Кульчицький С.В. (кер.авт.кол.) Історія державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 2

княже, до Києва. Якщо ж не підеш, то знай, що багато зла станеться, …а ще нападуть

на твою невістку, і бояр, і на монастирі»

. У зв’язку з загрозою падіння княжої влади

і настання хаосу Володимир після тяжких роздумів погодився посісти неспокійний

київський престол: «Сів він на столі батька свого і дідів своїх, і всі люди раділи, і за-

колот стих»

Вокняжіння Володимира привело до реставрації забутої, здавалося, на той

час у суспільстві єдиновладної монархії. Помиляються ті історики, котрі пишуть, ні-

би самовладність Володимира Всеволодича була хіба що тінню самовладдя його діда

Ярослава і прадіда Володимира: мовляв, він начебто не міг уже так вільно, подібно

до них, порядкувати на Русі, переводити князів з одного уділу до іншого без їхньої

на то волі та ін.

Уже перші його кроки як великого князя київського виявляють прагнення Воло-

димира до необмеженої влади. Він так само, як його батько і дід, садовить підвладних

йому князів на престоли, переводить з однієї волості до іншої, карає непокірних по-

збавленням столів. Самовладність Мономаха яскраво виявилася в епізоді впокорення

мінського князя Гліба Всеславича, так яскраво описаному «Повістю»: «Ходив Володи-

мир походом на Гліба, Гліб же воював із дреговичами

, Слуцьк спалив, і не каявся в

тому, і не висловлював покірності, та ще більше перечив Володимирові, картаючи

його». Як бачимо, про виступ Гліба проти великого князя не йшлося. Але й словесного

невдоволення виявилося достатнім для того, щоб Мономах силою приборкав Гліба

і, «давши йому настанову в усьому, дав йому Мінськ», – але вже як єдиновладний

государ… «І обіцяв Гліб у всьому слухатися Володимира»

Часи князювання Володимира Святославича, Ярослава Мудрого і Володимира

Мономаха можна вважати часами розквіту давньоруської державності, торжеством

княжої влади на Русі.

Але відносно об’єднана ранньофеодальна одноосібна монархія на Русі, що до-

сягла вершини могутності й слави за князювання Володимира Мономаха, раптом пе-

рестала існувати незабаром після його кончини (1125 р.). По суті, князювання в Києві

його сина Мстислава (1125–1132 рр.) було інерційним продовженням самовладного

царювання його великого батька. При тому що й Мстислав був видатним полковод-

цем, користувався великим авторитетом на Русі й в Європі, тримав усіх інших князів у

покірності залізною рукою. І все ж таки ознаки занепаду монархії почали відчуватися

в останні роки князювання Мстислава.

Здається, нічого не провіщало давньоруському суспільству драматичних по-

дій, що настали незабаром після кончини Мстислава Володимировича. Монолітна й

об’єднана держава Давня Русь зненацька розділилася на півтора десятки земель і кня-

зівств, государі яких прагнули до максимальної автономії, а то й до незалежності від ве-

ликого князя київського. Єдиній східнослов’янській державі, на перший погляд, настав

кінець. Вона вступила в добу удільної роздробленості (40-ві роки ХІІ ст. – ХІІІ ст.).

Літописці яскраво-емоційно описують і засуджують удільну роздробленість

держави, що ознаменувалася нескінченними міжкнязівськими «которами» (чварами)

і війнами, коли брат ішов на брата, а син скидав із престолу батька. Палали міста,

* Без дозволу великого князя.

Розділ 2

замки і села, гинули великі тисячі руських людей, а половці, заохочені відсутністю

єдності сил Русі, грабували її землі, уводили в полон багато тисяч селян і городян.

«А поганые [половці] со всех сторон приходили с победами на землю Русскую», з

гіркотою записав співець «Слова о полку Ігоревім»

Уже під 1134 р. новгородський літописець із сумом записав: «И раздрася вся

земля Руская»

. В цьому контексті «раздрася» означає «розірвалася», вступила в сму-

гу розбрату і смути. Мине близько ста років, й інший, уже галицький, літописець з

тугою схвильвано опише «замятню», що настала й посилювалася на Русі: «Почнемо

ж розповідати про незліченні раті й великі труди

, і часті війни, і численні крамоли,

й часті повстання і багато заколотів»

