Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
президента та двох виконавчих рад (урядів) для
обох частин країни. Єгипетська та сирійська армії були
об'єднані під єдиним командуванням. Однією із умов об'єднання
став саморозпуск всіх сирійських політичних партій. У Сирії на
офіційному рівні почалася активна пропаганда ідей "арабського
соціалізму".
Викликана об'єднанням початкова ейфорія швидко змінилася
незадоволенням серед сирійців. Єгиптяни почали поширювати на
Сирію, без врахування місцевої специфіки, програми економічного
розвитку, розроблені свого часу для Єгипту. Особливе
незадоволення викликали програми націоналізації та перерозподілу
національного надбання. У вересні 1961 р. Сирія оголосила про
вихід із ОАР.
На парламентських виборах восени 1961 р. найбільшу
кількість мандатів завоювали Національна та Народна партії.
Коаліційний уряд було доручено сформувати Мааруфу ад-Давалібі.
Спираючись на підтримку військових, новий уряд взявся за
радикальне реформування країни. Скасовано прийняті під час
існування ОАР рішення про експропріацію британської, бельгійської
та французької власності, пом'якшено найрадикальніші положення
закону про передачу землі найбіднішим селянам. Розпочався процес
повернення націоналізованих підприємств у приватні руки.
Відмова від попереднього курсу реформ викликала опір групи
офіцерів-баасистів, які в березні 1962 р. заарештували більшу
частину членів парламенту й спробували змусити їх прийняти
парламентське рішення про продовження реформ. Влада
залишалася в руках армії до вересня 1962 р., коли незалежність
парламенту відновлено й створено уряд Халеда аль-Азема, до якого
увійшли представники всіх політичних сил країни, крім тих, які
виступали за відновлення союзу із Єгиптом. Обурені
відстороненням від політичного життя, прихильники панарабського
соціалізму організували низку вуличних маніфестацій та мітингів.
Крім них на вулиці вийшли ортодоксальні ісламісти, яких
турбувало поширення західної культури та комуністичних впливів
у країні.
Посилаючись на небезпеку політичного хаосу та масових
заворушень, 8 березня 1963 р. сирійські військові черговий раз
вчинили державний переворот. Переворот очолив військовий комітет
партії ВААС, який, втім, не вважав себе організаційною частиною
загальноарабської партійної структури й провадив власну політику.
Вже в перші місяці правління сирійські баасисти націоналізували
банківські та страхові компанії та обмежили розмір приватного
землеволодіння. Починаючи з весни 1964 р., в країні почалося
створення профспілкових об'єднань та загальної федерації селян.
У січні 1965 р., під час святкового для мусульман місяця
Рамадан, уряд прийняв рішення про націоналізацію головних
промислових підприємств країни — "Рамаданівський
соціалістичний декрет". Дискусія навколо шляхів втілення в
життя цього декрету спричинилася до розколу у керівництві партії.
Більш помірковане крило баасистів очолив колишній міністр
внутрішніх справ, а згодом і прем'єр сирійського уряду Амін
Хафез. Радикалами керував Салах Джадід, що мав великий вплив у
військових колах. Почалася вперта "підкилимова боротьба", що
полягала в намаганні розставити вірних собі людей на ключові
пости в уряді та армії. Протистояння завершилося 23 лютого 1966
р. усуненням прихильників С. Джадіда із уряду та перемогою
поміркованих баасистів.
Великих матеріальних збитків завдала Сирії арабо-ізраїльська
війна 1967 р. Крім цього, окупація Ізраїлем Голанських висот
серйозно підірвала міжнародний престиж країни. Усе це, а також
нездатність сирійського керівництва організувати відбудову
економіки, викликали у кінці 1968 р. антиурядові виступи.
Правління Хафеза Асада ,
У листопаді 1970 р. у Сирії відбувся черговий переворот, який
очолив командувач ВПС Хафез Асад (1930—2000). Наступного року
сирійці в "добровільно-примусовому" порядку обрали його
президентом. Поміркованіший за попередніх військових керівників
країни, X. Асад вирішив поєднати соціалістичну та ринкову моделі
розвитку економіки. Уряд надавав фінансові дотації великим
державним підприємствам і водночас підтримував розвиток
приватного сектору в торгівлі, будівництві, сільському господарстві.
Було запропоновано п'ятирічний план підйому економіки. Завдяки
фінансовій та науково-технічній підтримці з боку СРСР, до 1973 р.
Сирія змогла суттєво покращити свої економічні показники.
У 1973 р. прийнято нову конституцію, що проголосила Сирію
країною із плановою соціалістичною економікою, яка, щоправда,
допускала існування приватної власності.
