Кульчицький С.В. (кер.авт.кол.) Історія державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 2

Усі посадовці, особливо вищого рангу, тривалий час виконували свої обов’язки

де-факто, адже їхні посади не були за ними закріплені законодавчо чи якось інакше.

Це відповідало реаліям політичного життя в середньовіччі, яке змушувало государя

часто давати доручення не певним особам, а тим, хто знаходився під рукою. Щоправ-

да, вже в другій половині ХІІ ст. джерела називають осіб (зазвичай бояр), за якими

часом закріплювалися певні обов’язки, найчастіше військового чи дипломатичного

характеру.

Навіть назви і титули головних придворних чинів – дворський, тисяцький, пе-

чатник, конюший та ін. – не завжди відповідали дорученням государя, які вони ви-

конували. Передусім це стосується дворського, першого чина княжого двору. Двор-

ські бували не лише княжі, а й земські, виборні, представники міської або сільської

громади. Нижче йтиметься лише про княжих дворських, державних службовців.

Коло обов’язків дворського в джерелах або не визначене, або окреслене надто

широко. В словниках давньоруської мови функції дворського визначені коротко і не-

виразно: посадова особа при дворі князя, боярина та ін.

Дійсно, дворський виступає

в літописах у різних іпостасях і різних ролях. Не існує єдності чи хоч би близькості

думок щодо місця дворського в феодально-ієрархічній структурі князівства і його

ролі в діяльності княжого двору.

Найпоширеніше пояснення функцій дворського зводиться до того, що він очо-

лював двір, як випливає з самої його назви. Літописи ХІІ ст. рідко згадують про нього.

Проте зазвичай дворські фігурують у бойових епізодах, що неважко пояснити з огляду

на буремне, сповнене воєнних операцій з іноземними государями та між руськими

князями життя Русі доби роздробленості. Так, Київський літопис ХІІ ст. під 1169 р. зга-

дує Олексія, дворського київського князя Мстислава Ізяславича, котрий разом зі своїм

государем виводить під натиском ворога княжу дружину з обложеного суперниками

Мстислава Києва

. Набагато частіше називає дворських Галицько-Волинський літопис

ХІІІ ст. Він дозволяє окреслити їхню роль у політичному житті й війську.

Згідно зі свідченнями галицького літописця, понад тридцять років був двор-

ським в уряді Данила Романовича боярин Андрій. У 1225 р. він виконує обов’язки

посла свого пана до тодішнього галицького князя Мстислава Мстиславича. З тексту

літопису створюється враження, що Андрій був насамперед воєводою і належав до

кращих серед них при дворі свого князя. У 1228 р. Данило послав його з військом

на Луцьк, самовільно загарбаний князем Ярославом Інгваровичем. Воєвода швидко

і вправно вигнав Ярослава та приєднав Луцьк до володінь свого пана

. А 1241 р.

Данило Романович вирішив придушити осередок боярського спротиву своїй владі

в загубленому в горах древньому галицькому місті Перемишль. І доручив це своєму

дворському Андрієві. В повіданому в джерелі епізоді Андрій швидким маршем уночі

вдерся до Перемишля, вигнав звідти князька Константина рязанського, що служив

ворогові Данила – чернігівському княжичу Ростиславові, розігнав слуг ворожого його

князеві єпископа і придушив той заколот

Видатну роль полководця і рицаря відіграв дворський Андрій у знаменитій

Ярославській битві 1245 р., коли Данило і Василько Романовичі дали бій війську Рос-

тислава, що складалося з добірних угорського і польського військ і загонів ворожих їм

галицьких бояр. Данило поставив Андрія командувати однією з частин свого війська.

Розділ 2

Галицький князь свідомо послабив центр свого бойового порядку і наказав тримати

його «малой дружине» Андрія, щоб заманити ворога в глиб розташування своїх сил і

завдати йому нищівних ударів з обох флангів. Стратегічно Данилові вдалося переграти

угорського воєводу Фільнія, котрий командував з’єднаними ворожими силами

З нечисленним загоном, що складався з людей княжого двору, Андрій у пере-

бігу бойовища точно виконував план, розроблений государем: «Дворський Андрій

поспішив битися з полком Ростислава, бо хотів попередити бій з полком Данила».