Удільна роздробленість, що охопила Давньоруську державу наприкінці 30-х –

40-х роках ХІІ ст., настала не несподівано, як уважали давньоруські літописці й учені

минулих років. Вона стала логічним наслідком суспільно-економічної еволюції дав-

ньоруської спільноти. Протягом ХІ – першої половини ХІІ ст. на Русі склався клас

землевласників – князів, бояр і дружинників. Здобувши землю й залежних селян,

вони перетворилися на економічну й політичну силу. З тієї пори вони значно біль-

ше піклуються про власні володіння й долю свого князівства, ніж про державу зага-

лом. І місцеві князі, змушені спиратися на боярство, звичайно слухняно проводили

нав’язану їм земельними магнатами політику. Як образно висловився Б.О.Рибаков,

процес роздробленості «підготовлювався перебігом історичного розвитку: росли ви-

робничі сили, виникали й розширювалися нові міські центри, міцніла політична сила

і городян, і місцевого боярства»

Не заглиблюючись у причини й обставини перебігу удільної роздробленос-

ті на Русі, відзначу лише, що якщо вона й стала наслідком загального соціально-

економічного розвитку суспільства, то в політичному плані призвела до кризи, по-

слаблення державної структури і занепаду центральної великокнязівської влади.

Державність пережила тоді серйозні й принципові зміни. Дехто з істориків думав і

думає понині, що Київська держава перестала існувати. Проте вступ Давньої Русі в

добу удільної роздробленості не знаменував розпаду держави, змінилися лише по-

літична структура і форма державної влади. На зміну монархії єдиновладній прийшла

монархія федеративна.

В.Т.Пашуто зазначав, що «політична структура Русі втратила форму ранньофео-

дальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробленості». У сере-

дині ХІІ ст., продовжував учений, державний устрій Русі набув нової форми. Стольний

град Київ і належний йому домен південної «Руської землі» перетворилися на спільне

володіння групи князів-Ярославичів, котрі вважали себе колективними власниками

«Руської землі» й вимагали собі там «части» (частки власності), а свої права і обов’язки

вони визначали на загальноруських з’їздах-«снемах». Таку систему керівництва дер-

жавою історик назвав колективним сюзеренітетом

Помилялися дослідники, коли бачили у боротьбі доцентрових і відцентрових

сил, властивій Русі доби роздробленості, лише безлад і навіть хаос: нескінченні княжі

* Князів Данила і Василька Романовичів, котрі намагалися придушити боярські виступи проти

них.

Розділ 2

сварки і воєнні зіткнення за кращі столи, волості, землі й багатства. У цьому, на пер-

ший погляд, безладді неначе стихійно діючих сил у, здавалося б, абсурдному розвитку

подій насправді існували свої закономірності й певний порядок і зміст, мало чи зовсім

не зрозумілий сучасному історикові. Інша річ, що не завжди сувора і неоднознач-

на дійсність відповідала прагненням панівної верстви і правовим нормам: писаним

(Правда Руська різних редакцій) або узаконеним звичаєвим правом.

Роздробленість Давньоруської держави була неоднозначним, суперечливим

явищем. Політичне життя країни текло в суперництві сил об’єднання і дроблення

держави. Навіть в умовах поступового розширення автономії тих чи інших князівств

частина князів і великих бояр була змушена обстоювати державну єдність і територі-

альну цілісність Руської землі, хай навіть часом на словах. Змушена тому, що суспіль-

ство вимагало від панівної верхівки піклуватися про єдність і військову могутність

країни. Простий люд, селяни і ремісники, що становили абсолютну більшість населен-

ня Київської Русі, бачив можливість безпечного і хорошого життя лише в існуванні

об’єднаної, централізованої й сильної держави, здатної захистити від ворога, насампе-

ред і майже винятково – від кочовиків причорноморських степів. Хоча було б наївним

шукати в джерелах прямі висловлювання простих людей із цього приводу.