Важливим свідченням зміцнення державної потуги Сирії
стала арабо-ізраїльська війна 1973 р., під час якої, принаймні на
короткий час, сирійці відбили захоплені ізраїльтянами в попередній
війні Голанські висоти й завдали євреям болючих втрат.
Незважаючи на те, що в кінцевому підсумку Ізраїль відновив
попередню лінію фронту, міжнародний авторитет Сирії суттєво зріс.
У 1974 р. Тель-Авів відвів війська з частини окупованих територій,
куди введено сили ООН. У ширшій перспективі війна 1973 р.
спричинилася навіть до покращення економічної ситуації в Сирії. У
другій половині 70-х рр. Саудівська Аравія та Кувейт, вигравши від
збільшення світових цін на нафту, надали Сирії значну фінансову
допомогу. Парадоксальним чином початок громадянської війни у
Лівані та втручання в цей конфлікт Сирії вплинули на зміцнення
сирійсько-ліванських економічних відносин. Руйнування значної
частини ліванських підприємств змусило мешканців цієї країни
купувати більше сирійських товарів, а також позбавило Сирію від
конкурентів на регіональному ринку.
Втім, економічні успіхи Сирії супроводжувалися цілою смугою
корупційних скандалів, у яких часто були замішані керівники
країни. Це викликало критику з боку ісламістів, що швидко
перейшли від слів до діла. Упродовж 1977—1979 рр. у багатьох
місцевостях країни відбувалися напади на урядові установи та
функціонерів правлячого режиму. Організаторами антиурядових
виступів стали ортодоксальні ісламісти "Брати-мусульмани". Навесні
1980 р. в Алеппо, Хамі та Хомсі ісламісти розпочали справжні
вуличні бої з армією та силами правопорядку. У відповідь X. Асад
оголосив міжарабську фундаменталістську організацію "Брати-
мусульмани" поза законом і розпочав арешти її активних діячів.
Для того, аби зменшити соціальну базу прихильників ісламізму,
водночас було збільшено заробітну платню всім працівникам
державного сектору. Разом з тим уряд проводив послідовну політику
наступу на приватний сектор економіки, усіляко перешкоджаючи
роботі приватних підприємців. Особливе незадоволення викликало
втручання держави в політику ціноутворення, надання пільг та
субсидій неконкурентоздатним державним підприємствам,
встановлення контролю над експортною діяльністю тощо.
Обурені урядовим тиском дрібні торговці Хами в лютому 1982
р. відкрито виступили проти уряду. Повстання очолили місцеві
"Брати-мусульмани", які декларували намір встановити в Сирії
ісламський політичний режим. Після кількаденних вуличних боїв
урядові війська під керівництвам брата президента Ріфата Асада
придушили заколот.
На початку 80-х рр. економічний бум попереднього десятиліття в
Сирії завершився. Зменшення фінансових надходжень до бюджету
співпало з серйозним збільшенням військових витрат, пов'язаних із
втягуванням країни у воєнний конфлікт у Лівані. Крім цього, падіння
світових цін на нафту спричинило зменшення надходжень від
експорту переробки нафтопродуктів та грошей, які переказували
сирійські емігранти-заро-бітчани, що працювали в багатих
нафтовидобувних країнах Перської затоки.
Все це змусило сирійське керівництво перейти до наступного
етапу економічної реформи. Визнавши неефективність низки
механізмів урядового керівництва промисловістю, в 1985 р. Сирія
розпочала створення підприємств із залученням іноземного
капіталу. Зважаючи на те, що Сирія традиційно ува-жалася країною
близькою до комуністичного табору, західні підприємці не
поспішали інвестувати у си-рійську економіку. У той самий час
кризові явища кінця 80-х рр. у Радянському Союзі змушували
Москву згортати обсяги фінансової допомоги та науково-технічного
■співробітництва із Дамаском. Унаслідок цього на початку 90-х рр.
Сирія отримала стабільний та значний щорічний бюджетний
дефіцит.
Через економічні негаразди сирійському керівництву
довелося посилено пильнувати за політичною опозицією.
Посилаючись на небезпеку відновлення у країні войовничого
ісламістського руху, X. Асад запровадив у Сирії жорсткий
авторитарний режим. На президентських виборах у лютому 1999 р.
за X. Асада проголосувало 99,9% виборців.
Після смерті 10 червня 2000 р. X. Асада, правляча БААС
висунула на президентський пост кандидатуру сина покійного лідера
країни 34-річного лікаря-офтальмолога Башира Асада (1965 р.н.).
