Ортинський В.Л. Педагогіка вищої школи

Подождите немного. Документ загружается.

301

бом запобігання лінощів, а головний механізм виховання

старших дітей – особистий приклад вихователя. Володимир

Мономах одночасно особливу увагу приділяє фізичній і війсь-

ковій підготовці дітей, формуванню у них любові до Батьків-

щини та готовності її захищати. Мономах наголошував на ролі

освіти у вихованні тощо.

З появою феодальної держави виникають дві форми ви

ховання й опіки дітей-сиріт: індивідуальна та громадська.

Індивідуальне виховання дітей-сиріт проводили у сім’ях опі-

кунів. З 1068 року створюють монастирські школи. Головною

метою виховання в них було формування у ченців покори,

терпіння, відмови від життєвих радощів.

В XI – XII ст. у головних містах Русі створюють школи

«навчання грамоти». Основними проблемами

були питання

розумового розвитку, формування військово-фізичних, тру-

дових навичок і вмінь, моральних якостей. Характерним для

виховання цього періоду було те, що воно спиралося на пошук

методів і форм, які відповідали б новим суспільним умовам і

найкраще враховували б індивідуальні особливості кожної

людини.

У XII ст. починається поділ Київської Русі на

кілька ве-

ликих самостійних князівств, між якими збереглися економі-

чні, політичні, культурні і духовні зв’язки. Відбуваються зміни

у вихованні у князівському та боярському середовищах. Княжі

діти під керівництвом домашніх вихователів проходять війсь-

ково-фізичне виховання, готуються до управління державою.

Метою виховання було не тільки підготовка молоді до хрис-

тиянського вдосконалення

, а й формування в неї професійних

рис лицарства, якостей воїна-захисника. Виникали нові тен-

денції в галузі освіти й виховання, зокрема тенденція здобува-

ти освіту за кордоном.

З початком татаро-монгольської навали розвиток освіти

переривається, її відродження починається в основному на

початку XV ст. Освітня справа в тогочасній Україні розвивала-

ся

під впливом ідей європейського Відродження і Реформації.

В Україні з’являються протестантські школи (Дубецьк, Хміль-

ник, Кисилин, Гоща, Берестечко). Наприкінці XVI ст. вини-

кають нові початкові навчальні заклади і школи підвищеного

302

типу братства, організаторами яких була українська правосла-

вна шляхта.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні

стала школа Львівського братства (1586), яка за організацією

навчання і виховання перевершила аналогічні західноєвро-

пейські школи. Діяли також школи в Перемишлі, Рогатині,

Замості, Києві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці,

Луцьку. У братських школах прагнули, щоб учні

навчалися

рідною мовою, хоча вивчали й слов’янську, грецьку, польську

та інші мови. На дуже високому рівні вивчали предмети три-

віуму (граматику, риторику, діалектику) та квадріуму, крім

музики.

Прогресивні педагогічні ідеї виховання відображено в

статутах братських шкіл, у творах діячів цих шкіл, зокрема

Лаврентія та Стефана Зизаніїв, Івана Вишенського, Кирила

Ставровецького та інших. Серед засновників Львівської брат-

ської школи, які працювали там учителями, були талановиті

вчені, просвітителі Стефан (прибл. 1570 – 1600) і Лаврентій (?

– після 1633) Зизанії. Педагогічні погляди Л. Зизаній виклав у

своїх навчальних полемічних книгах (істотно вплинули на

створення навчальної педагогічної літератури), передусім у

написаній у формі запитань і відповідей «Граматиці словен-

ській». Це була друга після «Адельфотесу» слов’янська грама-

тика. Л. Зизаній вважав, що вона може стати ключем до

знань, сприяти вивченню філософії, риторики, арифметики,

астрономії та інших наук. Його брат С. Зизаній (педагог,

письменник-полеміст) виступав проти соціальної несправед-

ливості, національного і релігійного гноблення українського

народу.

Статутні статті Луцької

греко-слов’янської школи про-

повідують у виховному процесі, у взаємостосунках між учня-

ми та вчителями ідею гуманізму, застерігають учителів проти

тиранії. Емоційно-естетичний дух виховання був характерний

для Острозької академії.

Першим навчальним закладом вищого типу стала Ост-

розька академія. Школу-академію в Острозі відкрив князь

Костянтин – Василь Острозький (1526 – 1608) за

власні кошти

у 1576 році. Тут працювали друкар Іван Федоров, письменник

303

Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян

Лятос.