Літописець яскраво передав жар і силу битви: «Сильно списи ламалися, мов від гро-

му був тріск, і від обох полків багато людей, що впали з коней, загинули, а інші були

поранені в тому жорстокому бою на списах [копейном бою]»

Мабуть, галицький книжник думав, що Ростислав кинувся на полк Данила (що

насправді стояв на лівому фланзі), а дворський, аби перешкодити йому, підставив

під удар власну нечисленну дружину. Та розгляд розвитку подій, відбитих у літописі,

приводить до висновку, що Данило свідомо заманював ворога поміж флангів свого

війська. Стримуючи натиск ворога, ратники Андрія повільно відходили до річки Сян.

Дворський бився мужньо і відчайдушно: «Андрій же, залишившись із залишками дру-

жини, мчав верхи назад і вперед, сильно бився з ворогом». Його воїнський контингент

зазнав тяжких втрат, і Данило послав йому підкріплення

Великою мірою завдяки стійкості та мужності свого дворського Данило Рома-

нович виграв битву біля Ярослава. Після того він розправився з боярським ватажком

Володиславом, «злим заколотником землі», й іншими ворожими йому великими боя-

рами. Боярська опозиція була тоді остаточно зламана.

І надалі дворський Андрій бере активну участь у війнах своїх князів Романови-

чів, очолюючи ті чи інші загони їхнього війська. Наприкінці 1248 – на початку 1249 р.

Данило з Васильком здійснили великий переможний похід до землі Ятвягів. У жарі

битви дворський виявив велику хоробрість і мужність, при тому що був тоді хворий:

«А дворський Андрій, хоча й мав мужнє серце, випустив спис, і ледве його не вбили,

коли наштовхнувся на ратників [ворога], бо заволоділа хвороба його тілом і руками»

Андрій був видатною особистістю, хоробрим і гордим рицарем, якщо вже галицький

літописець присвятив йому такі теплі слова.

На сторінках Галицько-Волинського літопису виступають й інші дворські Данила

Романовича. Поряд з Андрієм у 1243–1245 рр. діє інший дворський Яків. У 1243 р. він

разом із Андрієм відбивав напад угорського війська на Перемишль. Можна думати, що

Андрій був галицьким дворським, а Яків – волинським, адже формально Романовичі

ділили своє князівство: Данило вважався галицьким князем, а Василько – волинським.

Тому, якщо Яків і був волинським дворським, йому час від часу доручали загально-

державні справи. Показовою в цьому плані є розповідь літописця про напад Литви

на Західну Волинь наприкінці 1244 – на початку 1245 р. Тоді «Данило і Василько по-

мчали на них, і дворський Яків воїнів своїх повів на ворога». Битва принесла успіх

галицько-волинському війську

. У наведеному епізоді Яків виконує обов’язки воєводи

Романовичів, йому доручили очолити один із загонів війська.

Одним з останніх дворських Данила Романовича, якщо судити з літопису, був

Олекса, котрий згадується лише одного разу в нашому джерелі, зате в яскравому описі

короткої й нищівної війни з литовцями. Восени 1255 р. Литва напала на Волинь по-

Розділ 2

близу Луцька. Романовичі не знали про той напад, проти ворога виступили урядовці

їхнього двору з військом: «Служилі князі Данила і люди Василька: Георгій, Олекса

дворський та інші поїхали на них». Злагоджений удар руського війська був настільки

несподіваним і сильним, що литовців загнали в озеро. Літописець емоційно вигукує: «І

так загрузли вони, ангел потопив їх, від Бога посланий, і наповнилось озеро трупами

і щитами, і шоломами… І була дана Литві січа велика»

Тисяцький стояв у княжому дворі лише на один щабель нижче від дворського

і вважався другим у придворній ієрархії. Історики висловлювали різні погляди щодо

статусу і кола обов’язків тисяцького на Русі. Від М.Ф.Владимирського-Буданова йде

думка, що на Русі існувало два види тисяцьких: земські в містах і княжі при дворі.

Земських він порівнював із римськими народними трибунами, вони були немовби бу-

фером між князем і міською громадою. З цим сучасна наука може погодитися. Інакше

вважав О.Є.Пресняков: тисяцькі були представниками княжої влади, отже, придворни-

ми чинами

. Відомості джерел про земських тисяцьких учений ігнорував. С.В.Юшков

зазначав, що в Новгородській боярській республіці тисяцькі були представниками її

верхівки і не були жодним чином пов’язані з князем

Південноруські літописи не часто пишуть про тисяцьких у Південній Русі, біль-

ше вони згадуються у літописах північноруських, Новгородських і Суздальському

(Лаврентіївському). У Лаврентіївському ізводі під 1136 р. названий Давид Ярунович,

«тисяцький київський», мабуть, земський. А от під 1147 р. у цьому джерелі згадані

одразу двоє київських тисяцьких: княжий Рагуйло і земський Лазар

Найчастіше називають тисяцьких новгородські літописці. У всіх відомих мені

випадках то були міські, земські тисяцькі. Вони відігравали одну з чільних ролей у по-

літичному житті Новгородської республіки. Зазвичай вони діють укупі з посадником,

главою земської влади Новгорода, і в політичному протиборстві здебільшого проти-

стоять князеві, запрошеному ззовні новгородською громадою. Більшість згадок про

новгородських тисяцьких давньоруського часу належать ХІІІ ст.

