Ортинський В.Л. Педагогіка вищої школи

Подождите немного. Документ загружается.

Зростуть самостійність і самодостатність особистості, її

творча активність, що зміцнить демократичні основи грома-

дянського суспільства і прискорить його розвиток.

Активізуються процеси національної самоідентифікації

особистості, підвищиться її громадянський авторитет, а також

статус громадянина України у міжнародному соціокультур-

ному середовищі».

На основі цих засад розроблено підвалини концепції

вищої освіти:

 відповідність суспільним потребам

, що змінюються;

 перехід від жорстких, уніфікованих схем до багато-

манітності форм власності, джерел фінансування

навчання та наукових досліджень, організаційних

структур;

 багатоваріативність навчально-методичної роботи:

самостійне визначення вищими навчальними за-

кладами форм і методів навчального процесу, впро-

вадження прогресивних педагогічних технологій та

різних форм контролю знань студентів, використан-

ня

пришвидшеного навчання за індивідуальними

навчальними планами;

 демократизація управління вищою освітою: розши-

рення прав і повноважень вищих навчальних закла-

дів, удосконалення їх структури, розроблення пра-

вил та проведення прийому студентів, вирішення

кадрових питань, організація виробничої та комер-

ційної діяльності, міжнародна співпраця;

 єдність системи вищої освіти: поєднання демокра-

тизації управління з

єдиними державними вимога-

ми, із впровадженням єдиних освітніх стандартів з

єдиними критеріями оцінки діяльності вищих на-

вчальних закладів та визначення їхнього статусу;

 інтеграція освіти й науки, активізація наукових під-

розділів, співпраця з НАН України та галузевими

академіями наук;

 удосконалення формування контингенту студентів.

Пошук, підтримання та стимулювання розвитку об-

дарованих дітей, підлітків, юнацтва, диференційо-

ване навчання обдарованих студентів;

 формування механізму розподілу та соціального за-

хисту випускників, розроблення відповідної норма-

тивної бази, зокрема відповідальності сторін за не-

виконання своїх обов’язків;

 посилення виховної роботи, розроблення концепції

виховання студентської молоді; суворе дотримання

закону про світський характер державної освіти;

 подальша

інтеграція української вищої школи та на-

уки до європейського та світового освітнього і науко-

вого простору, співпраця з міжнародними, регіона-

льними та національними фондами, налагодження

взаємовигідних зв’язків із закордонними партнера-

ми, заохочення закордонних інвесторів до участі в

розвитку вищої освіти та науки в Україні.

Зазначені концептуальні положення документально ві-

дображено в Законі України «Про освіту», Національній док-

трині розвитку освіти в Україні, Законі України «Про вищу

освіту», нормативних документах Міністерства освіти і науки

України.

Контрольні запитання та завдання:

Сформулюйте визначення поняття «освіта».

Розкрийте сутність освіти як процесу.

Які основні елементи освіти? Охарактеризуйте їх.

Які способи конструювання і структурування освіти ви

знаєте?

У яких напрямах розвивається освіта в сучасному світі?

Як визначають якість освіти?

Охарактеризуйте моделі освіти в сучасному світі.

Які якості характерні для категорії «освіта» як системи?

Назвіть основні

цілі освітньої системи.

Опишіть способи конструювання та структурування зміс-

ту освіти.

Назвіть основні способи здобування освіти.

Яку цільову функцію передбачають освітні стандарти?

Поясніть основні тенденції розвитку освіти в Україні.

Назвіть пріоритетні напрями державної політики в галузі

освіти.

Прокоментуйте процесуальний аспект освіти.

Що є рушійною силою освіти?

Чим відрізняється загальна освіта від професійної?

Поясніть суть терміна «системно-діяльнісний підхід» і як

його враховують під час проектування змісту загально-

професійних дисциплін?

Прокоментуйте структурну схему. Які зв’язки, взаємоза-

лежності її елементів вам

вдалося виявити?