Унаслідок злиття Київської братської та Лаврської шкіл

1632 року створено Києво-Могилянську академію, якою опі-

кувався митрополит Петро Могила (1596 – 1647). Згодом на

його честь названо цей заклад, що був одним з найавторитет-

ніших вищих навчальних закладів Європи. За виховну роботу,

окрім ректора, відповідав його

помічник (префект). Він зара-

ховував учнів, стежив за їх успіхами і поведінкою, турбувався

про чистоту і порядок у школі. Навчальний процес супрово-

джувався виховними заходами – часто після колоквіумів, ди-

спутів демонстрували виступи хору, оркестру, академічного

театру. У Києво-Могилянській академії значну увагу приділя-

ли вихованню патріотичних почуттів.

На розвиток культури

, освіти, науки, справи виховання

в Україні значний вплив мало зародження друкарства, випуск

національної навчальної літератури. Засновником українсь-

кого друкарства був утікач із Москви диякон Іван Федоров

(прал. 1510 – 1583). Зокрема, в «Азбуці» Федорова (1578 р.)

викладено надзвичайно цікавий виховний матеріал під на-

звою «Повчання сину», у якому подано багато рекомендацій

під назвою навчання

та виховання. Згодом цей твір перевида-

но в Острозі, де Федоров заснував друкарню.

Чимало для розвитку педагогічної думки зробив україн-

ський письменник, педагог Кирило Ставровецький Транквілі-

он (друга половина XVI ст.), який працював у братських шко-

лах у Львові та Вільні. У творах «Зерцало богословії», «Єван-

геліє учительноє», «Перло многоценное» він

обстоював ідеї

загальної рівності людей, закликав до гуманності й добра, до

діяльності. За його словами, прагнення до знань є природною

властивістю людини, тому кожен повинен збагачувати їх і

передавати іншим людям.

Відомим борцем проти національного і соціального гно-

блення, видатним українським полемістом і демократом того

часу був Іван Вишенський (прибл. 1545/50 – після

1620). У

творах «Викриття диявола-світодержця», «Послання князю

Острозькому», «Суперечка мудрого латинника з немудрим

русином» та інших пропагував ідею рівності всіх людей, дово-

304

див, що і бідний, і багатий мають від природи однакову будову

тіла, дихають одним повітрям. Різко критикував соціальну

несправедливість, доводячи її неприродність, таврував вище

католицьке духовенство, виступав проти латинської системи

освіти, наголошував, що освіту потрібно здобувати рідною

мовою, вона має ґрунтуватися на традиціях рідної культури і

народного виховання. Був переконаний, що

слов’янська мова

цілком може бути мовою науки.

Розвиткові української педагогічної думки наприкінці

XVI – на початку XVII століття сприяла діяльність ректора

Львівської і Київської братської шкіл Іова Борецького. Він був

усебічно освіченою людиною, добре володів грецькою, латин-

ською, польською, слов’янською мовами, активно боровся

проти гніту польської шляхти, великого значення надавав

поширенню

освіти і писемності. Київський собор (1621) за

його ініціативи рекомендував створювати в Україні братства, а

при них відкривати школи, друкарні, залучати до роботи най-

кращих учителів. За його безпосередньої участі відкрито шко-

ли у Луцьку, Немирові, Рогатині, він дбав про підготовку вчи-

телів для них. І. Борецький – автор численних послань, листів,

передмов до різних видань. Йому приписують твори «О вос-

питании чад» та «Пересторога». Він критикував тих, хто пе-

рейшов на бік католиків, наголошував на великому значені

освіти та цілеспрямованого виховання в усвідомленні наро-

дом своєї ролі у боротьбі з католицизмом.

У становленні й розвитку прогресивної педагогічної те-

орії і практики помітну

роль відіграла діяльність відомого

просвітника Памва Беринди (між 1560 і 1579 – 1632). Найві-

домішою його працею є словник «Лексикон словено-руський і

імен толкованіє» (1627), який містив 7000 слів, серед яких

чимало педагогічних термінів. Його використовували у брат-

ських школах як навчальний посібник. Тлумачення педагогі-

чної термінології («вчитель», «вихователь», «педагогія» та

ін.) засвідчує, що в

Україні вже на початку XVII ст. сформува-

лися чіткі уявлення про педагогіку як науку про виховання.