Завдяки цьому, висловлюючи, хай навіть у станово-обмеженій формі, загаль-

нонаціональні інтереси держави, найпрозірливіші серед князів, навіть ті, котрі, зда-

валося, назавжди загрузли в болоті сепаратизму, не раз публічно погоджувались із

тим, що не годиться воювати один з одним і тим самим губити рідну землю. Князі

проголошували своє прагнення захищати Русь від ворогів, а найсильніші й найавто-

ритетніші серед них навіть хотіли (здебільшого демонстративно) відновити центра-

лізовану монархію Володимира Мономаха і його діда Ярослава Мудрого. Київський

літопис відзначив, що в розпалі боротьби за Київ і загальноруську владу наприкінці

40-х років ХІІ ст. між княжими кланами Мономашичів, Мстиславичів, Давидовичів і

Ольговичів була зроблена спроба укласти загальний мир і припинити усобиці. Літопи-

сець уклав до княжих уст такі самовикривальні слова: «То було раніше, за дідів наших

і батьків наших – мир стоїть до раті, а рать до миру… Та ми вже втомилися воювати.

І так на тому цілували хрест у церкві святого Спаса: Руську землю блюсти і бути всім,

мов брати»

. Але й ця, й інші подібні до неї спроби досягти згоди в суспільстві та

припинити чвари не мали успіху.

Прагнення зберегти єдність Давньоруської держави вищою мірою притаманне

суспільству 40-х років ХІІ–ХІІІ ст., коли іржа удільної роздробленості почала роз’їдати

державний устрій Русі вже за кілька років по смерті Мстислава Мономашича (1132 р.).

Всеволод Ольгович чернігівський розпочав конфліктувати з новим великим князем

київським Ярополком Володимировичем, братом Мстислава. Тоді «люди чернігівські»

(міське віче) поставили князеві ультиматум: «Проси миру, нам відоме милосердя Яро-

полка, він не радіє кровопролиттю, але Бога ради захоче миру, бо блюде Руську зем-

лю». Позбавлений народної підтримки, «Всеволод почав надсилати своїх людей до

Ярополка з благанням миру»

Об’єднавчі процеси і явища наростали на Русі вже від самого початку роздроб-

леності, з 40-х років ХІІ ст. І це при тому, що ззовні вони звичайно виглядали як супер-

Розділ 2

ництво різних княжих династій і феодальних угруповань. Як слушно зазначив відомий

історик, коли нащадки Мономаха

змагалися за київський великокнязівський стіл, то

майже для кожного з них це змагання було водночас боротьбою за власний варіант

єдності Давньоруської держави

– певна річ, на чолі з князем, котрий очолював ту

боротьбу.

Із системою колективного сюзеренітету керівництва державою співіснувала ін-

ша, що діяла, правда, лише в межах Південної Русі. Йдеться про княжі дуумвірати –

форму правління, відому з часу, коли Ярослав і Мстислав Володимировичі 1026 р.

уклали угоду про розділення між собою південної Руської землі: «І розділили по Дні-

пру Руську землю: Ярослав узяв цей бік (Правобережжя. – Авт.), а Мстислав той. І

почали жити мирно й у братолюбстві, і вщухли усобиця і заколот, і була велика тиша

в країні»

. Та далеко не завжди таке співправління приводило до стабілізації життя

в державі.

Дуумвірати другої половини ХІІ ст. зазвичай становили голови двох найсильні-

ших княжих кланів, на які на той час розділився рід Ярославичів: київські, волинські

й володимиро-суздальські Мономашичі й Мстиславичі, смоленські й галицькі Рос-

тиславичі, чернігівські Ольговичі й Давидовичі. Найбільш сильним і повноправним

дуумвіратом, що тривалий час діяв у Південній Русі, був союз глави смоленських

Ростиславичів Рюрика і найстарішого в роді Ольговичів Святослава Всеволодича в

1181–1194 рр. Проте дуумвірати другої половини ХІІ ст. підтримували нестійку полі-

тичну рівновагу в Південній Русі, були суто прагматичними об’єднаннями в інтересах

двох кланів і тому не мали історичної перспективи

Протиборство доцентрових і відцентрових сил у суспільно-політичному житті

Давньоруської держави тривало і набувало гострих форм протягом усієї доби удільної

роздробленості. Подеколи чинники об’єднавчого характеру брали гору, і це знахо-

дило реалізацію в досягненнях системи колективного сюзеренітету або ж діяльності

сильних дуумвіратів, в успішних і згуртованих діях проти половецької загрози.

На межі ХІІ і ХІІІ ст. стало очевидним, що процеси і явища, які роз’єднували

руські князівства і землі, зайшли занадто далеко і набули незворотного характеру.

Державність почала хилитися до присмерку. Для цього існували вагомі, історично

об’єктивні причини, викликані до життя розвитком давньоруського суспільства, його

панівної верстви, насамперед – чинники соціально-економічні. Та й сам той розвиток

був неоднозначним.