У 1215 р. в Новгородському першому літописі молодшого ізвода йдеться про те,

що Мстислав Удатний залишив Новгород і подався княжити до Галича. Новгородське

віче послало за Ярославом Всеволодичем, онуком Юрія Долгорукого, «Юрія Івановича

посадника, і Якова тисяцького, і купців найстаріших 10 мужів». Своєрідною новгород-

ською традицією стало відбирати посади водночас і в посадника, і в тісно пов’язаного

з ним тисяцького. Під 1219 р. у джерелі читаємо: «Тоді ж відняли посадництво у Твер-

дислава, …а тисяцьке в Якуна відняли». Те ж саме бачимо в Новгородському літописі

під 1286 р.: «На зиму відібрали посадництво у Семена і дали Андрію Климовичу, а

тисяцьке відняли в Івана і дали Андріяну Олеферовичу»

. Все це відбувалося згідно

з постановою міського віча.

У давньоруських великих містах, і Київ не був винятком, від середини ХІІ ст.

вирувало й пінилося суспільно-політичне життя, тривала боротьба не лише між гро-

мадою і княжою владою, а й між партіями і групами городян, що виявлялося в жарких

сутичках на вічі. Так само, як у Києві, вічники піднімалися проти тисяцького в Новго-

роді. Там тисяцький неодноразово ставав жертвою міських заворушень, боротьби між

різними боярськими партіями, а то й просто вибуху гніву юрби, інспірованого тими же

боярами з різних угруповань. Коли 1228 р. князь Ярослав посварився з архієпископом

Розділ 2

Антонієм (главою земського уряду Новгорода), в місті спалахнуло повстання: «Пішли

з віча на тисяцького В’ячеслава і розграбували двір його, і брата його Богуслава, і

Андрійовича, стольника владики»

. З цих лаконічних слів можна зрозуміти, що на вічі

перемогла партія, яка підтримувала князя. За два роки, під час чергового «мятежа»

в місті, юрба скликала стихійне віче і «дала посадництво Степану Твердиславичу, а

тисяцьке Микиті Петриловичу»

То була особливість соціально-політичного життя Новгородської боярської

республіки. Адже в Галичі у літописі за ХІІІ ст. не простежується жодного зв’язку між

княжим тисяцьким і міською громадою. Княжий тисяцький радше їй протистоїть, а про

стосунки з ворожими Романовичам боярами годі й казати: так само, як і дворський,

галицький княжий тисяцький запекло і наполегливо бореться з ними.

Південноруський літопис ХІІІ ст. містить чимало звісток про княжих тисяцьких.

Волинський тисяцький Романовичів Дем’ян у 1211 р. разом із малолітнім тоді Данилом

рушає відбивати Галич у зайд – чернігівських князів Ігоревичів. Похід приніс успіх.

Інший тисяцький князя Данила Дмитрій виступає поряд із ним уже в перший рік його

самостійної державної діяльності. Він допомагає своєму князеві захищати Галич від

угорсько-польського війська.

Зазвичай тисяцький командував «малой дружиной» княжого двору, воїнським

контингентом, що завжди був під рукою в государя. Ці обов’язки Данило неоднора-

зово покладав на свого тисяцького Дем’яна, як було 1231 р., коли князь опинився в

скрутному становищі, будучи оточеним боярами та їхніми людьми в Галичі. Дем’ян з

купкою молодших дружинників став біля государя і не дозволяв нікому наблизитися

до нього. Данило звернувся тоді по допомогу до городян стольного града: «Сам же

Данило скликав віче, бо залишився він лише з 18 отроками вірними та з Дем’яном,

тисяцьким своїм»

. З дальшої розповіді Галицько-Волинського літопису можна зро-

зуміти, що городяни підтримали свого государя проти бояр.

