Лекция - Посилення козацтва у другiй половинi ХУI ст. Запорiзька Сiч

Подождите немного. Документ загружается.

Лiвонської вiйни не мiг у той час позитивно вирiшити поставлене Косинським

питання, хоча й послав запорожцям грошi й припаси.

У травнi 1593 р. двохтисячне козацьке вiйсько вийшло iз Запорiзької Сiчi,

рушило двома загонами по Днiпру, берегом пiдiйшло до Черкас i обложило замок.

Повстання почало швидко поширюватися на Поднiпров’ї. Проте Косинського

пiдступно було схоплено слугами Вишневецького i вбито. Але й пiсля смертi

Косинського восени 1593 р. на Поднипров’ї деякий час точилася боротьба

повстанцiв.

У 1594 р. козацько-селянське повстання проти магнатiв i шляхти спалахнуло

знову. Очолив його Северин Н а л и в а й к о , виходець з м. Гуятина (Поділля), що

належало магнатовi О. Калиновському. Калиновський iз слугами напав на двiр

Наливайкового батька, який займався кушнiрським ремеслом i мав невелику

дiлянку землi, i побив його так, що той помер. Його дружина з дiтьми втекла до

Острога.

Наливайко брав участь у козацьких походах проти туркiв i татар, пiд час яких

набув воєнного досвiду. «Це був красень,— писав сучасник польський хронiст

Iоахим Бєльський (1550—1629) син Мартина Бєльського, до того людина

незвичайна... до того ж прекрасний гармаш».

Повернувшися з Сiчi, Наливайко якийсь час служив сотником надвiрних

козакiв у князя Острозького. Потiм вiн набрав загiн селян, козакiв, мiщан та усiх

охочих, числом близько 2500 чол., i ранньої весни зробив похiд проти татар на

пiвдень, пiсля чого повернувся на Брацлавщину. У цей час селяни, доведенi до

вiдчаю здирствами панiв, об’єднувалися в загони, оголошували себе козаками й

громили маєтки феодалiв. Разом з наливайківцями й мiщанами повстанці захопили

м. Брацлав.

Щоб заручитися підтримкою запорожцiв, Наливайко у червнi 1594 р.

направив на Запорiжжя своїх посланців. На чолi запорожцiв, якi вирушили на

допомогу Наливайковi на Брацлавщину, став обраний гетьманом полковник

реєстрового козацтва Григорій Лобода, який належав до заможних козакiв, Був

одруженийіз шляхтянкою. Вiн виражав iнтереси переважно заможного реестрового

запорiзького козацтва, в той час як Наливайко був ватажком бiдного, нереєстрового

козацтва. Це зумовлювало незгоди, а то й ворожнечу мiж Наливайком i Лободою.

Отже, наприкінцi 1595 — на початку 1596 р. селянсько-козацькi повстання

охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Подiлля, перекинулись у Бiлорусь,

ставши серйозною загрозою для панування шляхетської Польщi.

Пiд тиском шляхетських вiйськ, очолюваних литовським гетьманом

К.IРадзивiллом, Наливайко залишив Могильов i наприкiнцi сiчня 1596р. привiв свої

загони на Волинь. Проти нього за наказом коронного гетьмана Я.IЗамойського

виступив з коронним вiйськом, що зiбралося в Кременцi, польний гетьман

Станiслав Жолкевський. Наприкiнцi лютого 1596 р. Жолкевський швидкими

переходами рушив на пiвдень Волинi, маючи на метi розгромити там Наливайка, не

допустивши з’єднання його загонiв iз загонами Лободи, що дiяли тодi на Київщинi,

i Шаули, який iшов з Бiлорусi.

Проте Наливайко розгадав намiр Жолкевського. З боями вiн вiдвiв свої

загони, що мали близько тисячi повстанцiв, на Брацлавщину, а потiм в уманськi

лiси. Тодi ж, ранньої весни Лобода пiд Києвом об’єднався з Шаулою, який

повернувся з Бiлорусi. Бiля Бiлої Церкви всi три повстанськi ватажки об’єднали свої

сили, що налiчували 5 - 6 тис. чоловiк.