З одного боку, Русі часів роздробленості було притаманне наростання еконо-

мічних зв’язків поміж містами і землями, що створювало передумови виникнення

відносно спільного (хай і вкрай скромного за обсягом) для всіх регіонів країни рин-

ку. З другого – боярство і дрібні князьки на місцях, великі й середні землевласники

прагнули до замкненості своїх князівств і земель, як політичної, так і економічної,

вбачаючи в тому засіб досягнення більш широкої автономії, а то й незалежності від

державного центру. Поступово вони тією чи іншою мірою досягали бажаного. Це була

одна з головних суперечностей суспільно-господарського розвитку Давньоруської

держави середини ХІІ – першої третини ХІІІ ст.

* Додам до цього, що не лише вони, а й інші княжі клани.

Розділ 2

Інша кардинальна суперечність державного життя Русі крилась у непослідов-

ності програм і реальних дій членів правлячого дому Рюриковичів. Вона пояснюється

все тим же зіткненням об’єднувальних і роз’єднувальних сил у політичному житті

країни. Князям, котрі з середини ХІІ ст. осідали на тих чи інших землях і обзаводи-

лися там земельними володіннями, доводилося разом із боярами-землевласниками

проводити відрубну, сепаратистську політику, ставлячи власні економічні й політичні

інтереси вище від державних.

Невщухаючі феодальні чвари, що постійно виливались у справжні великі й малі

війни між князями та їхніми васалами в державі й в окремих волостях, завдавали їм

самим величезної матеріальної шкоди і непоправних людських утрат, послаблюючи

їх і доводячи до зубожіння їхніх підданих. Додам до цього ще й напади половецьких

орд, підігрітих княжими «которами» (чварами), що від кінця ХІІ ст. почастішали.

Усе це спонукувало окремих глав княжих кланів і сильних государів докладати

зусиль до об’єднання своїх економічних потуг і військ для відбиття спільного ворога –

кочовиків степів Північного Причорномор’я. А це всупереч бажання деяких Рюрико-

вичів підтримувало, хай і слабку, єдність держави і центральну владу. До того ж князі

просто не могли нехтувати суспільною думкою, слабко відбитою в джерелах, а ще

більше – вимогами рицарства згуртуватись і захистити країну від хижих половецьких

ханів. Князям доводилося, часто проти волі, як це зазвичай бувало з традиційними

спільниками половецьких ханів чернігівськими Ольговичами, вирушати в походи до

Степу і водити в них дружини, верхівка яких складалася з того ж самого сепаратист-

ські налаштованого боярства, об’єктивно обстоюючи, отож, ідею спільності та єдності

давньоруських земель.

Народ загалом прагнув до єдності й зміцнення держави, здатної захистити його

від ворога. Джерела прямо пов’язують це з необхідністю відсічі захланним половець-

ким ханам. Київський літописець розповідає, що 1168 р. великий князь київський

Мстислав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, скликав на з’їзд залежних від

нього південноруських князів і «почав думати з ними», як стримати натиск степо-

виків, котрі «вже в нас і Грецький шлях віднімають, і Соляний, і Залозний»

. Князі

одностайно відповіли Мстиславові, що ладні за Руську землю скласти голови, після

чого об’єднані сили південноруських земель рушили на половецькі вежі й досягли

перемоги над ворогом

У свідомості феодальної верхівки країни поняття єдності Русі узгоджувалось із

принципом спільного володіння нею Рюриковичами (колективний сюзеренітет, що

згадувався вище). Адже всі руські князі належали до одного цього роду і стояли на

одній ієрархічній «лествице», хай і на різних її сходинках, багато хто з них претендував

на частку в загальній дідівській спадщині й не міг залишатися байдужим до її долі.

Заключний етап певної стабілізації внутрішньополітичного життя держави при-

пав на правління в Південній Русі дуумвірату київського князя Святослава Всеволоди-

ча і князя південної Руської землі Рюрика Ростиславича (1181–1194 рр.). Об’єктивно

кажучи, і Рюрик, і особливо Святослав не належали до государів, наділених високими

* Основні торговельні шляхи, що зв’язували Русь із Візантією та іншими країнами Півдня і

Сходу.

