Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

з 1000 танків та самохідних гармат, 450 бойовими літаками і

20 військовими кораблями. Готуючись до війни й очікуючи значних

втрат серед цивільного населення, ізраїльський уряд наказав

освятити земельні ділянки в міських скверах та парках, де

планувалося робити масові поховання.

Ізраїльтянам протистояли чималі арабські сили. На кордонах із

Ізраїлем Єгипет утримував близько 100 тис. солдатів та офіцерів,

понад 1100 танків і самохідних гармат, 900 артилерійських

установок. Сирійські сили налічували 65 тис. солдат, 300 танків, 300

гармат. Йорданія виставила проти Ізраїлю 55 тис. солдат і 200

танків. Ірак вислав на війну 20 тис. солдатів і 200 танків. Загалом у

повітряних силах арабських країн налічувалося 635 бойових

літаків.

Бойові дії другої арабо-ізраїльської війни, яка згодом отримала

назву "шестиденної війни", розпочалися 5 червня 1967 р.

несподіваними авіаударами ізраїльських ВПС по військових об'єктах

арабів. У перший день війни араби втратили 441 літак, що значною

мірою згодом визначило перебіг бойових дій. Силам арабської

протиповітряної оборони за перші два дні боїв вдалося збити лише 28

ізраїльських літаків. Свій напад ізраїльтяни мотивували воєнною

необхідністю та бажанням випередити арабську атаку.

Після масованих авіаударів ізраїльські війська розпочали наступ

на єгипетські та йорданські позиції. 6 червня ізраїльська армія

захопила Сектор Гази та зав'язала бої за Єрусалим. Незважаючи на

запеклий арабський опір, упродовж двох днів ізраїльтянам вдалося

захопити арабські дільниці Єрусалима і весь західний берег річки

Йордан. Не отримавши допомоги від своїх союзників, король

Хусейн вже 7 червня погодився припинити вогонь. Знищивши

головні сили єгипетської та йорданської армії, 9 червня ізраїльтяни

атакували Сирію. Метою операції було оволодіти Голанськими

висотами, гірським плато, яке панує над прилеглою територією

Ізраїлю, а, водночас, є природною перешкодою, що прикриває

Дамаську долину. Захопивши Голанські висоти, 10 червня 1967 р.

ізраїльтяни припинили бойові дії на сирійському фронті.

Єгипет, Сирія та Йорданія зазнали принизливої воєнної

поразки. На Синаї в полон потрапило понад 3000 єгипетських

офіцерів і 21 генерал. Ізраїльтяни знищили й захопили 800

єгипетських танків, серед яких близько 300 були зовсім або майже

неушкодженими, більшість з них з невикористаним боєзапасом.

Добре укріплений оборонний район навколо Шарм аль-Шейху, що

контролював Тіранську протоку, єгиптяни залишили взагалі без бою.

Загалом усі арабські країни втратили лише вбитими близько 20 тис.

чоловік. Втрати Ізраїлю були мінімальними: 759 чоловік

вбитими, 3000 пораненими, 200 танків і 100 літаків.

У результаті війни 1967 р. Ізраїль захопив 70 тис. кв. км

території сусідніх арабських країн (Синайський півострів, Сектор

Гази, західний берег Йордану зі Східним Єрусалимом, Голанські

висоти) і встановив повний контроль над Акабською затокою. У зв'язку

з цим, упродовж червня 1967 р. місця свого постійного проживання

покинули близько 100 тис. єгиптян та сирійців і близько 300 тис.

палестин-ців. Згодом повернутись змогло лише 14 тис. чоловік. Після

війни 1967 р. загальна кількість офіційно зареєстрованих

палестинських біженців сягнула 1 344 576 чоловік. Формально

погоджуючись із правом арабів повернутися на окуповані землі,

Ізраїль, водночас, розпочав у вересні 1967 р. на окупованому

західному березі Йордану будівництво єврейських поселень, які

швидко вплинули на зміну демографічної ситуації в регіоні.

Єгипет не змирився з поразкою й практично одразу ж після

завершення широкомасштабних бойових дій "шестиденної війни"

розпочалися сутички на лінії Суецького каналу, що згодом отримали

назву "війни на виснаження". Ця війна мала два етапи: перший

(липень 1967 — травень 1969 р.), коли бойові дії велися наземними

військами й зводилися здебільшого до артилерійських дуелей та вза-

ємних рейдів командос, і другий (травень 1969 — серпень 1970 р.) —

період "електронної війни", що полягала в глибоких авіанальотах та

протидії їм засобам ППО. Кількість збройних сутичок в зоні

Суецького каналу в кінці 60-х рр. зростала в геометричній прогресії.