Пiсля розгрому пiд Бiлою Церквою 23 березня 1596 р. передового загону

польсько-шляхетських вiйськ повстанцi пiд натиском переважаючих сил

противника змушенi були вiдходити до Днiпра. Бiля Трипiлля, в урочищi Гострий

Камiнь, вони стали табором i дали бiй, в якому обидвi сторони зазнали великих

втрат. Забравши свої сiм’ї — старих, жiнок i дiтей, повстанцi вiдiйшли за Дніпро пiд

Переяслав, а потiм рушили далi па схiд. Деякi з їхнiх керiвникiв мали на метi

перейти в межi Росiйської держави. Через Яготин i Пирятин повстанцi вийшли до

Лубен, звiдки до росiйського кордону залишилося близько 100 км. Але

Жолкевському вдалося обiйти повстанцiв i вiдрiзати їм шлях до росiйського

кордону. Тодi за 3 км вiд Лубен, за Сулою, в урочищi Солониця повстанцi

спорудили укрiплений табiр, сподiваючись, що їм на допомогу прийдуть запорожцi

i виручать їх. Вони поставили в чотири ряди вози i навколо влаштували рiв i вал,

всерединi зробили дерев’янi зруби, наповненi землею, на якi поставили гармати.

16 травня 1596 р. Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько двох

тижнiв. У таборi спочатку було близько 10 тис. чол., з них боєздатних не бльш нiж 3

тис., усi iншi — старi, жiнки, дiти, пораненi. Повстанцi оборонялися героїчно, але з

кожним днем становище ставало дедалi скрутнiшим. Не стало борошна солi, не

вистачало пашi й фуражу. Знову спалахнула ворожнеча мiж наливайкiвцями i

прихильниками Лободи.

Оскiльки становище коронного вiйська також було тяжким: не вистачало

продовольства й фуражу, Жолкевський почав переговори з козаками,

обiцяючиамністію.

Пiсля дводенного безперервного обстрiлу табору з гармат частина козаків,

прихильники Лободи схопили Наливайка, Шаулу, Шостака та деяких інших

ватажкiв i видали їх шляхтичам. Але пiсля цього Жолкевський зажадав повернення

всiх утiкачiв крiпаків їхнiм панам. Тодi поастанцi заявили, що вони будуть

боронитися до останньої краплi крові. Битву виграли поляки. Козаків залишилося

близько тисячі.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591—1596 рр. польський

уряд, продовжував захоплювати землi в Українi, збiльшувати панщину та iншi

повинностi, закрiпачувати селян. Козаки були позбавленi всiх прав i оголошенi поза

законом. Феодали намагалися перешкодити втечам селян i мiщан на Запорiжжя, не

допускати виходу козакiв на волость, забороняли торгiвлю з Сiччю, зокрема

завезення туди хлiба. Посилювався i нацiонально-релiгiйний гнiт. Важким тягарем

на плечi народних мас лягали численнi вiйни, що їх вела напочатку ХУII ст.

шляхетська Польща.

Основна маса українського народу — селяни, козацька голота й мiськi низи не

мирилися з польсько-шляхетським гнiтом i вели проти нього рiшучу, послiдовну

боротьбу.

Серед козацьких старшин початку ХУІІ ст. виділявся Петро Конашевич

С а г а й д а ч н и й, що в 1616—1622 рр. був з перервами гетьманом Вiйська

Запорiзького. Походив Сагайдачний з шляхетського роду з-пiд Самбора в Галичинi.

Здобувши гарну освiту у славетнiй Острозькiй школi на Волинi, вiн став людиною

освiченою, розумною, вiдданою православнiй вiрi умiлим i хоробрим

воєначальником. Сучасник Якiв Собеський, батько польського короля Яна

Собеського, у своїй «Історiї Хотинського походу» писав, що «Сагайдачний — муж

рiдкiсної мудростi й зрiлого судження в дiлах, дотепний у словах i вчинках, людина

смiлива розумом, яка шукала небезпек, зневажала життя…».

