Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

641

Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...

лим» аграрним Півднем, тобто розвинутими країнами і тими,

що розвиваються.

Звичайно, спрямованість господарської діяльності людей

неоднакова в різних народів, багато в чому вона залежить від

географічних умов їхнього життя, але значення цього фактора

не слід перебільшувати.

  .

2 $ 

 



7" 3

Люди існують на планеті

близько 3–3,2 млн. років. За цей

час змінилося приблизно

560 тисяч поколінь, і тільки ос%

таннє з них знайоме з переваж%

ною більшістю матеріальних і ду%

ховних надбань, які будь%коли до цього мало людство. Чи має

історія сенс? Що дає її пізнання сучасній людині?

Історичне мислення – важлива складова філософського

освоєння світу. Історіософією займалися Геродот і Платон,

Фукідід та Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон та Августин

Блаженний. Філософія історичного процесу починається з виз%

начення складу і статусу, соціальної ролі та історичної долі дійо%

вих осіб та виконавців історичних подій та вчинків. Філософія

історії постає як наука про людей у просторі й часі, про їхні

реальні дії та взаємовідносини.

Вивченням історичного факту класової будови соціального,

конфліктної природи суспільних відносин людей, їхнього еко%

номічного і соціально%політичного розмежування займались

О. Тьєррі, Ф. Гізо, Ф. Міньє, визначенням закономірностей і

прогресивного характеру історичного про%

цесу – Ф. Шлосер, Е. Маурер, І. Кант, Г. Ге%

гель, К. Маркс, М. Вебер, В. Дільтей,

А. Тойнбі, О. Шпенглер. Ці мислителі зро%

били значний внесок у створення цілісних

моделей всесвітньої історії, визначення зако%

номірностей її розвитку, особливостей прояву

в певних культурах, регіонах та державах.

Історія дає змогу зрозуміти сучасне за

допомогою минулого. Наприклад, джерела

Є. А. Подольська «Філософія»

642

розвитку капіталістичного виробництва, господарювання і

способу життя М. Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією.

Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, учений зумів

пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріо%

ритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива,

відповідальність, чесність і чіткість у справах, бережливість тощо.

Саме вони, на думку М. Вебера, становлять основу духу капіта%

лізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку.

Історичне мислення є важливим чинником соціальної актив%

ності, фактором виховання патріотизму, консолідації народних мас,

інтеграції та мобілізації їх на вирішення певних соціальних завдань.

Соціальна історія являє собою відносно самостійні і разом

з тим глибоко взаємопоєднані між собою життєві лінії: історії

подій (стосунків і конфліктів між соціальними групами та інсти%

тутами), історії повсякденності (еволюції виробництва, побуту,

способу життя тощо) та історії еволюції людського духу. Соціаль%

на історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних

членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення,

почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів.

Людський вимір історії – у розумінні чільного місця людини в

історичному процесі – дає можливість цілісно сприймати жит%

тя у просторі й часі.

У той же час такі представники позитивізму і неопозитивіз%

му, як Р. Карнап (1891–1970), О. Нейрат (1882–1945), Б. Рассел

(1872–1970) та К. Поппер (1902–1994) скептично оцінюють ев%

ристичні можливості історизму. К. Поппер, наприклад, взагалі

 

доводить принципову неможливість науково%

го знання в історії й суспільних науках, бо

історія суспільства не знає вічних і незмінних

законів. Ідеї історичного мислення К.Поппер

протиставляє соціальне конструювання, суть

якого – у творчо%практичній діяльності за

потребами моменту без урахування історич%

них тенденцій, традицій, звичаїв.

До розуміння історичного характеру соц%

іуму філософи та історики йшли століттями,

643

Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...

намагаючись проникнути в природу і суть історії, визначити

детермінуючі фактори й рушійні сили. Першу спробу охопити

історичний процес як цілісність зробив Августин Блаженний, що

обгрунтував християнську концепцію історії як результат боже%

ственного визначення. Етапною стала історична концепція Ге%

геля, де процес суспільного розвитку розглядався як втілення

абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії

виявилась марксистська концепція її матеріалістичного розумін%

ня, де розкриваються внутрішні чинники історії (суперечність між

продуктивними силами і виробничими відносинами).

Концепція матеріалістичного розуміння історії виклика%

ла неоднозначне ставлення. Одні пов’язували з нею надії на

побудову соціально%справедливого комуністичного майбут%

нього, інші вважали схематизацією історичного процесу і ор%

ієнтацією пролетаріату на руйнування споконвічних підва%

лин суспільного життя.

Відомий німецький філософ Юрген Хабермас (народився

1929 р.) висуває альтернативну марксизмові концепцію соціаль!

ної еволюції, фундаментом створення якої він вважає лінгвістич%

ний аналіз мови. Саме мовна комунікація і мовне розуміння

створюють передумови для практичного здійснення передбачу%

ваних форм життя, відповідних форм соціальної дійсності.

Марксистський аналіз історії розвитку суспільства як історії

становлення відповідних форм праці Ю. Хабермас намагаєть%

ся замінити історією комунікативних процесів. Категорії «про%

дуктивні сили» і «виробничі відносини» мають поступитися

місцем більш загальним поняттям: «праця», що Хабермас тлу%

мачить як раціональний вибір, «інструментальна дія» і «інте!