Новий президент був затверджений на своєму посту референдумом,
проведеним 10 липня 2000 р. Попри демократичний камуфляж,
посада,керівника держави перейшла в Сирії від батька до сина за
спадковістю. Б. Асад оголосив про наміри зберегти незмінним
політичний курс, започаткований в роки правління його батька.
ЛІВАН
ш
Політичний та економічний розвиток
■ Громадянська війна та ізраїльська агресія
■ Таїфська угода
Політичний та економічний розвиток
Перший президент незалежного Лівану Бешар аль-Хурі (1890
—1964) був прихильником вільного розвитку економіки та
розширення контактів країни з державами Заходу. За час його
правління (1943—1952) Ліван зумів залучити значні західні
інвестиції, а також налагодити транзитну торгівлю через свою тери-
торію. Для покращення інвестиційного клімату ліванський
уряд створив вільну економічну зону. У 1948 р. Ліван уклав із США
угоду про спорудження на території країни нафтопроводу та
нафтоочисного заводу в Сайді. Трьома роками пізніше Бейрут почав
отримувати від Вашингтона фінансову допомогу.
Зміцнення контактів Лівану з країнами Заходу з тривогою
сприйняли сусідні арабські країни. Зважаючи на присутність в Лівані
великої християнської громади та потужні економічні впливи
західних держав, сусіди почали розглядати Бейрут як потенційного
союзника вчорашніх метрополій, або навіть "коридор" для західного
проникнення в арабський світ.
Економічні успіхи Лівану не захистили президента Б. аль-Хурі
від звинувачень з боку опозиції в надто тісному зближенні з
країнами Заходу та ігноруванні загальноарабських інтересів.
Незадоволення населення викликали допущені владою під час
чергових парламентських виборів зловживання та прийнятий в
1949 р. закон, який дозволяв Б. аль-Хурі залишитися на
президентському посту ще на один шестирічний термін. Під тиском
опозиції, яка оголосила загальний страйк, 18 вересня 1952 р. Б. аль-
Хурі пішов у відставку, а його пост обійняв один з лідерів опозиції
Каміль Шамун (1900—1987), що виконував обов'язки президента в
1952— 1958 рр. Під час обрання на пост президента К. Шамун дав
представникам тих партій, що його підтримали, письмову обіцянку
дотримуватися колективно узгодженої програми розвитку країни.
Проте, вже через кілька місяців, новий президент порушив своє
слово, розпочавши просування відданих йому осіб на державні
пости та в парламент.
У економічній сфері К. Шамун дотримувався політичного курсу
свого попередника. Активно залучаючи інвестиції, Ліван звільнив у
1954 р. великі національні та іноземні підприємства від податків на б
років. Цей та інші подібні заходи призвели де нечуваного
економічного зростання. За час президентства К. Шамуна іноземні
вклади в ліванських банках сягнули астрономічної суми 1 млрд.
ліванських фунтів. Крім цього, країні продовжували надавати значну
фінансову допомогу США.
Отримання фінансової допомоги та значні дивіденди від
посередницької торгівлі змушували уряд Лівану обережно ставитись до
популярних у 50-х рр. гасел загально-арабської солідарності. Ліван
відмовився укласти спільний із Єгиптом, Сирією та Саудівською
Аравією оборонний союз, що мав стати противагою орієнтованого на
Західну Європу Багдадського пакту. У березні 1957 р. Бейрут, першим
серед арабських країн, приєднався до проголошеної США "доктрини
Ейзенхауера".
Дотримання країною прозахідної орієнтації викликало
особливий осуд у середовищі ліванських панарабських кіл,
особливо після проголошення на початку 1958 р. об'єднання Єгипту
та Сирії в єдину Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Створення
ОАР підштовхнуло ліванських прихильників панарабізму до
початку відвертої агітації за приєднання країни до цього
міждержавного утворення. Підтримані Г.А. Насером
прихильники загальноарабської інтеграції підняли в травні 1958
р. у Тріполі повстання проти режиму К. Шамуна. Виступ підтримали
друзи, й невдовзі бойові дії перекинулися на інші райони країни.
Президент К. Шамун звернувся до Ради безпеки ООН зі скаргою на
втручання ОАР у справи Лівану, звинувативши Каїр у наданні
допомоги повстанцям. За рішенням військових структур
Багдадського пакту, до якого Бейрут формально не належав, у
липні 1958 р. до Лівану повітряним шляхом перекинуто близько 1000
іракських солдатів, які взяли участь у боях з повстанцями. Це, однак,
не змінило ситуації на користь уряду. Тоді 15 липня 1958 р. до