Розділ 2

моральними якостями і особливим чеснотами. Обидва неодноразово порушували

угоди, скріплені «хресним цілуванням». Подібно до інших князів вони інтригували

і розпалювали усобиці, зраджували друзів, дружили та родичалися з ворогами (по-

ловецькими ханами) заради досягнення своїх егоїстичних інтересів, нарешті, не гре-

бували й наведенням половецьких орд на рідну землю.

Але, створивши дуумвірат, обидва князі під тиском громадської думки й осо-

бливо рицарства, відчуваючи, можна думати, відповідальність за долі Русі, зуміли,

хай і не завжди послідовно й рішуче, переступити через власні інтереси й амбіції

й доклали немалих зусиль, щоб угамувати князівські чвари. Вони досягли чималих

успіхів й у боротьбі з кочовиками. Святослав із Рюриком провели кілька переможних

походів проти половецьких ханів (1183, 1185, 1190 рр.), відкинувши на короткий час

степовиків до придонських степів. Співець «Слова о полку Ігоревім» із гордістю та

зрозумілою в поетичному творі гіперболізацією описав ці перемоги, повністю від-

давши їх київському государеві: «Святослав грозный великий киевский… наступил на

землю Половецкую, притоптал холмы и овраги, взмутил реки и озера, иссушил потоки

и болота. А поганого Кобяка

от лукоморья, из железных великих полков половецких,

как вихрь, исторг; и упал Кобяк в городе Киеве, в Святославовой гриднице»

Та позбавитися на довгі роки від половецької загрози дуумвірам не пощасти-

ло. А тимчасова консолідація внутрішньополітичного становища в Південній Русі не

могла скільки-небудь серйозно зміцнити Давньоруську державу загалом, у всьому її

величезному обсязі, й припинити феодальні усобиці.

Кончина Святослава Всеволодича 1194 р. порушила хитку рівновагу течії по-

літичного життя Південної Русі й призвела до послаблення соціально-економічних

зв’язків і суспільної стабільності в Давньоруській державі. Особливо загострилась

обстановка в самій Південній Русі на початку ХІІІ ст. Тоді на чернігівський стіл сів

Всеволод Ольгович на прізвисько Чермний (рудий) і одразу заявив претензії на ки-

ївський великокнязівський престол, на якому сидів Рюрик Ростиславич. Усе перше

десятиліття ХІІІ ст. минуло в суперництві Ольговичів із Рюриком, яке завершилося досі

незрозумілим історикам дивним обміном столами між ним і Всеволодом Чермним.

Свою політичну кар’єру й саме життя Рюрик завершив, так і не побачивши більше

прекрасного київського стола. Він помер в Чернігові 1216 р., а трьома роками рані-

ше залишив світ його суперник Всеволод Чермний. Роком раніше сконав видатний

государ Північно-Східної Русі Всеволод Юрійович на прізвисько Велике Гніздо

. Дав-

ньоруська державність наближалася до свого кінця.

Після смерті цих непересічних діячів Русі їх заступили на головних її столах

набагато більш бліді політичні постаті. Так, у Чернігові сів син Рюрика, слабохарак-

терний Володимир. А в Києві ще 1212 р. зусиллями Мстислава Мстиславича Удатного

посадили невиразного члена клану смоленських Ростиславичів, його брата у перших

Мстислава Романовича, котрий безславно загинув 1223 р. під час битви з монголами

на р. Калка. Сини Всеволода Велике Гніздо розпочали тривалу боротьбу за престол

Володимиро-Суздальського князівства, вирішальним чином послабивши це держав-

* Одного з найвизначніших половецьких ханів.

Розділ 2

не утворення. Роздроблення Давньоруської держави в першій третині ХІІІ ст. дедалі

більше посилювалося…

І річ полягала не тільки і не стільки в тому, що державі першої третини ХІІІ ст.

просто не вистачало яскравих княжих особистостей, видатних політиків і полководців,

як уважає англійський історик Дж.Феннел

і деякі інші вчені минулого і сучасності.

Адже навіть найвидатнішому державному діячеві та воєначальнику Давньої Русі ХІІІ ст.

Данилові Романовичу Галицькому виявилося не до снаги не те що згуртувати роз-

різнені князівства, хай лише південноруські, а й зберегти від розпаду відновлене ним

1245 р. і, здавалося, міцно збите на довгі роки Галицько-Волинське велике князівство.

Не встиг ще померти Данило (1264 р.), як його могутня і консолідована держава була

буквально роздерта на шматки-уділи його братом Васильком, синами і небожем.