На цей період припадає діяльність полеміста, педагога

Мелетія Смотрицького (1572 – 1633), у творах якого набули

розвитку прогресивні педагогічні ідеї. Він був ректором Київ-

305

ської братської школи, згодом – викладачем Києво-

Могилянської академії. Написав 18 творів, у яких обстоював

ідеї патріотичного виховання, закликав до боротьби проти

соціального і національного гноблення, за поширення освіти

серед народу.

Прогресивними педагогічними ідеями пронизані твори

вітчизняного діяча освіти Єпіфанія Славинецького (середина

XVII століття). Він перекладав навчальну літературу з меди-

цини, географії, мистецтва,

був автором багатьох підручників.

Найціннішим для педагогіки є його твір «Громадянство зви-

чаїв дитячих» – збірник правил поведінки у школі, вдома, на

вулиці, вимог до мови тощо (всього 164 правила), сформульо-

ваних у катехізисній формі. Обґрунтовуючи ці правила, він

порівнював їх із прикладами з життя тварин, підкріплював

цитатами з творів античних філософів.

Письменник

, філософ, освітній і церковний діяч Стефан

Яворський (1658 – 1722) закінчив Києво-братську колегію і

після навчання в Любліні та Познані став її професором. Пра-

гнув реорганізувати Московську слов’яно-греко-латинську

академію за зразком Києво-Могилянської академії. У Москві

створив підручники, словники («Лексикон триязычный»),

курс психології «Психологія, або трактат про душу». Відомий

як полеміст.

Феофан Прокопович у творі «Первое учение отроков»

висловив багато цінних психолого-педагогічних думок. Цін-

ними також є його роздуми про ораторський хист вчителя («О

риторическом искусстве»). Учений вважав, що, розповідаючи,

учитель передусім має впливати на почуття своїх слухачів.

Наприкінці XVI ст. центр культурного історичного роз-

витку в Україні

переміщається на схід у Придніпров’я, у Запо-

різьку Січ. Там через терни польсько-шляхетського і царсько-

го поневолення проростала українська освіта, школа, засади

національного виховання.

Головне завдання козацької педагогіки полягало у під-

готовці фізично загартованих, здорових, мужніх воїнів – захи-

сників України від чужоземного поневолення; виховання

українського національного характеру і

світогляду, націона-

льних і загальнолюдських цінностей; формування високих

306

лицарських якостей, пошани до старших, милосердя. Ідеалом

козацької педагогіки була вільна й незламна у своїх прагнен-

нях людина, яка, спираючись на традиції нарду, має розвива-

ти його культуру, будувати незалежну державу.

Система виховання у період козаччини складалася із де-

кількох етапів. Родинне, дошкільне виховання полягало в

тому, що батько загартовував дітей

фізично і психологічно,

готував їх до випробувань, з якими вони могли зіткнутися в

майбутньому. На другому етапі родинне виховання поєднува-

лось із шкільним. Третій – навчання молоді в колегіумах, ака-

деміях, зарубіжних університетах. Останнім і найважливішим

етапом козацької системи виховання було оволодіння юнака-

ми основами військової справи. Військове мистецтво вони

опановували,

перебуваючи серед козаків на Запоріжжі чи в

паланках.

У Запоріжжі виховання і навчання дітей проходило у

різних типах шкіл: січових, монастирських та церковнопара-

фіяльних. У монастирських школах навчали письма, Закону

Божого, молитви, грамоти. У січових і паланочних школах

учні не лише безплатно навчалися, а й харчувались. Існували

такі школи за

кошт монастирів, які відраховували на це гроші.

У 1754 р. відкрили школу для підготовки козацьких ста-

ршин, військових канцеляристів та інших фахівців для різних

посад козацького самоврядування. У січових школах навчали-

ся і виховувалися хлопчики, яких привозили самі батьки, щоб

навчити грамоті і військовій справі. Юнаків із 18 років закріп-

лювали за

досвідченими козаками, біля яких вони впродовж

трьох років навчалися військового ремесла. Демократичний

стрій у школах сприяв різнобічному формуванню особистості

майбутнього захисника української землі.

Головною метою виховання у таких школах було фор-

мування у дітей любові до свого народу, готовності віддати

життя за волю України. На виховання милосердя, доброти,

поваги до хворих

, старших впливало також те, що біля шкіл

обов’язково були церква, шпиталь. Козаки прагнули розвива-

ти всі шляхетні якості й дотримуватися цих неписаних зако-

нів.