Пiсля навчання в Острозькiй школi Сагайдачний пiшов на Запорiжжя i в

численних походах проти татар i туркiв, освоїв козацьку стратегiю й тактику, набув

військового досвiду, зажив високого авторитету серед запорожцiв. Козаки його

обирали Кошовим, обозним, кошовим отаманом, а потім – гетьманом. У всiй своїй

діялъностi Сагайдачний прагнув пiднести авторитет козацтва, збiльшити його роль

у життi всього народу, захистити православ’я, розвинути українську культуру,

послiдовно вiв лінію на визволення України з-пiд iноземного панування i

забезпечення її iснування як окремої держави. У всiх своїх дiях вiн виявляв

непересiчний ум, твердiсть волi непохитнiсть мужнiсть, розважливiсть i

помiркованiсть. Так, вiн розумiв, що в тi часи Україна не мала достатньо сил i

необхiдних умов для всенародного повстання проти Польщі. До того ж вiн

усвідомлював, що перед Україною тодi стояла грiзна небезпека — турецько-

татарська агресiя, а одночасно вести боротьбу проти Туреччини та Кримського

ханства i Польщi український народ сил не мав. У цих умовах Сагайдачний не йшов

на цiлковитий розрив з Рiччю Посполитою, а дотримувався щодо неї лояльної

позицiї.

Польський уряд вирiшив кинути свої вiйська на Україну, щоб силою

приборкати козацьке свавiлля, придушити народну боротьбу. Але коронний гетьман

Станiслав Жолкевський не був упевнений в тому, що зможе придушити народний

рух силою зброї; i вирiшив вступити в переговори iз старшинами реєстрових

козакiв, яких очолював Сагайдачний.

У жовтнi 1617 р. в урочищi Суха Вiльшанка пiд Бiлою Церквою на Київщинi

між козацькою верхiвкою на чолi з Сагайдачним i комiсарами Жолкевського була

пiдписана декларацiя, названа Вiльшанською. За цією угодою козацький реєстр

установлювався в 1 тис. чол. Усi iншi козаки, що не ввiйшли до реєстру, мусили

повернутися пiд загрозою смертної кари пiд владу старост i своїх панiв. Реєстровi

козаки мали право жити лише на Запорiжжi. Їм суворо заборонялося здiйснювати

походи на Крим i Туреччину. Реєстровцям дозволялося обирати гетьмана

(старшого), якого затверджував польський король. За службу реєстровцям уряд

обiцяв виплачувати платню.

Однак Вiльшанська угода, яка гарантувала до деякої мiри права козацьких

старшин i реєстрових козакiв, викликала велике незадоволення рядового козацтва,

яке мусило повернутися пiд владу феодалiв. Тому угода не могла бути втiлена в

життя. До того ж шляхетська Польща почала нову вiйну проти Росiйської держави i

закликала до участi в нiй козакiв. Польський королевич Владислав у 1617 р.

попрямував на Москву. Йому на допомогу повiв через Путивль, Єлець, Ливни 20-

тисячний загiн козакiв Сагайдачний. Але Москви Владиславу взяти не вдалося.

Козаки вiдiйшли вiд Москви. Сагайдачний не хотiв перемоги Польщi. Це сприяло б

дальшому поневоленню України польським шляхетством. Виснаженi вiйною, Росiя

i Польща 1 грудня 1618 р. у селi Д еулiно (пiд Москвою) пiдписали перемир’я на 14

рокiв, за яким за Польщею залишалися Смоленська земля й Чернiгово-Сiверщина.

Частина козакiв, незадоволених походом на Москву, не захотiла повертатися в

Україну. На службi в росiйського уряду залишився цiлий полк на чолi з

полковником Жданом Коншиним.

В цей час в Українi посилилися народнi ловстання, якi в 1618 р. охопили

Київщину i Волинь.

Пiдписавши в 1618 р. перемир’я з Росiєю, польський уряд негайно послав свої

вiйська в Україну. Але командування їх не наважилося вступити в бiй з козаками,

оскiльки лише в козацькому таборi пiд Бiлою Церквою налiчувалося понад 10 тис.

чол. На р. Роставицi (поблизу м. Паволочi — тепер село Попiльнянського р-ну на

Житомирщинi), де розташувалося польське вiйсько, мiж урядовими комiсарами i

старшинами реєстровцiв, очолюваними Сагайдачним, 17 жовтня 1619 р. була

пiдписана нова угода (Роставицька), за умовами подiбна до Вiльшанської.

