Причорномор'я в античну епоху».

«Київ часів Володимира та Ярослава».

«Огляд історичної літератури про початки української козаччини».

«І. Виговський і Ю. Хмельницький (порівняльна характеристика

історичних портретів і їх діяльності)».

«Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка

«Берестейський мир (вспоминах і історичних матеріалах)».

«Культурно-ідеологічні процеси в Україні у 40-50-тї рр».

Студентки І курсу

Заочної форми навчання

Викладач:

___________________________

Київ – 2008

ЗМІСТ

1. Північне Причорномор'я в античну епоху…………………………………..3

2. Київ часів Володимира та Ярослава………………………………………..10

3. Огляд історичної літератури про початки української козаччини……….17

4.І. Виговський і Ю. Хмельницький (порівняльна характеристика

історичних портретів і їх діяльності)………………………………….......... 24

5. Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка……..30

6. Берестейський мир (вспоминах і історичних матеріалах)………………...36

7. Культурно-ідеологічні процеси в Україні у 40-50-тї рр…………………...41

Список використоної літератури………………………………………………45

1. Північне Причорномор'я в античну епоху

Географічне положення Криму багато в чому визначало долю народів, що

населяли його в різні часи. Із зростанням міжнародної торгівлі між Сходом та

Заходом, яка йшла через Чорне море, посилювалася й військово-стратегічна

значимість суходільних та водних шляхів півострова. Держава, що володіла

узбережжям Криму, мала з цього значний економічний та політичний зиск.

Тому протягом V—XV ст. Таврика постійно притягувала інтерес

припонтійських держав; Візантії, Хозарського каганату, Київської Русі,

Трапезундської імперії, Золотої Орди, Генуї, Венеції, Молдови та Османської

імперії.

Історію середньовічної Таврики V— XV ст. можна умовно поділити на

п'ять основних періодів, кожному з яких притаманна та чи інша політична

тенденція, зумовлена розстановкою сил у причорноморському регіоні. Для

першого періоду (друга половина V — перша половина VI ст.) є характерним

прагнення Візантії закріпитися в гірській частині півострова та на узбережжі.

У другій половині VI — першій половині X ст. (другий період) у зв'язку з

включенням Таврики до складу Хозарського каганату влада Візантії значно

слабшає, а часом стає номінальною. Однак уже в другій половині X —

першій половині XIII ст. (третій період) над узбережною частиною панує

Візантія, а після 1204 р. — Трапезундська імперія. Понад століття (кінець X

—XI ст.) східна частина півострова знаходилась під протекторатом Київської

Русі. У четвертому періоді (друга половина XIII — перша половина XIV ст.)

Таврика перебувала під військово-політичним контролем Золотої Орди.

Водночас у постійному протиборстві формувалися колонії двох торговельних

республік — Генуї та Венеції. У Криму, як і у всьому басейні Чорного моря,

більш міцні позиції спромоглася завоювати Генуя. П'ятий період — 60-ті

роки XIV ст. — 70-ті роки XV ст. — характеризується послабленням і

розпадом Золотої Орди і зміцненням військово-політичних умов у регіоні.

Понад століття точилася боротьба народів Східного Середземномор'я і

Причорномор'я з турецькою агресією, яку їм так і не вдалося зупинити.

Етнополітичні процеси, які відбувалися в Північному Причорномор'ї в III

— V ст. н. е., значною мірою торкалися і Криму. Писемні джерела свідчать

про те, що у Північно-Причорноморський регіон проникають різні

германські племена. У більшості випадків джерела позначають готів, які

очолили союз племен, що став наймогутнішим за часів короля Германаріха

наприкінці IV ст. н. е. Окрім готів, у Північне Причорномор'я проникали й

інші варварські племена північного та західного походження.

Поява в Причорномор'ї гунів і розгром ними союзу германських племен у

70-х роках IV ст. призвели в подальшому до значних міграцій варварського

населення (в тому числі й готів) у Подунав'я та Крим.

У другій половині V ст. частина готів-трапезитів залишає Таврику. Після

укладення союзу з гунами-утигурами вони переселяються на Таманський

півострів. Слід зазначити, що саме в цей час переривається функціонування

могильників Ай-Тодор та Чатирдаг.

У VI ст. за часів імператора Юстиніана і готи виступають як федерати

імперії. У цей час на Боспорі знаходились військові загони під проводом го-

тів Годили та Вадурія. У Південно-Західному Криму за розпорядженням

Юстиніана і для захисту готів-федератів, які там проживали і кількість

яких дорівнювала 3 тис. бійців, будуються "довгі стіни"V. Археологічні мате-

ріали з могильників Криму доводять, що у VI—VII ст. готи, які населяли

Таврику, зберігали культурні зв'язки з іншими германцями, що мешкали у

Центральній ЄвропіV, звідки на Боспор потрапляли гепідські та остготські

пряжки.