307

Важливим аспектом козацької педагогіки було фізичне

виховання та психологічна підготовка молоді. У козаків для

цього існувала система фізичних вправ, тренувань. Вони вмі-

ли плавати, фехтувати, їздити верхи, володіли єдиноборства-

ми. Декотрі козаки володіли спеціальними дихальними впра-

вами, подібно до індійських йогів. Навчальними посібниками

в запорізьких школах були Часослов і Псалтир, «

Козацька

читанка», яка відповідала духові української національної

школи.

Основну роль у розвитку середньої освіти в Україні у

XVIII ст. відіграли колегії. Вони працювали за зразком Києво-

Могилянської академії й були призначені для дітей козацької

старшини, українського духовенства і дворянства, багатих

міщан.

Розвиткові педагогічної думки в Росії та Україні у XVIII

ст. сприяли

освітня діяльність і педагогічні погляди Михайла

Ломоносова (1711 – 1765), який виступав за демократизацію

освіти, за народну школу. Він уважав, що система освіти має

складатися з трьох ступенів державної безстанової школи:

початкової, середньої (гімназії) та вищої (університеті). Голо-

вне завдання школи – виховувати дітей любов до праці, на-

вчити їх «правил і прийомів поведінки», дати

освіту. Мета

виховання – формувати щасливих, духовно і фізично розви-

нених громадян. Обстоюючи принцип народності у вихованні,

наголошував на необхідності виховувати в дітей любов до

вітчизни, гуманність, вірність громадському обов’язку, праг-

нення до знань, працьовитість, силу волі, відвагу, скромність,

тобто притаманні народові риси.

У моральному вихованні М. Ломоносов обстоював метод

прикладу, переконання. Могутнім засобом виховання вважав

працю, виступав проти фізичних покарань.

За ініціативи й за активної участі М. Ломоносова 1755 р.

відкрито Московський університет. Учений виступав за те, що

викладачі й студенти університету мають паралельно з на-

вчанням займатися науковою роботою.

Помітний вклад у розвитку педагогічної думки в Росії і

Україні

зробив відомий учений, хірург і анатом, основополо-

жник військово-польової хірургії Микола Пирогов (1810 –

308

1881). Свої педагогічні погляди він вклав у статтях та офіцій-

них документах «Питання життя», «Про публічні лекції з

педагогіки», «Про методи викладання» та ін.

Обстоюючи ідею людяності у вихованні, сформулював

прогресивну ідею виховного навчання, значну увагу приділяв

моральному вихованню, вихованню чесної, правдивої, щирої

людини. Вимагав, щоб усе негативне, що є в

житті й побуті,

було усунуто із системи засобів виховання молодого поколін-

ня; щоб своєю поведінкою вчителі наполегливо й системати-

чно впливали на дітей і молодь. Найважливішим чинником

морального виховання, на його думку, є наука, яка дає змогу

людині зрозуміти природу, розвиває її свідомість, допомагає

пізнати себе та інших.

Видатний російський

письменник і педагог Лев Толстой

(1828 – 1910), заперечуючи революційну перебудову суспільс-

тва, мріяв про мирне самовдосконалення людей. Його педаго-

гічні погляди втілені у статтях «Загальний нарис характеру

Яснополянської школи», «Про народну освіту», «Про методи

навчання грамоти», «Проект загального плану організації

народних училищ», «Про виховання» та ін. Він довів неспро-

можність абстрактної, відірваної

від практики педагогіки,

переконував, що педагогіка буде справжньою наукою лише

тоді, коли спиратиметься на досвід учителів і будуватиме свої

висновки на узагальненнях педагогічної практики.

Визнаючи ідею вільного виховання, Л. Толстой спершу

вважав, що школа має займатися тільки освітою, а не вихо-

ванням учнів. Згодом він визнав помилковість цього погляду,

утвердившись

у думці, що школа має також виховувати дітей,

але в релігійному дусі.

Величезний вплив на виховання молоді мали українсь-

кі народні думи й історичні пісні, кобзарі, козацькі літописи

(«Літопис Самовидця», літописи Г. Граб’янки і С. Величка,

Густинський літопис), а також історико-меморіальні праці

(«Синопсис»).