Що означають поняття «еволюційний розвиток освіти» та

«інноваційна здатність» суспільства в аспекті освіти?

Охарактеризуйте поняття «освітній простір».

Які типи регіонів взаємодії освітніх систем виокремлюють

у світі?

Які тенденції світового освітнього простору?

На що орієнтована нормативна діяльність ЮНЕСКО у сфе-

рі освіти?

Які освітні моделі сформувалися у світі на

цей час?

Охарактеризуйте освітній простір України.

1.7. Болонський процес і освіта

в Україні

Процес об’єднання Європи та його поширення на Схід

супроводжується формуванням спільного освітянського та

наукового простору. Цей процес дістав назву Болонського від

назви університету в італійському місті Болонья (Італія), де

започатковано цю ініціативу.

Болонська декларація 1999 р. та інші документи Болон-

ського процесу започаткували серії реформ, необхідних для

гармонізації архітектури системи європейської

вищої освіти,

збільшення сумісності, порівнянності та конкурентоспромож-

ності європейської вищої освіти, а також підвищення її при-

вабливості і для громадян країн Європи, і для громадян та

дослідників інших країн.

Головна мета цього процесу — консолідація зусиль нау-

кової й освітянської громадськості й урядів країн Європи не

лише для істотного підвищення конкурентоспроможності

європейської системи науки та вищої освіти у світовому вимі-

рі, а й для підвищення її ролі в суспільних демократичних

перетвореннях.

Болонський процес — система заходів європейських

державних установ (рівня міністерств освіти), університетів,

міждержавних і громадських організацій, пов’язаних із ви-

щою освітою, спрямована на структурне реформування наці-

ональних систем вищої освіти країн

Європи, зміни освітніх

програм і потрібних інституційних перетворень з метою ство-

рення до 2010 р. європейського наукового й освітянського

простору задля підвищення спроможності випускників вищих

навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мо-

більності громадян на європейському ринку праці, підвищен-

ня конкурентоспроможності європейської вищої школи.

Нині Болонський процес — це 45 країн-учасниць, тисячі

вищих

навчальних закладів, студентство яких прагне інтегру-

ватися.

Як засвідчує аналіз інтеграційних процесів вищої школи

у Європі, формування ідей її європеїзації почалося майже

півстоліття тому, задовго до червня 1999 р. Болонська декла-

рація з’явилася в результаті узагальнення, цілеспрямованого

колективного осмислення об’єктивних соціально-

економічних і політичних процесів та їхньої взаємодії з освіт

німи системами. Оскільки знання, наука і навчання є не лише

загальнолюдськими потребами, а й результатом зусиль бага-

тьох людей і країн, їхні досягнення і здобутки мають бути за-

гальнолюдським надбанням, вони не можуть бути ізольова-

ними, замкненими ні за своєю природою, ні за сутністю.

Стислий історичний екскурс доводить, що Болонський

процес не виник раптово. Процес зближення систем вищої

освіти розпочався з 1950-х — початку 1960-х рр. У 1957 р. під-

писано Римський договір, за яким діяльність ЄС у галузі осві-

тньої політики обмежувалася заохоченням співпраці між

державами-членами без втручання у зміст навчального про-

цесу й організацію освітніх систем окремих країн, поважаючи

їхню

культуру та мовну різноманітність. Водночас актуалізо-

вано питання щодо порівняння освітніх систем із метою стан-

дартизації документів про рівень їхньої освіти.

Подією планетарного масштабу наприкінці другої дека-

ди вересня 1988 р. стало святкування 900-річчя найдавнішого

у Європі Болонського університету. Заснований 1088 р. з на-

звою Європейський університет, заклад відігравав надзвичай-

но важливу роль у розвитку науки та культури всього світу,

залишаючись вірним своїй, справді європейській, сутності,

стимулюючи розвиток інтеграційних процесів європеїзації

освіти у XXI ст

. На свято приїхали ректори понад 300 універ-

ситетів Європи (і не лише Європи), найвідоміші та найвпли-

вовіші релігійні, громадські та політичні діячі, діячі культури

й освіти з багатьох країн. Серед присутніх були: Папа Римсь-

кий Іван Павло II, мати Тереза, Далай-лама та багато інших

відомих особистостей.