Річ полягала у зовсім іншому. Процеси та явища роздробленості на Русі, безпе-

рервно наростаючи і поглиблюючись, у перші роки ХІІІ ст. набули незворотного харак-

теру. Криза влади поглибилася, а відцентрові сили остаточно перемогли доцентрові.

Занадто далеко зайшли феодалізація країни, народжений нею місцевий сепаратизм і

боярські сваволя та егоїзм, щоб можна було повернути славні часи Ярослава Мудрого

і його звитяжного онука Володимира Мономаха. Винищувальна навала орд Батия на

Русь у 1237–1241 рр. лише довершила розпад Київської Русі.

2. Керівні інституції держави

Двір государя був серцем будь-якої європейської держави в середньо-

віччі, і Русь не становила з того винятку. Виникнення і розвиток давньо-

руської державності в родоплемінному суспільстві породили складання попервах

примітивного апарату управління. З часом, приблизно на середину ХІІ ст., з купки

княжих дружинників і бояр помалу утворюється двір як структура державного управ-

ління. Довгий час двір не був достатньо структурованим, а урядовці не мали строго

встановлених посад і чітко окреслених функцій.

Діяльність княжого двору охоплювала всі сфери життя держави. Своєю владою

государ міг розпочати війну, призначити похід, укласти союз і підписати мир. Він ви-

давав закони, «в своїх руках мав усю адміністрацію землі і провадив її безпосередньо»,

розпоряджався прибутками князівства, визначав рівень і характер податків, призна-

чав свою адміністрацію: тисяцького, сотників, десяцьких та ін.

Двір монарха як інсти-

тут влади регулював економічні відносини, був осередком культурного, релігійного,

взагалі духовного життя, стимулював усі процеси, що відбувалися в державі. Особа

государя вирішальним чином впливала на діяльність держави і згуртовувала націю –

у тому разі, коли той государ відповідав своєму призначенню. Та все це станеться

в майбутньому. Адже давньоруська державність народилася і більше двохсот років

розвивалася в примітивному родоплемінному суспільстві. Вона мала дружинний ха-

рактер – панівний прошарок Русі в ІХ, Х і частині ХІ ст. складався з дружинників, вони

становили елементарний апарат управління, збирали данину і чинили суд.

Найстаріший серед збережених часом давньоруських літописів «Повість вре-

менних літ» відбив державну структуру Київської Русі першої половини Х ст. у вне-

Розділ 2

сених до неї угодах Олега 911 р. та Ігоря 944 р. з Візантією. На чолі країни стояли

великий князь київський, «світлі та великі князі» або «всякое княжье»

, нижче від них

були бояри, великі й менші, а далі вже стояли руські люди

. Існує вірогідне пояснення

того, чому в русько-візантійських договорах не згадані княжі дружинники: дружина

значною мірою складалась із тих же бояр і частини племінних вождів, вони ж муси-

ли становити первинний апарат керівництва державою. Такою уявляється державна

(княжа) служба початкової пори існування давньоруської державності.

Загін професійних воїнів на службі руського князя – княжа дружина – виникає

тоді, коли створюються державні структури. Не варто шукати дружину в родоплемін-

ному суспільстві VІІ–VІІІ ст. Певна річ, навколо племінного вождя й тоді скупчувалися

озброєні люди, але вони ще не були дружиною. Княжі дружинники другої половини

ІХ – ХІІІ ст. були добре вишколеними, чудово озброєними, міцними людьми. Свідчен-

ня про княжу дружину і самих дружинників з’являються в джерелах досить пізно,

лише в описі походу Ігоря на Візантію 941 р. Однак не може бути сумнівів у тому, що

перший загальноруський князь Олег спирався насамперед на свою бойову і віддану

йому дружину.

Варто зупинитися на стосунках між князем і дружиною початкової пори існу-

вання Давньоруської держави, вони допоможуть зрозуміти особливості її соціального

устрою. Відомості про це запозичені літописцями переважно з фольклорних джерел,

здебільшого вписаних до літопису воїнських пісень. Через це їм притаманні хроноло-

гічна нечіткість, відсутність конкретних деталей та ідеалізація князівсько-дружинних

зв’язків.