Вірний Данилові тисяцький Дем’ян пильно стежив за підступами галицьких

великих бояр, що особливо посилилися на межі 20-х і 30-х років ХІІІ ст. У тому само-

му 1230 р. «змову ж вчинили безбожні бояри галицькі» – вони замислили заманити

Данила Романовича на бенкет до боярського замку Вишня, що належав «Пилипові

безбожному», і там його вбити. Але перед тим, як государ зібрався до Вишні, «прий-

шов до нього посол від тисяцького його Дем’яна й мовив йому: “Бенкет цей злим

буде, бо змовилися безбожний боярин Пилип із братом твоїм Олександром

, щоб

тебе вбити”»

, – емоційно пише галицький книжник. Так тисяцький викрив змову й

дав можливість ув’язнити змовників.

У величезному фонді давньоруських джерел, насамперед літописів, існують

лише кілька згадок про «печатника» – хранителя княжої печатки, канцлера, одного з

найвищих чинів двору государя. Всі вони належать Галицько-Волинському ізводові.

В жодному іншому княжому дворі на Русі ХІІІ ст. подібної посади не існувало, якщо,

звичайно, довіряти літописанню і словникам давньоруської мови. З’являться печат-

ники пізніше, принаймні з ХІV ст.

* Брат Данила у перших, ворожий йому белзький князь Олександр Всеволодич, що неодно-

разово згадується в літописі.

Розділ 2

Уперше княжий печатник Кирило виступає на сторінках нашого джерела у пе-

реказі подій 1241 р. – у ролі воєводи свого государя. Тоді, після «Батиєвого погрому»,

підвела голову феодальна опозиція княжій владі у Галицькій землі, яка до того, від

часів утвердження Данила Романовича в Галичі 1238 р., принишкла і лише чекала

зручної нагоди, щоб повстати проти свого государя. Та нагода настала після спус-

тошення монголо-татарськими ордами Русі у 1237–1241 рр. Літописець нотує: «Рос-

тислав

зібрав князів болоховських і залишки галичан [бояр], прийшов до Бакоти»

Це сталося 1241 р. Варто пояснити наведений текст.

Скориставшись із послаблення княжої влади в Галицько-Волинській Русі, Рос-

тислав відважився захопити Галич і вступив для цього в союз із так званими боло-

ховськими князями: боярством Болоховської землі, що лежала у верхів’ях Південного

Бугу, басейнах річок Горині, Случа й Тетерева

. Тоді Данило Романович послав свого

печатника Кирила на Дністровський рубіж князівства, щоб припинити насильства над

місцевою людністю з боку тамтешніх земельних магнатів. Той прибув до Бакоти – го-

ловної фортеці князівства на південному кордоні. Коли Ростислав зі своїм військом

наблизився до Бакоти, Кирило спробував присоромити його, нагадавши про благо-

діяння, які він разом із батьком одержав від Романовичів у лиху годину Батиєвої

навали. Але княжич гордовито відмовився послухатися печатника. Тоді Кирило, «пе-

реконавшись у його [Ростислава] непослуху, пішов на нього з піхотинцями, той же,

побачивши це, побіг геть». Відігнавши Ростислава, Данило кинувся на Болоховську

землю. Справу розгрому болоховських князів довершив його полководець: «Прийшов

же Кирило, печатник князя Данила, з трьома тисячами піхотинців і трьомастами кін-

нотників і доручив їм узяти Дядьків градъ», після чого «полонив землю Болоховську

й попалив»

Проте Кирило був не тільки і не стільки воєводою Романовичів. Він належав

до ближнього кола їхніх дипломатів, не раз виконуючи делікатні доручення князів.

Галицький літописець далі сповіщає, що восени 1246 р. «Кирило ж митрополит іде,

посланий був Данилом і Васильком на поставлення на руську митрополію»

При тому що існувала спільна для всієї Русі Київська митрополія, Данило Рома-

нович вирішив заснувати загальноруську митрополію в Галицько-Волинському кня-

зівстві, що б незмірно піднесло міжнародний авторитет государя й офіційно зробило

б його першим серед давньоруських князів. Справа полегшувалася тим, що митро-

полича кафедра в Києві залишалася незаміщеною від часів монгольської навали на

стольний град Русі. Надісланий 1237 р. з Нікеї (де тоді перебував вигнаний хресто-

носцями в 1204 р. з Константинополя візантійський патріарх, грек Іосиф) митрополит

після зруйнування Києва ордами Батия в джерелах більше не згадується – або втік

додому, або загинув.