До цієї події експерти підготували

й узгодили історич-

ний документ, який 18 вересня урочисто підписали присутні

на святкуванні ректори європейських університетів. Його на-

звали Великою хартією університетів. У хартії проголошено

фундаментальні засади про призначення університетів як

центрів культури, знань і досліджень.

Хартія ще раз підтвердила головні цінності, права й

обов’язки університету як провідного інтелектуального центру

суспільства

. Адже якщо університет посвячує себе визначен-

ню й поширенню найважливіших цінностей і знань, надає

суспільству інтелектуальні орієнтири, він вимагає автономію й

академічну волю, можливості досліджувати й пояснювати

межі присутності людини в природі й суспільстві. Поняття

автономії й академічної волі, однак, змінювалися впродовж

століть, пристосовуючись до обставин, щоб зберегти для уні-

верситету можливість діяти та шукати істину. Змінюються ці

поняття й сьогодні.

Наприкінці 1992 р. прийнято рішення про розроблення

спільної конвенції під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО, ме-

тою якої було визнання кваліфікацій, навчальних курсів, дип-

ломів і ступенів вищої освіти. Конвенцію підписали 1997 р. в

Лісабоні. У середовищі політиків і наукової громадськості

зростало

розуміння, що необхідно встановити якісно

нові зв’язки у Європі для розвитку та зміцнення її інте-

лектуального, соціального й науково-технологічного

потенціалу. «Європа знань» нині широко визнана як не-

замінний чинник соціального та гуманітарного розвитку,

а також як необхідний компонент об’єднання й збага-

чення європейської людності.

1998 р. в Парижі міністри освіти Франції, Німеччини,

Італії та Великобританії прийняли Спільну декларацію «Про

гармонізацію архітектури системи вищої освіти в Європі», яка

отримала назву «

Сорбоннської».

Болонському процесу передувала діяльність Європейсь-

кої комісії, Ради Європи та ЮНЕСКО, низки європейських

університетів, а також європейської мережі інформаційних

центрів.

Підписання 1999 р. Болонської декларації «Про євро-

пейський простір вищої освіти» є ще одним свідченням того,

що зміни в освіті – не раптове відкриття, а радше результат

поступового усвідомлення взаємодії процесів європейської

економічної та політичної інтеграції, результат розвитку ідей

та інновацій у галузі освіти, які передували Болонській декла-

рації та стали її основою. У Болонській декларації конкретизо-

вано основні напрями зусиль європейських університетів із

урахуванням досвіду та відповідно до цивілізаційного процесу

початку XXI ст.

У травні 2005 р. в м. Бергені на четвертій зустрічі

євро-

пейських міністрів, що відповідають за вищу освіту, Україна

офіційно приєдналася до Болонського процесу.

Болонські реформи — процес пришвидшення гармоні-

зації національних освітніх систем і їх поступової цілеспрямо-

ваної конвергенції. Зближення систем вищої освіти європей-

ських країн не означає їх стандартизації й уніфікації. Йдеться

про «впорядковану» різноманітність. Визначено механізми

для досягнення цієї

мети:

 прийняття системи зрозумілих і порівнюваних нау-

кових ступенів;

 прийняття системи освіти, яка початково базується

на двох циклах навчання (бакалавр — маґістр);

 заснування системи кредитів (ЕСТS);

 спрощення процедури визнання кваліфікацій, що

сприятиме працевлаштуванню випускників і студен-

тів на європейському ринку праці (використання

додатку до диплома);

