Пенчук І.Л. Радіожурналістика: основні засади функціонування
Подождите немного. Документ загружается.
Здавалось би, назавжди відійшло в минуле тлумачення літературної
майстерності як сукупності жанрово-композиційних та мовно-стилістичних
прийомів донесення інформації, оскільки воно випливало із ролі журналіста
як підручного, здатного популяризувати і розмежовувати віджилі догмати”
[4, 18].
Працівникам телебачення, радіо треба дбати про підвищення власного
фахового рівня з українознавчих дисциплін, із мови. Наприклад, на радіо
“Запоріжжя” національно свідомий українець головний режисер Віктор
Фоменко запровадив українознавчі студії для ді-джеїв, де учив як вплітати
стародавні звичаї в сьогодення, як пояснювати слухачам позитивні сторони
традицій, а не шукати їх в інших культурах.
Так, напередодні Різдва Христового колектив віднайшов відповіді на
запитання, які нерідко ставить молодіжна аудиторія:
- Невже українці – це жебраки, які ходять старцями до чужих людей?
- Чи є українці нахабами, які вимагають у ґазди: “Ковбаса не така,
дайте, дядьку пятака!”, “Не даси ковбасу, тобі хату рознесу!”
Віктор Павлович пояснював, що в селах майже всі знають один одного,
тому діти ходять на Різдво до рідних, хрещених батьків; що довгими
зимовими вечорами молодь готувала маленькі спектаклі для кожної родини і
за це одержувала подарунки; а гроші брав до рук тільки один чоловік,
збираючи їх на ремонт церкви, школи, інші потреби громади. Крім того ді-
джеї самі вивчили красиві колядки та щедрівки.
Такі обговорення актуальні в Запорізькому регіоні, але
коли посаду головного режисера обійняла індиферентна до
національних питань людина, радіо “Запоріжжя” почало
пропагувати відзначення чужих свят, наприклад: пишно
відзначили “Хелоувін” з призами, прямим ефіром, але 19
грудня Святого Миколая не було згадано.
Всі ці питання важко розвязати самотужки, бо не завжди
журналісти мають необхідні знання, потрібну літературу,
101
тому вищі навчальні заклади, “Просвіта” повинні допомогти
організацією лекцій, курсами перевишколу, а держава
повинна подбати про регулярне підвищення фахового рівня
працівників регіонального радіо, телебачення.
Варто зазначити, що вихованням еліти, інтелекту нації мають
опікуватися державні канали, бо інтелектуальні програми потребують високої
професійної підготовки журналістів, системності роботи і відповідальності.
Відомо, що чим розумніша передача, тим менше аудиторія й інтерес
рекламодавців, тому держава мусить узяти на себе цей тягар.
Вивчення роботи телерадіожурналістів регіону показало,
що навіть за часів конкуренції існує певний континуїтет серед
національно свідомих журналістів: так, ведуча спортивних
новин на “ТБ-5” Катерина Полякова і ведучий україномовних
новин на радіо “Ностальжі” Валерій Козицький, ді-джей радіо
“Запоріжжя” Олег Забєлін – учні Ганни Черкаської; вона ж
консультант і сценаріст україномовної передачі “Прогноз
погоди” на телеканалі “АЛЕКС”.
Кандидати філологічних наук Павло Мірошниченко (ді-
джей радіо “Ностальжі”) та Микола Васьків (ведучий
авторської програми “Україна incognito” на “АЛЕКСі”) –
викладають на факультеті журналістики у державному
університеті. Валентина Декусар (ведучий радіо “Ностальжі” і
Оксана Гладій (автор і ведучий програми “Мова як море”
(ЗДТРК), Ганна Черкаська (автор програм “Історичний
календар”, “Забавка Йой” (Запоріжжя-ФМ”) – ведуть
практичні заняття на журналістському факультеті
гуманітарного університету “ЗІГМУ”.