Якщо врахувати ту обставину, що в 1240–1242 рр. Данило Романович поши-

рив свій політичний вплив на Київ, то він, природно, зайнявся справами церковними

(ідеологічними) і на власний розсуд обрав кандидата в митрополити на ім’я Кирило,

вочевидь русина за походженням. Хоча Кирило названий у літописі митрополитом,

* Неодноразово згаданий у нашій розповіді Ростислав Михайлович чернігівський, що з серед-

ини 1230-х років зазіхав на Галич і землю.

Розділ 2

але висвятити його змогли лише в 1246 р. (адже в 1240–1244 рр. патріарха в Нікеї

просто не було). Коли Кирило приїхав нарешті до патріаршого двору, його затвердили

без жодних труднощів.

Політик з голови до ніг, Данило використав суто, здавалося б, церковну подо-

рож Кирила до Нікеї, аби владнати стосунки з угорським королем. Літопис констатує:

«Коли він [Кирило] був у короля, то умовляв його король багатьма облесливими сло-

вами, переконуючи так: “Проведу тебе до Греків [до Візантії] із великою честю, аби

тільки уклав Данило зі мною мир”». Кирило своєю чергою вимагав клятву від Бели ІV,

що той буде додержуватись угоди з Данилом. Діставши запевнення в цьому, він по-

вернувся до свого государя і порадив йому: «Візьми доньку його синові в дружини».

Після того «Данило пішов, узяв сина свого Лева й митрополита [Кирила] і подався до

короля… і взяв доньку його для сина»

Тоді в угорському місті Ізволін була підписана важлива для обох сторін між-

державна угода, за якою, крім іншого, відбулося передання королю знатних угор-

ських полонених, захоплених Романовичами у битві під Ярославом улітку 1245 р. То

був вияв доброї волі, що скріпив союзницьку угоду, своєрідною печаткою якої став

династичний шлюб – одруження Лева з королівною Констанцією засвідчене й угор-

ським джерелом

. Літопис підкреслює видатну роль Кирила в укладенні важливого

дипломатичного договору.

Підсумовуючи сказане, зазначу, що Кирило був людиною сильного характеру і

видатних державних здібностей. Він хоробро бився з ворогом, командував військом,

уміло вів перетрактації з угорським королем. Досліджені тексти Галицько-Волинського

ізводу ще раз переконують у тому, що на Русі придворні чини і посади не були строго

закріплені за певними особами, коли навіть печатник використовувався як воєвода,

а церковного ієрарха посилали за кордон як дипломата.

Далеко не завжди князь перебував на чолі свого війська або дружини. Часто,

особливо з настанням ХІІІ ст., військом керували його воєначальники (воєводи). До

того ж деякі князі (наприклад, Ярослав Володимирович галицький у другій половині

ХІІ ст. або Володимир Василькович волинський в останній третині ХІІІ ст.) залишалися

вдома, посилаючи з військом вірних і досвідчених воєвод.

З настанням ХІІІ ст. масштаби воєнних операцій руських військ значно зросли.

Зробилося численнішим саме військо, зросла кількість полків у ньому, союзники ж

(чорні клобуки) перетворилися на окремі воїнські частини: стрільців і легку кавале-

рію. Все це у багатьох випадках просто унеможливлювало оперативне керівництво

походом і особливо боєм із боку самого лише князя. Воєводи з плином часу дедалі

частіше з’являються на сторінках джерел – і, зрозуміла річ, насамперед в описах бо-

йових дій і походів.

Саме слово «воєвода» зустрічається в Галицько-Волинському літописі в осно-

вному на його останніх сторінках. Та в інших давньоруських літописах ХІІІ ст. цей тер-

мін трапляється лише час від часу. Наведу хіба що фрагмент Лаврентіївського літопису

за 1220 р.: «Георгій великий князь, син Всеволодів, послав брата свого Святослава з

полками й воєводами на безбожних Болгар [волзьких]»

Здається, воєводи формально не входили до княжого двору

, то й не варто про

* Бо джерела ніколи не називають їх серед посадовців двору.

Розділ 2

них тут говорити – скаже скептично налаштований читач. Але ж воєводами бували

й вищі чини двору: двірські, тисяцькі, навіть сам княжий печатник. Усі вони ходили

в походи, очолювали великі й малі загони княжого війська, мужньо билися в першій

його лаві. Тому варто все ж таки зараховувати воєвод – тих, котрі й не мали придво-

рних чинів, – до княжого двору, уряду государя.