Григорій Сковорода (1722 – 1794) – виразник ідей

гума-

нізму і просвітництва, видатний діяч минулого, який збагатив

українську педагогіку і шкільництво, духовну культуру Украї-

ни. Метою виховання вважав формування (через самопізнан-

309

ня) мислячої, освіченої, чуйної людини. Основними принци-

пами виховання називав принцип народності та природовід-

повідності. Г. Сковорода засуджує штучне, суто зовнішнє ви-

ховання, яке застосовували тоді в українських шляхетських

родинах. Філософ зазначав, що основою розвитку дитини має

бути праця, діяльність і в ній необхідно якомога повніше вра-

хувати природні, індивідуальні особливості

вихованця. Його

ідеї знайшли свій подальший розвиток у творах Т. Г. Шевчен-

ка, І. Я. Франка, К. Д. Ушинського, Б. Д. Грінченка, А. С. Мака-

ренка, В. О. Сухомлинського та інших видатних педагогів.

Григорій Сковорода проблеми виховання заторкнув у

притчах «Благодарний Еродій», «Убогий Жайворонок»,

«Байки харківські». Визначальними в системі його

педагогіч-

них поглядів є ідеї демократизму, гуманізму, народності та

патріотизму. Ідеал людяності був метою всього його життя, а

також метою виховання. Г. Сковорода був переконаний, що у

вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на

їхню природу, нахили, інтереси, обдарування.

Як прихильник принципу народності у вихованні, стве-

рджував

, що воно має відповідати інтересам народу, живитися

з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, ви-

сміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування

перед усім іноземним. На його думку, мета виховання полягає

у підготовці вільної людини, гармонійно розвиненої, щасли-

вої, корисної для суспільства, людини, спроможної жити і

боротися.

Провідне місце у

всебічному розвитку особистості, на

його думку, належить розумовій освіті, яка допомагає пізнати

себе, навколишній світ, сутність щастя. Особливу роль у всебі-

чному розвиткові особистості відіграє, переконаний філософ,

формування таких моральних якостей, як любов до вітчизни і

праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність,

сила волі, почуття гідності.

Значну увагу приділяв «тілесному здоров

’ю», тобто фі-

зичному вихованню. Естетичне виховання засобами поезії,

музики, народної пісні, краси природи, образотворчого мис-

тецтва має облагороджувати людей, допомагати їм у житті.

310

У вихованні Г. Сковорода пропонував використовувати

бесіди, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом,

а й ділом, переконанням, привчати дітей критично аналізува-

ти свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати

надмірностей. Високо цінуючи працю вчителя, стверджував,

що він повинен мати ґрунтовні знання, бути благородним,

любити дітей, свою справу. Він має бути прикладом

для інших

у всьому, вміти володіти голосом, викладати «тихо й без кри-

ку».

Письменник, педагог, громадський діяч Іван Котлярев-

ський (1769 – 1838) мету виховання вбачав у підготовці корис-

них батьківщині та народові громадян, високоосвічених пат-

ріотів. Прихильник гармонійного і всебічного виховання мо-

лодого покоління, він пропагував гуманні методи, надаючи

перевагу розповіді, бесіді

, роз’ясненню, особистому прикладу

та авторитетові педагогів. Особливу увагу звертав на роль ба-

тьків у вихованні дітей, відповідальність за їх майбутнє. В

«Енеїді» різко засудив батьків, які недбало виконують свої

родинні обов’язки.

В останній чверті XVIII ст. Катерина ІІ проводить освіт-

ні реформи. У результаті ліквідації Запорозької Січі козацтво

замінили гусарськими полками. Система національного вихо-

вання почала занепадати. Педагогічна думка останніх десяти-

літь XVII – XVIII ст. представлена постатями видатних україн-

ських письменників, філософів, громадських, державних і

церковних діячів Стефана Яворського (1658 – 1722), Феофана

Прокоповича (1681 – 1736) та Григорія Сковороди (1722 –

1794).

У XIX ст. починається русифікація шкільної справи та

виховання на Україні. Це призводить до зростання націона-

льної

самосвідомості народу та загострення боротьби за наці-

ональну освіту в Україні. У зв’язку з цим упродовж ХІХ ст. в

Україні активно розвивається громадсько-педагогічний рух.

Виникає багато різних товариств, організацій, які пробують

вирішувати питання відновлення української національної

школи і виховання. Створено Кирило-Мефодіївське товарист-

во, яка мало свій статут. Серед

членів товариства – Пантелей-

мон Куліш, який провадить культурно-просвітницьку роботу,