 розвиток європейського співробітництва щодо конт-

ролю за якістю освіти;

 навчання впродовж усього життя;

 створення умов для мобільності на європейському

ринку праці й освітніх послуг;

 розвиток привабливості європейського простору

вищої освіти, перетворення Європи на найбільш

конкурентоспроможний і розвинутий освітній

прос-

тір у світі. Вважають, що введення загальноєвропей-

ської системи гарантії якості освіти, кредитної сис-

теми накопичення, легкодоступних кваліфікацій

тощо сприятиме підвищенню інтересу до вищої осві-

ти європейських та інших громадян;

 установлення тісніших зв’язків між європейським

простором вищої освіти та європейським простором

досліджень;

 головний обов’язок університетів

та урядів країн Єв-

ропи — вжити всіх необхідних заходів для забезпе-

чення студентів відповідними до загальних вимог

кваліфікаціями.

Болонський процес сприяє «європеїзації» та «інтернаці-

оналізації» національних систем вищої освіти, формуванню

справжнього «спільного освітянського простору» через моде-

рнізацію навчальних планів, міжінституційну співпрацю, роз-

виток схем мобільності, спільні програми навчання, практич-

ну підготовку

та впровадження наукових досліджень, прийн-

яття системи легкозрозумілих і зіставних ступенів, зокрема

через упровадження додатку до диплома для забезпечення

можливості працевлаштування європейців і підвищення між-

народної привабливості європейської системи вищої освіти.

Одним із важливих положень Болонського процесу є

орієнтація вищих навчальних закладів на остаточний резуль-

тат: знання й уміння випускників

мають знаходити і теорети-

чне, і практичне застосування задля користі всієї Європи.

Усі академічні ступені та інші кваліфікації повинні мати

попит на європейському ринку праці, а професійне визнання

кваліфікацій необхідно спростити. Уніфікації визнання ква-

ліфікацій сприятиме використання додатка до диплома, ре-

комендованого ЮНЕСКО.

Головна вимога Болонської декларації – запровадження

Європейської кредитно-трансферної й акумулюючої системи

(ECTS).

Кредитно-модульна система організації навча-

льного процесу. Для

сучасного стану розвитку національної

вищої освіти характерні модернізація і реформування, спря-

мовані на приєднання до Болонського процесу з метою вхо-

дження в європейський освітній і науковий простір.

Болонський процес – це здійснення структурного рефо-

рмування вищої освіти, зміна освітніх програм, форм і методів

навчання, контролю й оцінювання навчальних досягнень

студента для

підвищення якості освіти, спроможності випуск-

ників вищих навчальних закладів працевлаштуватися на єв-

ропейському ринку праці.

Болонський процес – добровільний, полісуб’єктний, по-

ліваріантний, відкритий, поступовий і гнучкий. Він ґрунтуєть-

ся на цінностях європейської освіти і культури й не нівелює

національних особливостей освітньої системи України. Його

мета – прийняття зручних і зрозумілих градацій дипломів

ступенів і кваліфікацій, введення двоступеневої структури

освіти (бакалавр-маґістр), використання єдиної системи кре-

дитних одиниць (ECTS – Європейської кредитно-

трансферної та акумулюючої системи) і додатків до дип-

ломів, розроблення, підтримання і розвиток європейсь-

ких стандартів якості освіти, усунення наявних перепон

для підвищення мобільності студентів, викладачів, нау-

ковців.

Болонська декларація висуває завдання домогтися,

щоб

учені ступені відповідали європейському ринку праці, а отже,

були свідоцтвом кваліфікації під час працевлаштування в

галузі, за якою здобуто освіту.

Класифікація ступенів та кваліфікацій має важливе зна-

чення, тому що їх надання свідчить про важливі перехідні

рубежі від системи освіти до ринку праці в межах конкретної

країни. Підписання Україною Болонської конвенції передба-

чає впровадження в практику роботи вищих навчальних за-

кладів кредитно-модульної системи організації навчального

процесу.