Досить багатими є свідчення про воєначальників у Галицько-Волинському лі-

тописному ізводі. На його сторінках ці княжі воєначальники згадуються часто, можна

сказати, постійно. Створюється враження, що воєводи не лише командували військом

чи його окремими підрозділами, а й проводили самостійні бойові операції, певна річ,

за дорученням своїх государів.

Майже всі згадки про воєвод у Галицько-Волинському літописі стосуються во-

єначальників Данила і Василька Романовичів. Частина з них служила попередникові

Данила на галицькому престолі Мстиславу Мстиславичу Удатному (1219–1228 рр.). Се-

ред них був і боярин Гліб Зеремійович. У воєнному епізоді 1219 р. Данило Романович

і той Гліб разом із боярином Мирославом і тисяцьким Дмитром засіли в обложеному

уграми Галичі. Але Мстислав Мстиславич із невідомих науці причин звелів своєму

зятеві Данилі залишити місто, й галицький літописець свідчить: «Данило ж вийшов [із

Галича] з Дмитром тисяцьким, і з Глібом Зеремійовичем [воєводою], і з Мирославом»

Відступаючи, вони мужньо відбилися від ворога, що переслідував їх.

Та надалі воєвода Гліб залишив княжу службу й очолив ворожу Романовичам

партію боярських олігархів, яка прагнула, хоч би що там було, перешкодити повер-

ненню Данила на галицький престол. Неодноразово він обманював Романовичів і

повертався на службу князеві й урешті-решт загинув в 1235 р., коли черговий раз

зрадив Данила в битві з половцями біля Києва.

Серед воєвод Романовичів особливо вирізнялися своїми талантами і мужністю

згаданий уже Мирослав, В’ячеслав, печатник Кирило і тисяцький Дмитро. Чи не най-

яскравішою постаттю серед них був Дмитро, котрий почав служити Романовичам іще

1219 р. А в 1238 р. в зв’язку з наближенням орд Батия до Києва Данило Романович

«залишив у ньому Дмитра і віддав Київ у руки Дмитрові захищати його проти інопле-

мінного народу, безбожних татар». Дмитро очолив оборону стольного града Русі під

час облоги його Батиєм у листопаді-грудні 1240 р. Дмитро мужньо бився з ворогом,

перебуваючи у гущі подій: «І піднялися городяни на залишок стіни, і тут було видно,

як ламалися списи й щити розколювались, а стріли затуляли світло переможеним; і

Дмитро поранений був». Після того як монголи штурмом оволоділи Києвом, «Дмитра

же знайшли пораненого і не вбили його, мужності заради його»

, – Батий подарував

йому життя, що в практиці жорстокого і шаленого хана було винятковим учинком.

Інший визначний воєвода Романовичів «великий В’ячеслав Товстий» уперше

названий у Галицько-Волинському літописі в оповіді про події 1211 р., коли малі ще

Романовичі (точніше, мати, що стояла за ними) зважилися вибити Ігоревичів із Га-

лицької та Волинської земель. Цей воєвода прийшов від Василька, що княжив тоді в

Белзі, разом з іншими видними воєначальниками: Мирославом і Дем’яном. Незабаром

по тому літописець називає В’ячеслава володимирського (волинського) серед бояр,

котрі восени 1211 р. підсадили Данила на галицький стіл.

У цьому тексті йдеться про волинського великого боярина В’ячеслава Товстого.

Розділ 2

На користь такого припущення може свідчити й повідомлення Галицько-Волинського

літопису про вигнання матері Данила і Василька Анни з Галича на початку 1212 р.:

«Княгиня ж Романова із сином своїм Данилом і з В’ячеславом Товстим побігли до Угрів,

а Василько з Мирославом поїхали до Белза»

. З контексту цього свідчення виходить,

що В’ячеслав Товстий був одним із найнаближеніших бояр і воєначальників Романо-

вичів: княгиня приставила його до Данила так само, як Мирослава – до Василька.

У 1228 р. той В’ячеслав перебував серед воєвод Данила Романовича, яким князь

доручив вибити з Луцька Ярослава Інгваровича. А швидко по тому В’ячеслав разом

із Данилом відбивав набіг ятвягів на Берестя: «І вигнали їх з Володимера, і забитий

був Данилом і В’ячеславом Шутр [ятвязький князьок]… Коли ятвяги втікали, догнав

їх Данило»

. Після цієї звістки сліди В’ячеслава губляться на сторінках літопису.

