масштаби голодомору стали загальновідомими, це нанесло б непоправного
збитку тому образу «світоча світу і прогресу», який Москва намагалася
затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за рубежем. Тому
довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.
Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут
також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна, що
не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти будь-яку іноземну
допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу могли повірити, що
при таких умовах в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно
організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила, як
Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво
описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно,
розказувати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський
кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті, стараючись сподобатися
Сталіну, неодноразово заперечував в своїх статтях факт голоду (хоч в
приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду в 10 млн.). «За
глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з
СРСР Дранті в 1932 р. був нагороджений Пулітцеровською премією.
Хоч західні уряди знали про голод, їх позиція в цьому питанні була
схожою на ту, що була викладена в одному з документів британського
міністерства іноземних справ:
«Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить
про голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі... Проте ми
не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки це може
зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того ж під
час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена
прарадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тим
більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест, «ганьба полягала не в
тому, що вони були готові виправдати будь-кого дії Рад, а в тому, що вони не