Отже, говорячи про усвідомлення теле- і радіожурналістами особистої
відповідальності за створення позитивного звукового образу України, варто
наголосити на тому, що не всі працівники регіонального радіо й телебачення
102
опікуються вихованням української національної самосвідомості молоді,
плекають національні ідеали. Держава, вищі навчальні заклади, курси
підвищення кваліфікації, товариства “Просвіта” і “Знання” повинні подбати
про формування національно свідомих журналістів, ді-джеїв.
Проведений у дослідження аналіз показав, що регіональне
телерадіомовлення – важлива інституція у пропаганді національних ідеалів, у
формуванні національної свідомості молоді.
З цією метою усі телерадіоканали Запорізького регіону повинні
формувати відповідні сітки мовлення в контексті чинного законодавства;
подавати державною мовою новини, передачі для дітей та молоді,
інтелектуальні ігри, мультфільми, демонструвати україномовні кінофільми.
Необхідна система державного заохочення запровадження
україномовного середовища на усіх регіональних телерадіоканалах,
україномовні передачі повинні народжуватися в україномовному середовищі,
а не бути перекладом з російської мови.
Враховуючи зазначені тенденції телерадіомовлення Запорізького
регіону, варто систематизувати сучасний досвід журналістів, чиї передачі
формують національну свідомість молоді (М. Васьківа, О. Гладій, П.
Мірошниченка, О. Третяченка, Г. Черкаської); узагальнити особливості
молодіжної комунікативної методики.
Бажано, щоб товариства “Просвіта”, “Знання” організували проведення
лекцій з українознавства, краєзнавства для працівників телебачення та радіо.
Вважаємо за необхідне запровадити періодичні атестації працівників
телерадіоорганізацій із видачею довідок (ліцензій) на право професійно
займатися журналістикою.
Для формування україномовної національно свідомої журналістики від
самих журналістів вимагається розуміння національних цінностей, їхньої
системи і смислового наповнення, знання цінностей своєї аудиторії,
акцентування журналістів на виконання державного замовлення в
регіональному ефірі.
103
Передаючи свій досвід молодим колегам, національно свідомі
журналісти повинні звернути увагу на такі моменти:
- поєднання вивчення, дослідження, переосмислення нашого минулого з
сучасним світосприйняттям урбанізованого українця;
- ширше використання новітніх технологій у пропаганді урбаністичних
форм культури;
- чіткість, однозначність уніфікації національної міфотворчості;
- плекання у молоді культу національних героїв, краси, шляхетності,
інтелекту велетів духу в історії державотворення, в науці, культурі.
1. Шевченко Т.: Твори: В 12 т. / К.: Наук. Думка, 1990. – Т. 3: І мертвим, і
живим... – С. 254.
2. Мала енциклопедія етнодержавства / НАН України. Ін-т держави і права
ім. В.Корецького; Відп. ред. Ю.Римаренко. – К.: Довіра: Генеза, 1996. –
942 с.
3. Ольжич О. Цитаделя духа. – Острава, 1991. – 250 с.
4. Здоровега В. Підкрутимо вуса запорізькі // Молодь України. – 2002. – 30
квіт.
104
ДОДАТОК 6
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО РАДІОМОВЛЕННЯ
УЧНІВСЬКА ПОРА
ІНФОРМАЦІЙНОГО РАДІОМОВЛЕННЯ
(1926-1932 РР.)
В. МИРОНЧЕНКО
Свій початок сучасне інформаційне радіомовлення бере від радіогазет, що,
за задумом їхніх творців, мали інформувати, агітувати, пропагувати й головне -
організовувати своїх слухачів.
Перший випуск всеукраїнської робітничої газети “Пролетар” був
переданий із Харкова, де тоді містилася столиця України, 10 грудня 1926
року. Відтоді й на досить тривалий час радіогазети стають основною
формою політичного мовлення в Україні.