Якщо у 1967 р. перестрілки спалахували кілька разів на тиждень, то

в 1969 р. вони відбувалися щодня. Ізраїль зазнав порівняно великих

втрат. За офіційними ізраїльськими даними, з липня 1967 по

квітень 1969 р. у сутичках з єгиптянами загинули 543 військові та

116 цивільних осіб, а поранено, відповідно, 1763 і 629 чоловік. Разом

з активізацією конфлікту на Суеці посилилася діяльність

палестинських партизанів. Лише впродовж 1968 р. партизани

здійснили понад 1000 бойових операцій. Загалом з моменту

закінчення "шестиденної війни" до середини 1970 р. ізраїльська

армія втратила в боях з палестинцями 738 осіб убитими й 2728

пораненими.

Президент США Л. Джонсон ще 19 червня 1967 р. виступив із

заявою про "п'ять принципів" мирного врегулювання на Близькому

Сході. На думку президента США, мирне порозуміння могло б бути

досягнуте на основі: визнання прав народів на національне існування,

справедливого вирішення проблеми біженців, забезпечення вільного

судноплавства у регіоні, обмеження регіональної гонки озброєнь,

взаємного визнання незалежності та територіальної цілісності.

Арабські країни різко негативно сприйняли запропоновані США

принципи врегулювання, що давали, на їх думку, односторонні

переваги Ізраїлю. Рада безпеки ООН прийняла 22 листопада 1967 р.

резолюцію №242 з вимогою вивести ізраїльські війська з

окупованих арабських територій. Через відсутність в англійському

тексті резолюції означального артикля іке перед словом іегіііогіез

(території) зміст документа суттєво відрізнявся від французького,

іспанського та російського текстів, у яких було чітко визначено

вимогу звільнити всі захоплені під час останнього конфлікту

території. Користуючись казуїстичними зачіпками, Ізраїль

відмовився виконувати резолюцію. Для врегулювання конфлікту на

Близький Схід було вислано спеціальну комісію ООН, очолену

шведським дипломатом Гуннаром Яррінгом, який, втім, не досягнув

успіху.

Зважаючи на безперспективність подальпюї збройної

конфронтації, Єгипет та Ізраїль у кінці 60-х рр. все більше схилялися

до мирного вирішення конфлікту. Державний секретар США Уїльям

Роджерс 9 грудня 1969 р. виступив з проектом мирної угоди на

Близькому Сході. Початково зустрінутий вороже план згодом був

прийнятий сторонами конфлікту як основа для переговорів. 7 серпня

1970 р. Ізраїль та Єгипет підписали угоду про припинення вогню.

Арабо-ізраїльське протистояння на межі 60—70-х рр.

Після війни 1967 р. в арабських країнах почався потужний

антиізраїльський та антизахідний рух. Біля посольств західних країн

відбувалися протестаційні демонстрації, почалися напади на

іноземців та погроми їх магазинів і фірм. У деяких арабських

країнах офіційно заборонено поширення західних книг, преси та

кінофільмів. Підтримуючи арабів, соціалістичні країни (крім Румунії)

розірвали дипломатичні відносини з Тель-Авівом.

Арабські країни вирішили готуватися до реваншу за програну

війну. На зустрічі керівників арабських держав у Хартумі 29 серпня

— 3 вересня 1967 р. було вирішено, що багаті нафтові країни регіону

(Лівія, Саудівська Аравія та Кувейт) щороку виділятимуть Єгипту

та Йорданії 135 млн. ф. ст. на потреби оборони. У відповідь

Єгипет погодився вивести свої війська із Ємену. Саудівська Аравія,

натомість, пообіцяла припинити підтримку монархістських сил у цій

країні. Було вирішено не вести з Ізраїлем мирних переговорів і не

погоджуватися на підписання мирної угоди, перш ніж будуть

звільнені території, окуповані ізраїльтянами унаслідок "шестиденної

війни".

Поразка арабів у війні призвела до кризи в керівництві ОВП.

Ще в кінці 1966 р. усередині ОВП стався конфлікт між А. ас-

Шукейрі та незадоволеними його авторитарними методами

керівництва. Опозиційну групу очолив керівник бюро ОВП у

Бейруті Шафік аль-Хут і командувач Армією визволення Палестини

Ваджіх аль-Мадані, в минулому активні діячі групи "Герої

повернення". У відповідь на створення опозиційної групи А. ас-

Шукейрі розпустив виконком організації та створив з відданих собі

людей Революційну раду. Невдачі під час війни 1967 р. викликали

гостру критику з боку противників А. ас-Шукейрі. У липні 1967 р.