Ще у II—III ст. римляни розглядали узбережні та гірські території Криму

як свої, намагаючись убезпечити їх від вторгнення кочівників, створюючи

опорні пункти, розміщуючи загони легіонерів у Херсонесі, Сімболоні (Ба-

лаклава), Хараксі, Алма-Кермені, Усть-Альмі, Трапезунді (район Алушти),

Боспорі. Спадкоємиця Риму Візантія продовжила закріплення своїх володінь

у Тавриці. Посилення у V—VI ст. тиску на кордони імперії варварських

племен призвело до втрати візантійською армією стратегічної ініціативи. Це

змусило уряд спрямувати значні зусилля на будівництво оборонних споруд.

У першу чергу візантійці намагалися укріпити старі міські центри.

Такими в Тавриці були Херсонес і Боспор. Однак потребували захисту і

великі території Передгірського та Гірського Криму, де проживало хлібо-

робське населення (піддані імперії або її союзники—федерати). Вже за часів

правління імператора Юстиніана І (527—565) у Південно-Західному Криму.

Для закріплення стратегічного панування наприкінці VI — початку VII ст.

поряд з довгими стінами будуються фортеці, які могли брати під свій захист

мирне населення та військові підрозділи у випадку відступу від стін або

прориву супротивника на якійсь ділянці опору. Окрім будівництва фортець,

візантійська адміністрація починає насаджувати серед місцевого

"варварського" населення християнство. Формування християнської ідеології

у мешканців Таврики відбувалося під сильним впливом та через культурні

зв'язки з Херсонесом — місцем шанування багатьох християнських святинь.

До початку VII ст. засновуються готська та сугдейська єпархії. У другій

половині — наприкінці VII ст. візантійські гарнізони та федерати залишають

частину фортець Таврики. Епідемія чуми, довготривалі війни з арабами

призвели до виснаження людських ресурсів імперії. Практично всі сили та

засоби було спрямовано на організацію оборони східних кордонів і столиці.

Чисельність армії значно зменшилася, і вона значною мірою

децентралізуваласяV.

Після розпаду близько середини VII ст. оногурської конфедерації під

владу Хозарського каганату підпадає частина Східного Криму, включаючи і

Боспор. Поява на північно-західних кордонах імперії нової міцної держави —

Хозарського каганату — змушує Візантію вжити значних дипломатичних

зусиль, щоб зупинити просування хозар углиб півостроваV.

До 30-х років VIII ст. хозаро-візантійські стосунки в Тавриці мали

відносно мирний характер, якщо не зважати на ексцес 711—712 рр. під час

правління Юстиніана II, коли хозари виступили проти імперії на захист

населення Гірського Криму та ХерсонесаV.

У другій половині VII ст. у Таврику переселяються з Приазов'я та

Північного Кавказу носії так званої салтово-маяцької культури (болгари та

алани). На середину VIII ст. вони заселили Керченський півострів, північно-

західне та південно-східне узбережжя Таврики, а також частину Гірського

Криму. У другій половині VIII ст. ці поселення були зруйновані, можливо,

хозарами. З другої половини VII по X ст. відбувається інтенсивна

інфільтрація болгар та аланів у глибинні райони Гірського Криму. Частина

болгар, які осіли в районах Гірського Криму та на узбережжі, приймає

християнствоV, про що свідчить поява склепів візантійського типу, в яких

салтовцї ховали своїх небіжчиків, та будівництво християнських храмів,

відкритих на Кордон-Обі, у Георгієвському, Пташкіно, Тепсені, біля с.

ПоворотнеVта в Алушті. У першій половині VIII ст. у зв'язку з масовою

міграцією малоазійських греків з Візантії у період іконоборства на узбережжі

Таврики виникає кілька десятків нових поселень, на яких зводяться храми та

монастирі. Водночас широкого розвитку в районах Гірського Криму набуває

виробництво будівельної й тарної кераміки.

У VIII—X ст. кількість населення в Тавриці значно збільшується. На

Південнобережжі та в Гірському Криму виникають печерні монастирі, а на

великих поселеннях починається храмове будівництво. Приблизно на межі

IX—X ст. у Східному Криму з'явилась нова єпархія, центром якої стало місто

Фулли.