Чимало дослідників розглядають радіогазетний період в історії
інформаційного мовлення як пору учнівства, як час, коли новий вид
журналістики активно засвоював багатющі можливості, що мала в своєму
розпорядженні журналістика традиційна - друкована, газетна. Тому й не
дивно, що радіогазета “Пролетар” спочатку не тільки дублює свою
друковану посестру, а й взагалі мало чим відрізняється від неї - змістом,
версткою, жанрами, манерою викладу матеріалу. Ось як виглядав, за
свідченням журналу “Радіо”, перший випуск цієї радіогазети: “Десять
сторінок. На п’яти сторінках наклеєні недбало вирізані із друкованої газети
“Пролетар” передова стаття, закордонна інформація, по Україні й по
Радянському Союзу. Де-не-де в друкованому тексті є виправлення й
скорочення. Друга частина надрукована (як видно, під копірку) в
редакції газети “Пролетар”, заголовки нічим не різняться від “Пролетаря”.
Монтаж знову ж таки на зразок друкованого органу. Жодної робкорівської
кореспонденції”.
Читали радіогазету, як дізнаємося із журналу, два диктори. Вона була
оформлена двома музично-ліричними номерами і звучала в ефірі 22 хвилини.
Штат радіогазети складався з однієї людини. Того історичного року були
105
підготовлені й передані в ефір 4 випуски радіогазети. Передавалися вони у
“вільний від музичних передач час”.
У серпні 1927 року радіогазета відокремлюється від однойменного
друкованого видання, на базі якого вона досі готувалася, і стає самостійним
радіовиданням, прибравши назву “Радіо-Пролетар”. Штат редакції зростає до
чотирьох чоловік, їм допомагають 50 робкорів, які періодично надсилають до
редакції дописи із заводів та фабрик. Проте робкорівських дописів, а також
власних матеріалів, написаних штатними працівниками, усе ж не вистачає для
підготовки громадськості та преси, вони були ліквідовані. Партія і держава
легко розпрощалися з ними, бо вони не стали для них дійовими помічниками.
Радіогазети у своїй переважній більшості незадовільно і з запізненням
інформували населення про події, не були організаторами мас, не втягували
людей у громадське життя, в управління суспільством. Вони також слабо
впливали на піднесення загальної політичної культури суспільства, без
зростання якої всі плани лишалися нездійсненими.
Радіогазети померли тихо й непомітно, їхня смерть не викликала у
слухачів ніякого жалю.
У новій столиці України (1933-1941 рр.)
На зміну радіогазетам прийшли нові способи та форми організації
інформаційних матеріалів. Вони забезпечили оперативніше висвітлення життя,
стали повніше задовольняти запити слухачів.
Серед нових форм передусім виділимо випуски “Останніх вістей”,
ефективну підготовку яких вдалося налагодити вже з Києва, куди 1934 року
переїхав Всеукраїнський радіокомітет. На відміну від вузькопрофільованих
радіогазет, “Останні вісті” адресували свої передачі не окремим категоріям
слухачів, а всім, хто хотів їх послухати, городянам і селянам, людям похилого
віку й молоді, червоноармійцям і домогосподаркам. Випуски позбулися
довжелезних статей, нарисів, бесід, кореспонденцій, які при потребі можна
було прочитати в газеті. Радіоновини почали коротко знайомити аудиторію із
усіма важливими новинами внутрішнього й міжнародного життя. Важливо й
106
те, що випуски стали доходити до слухачів раніше, аніж газети. І це було якраз
те, чого вони чекали й вимагали.
“Останні ще мало кому відомі новини, одержані від наших
кореспондентів, - писав у ті дні відповідальний редактор “Останніх вістей”
В.Стороженко, - цікава, політичне загострена інформація, організована
нашими кореспондентами, живі, насичені конкретними фактами виступи
людей Радянської України зробили випуски і виступи “Останніх вістей”
бойовими, мальовничими й цікавими”.