він відновив виконком, увівши туди додатково В. аль-Мадані, а

згодом змушений був піти у відставку. У 1968 р. створено

еміграційций палестинський парламент. Згодом сформовано новий

виконавчий комітет ОВП, очолений лідером ФАТХ Ясі-ром

Арафатом (1929 р.н.). Організація зав'язала близькі відносини з

СРСР, який надавав їй велику матеріальну та військову допомогу.

Військова поразка арабів у війні 1967 р. спричинила зміни в

тактиці палестинського руху опору. Усвідомивши неможливість

прямої конфронтації з Ізраїлем, частина ОВП вирішила вдатися до

терористичної діяльності як засобу тиску на окупаційний режим. 23

липня 1968 р. група з трьох бійців Народного фронту визволення

Палестини, захопивши на аеродромі в Афінах Боїнг 707

ізраїльської авіакомпанії, змусила екіпаж перелетіти до Алжиру.

Уряд Ізраїлю погодився обміняти 35 заручників та екіпаж на групу

ув'язнених діячів палестинського руху опору. Поступки

інспірували нові напади, і вже 26 грудня 1968 р. сталася нова

спроба захоплення ізраїльського аеробуса. Цього разу Тель-Авів

вирішив відреагувати жорстко. Літак було взято штурмом,

терористів вбито. Згодом здійснено акцію відплати. Ізраїль вислав

до Бейрута спеціальний підрозділ командос, який висадившись з

вертольотів у аеропорту ліванської столиці, упродовж півгодини

підірвав 13 цивільних літаків пасажирських авіаліній арабських країн і

без втрат повернувся додому. У результаті цієї акції ніхто не

загинув, але світове співтовариство негативно поставилося до

подібного методу боротьби з тероризмом, а палестинці лише

посилили свої напади.

У кінці 60-х рр. головною базою ОВП стала Йорданія.

Упродовж 6-9 вересня 1970 р. палестинці захопили чотири цивільні

авіалайнери західних країн, три з яких (американський, англійсь-

кий та швейцарський) перегнали на "поле Доусона" —

закинутий військовий аеродром часів Другої світової війни в

Йорданії. Після довгих переговорів палестинці випустили

заручників і підірвали захоплені літаки. Хоча унаслідок подій на

"полі Доусона" ніхто не постраждав, король Хусейн (1935—1999)

усе ж був неза-доволений діями палестинців, які створили в

Йорданії власну "державу в державі". Бажаючи ліквідувати

некерований палестинський партизанський рух, король Йорданії

Хусейн наказав армії 17 вересня 1970 р. знищити палестинські

підрозділи на території країни.

Запеклі бойові дії між йорданською армією та палестинцями

навколо Аммана та на заході Йорданії тривали протягом 10 днів.

На допомогу палестинцям з півночі безуспішно пробували

пробитися сирійські танкові колони. Арабські країни висловили

незадоволення акцією Хусейна, а президент Єгипту запросив

палестинців і йорданців до Каїра для термінових переговорів. За

активним посередництвом Г.А. Насера 27 вересня 1970 р. вдалося

домовитися про припинення вогню та наступну евакуацію сил ОВП з

Йорданії до Лівану. У результаті цих подій виникли

ультрарадикальна терористичні групи Абу Нідаля (1937—2002)

"ФАТХ — Революційна рада", та Алі Хасана Саламеха (1932—1979)

"Чорний вересень", які не підпорядковувалися центральному

керівництву ОВП, а на власний розсуд розпочали безжально

винищувати ізраїльтян та йорданців.

Переймаючись усобицями в арабському таборі, Г.А. Насер

наступного дня після закінчення переговорів помер від серцевого

нападу. Наступником Г.А. Насера став засновник організації

"вільних офіцерів" Анвар Садат (1918—1981). Більш поступливий

щодо питань порозуміння з Ізраїлем, А. Садат погодився в лютому

1971 р. на відкриття наступного раунду переговорів.

Третя арабо-ізраїльська війна

У 1972 р. ситуація навколо арабо-ізраїльського протистояння

черговий раз загострилася. Під час Олімпіади в Мюнхені група з восьми

бойовиків "Чорного вересня" здійснила терористичну акцію.

