РОЗДРОБЛЕННЯ РУСІ
Зміцнення окремих князівств спричинилося до роздроблення єдиної давньоруської держави. Якщо при
Володимирi (978—1015) давньоруська держава досягла свого найвищого розквiту, за Ярослава Мудрого (1019—
1054) ще зберiгала свою могутнiсть, то вже пiсля нього вона послідовно ослаблюється i роздроблюється на мало
або зовсiм не пов’язанi мiж собою князiвства. Ознаки роздроблення Київської Русi були помiтнi ще вiдразу пiсля
смертi Ярослава в 1054 р. За життя вiн подiлив свою державу мiж своїми синами. Старший, Ізяслав, дiстав Київ,
Новгород, Туров; Святослав — Чернiгiв, Рязань, Муром; Всеволод — Переяслав, Ростов, Суздаль, Бiлоозеро; Ігор
— Володимир-Волинський i Вячеслав — Смоленськ. Спочатку старшi Ярославичi — Ізяслав, Святослав i
Всеволод — жили в злагоді, але незабаром почалися чвари й мiжусобицi. Це використовували новi вороги Русi —
кочiвники половцi, а також польський і угорський королi. В 30-х роках ХI ст. угорськi феодали захопили пiвденну
частину Закарпатської Русі, а в ХII ст.— всю її територiю.
Перед загрозою з боку половцiв князi роблять спроби якось залагодити справу миром i припинити
усобицi, для чого скликають князiвськi з’їзди. Першим iз таких з’їздiв був з’їзд 1097 р. у Любечi. Там було
визнано принцип, за яким кожний князь мусить володiти своєю вотчиною, тобто землею, видiленою йому
батьком, i не посягати на землi iнших князiв. Це узаконювало роздроблення давньоруської держави на окремi
спадковi князiвства.
Володимир Мономах (1113-1125) i його син Мстислав (1125—1132) на якийсь час поновили і змiцнили
великокнязiвську владу, але спинити роздроблення Київськоi Русi не змогли. На початку другої половини ХII ст.
могутня давньоруська держава, внаслiдок розвитку феодальних відносин і змiцнення мiсцевих феодальних
центрiв, остаточно розпалася на окремi князiвства. Однак полiтичне роздроблення не означало повної
економiчної самоiзоляцiї князiвств i занепаду економiки.
У ХII ст. могутня ранньофеодальна держава роздробилася на окремi самостiйнi князiвства i землi:
Новгородську i Псковську землi, князiвства Ростово-Суздальське, Муромське, Смоленське, Турово-Пiнське,
Полоцько-Мiнське, Тмутараканське, Київське, Переяславське, Чернiгово-Сiверське, Галицьке i Волинське.
Основними причинами роздроблення Київської Русi були дальший розвиток феодальних відносин,
пiднесення продуктинвих сил, особливо зростання міського ремесла, феодального землеволодiння, а на цiй основі
— змiцнення мiсцевої землевласницької знатi, посилення i вiдособлення окремих князівств, економічна
самостiйнiсть i полiтична вiдокремленiсть яких грунтувалися на натуральному господарствi. Державна влада в
князiвствах, що вiдiрвалися вiд Києва була зосереджена в руках феодалiв, якi користувалися правом власностi на
землi, правом одержувати додатковий продукт вiд залежних селян, тобто експлуатувати їх, стежити за
виконанням ними державних повинностей i навiть судити їх. Увесь апарат влади й управлiння будувався за
принципом феодального васалітету. На чолі кожного князiвства стояв старший князь, що називався великим i
був носiєм верховної влади. Кожне князівство мало свiй політичний центр — найбiльше мiсто. Велике князiвство
або земля поділялися на меншi князiвства або князівські волості, якi складалися з сільських волостей, або
погостiв, що об’єднували по кiлька сiл. Сюди для управлiння великий князь призначав (з менших князів, бояр,
дружинникiв) посадникiв, тисяцьких, вiрникiв, тiунiв, що перебували у васальнiй залежностi вiд старшого князя.
Князiвства Середнього Поднiпров’я Київське, Чернiгово-Сiверське i Переяславське — наприкiнцi ХII у першiй
половині ХIII ст., внаслiдок численних князiвських усобиць, нападiв кочiвникiв, посилення перешкод у зовнішній
торгiвлi, зокрема шляхом «з варяг у греки», часткового вiдпливу населення на захiд i північ значною мiрою
послаблюються полiтично.
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО.
Найсильнiшими серед захiдних князiвств були князiвства Галицьке й Волинське.
Центром Галицького князiвства до середини ХII ст. вважалось м.LПеремишль. Великими мiстами стали на
той час також Галич, Звенигород, Теребовль, а на пiвднi — Верладь, Текуч, Малий Галич (Галац) (бiля гирла
Серету й на Нижньому Дунаї) i Бiлгород (бiля гирла Днiстра).
Далеко висунуте на захiд, Галицьке князiвство майже не зазнавало нападiв кочiвникiв. Незначними тут
були й князiвськi усобицi. Цим пояснюється мiграцiя в ці райони населення з бiльш небезпечних мiсць, зокрема з
Поднiпров’я. Галицька земля мала широкi торговельнi зв’язки iз Захiдною Європою i наддунайськими країнами.
Вiд Києва Галицьке князiвство вiдокремилося ранiше, нiж iншi землi,— наприкiнцi ХІ ст., пiсля Любецького
з’їзду князiв 1097 р. Тодi в Галицькiй землi укрiпилися правнуки Ярослава Мудрого, князi Ростиславичi —
Василько, Володар i Рюрик. Пiсля їхньої смертi через деякий час син Володаря Володимирко об’єднав усi
галицькi землi в єдине князiвство. Своєю столицею вiн зробив м. Галич.
За князювання Володимирка (1145—1152), розумного, енергiйного і завбачливого полiтика та дипломата,
Галицька земля змiцнила свою могутнiсть. Найвищого розквiту як самостiйне князiвство Галицька земля досягла
за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152—1187). Але вже в цей час накреслюється
тенденцiя, що з часом спричинилася до політичного ослаблення Галицької землi,— швидке зростання й
змiцнення великих бояр. Зосередивши в своїх руках багато земель, маючи власнi мiста, замки, дружини своїх