Природно, успіх не прийшов сам по собі. Він став результатом копіткої
підготовчої роботи, спрямованої на розширення кореспондентської мережі й
докорінну перебудову роботи редакційного апарату. У ході цієї роботи
редакції вдалося підібрати у кожній області постійних кореспондентів, з якими
був встановлений щоденний телефонний зв’язок. Одночасно листовне були
запрошені до співробітництва районні керівники, знатні люди республіки,
керівники промислових підприємств, колгоспів, радгоспів. У самій редакції
кожен співробітник став відповідати за висвітлення певної галузі життя; у
практику були введені щоденні наради - летючки, де проводився всебічний
аналіз не тільки змісту, а й форми випусків, їх мови та стилю.
Другою, не менш важливою, формою стали позастудійні передачі
безпосередньо з підприємств, будов, колгоспів. Ці передачі дозволяли
домогтися високої оперативності й, головне, максимальної переконливості.
Живий голос, слово реальної людини, мовлене не із студії, а безпосередньо із
того місця, де вона живе і працює, стали великою силою. Ці передачі, як
правило, присвячувалися злободенним, важливим у даний момент подіям та
процесам, тому їх часто називали “актуальними передачами”.
Для прикладу наведемо передачу із колгоспу “За краще життя”
Дніпропетровської області, яку організувало й провело міське радіо
Кам’янського (нині Дніпродзержинськ). Безпосередньою причиною для її
організації стало повернення голови колгоспу Олексія Завгороднього із
Москви, де він брав участь у роботі з’їзду ударників колгоспних ланів,
зустрічався із Сталіним. Організатори надали йому можливість відзвітувати
107
про свою поїздку. Слідом за ним виступили колгоспники, які говорили, що
після формування більшовицьких колгоспів життя на селі стало заможнішим.
Цю думку підтримали і члени сусідньої артілі “Червоний промінь” - вони
одностайно засуджували одноосібний спосіб господарювання й висловлювали
упевненість, що ударна праця на колгоспних ланах зробить їх щасливішими.
У багатьох випадках подібні передачі перетворювалися на політичні акції:
виступаючі обговорювали важливі державні й виробничі справи, давали оцінки
зробленому, вносили пропозиції, ділилися досвідом. 1935 року мікрофон
“Останніх вістей” побував на квартирах передовиків виробництва, у
лабораторіях учених, у зразкових школах, селах, за кулісами театрів, на
передсвяткових базарах, на стадіонах, аеродромах і навіть... у клітках диких
звірів.
Після переїзду до Києва значення самостійного жанру набирають виступи
перед мікрофоном. Для їх підготовки на радіо запрошувалися віддані
більшовицькому режимові люди. Найчастіше їх знаходили серед партійних і
радянських працівників, ударників виробництва або нового покоління
радянської інтелігенції - учителів, лікарів, письменників, учених. Тексти
промов, які вони мали виголосити, ретельно редагувалися і перевірялися на
предмет політичної витриманості. І лише після такої попередньої цензури
запрошені допускалися до мікрофона. Регулярна передача по радіо виступів,
створюваних за подібною технологією, дозволяла більшовикам твердити про
“демократизм” радянського радіомовлення.
У практику інформаційного радіомовлення поступово входять репортажі з
місця подій. Такі репортажі, наприклад, передавалися 11 і 12 червня 1935 року,
коли відзначалося 15-річчя визволення Києва від білополяків, під час
святкування річниці переїзду уряду України до нової столиці - 24 червня 1935
року. У ці дні мікрофон “Останніх вістей” постійно перебував у центрі подій.
Він часто виходив за межі студії - на вулиці й площі, на аеродроми чи
стадіони, де відбувалися масові заходи. Кореспондентські розповіді про
перебіг подій доповнювали самі учасники, глядачі, гості столиці України.
108
Істотних змін зазнає у Києві й практика підготовки святкових
передач, встановлених урядом 1 травня та 7 листопада. На відміну від
трансляції демонстрації, яку з Харкова мляво й нецікаво описував
“нарисовець”, з Києва про цю подію стали розповідати у репортажній манері.