З посиленням влади хозар (VIII— IX ст.) у Криму й стабілізацією

військово-політичного становища в регіоні переривається функціонування

візантійської системи оборони, тому що візантійці вивели свої гарнізони з

фортець, а гірські проходи. Загарбання клісур у 787 р. повсталими

прибічниками Іоанна Готського й правителя Доросу було тимчасовим і

незабаром хозари поновили контроль над Гірським Кримом.

В останній чверті IX ст. (близько 885 р.) у Причорноморських степах

з'являються загони печенігів, які під натиском гунів просуваються на захід,

займаючи землі Хозарського каганату. Одна гілка печенізьких орд

уклинилася між Таврикою й основною територією Хозарії, перервавши

зв'язок останньої з візантійськими містами Криму. Незважаючи на всі

зусилля, до яких вдавалися хозари, щоб витіснити печенігів, останні не лише

змогли зберегти завойовані позиції, а й просунутися далі на захід. Поступово

в хозарсько-печенізький конфлікт втягуються Візантія та Київська Русь (що

переслідують свої військово-політичні та економічні цілі).

Одним із основних напрямків в політиці Візантії в районах Північного

Причорномор'я протягом IX—XI ст. було прагнення перешкодити

закріпленню на берегах Понту Київської Русі, яка намагалася заволодіти там

ключовими позиціями економічного и стратегічного характеру.

Київські князі вели наступ у трьох основних напрямках: південно-

західному (Подунав'я та Балкани); південном (Таврика); південно-східному

(Подоння та Таманський півострів). Тому всі зусилля візантійської

дипломатії спрямовувалися на те, щоб "жити з печенігами у мирі" й

зіштовхувати їх із Руссю, Хозарією та Болгарією. Київські князі

дотримувалися такої самої тактики, використовуючи печенігів у боротьбі з

хозарами й здійснюючи тиск на Візантію. Скориставшись походами "русів"

під проводом князя Хельга на Тамань у 932 р., Візантія відновила свою владу

в Тавриці, Роман І (920—944) направив у Крим військо, яке захопило

КлиматиV. Однак у 933—934 рр. торки, які проживали на захід від Аланії,

завдали візантійцям поразки біля фортеці Вілендар Похід Святослава на

Саркел у 965 р. остаточно підірвав могутність Хозарського каганату. Лише

після цього Таврика, певно, позбавляється хозарської небезпеки.

Особливо відчутними для панування Візантії у Північному

Причорномор'ї стали удари, завдані Руссю наприкінці X ст. Скориставшись

тимчасовим послабленням Візантії, сили якої були виснажені безперервними

війнами з арабами, болгарами та міжусобицями, Володимир Святославич

здійснив у 988— 989 рр. похід на Таврику і після тривалої облоги захопив

Херсонес. Такі рішучі дії руського князя змусили візантійського імператора

Василія II (976—1025) виконати обіцянки, які він дав раніше.

Охрестившись у Херсонесі, Володимир одружився з сестрою імператора

Ганною. Залишивши Херсонес, Володимир посадив у Тмуторокані свого

сина Мстислава. До 60-х років X ст. Хозарський каганат під ударами

печенігів, Візантії та Київської Русі втрачає військово-політичне панування в

Тавриці. Протягом X— XII ст. в Криму точиться боротьба між печенігами та

половцями, Візантією та Руссю. У цей час Візантія зберігала своє панування

переважно у Південному Криму, а Русь закріпилася в Східній Тавриці,

створивши тут Тмутороканське князівство. Контроль над районами Гірського

Криму Візантії вдалося зберегти завдяки створеній тут низці укріплених

пунктів, що з часом перетворилися на міста.

Децентралізація Візантії у XI— XII ст. приводить до створення на

східних кордонах незалежних або напівзалежних феодальних держав.

Посилення сепаратистських тенденцій, що базувалися на повній економічній

незалежності від центральної влади, вже наприкінці XI — першій половині

XII ст. сприяло створенню напівзалежного феодального князівства на

території колишньої візантійської феми Халдея, яке очолювала династія

Таврів-ТаронітівVМожливо, з XII ст. встановлюється тісний політичний

зв'язок між Таврикою і Трапезундом, хоча економічні та інші зв'язки

Південного Понту і Криму не переривалися з античних часів. Після

утворення у 1204 р. Трапезундської імперії Херсон і Готські Климати

увійшли до складу держави Великих КомнінівV, що продовжувалося до

завоювання Криму монголами. Залежність Таврики від Трапезунду

виявилася, імовірно, у щорічній сплаті податків і наданні необхідних

допоміжних загонівV.