Відомості про дружину в «Повісті временних літ» свідчать про зрослу роль

її в суспільстві середини Х ст. і початок переростання її верхівки на елементарний

апарат державного управління і раду при князеві. Про це говорить епізод взаємин

між государем і дружинниками в перебігу другого походу Русі на Царгород (Кон-

стантинополь) у 944 р. Під час походу Ігор «скликав дружину і почав думати», як

відповісти йому на пропозицію імператора підписати мирну угоду. Воїни рішуче за-

пропонували йому прийняти обіцяні візантійцями цінності («золоті паволоки», шиті

золотом коштовні тканини) і «не воювати їх». Ігор прийняв таку пропозицію

. Отже,

дружина вирішила головне питання зовнішньої політики держави. Ігореві довелося

задобрювати дружинників

. Він зображений у «Повісті» залежним від своїх воїнів

князем. Крім нерішучої вдачі князя, це пояснювалося ще й тим, що тоді державна

влада не була достатньо сильною, а на відміну від попередника Олега Ігор не мав

особливого авторитету серед воїнів. Тому йому й доводилося слухатися дружинників.

Це й призвело до його трагічного кінця, загибелі восени 944 р., коли він на вимогу

воїнів пішов по древлянську данину, розміри якої він перевищив, і це викликало

обурення древлянських вождів

З часом вплив дружинників на політичне життя і зовнішню політику зменшуєть-

ся, князі вже менше залежать від них. Державна організація робилася сильнішою, а

государі мали більше влади. Утім, руські государі другої половини Х ст. описані в «По-

вісті временних літ», мов справжні дружинні князі, при тому що й Святослав Ігоревич,

* І ті, й інші були вождями племінних княжінь і союзів.

Розділ 2

і його син Володимир мали сильні й самовладні характери. Літописець демонструє

це в розповіді 964 р. про вступ Святослава на київський престол, коли постаріла

мати передала йому владу. Дружина покірна князеві, але й він поважає її думку. На

умовляння Ольги прийняти християнство Святослав із ніяковістю відповідає: «Як мені

одному взяти нову віру? А дружина моя стане насміхатися». Мати ж мовила йому:

«“Якщо ти охрестишся, то й усі вчинять так само”. Він же не послухався матері»

. Ма-

буть, Святослав Ігоревич на відміну від своєї державної матері не зрозумів важливості

прилучення до світової релігії, що відкривала йому шлях до товариства європейських

і близькосхідних можновладців. Та якби й зрозумів, то не наважився б зважитися на

хрещення без ради зі своєю дружиною та її підтримки.

«Повість временних літ» всіляко вихваляє Володимира Святославича за увагу й

любов до своїх дружинників. Зокрема, йдеться про історію, коли князь звелів замінити

дерев’яні ложки на срібні для своїх дружинників, – історію, саму по собі легендарну.

Розповідаючи про учти і бенкети, що їх влаштовував цей князь у своїй гридниці (залі

для прийомів), Нестор, імовірний складач «Повісті», пише: «Коли ж, бувало, підіп’ють

[дружинники], то починають ремствувати на князя, говорячи: “Горе головам нашим:

дав він [Володимир] нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними”. Почувши це, Во-

лодимир повелів викувати срібні ложки, мовивши так: “Сріблом і золотом не знайду

собі дружини, а з дружиною добуду срібло і золото, як дід мій і батько з дружиною

дошукалися золота і срібла”»

Слід гадати, літописець увів до свого тексту дружинний фольклор, мабуть, ури-

вок пісні, в якій воїни оспівували свого пана. Навряд чи цей епізод колись траплявся

в дійсності, і не лише з Володимиром, а й з його попередниками на княжому столі.

Важливою уявляється донесена Нестором суспільна думка, згідно з якою государ із

дружиною були немовби єдиним цілим. Адже відносини між сюзереном і дружинника-

ми бували й суто службові, й теплі, неформальні. Князь і дружинники разом досягали

успіхів і терпіли невдачі. Дружина була головною і, по суті, єдиною опорою княжої

влади, більше государю було ні на кого зпертися в скрутну хвилину. Радитися з дру-

жиною, тримати її в курсі своїх планів довгий час було в інтересах самого государя.

Прекрасним гімном дружинності лунають слова літописця: «Адже Володимир любив

дружину, з ними думав про устрій землі, і про раті, і про устав земляний [закони

держави]»

. Зрозуміло, що радниками князя були не всі кілька сотень дружинників,

а лише її верхівка («старшая», або «лучшая», дружина), з якої поступово складався

апарат влади: управління, стягання данини й судочинства. Із старших дружинників

створювалася й рада при князі.