Інститут служилих князів досяг особливого поширення у Галицько-Волинській

Русі ХІІІ ст., часів Данила Романовича, його синів і небожа. За визначенням літописця,

всі бояри й дрібні князі «служат» великому князеві і «держат» отримані від нього міс-

та і волості. Так, захопивши Галич, князь Данило «роздав (тобто “пожаловал”. – Авт.)

городи боярам і воєводам, і було корму в них багато». Ті, хто одержував землі «в

держание», іменувалися «держателями» й були зобов’язані великому князеві службою:

«Служилі ж князю Данилові й люди [князя] Василька»

. Далі автор цих рядків пере-

лічує служилих князів, про частину яких ітиметься далі.

Узимку 1254–1255 рр. Данило Романович пішов на ятвягів. Із Новогрудка (у

Чорній Русі) прийшов до нього син Роман «з усіма новгородцями і з Глібом, і з Ізяс-

лавом Свислоцьким». Ізяслав був Ростиславичем, сином пінського князя Ростислава

Святополчича, князем свіслоцьким

(удільним у Новогрудському князівстві Романа).

Він служив Романовичам. Цей Гліб, найімовірніше, згадується ще раз і докладніше в

літописній розповіді про оволодіння Данилом Романовичем містом Волковийськ у

Чорній Русі: «Після того ж Данило король поїхав і взяв Волковийськ, він Гліба князя

послав туди і тримав його в честі». Так Гліб, що не мав, мабуть, власного уділу, одержав

за службу місто Волковийськ із волостю. Дехто з генеалогів визнає Гліба Ростисла-

вичем, братом Ізяслава Ростиславича й сином Ростислава Святополчича

, отже, він,

мабуть, належав до роду Рюриковичів.

Служилими були й рязанські князі Константин і його син Євстафій. У 1243 р.

вони служили ворогам Романовичів. «Данило ж дворського послав на Перемишль на

Константина рязанського, присланого від Ростислава. І почув Константин, що Андрій

іде на нього, і втік уночі»

. Константин Володимирович рязанський був служилим

князем Ростислава Михайловича у Перемишлі. Після втечі з міста він опинився в Угор-

щині й відіслав свого сина Євстафія до Литви

. За свідченням Суздальського літопису,

Константин був 1217 р. рязанським князем, коли допоміг своєму братові Глібу ви-

нищити інших братів. Убивці розділили між собою владу в Рязанському князівстві

Подальша чверть століття життя Константина не відома літописцям. Не зрозуміло,

зокрема, як він опинився у служилих князях Ростислава Михайловича. Ми знаємо

лише, що Константин був третім сином рязанського князя Володимира Глібовича

отже, Рюриковичем.

Син Константина Володимировича Євстафій служив литовському князю Мин-

довгу, за що його емоційно засудив галицький літописець: у 1262 р. «пішла Литва на

Розділ 2

Ляхів воювати від Миндовга, й Євстафій Константинович із ними, окаянний і про-

клятий, прибіг із Рязані»

. Невдовзі після того Євстафій став жертвою боротьби Вой-

шелка, що вокняжився у Литві по смерті свого батька Миндовга, проти земельних

магнатів: «згаданого Євстафія [Войшелк] убив окаянного, беззаконного, проклятого»

Важко сказати, які вчинки Євстафія Константиновича викликали гнів і осуд галиць-

кого книжника. Навряд чи одна лише служба литовському князеві, тоді противнику

Данила Романовича.

Останні звістки Галицько-Волинського літопису про служилих князів містяться

на його заключних сторінках. Неодноразово згадується слонімський князь Василько,

котрий служив небожеві Данила, волинському князеві Володимиру Васильковичу.

Василько був сином Романа Даниловича, що княжив у Чорній Русі, і, за відомостями

М.Баугартена, сидів у Слонімі, містечку в Чорній Русі, з 1256 р.

Цей збіднілий онук

Данила Романовича був у великій честі в свого дядька Володимира Васильковича.

Уперше цей Василько Романович (повний тезко брата Данила) діє у розповіді

Галицько-Волинського літопису про похід Володимира Васильковича 1282 р. проти

краківського князя Болеслава, коли волинський князь допомагав своєму союзнику

Конрадові мазовецькому: «І пішов Володимир до Мельника

з безліччю воїнів, із

Мельника ж відрядив із ними воєводу Василька, князя слонімського»

. У похідному

порядку волинської раті «Василько пішов своїм полком, Конрад же князь із ляха-

ми своїм полком»

. Імовірно, серед воєвод, що очолювали волинсько-мазовецьке

військо, Василько не випадково названий першим: із контексту виходить, що йому

волинський князь довірив свій головний полк.