Козацькими правами користувалися лише реєстровцi, та й тi мали право жити

тiльки в королiвщинах, а величезна бiльшiсть повстанцiв мусила повернутися до

своїх панiв. Старшини, на чолi iз Сагайдачним, намагалися виконувати

продиктованi угодою умови. Це викликало повстання, внаслiдок якого

Сагайдачного було усунено вiд гетьманства, а гетьманом наприкiнцi. 1619 р.

проголошено Яцька Бородавку.

Одночасно з розгортанням визвольного руху проти шляхетської Польщi

український народ продовжував героїчну боротьбу протии турецько-татарськоi

агресiї. У першi десятилiття ХУII ст. українськi козаки не тiльки вiдбивали напади

татар i туркiв, а й здiйснювали далекi сухопутнi i морськi походи. На своїх легких

чайках вони спускалися вниз по Днiпру, обминали татарську варту в районi фортець

Кизи-Кермена i Iслам-Кермена, виходили в Чорне море, нападали на турецькi й

татарськi фортецi, окурювали мушкетним димом Iзмал, Кiлiю, Бiлгород

(Днiстровський), Варну, Синоп, Трапезунд, Кафу i навiть Константинополь. Так, у

1604 р. на багатьох чайках козаки пiдiйшли до захiдного узбережжя Чорного моря,

оволодiли фортецею Варна, що вважалася неприступною, розгромили турецьку

залогу, визволили багатьох невiльникiв і щасливо повернулися додому. У 1614 р.

козаки двiчi перепливали Чорне море i успiшно громили на пiвденному березi

турецькi мiста Синоп i Трапезунд. А весною 1615 р. на 80 чайках запорожцi

пiдiйшли до турецької столицi - Константинополя, яку охороняла тридцятитисячна

султанська гвардiя, спалили гаванi Мiзевни та Архiокi. Султан, який у той час

рибалив пiд мiстом, на власнi очi спостерiгав дим і полум’я вiд пожежi в столицi,

запаленої козаками. 1616 р. пiд проводом Петра Сагайдачного козаки здiйснили

морський похiд у Крим, взяли й спалили великий невiльничий ринок Кафу, куди

татари звозили для продажу бранцiв, захоплених в Українi. Козаки знищили там 14

тис. турецьких воякiв, потопили турецькi каторги (кораблi) i визволили багатьох

полонених. Запорожцi часто ходили в походи разом з донськими козаками.

Турецький султан i кримський хан вимагали вiд польського уряду припинити

походи козакiв, але водночас самi продовжували спустошливi напади на українськi

землi, розв’язували агресивнi вiйни. У 1620 р. турецько-татарськi вiйська, що

налiчували близько 80 тис. чол., вторглися в межi Валахiї i Молдови. Що ж до

польської армiї, яку очолював коронний гетьман Станiслав Жолкевський, то нона

мала всього близько 10 тис. чол. Як пише автор Львiвського лiтопису, Жолкевський

вирiшив воювати без козакiв, гоноровито заявивши: «Не хочу я з Грицями воєвати,

нехай iдуть до ролi (до землi.— Авт.) альбо свинi пасти».

Бiля с. Цецори, над р. Прут пiд Яссами в Молдовi турки й татари вщент

розгромили польськi вiйська. С. Жолкевський загинув, його вiдрубану голову,

настромлену на спис, було виставлено бiля намету турецького пашi, а потiм

вiдправлено султановi у Константинополь. Польний гетьман Станiслав

Конєцпольський та iншi польськi воєначальники потрапили в полон.

Польський уряд, залишившись без армiї, звернувся по допомогу до козакiв.

Козаки ж, розумiючи, яку величезну загрозу становить турецько-татарська навала

не тiльки для Польщi, а й для України та всiєї Європи, прийняли пропозицiю

польського сейму про похiд проти туркiв і вирiшили послати послiв до короля.

Серед iнших у Варшаву поїхав і Сагайдачний. Козацтво ж на чолi з гетьманом Я.

Бородавкою вирушило в Молдову назустрiч турецько-татарськiй армiї.