Ось як, скажімо, вели цей репортаж 1 травня 1938 року.
...9 год. 30 хв. Мікрофони “Останніх вістей” увімкнено на Хрещатику, де
вже вишикувалися війська Київського гарнізону. Коротка розповідь про
святковий Київ, вірш про Червону присягу, яку того дня приймали молоді
воїни, - і слухачі потраплять ... на Красну площу у Москві. Звідти
транслюється виступ наркома оборони Ворошилова.
Після закінчення виступу слухачі знову повертаються на Хрещатик -
звідси йде репортаж про військовий парад. Веде його письменник Василь
Кучер, розповідь якого доповнюють звукозаписи, зроблені напередодні на
бойових кораблях Дніпровської військової флотилії і прикордонній заставі.
Парад закінчено. Повз урядову трибуну проходять діти. В ефірі лунає
голос маленької іспанки, яка живе й виховується у дитячому будинку поблизу
Києва.
Починається демонстрація трудящих. Лунають Першотравневі вітання,
диктори розповідають про успіхи й здобутки радянських людей. З України
передають слова привіту Москві, Ленінграду великому російському народові.
Радіохвилі приносять відповіді на ці привітання.
Радіо робить слухачів свідками урочистостей на центральних вулицях і
площах Харкова, Дніпропетровська, міст Донбасу, селі Старосіллі -
батьківщині п'ятисотениць.
З плином часу подібні передачі стали традиційними, їх вели у святкові дні
аж до проголошення незалежності України. До їх підготовки, крім провідних
радіожурналістів, залучалися відомі публіцисти, письменники, керівні
працівники, діячі науки й культури, передовики виробництва. У них широко
використовувалися різноманітні жанри та звукові ілюстрації, контрастне
монтування сюжетів святкового репортажу.
109
Прагнучи прискорити темпи економічних та соціальних перетворень,
партія скеровує радіожурналістів на шлях активного втручання в життя,
зобов’язує їх не тільки відображати ці перетворення, а й вести організаторську
роботу, спрямовану на їх досягнення. Однією із форм такого втручання стали
виїзні редакції радіо, діяльність яких на підприємствах започатковували ще
радіогазети.
Так, у 1933 році одеський завод імені Жовтневої революції не виконав
план виробництва сільськогосподарських машин та запчастин. Під загрозою
опинилася весняна сівба. Одеський радіокомітет послав на завод виїзну
редакцію. Працівники її ретельно розібралися у справах на заводі й зробили
набутком гласності виявлені недоліки, зосередивши увагу на невирішених
проблемах. Під час обідньої перерви радіо працювало у цехах, на заводському
подвір'ї, в їдальні. Гучномовці розповідали про передовиків, розкривали
“таємниці” їхніх успіхів, закликали відстаючих рівнятися на передовиків.
Робітники також були поінформовані про заходи, яких вживає партія, про те,
як трудяться у ці дні комуністи.
Виїзна редакція домоглася покарання винуватців зриву програми. За
недосконале керівництво були зняті з роботи начальник відвально-лемешного
цеху, майстер цеху електрозварювання, оголошено догану начальнику відділу
постачання. Завод виконав квартальну програму на 100,4 відсотки. У цьому
результаті, безумовно, була чимала заслуга виїзної редакції. Заводський
партком визнав ЇЇ роботу показовою.
Ще одним засобом впливу на хід справ та свідомість слухачів стали
радіопереклики, які тепер частіше називають “радіомостами”. За допомогою
мікрофонів, встановлених по обидва боки цього “мосту”, радіожурналісти
налагоджували прямоефірне спілкування представників певних
виробничих колективів, що змагалися між собою. Люди, які збиралися на
ці переклики у заводських клубах, червоних куточках, а то й прямо у цеху,
могли не тільки спухати, а й брати участь в обговоренні. Радіопереклики
дозволяли учасникам спільно вирішувати назрілі господарські проблеми,
обмінюватися досвідом, розповідати про свої досягнення.
110