Після успішного завершення кампанії «Василько князь пішов до Берестя з

безліччю полонених і послав перед собою звістку панові своєму князю Володими-

ру». Подальша літописна оповідь доводить, що князь Володимир у той час довірив

Василькові свою дружину і був радий, що той зберіг її цілою

. Війна з Болеславом

тим часом тривала, і «Володимир же князь наказав своїм воєводам Василькови, й

Жилиславу, й Дунаєви, не розпускати військо воювати [не дозволяти грабувати]»

. І

в цьому контексті галицький літописець назвав Василька першим серед воєвод во-

линського князя.

Наступного року Лев Данилович і Володимир Василькович вирушили на поль-

ського князя Болеслава. Самі руські князі у цей похід не пішли, доручивши війська во-

єводам: «Володимир послав зі своєю раттю Василька князя, і Жилислава, і Олов’янця,

і Вишту»

. Як бачимо, Василько Романович продовжував залишатися першим серед

воєначальників волинського князя. Та дальша його доля у Галицько-Волинському лі-

тописі не відбилася.

Нарешті, останнім за часом серед служилих князів у Галицько-Волинській Русі

був Юрій Пороський. У 1289 р. наступник Володимира Васильковича на престолі Воло-

димира Волинського Мстислав Данилович вступив у конфлікт зі своїм братом Левом

і його сином Юрієм. Справа йшла до воєнного зіткнення. «Мстислав спішно послав

гінця до Юрія князя пороського… тоді ж бо Юрій пороській служив Мстиславу, а пе-

ред тим (служив) Володимиру»

. Перед нами типовий образ князя-васала, руського

* Місто на північно-західному рубежі Волині з Мазовією.

Розділ 2

кондотьєра, неначе у спадщину переданого Володимиром своєму наступникові на

володимирському столі.

Дізнавшись, мабуть, про наближення раті на чолі з Юрієм Пороським, князь

Лев змушений був скоритися. До того ж йому стало відомо, що Мстислав Данилович

послав ще й по допомогу до татар. На жаль, джерела не дають змоги встановити,

хто був цей князь Юрій. Хіба що епітет «Пороський» може говорити про те, що він

мав якесь невелике володіння у Пороссі, поблизу південних рубежів Київської землі

зі степом.

Характерною особливістю інституту служилих князів у Галицько-Волинській

Русі була та, що вони, родовиті аристократи, члени дому Рюриковичів, належали до

княжого двору, будучи такими самими воєводами государя, як і згадані вище воєна-

чальники.

Навіть побіжне ознайомлення зі службовцями різних рангів і завдань на Русі

ХІІІ ст. переконує в тому, що вони в руках государя були знаряддям керівництва дер-

жавою, допомагали йому вирішувати завдання внутрішньої та зовнішньої політики.

Посилання до розділу 2

1 Повесть временных лет / Подгот. текста, статьи и коммент. Д.С.Лихачева. – 2-е изд. –

СПб., 1999. – С.8. Тексти літописів цитуються в перекладі на сучасну українську мову.

2 Див., напр.: Королюк В.Д. Основные проблемы формирования раннефеодальной госу-

дарственности и народностей славян Восточной и Центральной Европы // Становление

раннефеодальных славянских государств. – К., 1972. – С.218.

3 ПСРЛ. – Т.9. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летопи-

сью. – СПб., 1862. – С.9.

4 Повесть временных лет. – С.14.

5 Там само.

6 Там само.

7 Там само. – С.21.

8 Там само. – С.27.

9 Там само. – С.29.

10 Там само. – С.37.

11 Там само. – С.56.

12 Мельникова Е.А. К типологии становления государств в Северной и Восточной Европе

// Образование Древнерусского государства. Спорные проблемы. – М., 1992. – С.39.

13 Черепнин Л.В. К вопросу о характере и форме Древнерусского государства ІХ – начала

ХІІІ вв. // Ист. зап. – 1972. – №89. – С.359-360.

14 Повесть временных лет. – С.66.

15 Там само. – С.78.

16 Там само. – С.85-86.

17 Там само. – С.95.

18 Котляр Н.Ф. Соправительство в Древней Руси (ХІ – начало ХІІ в.) // Восточная Европа в

древности и средневековье: Х Чтения к 80-летию В.Т.Пашуто. – М., 1998.

19 Повесть временных лет. – С.117-125.

20 Там само. – С.125.