Польське вiйсько в кiлькостi 35 тис. чол., головнокомандуючим якого був

литовський гетьман Карл Ходкевич, підiйшло до Днiстра, у серединi серпня мостом

перепранилося на правий берег i стало табором пiд Хотином. Туди ж з боями

пiдiйшли й козаки. Пiсля прибуття до козацького табору з Варшави Сагайдачного за

його вказiвкою Бородавку схопили i, обвинувативши у тяжких злочинах, скарали на

смерть. Гетьманом знову став Сагайдачний. Козацьке вiйсько налiчувало 40 тис.

чол. до його складу входило i 700 донцiв.

Турецько-татарськi вiйська, очолюванi султаном Османом II, налiчували

понад 150 тис. чол. Вони почали запеклi атаки проти козакiв i польських вiйськ. У

той час, як писав Якiв Собеський, коли «багато шляхтичiв, що належали до

найзнатнiших фамiлiй, ховалися на возах мiж провiантом, козаки хоробро атакували

туркiв, вривалися в їхнiй табiр, викликали там панiку i змушували втiкати навiть

султана».

Унаслiдок бойових дiй, що тривали понад мiсяць, турки втратили близько 80

тис. чол. i, не змiгши перемогти козацтво та польськi вiйська, змушенi були пiти на

укладення мирного договору.

Хоч у поразцi турецької армiї вирiшальну роль вiдiграло козацтво, мирний

договiр, укладений 9 жовтня 1621 р. мiж Туреччиною й Польщею, був спрямований

проти нього. Польський уряд забов’язувався передусiм заборонити козакам

судноплавство по Днiпру й не допускати їхнiх походiв на турецькi володiння.

Першими з-пiд Хотина пiшли козаки, не задоволенi умовами мирного

договору.

У Хотинськiй вiйнi турки не досягли своєї основної мети — загарбання

польських i українських земель. Завдяки мужностi козакiв було розвiяно мiф про

непереможнiсть султанської Туреччини, припинено її просування в Європу,

ослаблено економiчно й полiтично. Розгром туркiв пiд Хотином полегшив боротьбу

поневолених ними народiв, передусiм балканських, вселив у них вiру в можливiсть

визволення з-пiд турецького ярма.

У 1633 р. сеймом видано «Статті для заспокоєння руського народу», за

якими уряд узаконював існування православної церкви.

Петро Могила.

Видатним церковним i культурним дiячем першої половини ХУII ст. став

Петро Симеонович Могила (1596 — 1647). Вiн був сином молдовського господаря

(князя), навчався у Львiвськiй братськiй школi i в захiдноєвропейських

унiверситетах, зокрема в Парижi, здобув блискучу Європсйську освiту. Потiм

служив у польському вiйську, брав участь у Хотинськiй вiйнi. Пiсля чого постригся

в ченцi, і став києво-печерським архiмандритом, а з 1632 р. до смертi в 1647 р.—

митрополитом київським.

Могила займав лояльну позицiю щодо шляхетськоi Польщi. Але вiн був

рiшучим противником церковної унії i зробив багато для вiдбудови, утвердження й

розвитку православної церкви й української культури. Вiн домiгся повернення

православнiй церквi вiд унiатiв Софіївського собору в Києвi, Києво-Видубицького

монастиря та деяких iнших церков i монастирiв, реставрував храми святої Софiї,

Спаса на Берестовi, Михайлiвський Видубицький та iн.

У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерськiй лаврi школу, яка в

1632 р. була об’єднана з Київською братською школою. Об’єднана школа дiстала

назву Києво-Могилянської колегiї i незабаром стала вищим освiтнiм центром для

України i всієї слов’янщнни. Фiлiю колегії Могила утворив у 1634 р. у Вiнницi, а в

1636 р.— латинську колегiю в Кременцi на Волинi.

У Києвi навколо митрополичої кафедри створився гурток видатних теологiв i

учених, до якого належали Ісайя Козловський, Сильвестр Афанасiй

Кальнофiйський, Софронiй Почаський, Йосип Горбацький та iн. Київ часiв Могили

називал «Могилянськими Атенами». Була розширена Київська друкарня, з якої

виходили церковні й пiдручники, що розповсюджувались по всiх православних

країнах (1635 р. видано «Печерський патерик»). У 1640 р. на київському соборi

було схвалено катехизис, за пiдготовку якого Ісайя Козловський дiстав вiд собору

титул доктора богослов’я. У 1643 р. катехизис («Православне сповiдання віри») був

затверджевий чотирма православними патрiархами i надрукований у 1662 р. в

Києвi.