Джерела дають підстави твердити, що за часів Володимира Святославича за-

кінчується існування дружинної форми державності. У літописних розповідях про

князювання його сина Ярослава дружина відіграє роль переважно військової сили.

Але й Ярославу до часу доводилося рахуватися з дружинниками. Розповідаючи про

вокняжіння його в Києві після кривавої війни з братами за владу, Нестор не забуває

згадати й про тих, хто забезпечив йому перемогу над Святополком: «Ярослав же сів

у Києві, утерши піт із дружиною своєю, показавши перемогу й труд великий»

Дружина і дружинники посідали важливе місце в давньоруському суспільстві й

при наступниках Володимира Святославича. Та це не означало, що держава зберігала

Розділ 2

дружинну форму в ХІ–ХІІ ст. Сама дружина з плином часу дедалі більше розшарову-

ється, з неї виділяється боярство. Літописи знають старших і молодших дружинників,

отроків, дєтських тощо. Вона перестає бути єдиною правлячою інституцією, до неї вхо-

дить лише дружинна верхівка. Завдало дружині удару й народження індивідуального

землеволодіння, яке підвело вгору іншу соціальну верству: земельну аристократію

з числа бояр, частини старшої дружини і навіть старої племінної знаті, яка змогла

перетворитися на бояр, маючи дідівські земельні володіння.

Протягом ХІІ ст. більшість старших дружинників в апараті державного управ-

ління була замінена молодшими, а також людьми, вже не пов’язаними з дружиною. В

джерелах з’являється термін «дворяни» – люди княжого двору, котрі не обов’язково

мали шляхетне походження. Вони перебували в жорсткій службовій залежності від

князя

. Дружинні реалії й традиції поступово відійшли в минуле. Так був підготовле-

ний ґрунт для формування княжого двору як владної інституції. Він і змінює дружину

в ролі апарату управління.

Сучасні історики скептично ставляться до поширених (особливо серед західних

учених) тверджень, ніби двір государя на Русі діяв у Х–ХІ ст. До ХІІ ст. його не існува-

ло, бо суспільна верхівка, найперше князь, не відчували в ньому потреби. Країною

керував князь і його оточення з дружинного середовища. Бо саме государ і був дер-

жавою в середньовіччі – іншої не існувало. Король-Сонце Людовік ХІV не помилявся,

коли говорив своїм придворним: «Держава – це я!», так і було, навіть у ХVІІІ ст., а про

давньоруську добу годі й казати.

Джерела, найперше літописи, згадують княжий двір як керівну інституцію дер-

жави від середини ХІІ ст. В цьому сенсі двір виступає в пам’ятках писемності протягом

усього ХІІІ ст. і пізніше. Двір виник у розпал доби удільної роздробленості Давньо-

руської держави, тому слід досліджувати обставини, рушійні сили і чинники його

становлення в річищі вивчення політичного й суспільно-економічного розвитку дер-

жавності. Сучасна наука вважає, що зародження і наростання княжого і боярського

землеволодіння, що було одним з головних чинників політичного роз’єднання країни і

перетворення її на федеративну монархію, справили вирішальне значення на процес

зміни примітивної системи управління за допомогою дружини (коли держава була

відносно єдиною та централізованою) на нову інституцію керівництва – княжий двір.

Така зміна викликала невдоволення старої дружинної знаті й частини боярства, яких

відсунули від двору: йому потрібні були більш сучасні й динамічні люди, не обтяжені

становими традиціями і забобонами

Двір на Русі був не просто місцем перебування государя, а його політичним

центром, він конституював і скріплював суспільну реальність. У своєму складі княжий

двір об’єднував представників різних соціальних страт: від найближчого оточення

государя, вищих урядовців (печатника, тисяцького, радників), великих бояр і воєвод,

до дворян і слуг. Отже, члени двору становили соціально неоднорідне товариство.

До нього входили й аристократи з бояр і старших дружинників, і дрібні посадовці, й

слуги, котрі далеко не завжди були особисто вільними людьми. Та всі вони виконували

княжу службу й були об’єднані особистими неформальними зв’язками. Взаєминам між

людьми двору були притаманні суперництво й інтриги, що якоюсь мірою врівнова-

жувалися стосунками солідарності та взаємодопомоги