Мета впровадження кредитно-модульної системи:

 досягнення відповідності стандартам європейської

системи освіти, яка відштовхується від знань, умінь і

навичок, що

є надбанням випускника;

 затребування українських освітянських кваліфікацій

європейським ринком праці;

 затвердження загальноприйнятої та порівняльної

системи освітньо-кваліфікаційних ступенів;

 упровадження стандартизованого додатка до дип-

лома, модель якого розроблено Європейською сис-

темою і який містить докладну інформацію про ре-

зультати навчання випускника;

 стимулювання викладачів і студентів вищих навча-

льних закладів до вдосконалення системи

об’єктивної оцінки якості знань;

 забезпечення прозорості системи вищої освіти та

академічного професійного визнання кваліфікацій

(дипломів, ступенів, посвідчень та ін.).

Кредитно-модульна система як невід’ємний атрибут Бо-

лонської декларації має дві основні функції.

Перша – сприяння мобільності студентів і викладачів

та спрощення переходу з

одного університету до іншого.

Друга – акумулююча, чітке визначення обсягів прове-

деної студентом роботи з урахуванням усіх видів навчальної та

наукової діяльності. Сума кредитів засвідчує, на що здатний

студент, який навчається за тією чи іншою програмою.

Однак для студента – майбутнього фахівця – важливо

не лише осмислити й засвоїти інформацію, а й оволодіти

спо-

собами її практичного застосування і прийняття

рішень. За таких умов зменшується частка прямого, ззовні

заданого інформування, і розширюється застосування інтер-

активних форм і методів роботи студентів під керівництвом

100

викладача (тьютора) та повноцінної самостійної роботи в ла-

бораторіях, читальних залах, на об’єктах майбутньої профе-

сійної діяльності, що особливо важливо для системи дистан-

ційного навчання.

Щоб окреслити термін «тьюторське заняття», пояснимо

слово «тьютор», тлумачення якого подано в педагогічному

словнику. Тьютор (з англ. tutor – спостерігаю, піклуюся) –

педагог-наставник, якого призначають з числа

досвідчених

викладачів; у навчальний час ці педагоги викладають предмет

за своєю спеціальністю, після занять ведуть виховну роботу з 5

– 10 або 15 студентами. Під їхнім керівництвом студенти само-

стійно працюють над певними темами.

Особливо широко «тьюторіальну систему» застосовують

в англійських педагогічних коледжах, а також в Оксфордсь-

кому й Кембриджському університетах, де вона виникла

ще в

XIV ст.

Тьюторське заняття – такий вид організації навчальної

діяльності студентів, у якому процес учіння побудовано в ос-

новному на самостійній роботі студентів, а процес викладання

полягає у здійсненні контролю за рівнем виконаних завдань, а

також у наданні проміжної консультативної допомоги.

Ефективність тьюторських занять у тому, що вони міс-

тять

різні види навчальної роботи: письмове опитування, дис-

кусію за змістом опрацьованих джерел, аналіз ситуацій,

розв’язок педагогічних задач, ділові ігри тощо.

Упровадження кредитно-модульної системи навчання

передбачає реорганізацію традиційної схеми «навчальний

семестр – навчальний рік – навчальний курс», раціональний

поділ навчального матеріалу дисципліни на модулі й перевір-

ку якості засвоєння теоретичного і

практичного матеріалу

кожного модуля, використання ширшої шкали оцінювання

знань, вирішальний вплив суми балів, одержаних упродовж

семестру, на підсумкову оцінку.

Кредитно-модульна організація навчання за своєю сут-

тю є гуманістичною. Вона базується на засадах суб’єктно-

суб’єктної, толерантної, партнерської педагогіки. Траєкторію

свого навчання, індивідуальну програму своєї освіти визначає

студент з допомогою

викладача-тьютора (опікуна). Навчання