Петро Могила багато зробив для упорядкування церковного життя, пильно

стежив за поведiнкою й дисциплiною духовних осiб, суворо карав за всякi грхи,

завівши спецiальний духовний суд — консисторію.

У 1634 р. пiсля закiнчення вiйни Польщi з Росiєю польський уряд вирiшив

збiльшити кiлькiсть коронних вiйськ на Поднiпров’ї для посиленнясвого впливу на

козаків. Крiм того, щоб повністю iзолювати Запорiзьку Сiч вiд решти України,

польський сейм у лютому 1635 р. вирiшив побудувати на Днiпрi мiцну фортецю.

Пiд керiвництвом французького iнженера Боплана вже в липнi 1635 р.її будiвництво

завершилося. Вона була споруджена бiля першого (Кодацького) порога на правому

високому березi Днiпра. На високих бастiонах були встановленi гармати, в серединi

фортецi стояв гарнiзон з двох сотень найманих драгунiв iноземцiв на чолі з

французьким капiтаном.

Драгуни не пропускали втiкачiв з України на Запорiжжя, а запорожцiв—у

зворотному напрямi. Крiм того, на великiй територiї навколо Кодака драгуни не

давали можливостi козакам ловити рибу, полювати та займатися iншими

промислами. В нiч з 3 на 4 серпня 1635 р. загiн запорожцiв на чолi з гетьманом

Іва ном Сулимою , тихо пiдiйщовщи до фортецi, пробрався по приставних

драбинах за мури, знищив увесь гарнізон і зруйнував фортецю.

Однак через деякий час старшина реєстровцiв підступно схопила Сулиму i ще

п’ятьох ватажкiв. Їх було вiдвезено у Варшаву i там страчено.

Влiтку 1637 р. почалося нове п овстання . Очолив його мужнiй, досвiдчений

козацький ватажок, гетьман нереєстрового запорiзького козацтва Павлюк (Павло

Бут).

Повстання незабаром поширилося на все Поднiпров’я i особливо на

Лiвобережжя, куди Павлюк послав полковникiв Карпа Скидана й Семена Биховця,

що мали об’єднати повстанцiв у загони i привести їх до нього пiд Чигирин.

Польсько-шляхетське вiйсько, що налiчувало близько 15 тис. чол., i повстанцi,

яких було близько 10 тис. чол., зiйшлися бiля с. Кумейки п i д Черкасами (тепер

Черкаського р-ну Черкаської обл.). Битва розгорнулася вранцi 6 грудня 1637 р.

Павлюк i Скидан першими повели наступ на ворожий табiр, який був вигiдно

розташований i добре укрiплений. Цей наступ селян, писав учасник подiй

Окольський, був вражаючим: «Воин йшли табором, нишикуваним у шiсть рядiв, з

чотирма гарматами попереду, двома по боках i двома в кiнцi, а в серединi мiж

возами йшло вiйсько... правильно розподiлено на полки i сотнi... йшли козаки з

майорячими прапорами, стрiляючи з гармат, здiймаючи галас до неба: «А чи далеко

гетьман буде ночувати? Лящику, побiжиш до хащику!».

Оскiльки перед польським табором виявилося болото, а гарячий попiл вiд

пiдпалених Кумейок слiпив повстанцям очi, Павлюк наказав вiдходити. Але

повстанцi не змогли вiдiрватися вiд польських військ змушенi були зупинитися.

Вони встигли лише оточити себе возами i прийняли бiй без укрiпленого табору. Бiй

був запеклим. Три штурми вiдбили оточенi. «Було таке уперте i завзяте те хлопство,

— писав Потоцький,— що нiхто з них не хотiв «миру кричати; навпаки, тiльки

Лекция - Посилення козацтва у другiй половинi ХУI ст. Запорiзька Сiч - козацька республіка

Подождите немного. Документ загружается.