У подальшому (особливо у XV ст.) відносини між Трапезундською

імперією і князівством Феодоро, яке сформувалося на землях колишніх

візантійських володінь у Тавриці XIV ст., були союзницькими. Вже перші

трапезундські імператори Олексій І (1204—1222) та його брат полководець

Давид прийняли титул Великих Комнінів і підписувалися: "Вірний во Христі

Бог, цар імператор всього Сходу, Іверів і Замор'я (тобто кримських

володінь)"V.

Перша чверть XIII ст. позначилася появою у Східноєвропейських степах

монголів. Саме монгольські завоювання XIII ст. визначили історію народів

Євразії майже на три століття. Монголо-татари здійснювали напади на Крим

ще з часів своєї першої появи у Причорноморських степах. Спочатку їхні

удари були спрямовані на райони Східної Таврики і насамперед Судак, який

зазнавав розгромів у 1223, 1238, 1249 рр. На початку 1243 р. монголи на чолі

з Бату повертаються з походу в Західну Європу і розміщуються в

Причорноморських та Прикаспійських степах, на цей час вони вже володіли

Степовим Кримом. Населення Таврики з укріпленими містами, фортецями,

монастирями і сільськими поселеннями зберігало автономію, сплачуючи

монголам данину, про що повідомляє В. Рубрук (1253)V. Таким чином,

населення Гірського Криму потрапляє в залежність від монголо-татар між

1243 та 1253 рр.

Походи монголів у гірські райони Криму відбувалися й у другій половині

XIII ст. Згадка про одну з таких навал збереглася на сторінках грецького

синаксаря із Судака від 28 травня 1278 р. Однак найзначнішим за своїм

катастрофічним наслідком вважається похід на Крим Ногая (1299 р.). Криза,

зумовлена сепаратизмом Ногая наприкінці XIII ст., позначилась і на містах

Криму. Поразка Токти дозволила Ногаю захопити на короткий час і його

кримський улус. У Таврику для збирання данини Ногай відправив свого

онука Актджу, якого вбито у Кафі у 1298—1299 рр. Під час битви, що

відбувалася в 1300 р. між Ногаєм і Токтою, військо Ногая було розбите, а сам

він загинув. Таврика знов перейшла до Токти (1290—1312).

Після смерті Бирзибека (1359) в Золотій Орді починається період

внутрішнього хаосу і феодальних міжусобиць (60— 70-ті роки XIV ст.).

У 40-х роках XIV ст. у Криму активізує свою діяльність генуезька

колонія. Близько 1345 р. генуезці захопили м. Чембало, "гордих, безпечних та

незгодних між собою" грецьких князівV. Проте, розпочавши будувати тут

фортеці, генуезці зазнали невдачі. Загін монголів, що прибув у місто,

зруйнував зведені стіни, а мешканці Чембало врятувались, тікаючи в гориV. У

1365 р. генуезці захопили Солдайю з 18 поселеннями, які до цього належали

монголам.

Послабленням Золотої Орди негайно скористалися сусідні держави. У

1361—1362 рр. розпочинається будівництво кріпосних стін Мангупа, яке

продовжується приблизно до 1380 р. Про це свідчать написи, знайдені на

городищі в різні роки розкопок.

Будівельні заходи феодоритів у 60—80-х роках XIV ст. не обмежуються

лише зведенням стін на Мангупі. Саме в цей час у Гірському Криму

будується ціла низка невеликих фортець, які начебто обмежують володіння

Феодоро, допомагаючи позначити кордони

У XIV ст. на території Готії відбувався складний процес консолідації

місцевих соціально-політичних сил, формування феодальної держави. Окрім

внутрішніх умов цьому сприяли й зовнішні чинники. Під час правління ханів

Токти (1230— 1312), Узбека (1312-1342) і Джанібека (1342—1357) монголи

здійснюють напади на міста та поселення Східного Криму: у 1308 р. спалена

Кафа, у 1322 Судак пограбовано Толак-Теміром, а у 1327 — Агадж-башли-

бекомV. Постійна загроза нападу кочівників змушувала мешканців Судака та

його околиць залишати обжиті ними місця і перебиратися на територію

Готської єпархії. Участь володарів Мангупа у походах правителів Криму —

Солхата 60—90-х років XIV ст. вказує, з одного боку, на їхню залежність від

Золотої Орди, а з другого — на досить тісні, подекуди дружні відносини.

2. Київ часів Володимира та Ярослава

Як і більшість великих міст світу, Київ завдячує своїм звеличенням

власному географічному положенню. Розташований у середній течії Дніпра,