Палестинці захопили 5 вересня 1972 р. заручників зі складу

ізраїльської олімпійської команди. У результаті невміло проведеної

німецькою поліцією операції загинули всі 9 заручників та 5

терористів. У відповідь на акцію в Мюнхені, ізраїльські

спецслужби вбили кількох лідерів палестинського руху, а армія

здійснила каральні рейди проти баз ОВП на території Лівану.

З $іетою протидії ескалації напруженості президент США Р.

Ніксон запросив на початку 1973 р. до Вашингтона короля Йорданії

Хусейна, ізраїльського прем'єра Голду Меїр (1898—1978) та

президента Єгипту А. Садата, який прислав замість себе політичного

радника Хафеза Ізмаїла. Спроба налагодження діалогу була зірвана

через диверсійний рейд, здійснений 10 квітня 1973 р. ізраїльськими

командос до Бейрута, під час якого вбито кількох палестинських

лідерів і висаджено в повітря штаб-квартиру ОВП. Крім того, до

різкого погіршення зовнішньополітичного іміджу Ізраїлю

спричинилося знищення ізраїльськими ВПС цивільного лівійського

авіалайнера над Синаем. Впевнений у власній військовій перевазі,

Ізраїль не мав наміру йти арабам на поступки.

На початку вересня 1973 р. почалося нове зближення

роз'єднаних через ідеологічні суперечки арабських країн. Об'єднавчим

центром знову виступив Єгипет. А. Садат нормалізував відносини з

Саудівською Аравією та Йорданією. Про свою підтримку жорсткої

антиізраїльської позиції заявили Сирія, Лівія, Кувейт і Катар.

Вважаючи подальші мирні пере-

говори безперспективними, А.

Садат вирішив розпочати проти

Ізраїлю війну. У попередні роки за

допомогою радян-

ських

військових радників реоргані-

зовано єгипетську армію,

підготовано детальні

аерофотокарти ізраїльських по-

зицій, проведено технічне

переоснащення збройних сил.

Об'єднані сили Сирії та Єгипту

налічували 430 тис. солдатів, 3225 танків і 946 бойових літаків. їм

протистояло 115 тис. ізраїльських солдатів з 1700 танками і 488

літаками.

Ретельно спланована та підготована воєнна операція почалася в

другій половині дня 6 жовтня 1973 р. Попереджені про можливу атаку

арабів ізраїльські генерали очікували наступу вранці, а коли він не

відбувся, відпустили частину солдатів додому, оскільки саме на той

день припало єврейське свято Йом Кіппур (Судного Дня). Звідси

конфлікт отримав назву "війни на Йом Кіппур".

Бойові пловці єгиптян замурували спеціальним розчином

горловини системи, яка зливала у

Суецький канал і згодом запалювала нафту, що мало перешкодити

переправі. Після цього розмивши водометами піщані вали на

укріпленому ізраїльтянами березі, араби спорудили кілька

понтонних мостів. Перекинувши цими мостами через канал значні

танкові сили, єгиптяни впродовж шести годин захопили "лінію Бар-

Лева" — смугу ізраїльських укріплень на східному березі Суецького

Третя арабо-

ізраїльська війна. Бойові

каналу. Просунувшись углиб Синаю на 10 кілометрів, єгиптяни

зупинилися на лінії Артилерійської дороги — паралельного до каналу

стратегічного шосе. На сирійському фронті арабські війська

несподіваним ударом десантованих з вертольотів командос захопили

добре укріплені стратегічні позиції на горі Хермон та на Голанських

висотах. Уже в перший день боїв сирійці заглибилися на окуповану

ізраїльтянами територію на відстань від 5 до 20 кілометрів. Спроби

ізраїльських контратак 8—9 жовтня захлинулися з величезними

втратами в живій силі і техніці. У цій ситуації, коли виникла

загроза падіння обох фронтів, Тель-Авів звернувся до Сполучених

Штатів з ультимативною заявою щодо надання негайної військової

допомоги. У випадку зволікання ізраїльтяни пригрозили використати

проти арабів ядерну зброю, таємно створену в дослідному центрі в

пустелі Негев. США погодилися на надання термінової військової

допомоги, причому частина спорядження та зброї з метою економії

часу була перекинута "повітряним мостом" з військових складів

НАТО у Європі. СРСР також не залишив без допомоги своїх

близькосхідних союзників. Протягом усього тривання конфлікту

другий "повітряний міст" постачав зброю та спорядження до Сирії

та Єгипту.