ракція» (усі комунікативні дії). Історичний процес німецький

вчений розглядає як соціокультурний процес навчання, відпо%

відно до цього робить висновок про існування чотирьох сус%

пільних формацій людської історії (передвисококультурної,

традиційної, капіталістичної, посткапіталістичної, державно%

соціалістичної). Еволюціоністська концепція Ю. Хабермаса

спрямована проти основ марксизму – вчення про класову бо%

ротьбу як головного джерела суспільного розвитку.

Є. А. Подольська «Філософія»

644

Талановитий культуролог, історик і соціальний філософ

В. Дільтей (1833–1911) досліджував структуру і функціональ%

ну сутність людської свідомості. Специфіка історичного пізнан%

ня, на його думку, полягає у відтворенні історії як співпережи!

вання. Свідомість складається з трьох відносно самостійних

пластів: предметного (відтворює реальність) , емоційного (відби%

ває ставлення людини до цієї картини) і волі (імпульси, спря%

мовані на трансформацію дійсності). Завдання історика поля%

гає не просто в описі сукупності речей і подій, а в розкритті

закладеної в них внутрішньої активності людського духу.

Концепцію історії як прояв духовного відтворили представ%

ники неогегельянства італійський вчений Бенедіто Кроче

(1866–1952) та англійський філософ Р. Колінгвуд (1889–1943).

У працях «Історія Італії», «Історія Європи у XIX ст.» Кроче

наголошує на визначальній ролі ідей у розвитку суспільства.

Головними рушійними силами історії постають п’ять світог!

лядів: католицизм, авторитаризм, демократизм, комунізм і лібе%

ралізм. Історія є ніщо інше, як вічно живе життя духу. Р. Колі%

нгвуд у своїй праці «Ідея історії» теж спирається на пріоритетну

роль ідей в історії – абсолютного духу як її головного джерела

і рушійної сили. Головним критерієм істинності історичного

пізнання він вважає тільки думку історика.

Неотомісти Е. Жильсон (1884–1978), Ж. Марітен (1882–

1973), Ю. Бохеньський (1902) та інші вбачають головну причи%

ну історичних процесів у Богові і заперечують осягнення історії

будь%яким іншим шляхом, крім пізнання реальних діянь Бога.

Саме ним закладено в історію сенс, обумовлено долю людини.

Створена Богом (і людиною) історія постає у вигляді безпосеред%

нього життя, сенс якого в дотримуванні біблійного вчення і гу%

маністично%людяних пріоритетів. За Марітеном, головними цінно!

стями є солідарність підприємців і трудящих у межах корпорацій,

ідеї «персоналістської демократії», християнізації всіх галузей

духовної культури і екуменічного зближення релігій.

Сучасні представники «вічної філософії» (К. Вагнер,

Й. Піпер, М. Мюллер, К. Ранер) твердять, що входження в істо%

рію засобом «прислуховування до слова божого» є єдиною

645

Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...

стежинкою, що нарешті приведе до Храму, відродить одвічні

гуманістичні пріоритети, подарує людському розуму втраче%

ний раніше сенс.

Представники франкфуртської школи соціальної філософії

М. Хоркхаймер (1895–1973) і Т. Адорно (1903–1969) у спільній

роботі «Діалектика просвіти» подають історію в дусі ніцшеансь%

кої волі до влади як процес утвердження панування. Вони вид%

іляють у всесвітній історії три етапи. Перший характеризується

пануванням сліпих природних сил над людиною, другий – відок%

ремленістю і протистоянням суб’єкта і об’єкта, людини і приро%

ди. Третій період всесвітньої історії – це маніпулятивне суспіль!

ство, тобто система, всі життєві процеси і взаємозв’язки якої

підпорядковані єдиній волі і спільній меті соціальної еволюції.

М. Хоркхаймер, Т. Адорно та Г. Маркузе (1898–1979) відки%

дають історичний матеріалізм як загальну теорію історичного

процесу, тлумачать матеріалістичне розуміння історії як знева%

жання і нищення гуманного характеру великих ідей людства –

істини, свободи, справедливості, гуманності, прогресу.

Французький філософ і соціолог Раймон Арон (1905–1983)

вважав, що історик має охоплювати минуле своїм розумінням,

«шукати у минулому себе і іншого». Історію він тлумачить як

ірраціональний, індетермінантний перебіг подій і хаос, в якому

неможливо розібратись. Р. Арон заперечує існування історич%

них законів, єдності світової історії, ідею суспільного прогресу

як сходження людства ступенями розвитку.

Німецький філософ%екзистенціаліст Мартін Хайдеггер

(1889–1976) у працях «Буття і час», «Про сутність людської

свободи», «Буття й істина» та інших пропонує аналіз історич%

ного процесу як «інстинтування людини» в царині свободи, як

безпосереднього існування людства, його істинного буття і фак%

торів забезпечення. Центральним поняттям історії є поняття

світу – своєрідна система символів, цінностей, принципів, у

якій розгортається людська життєдіяльність. Це феноменальна

сфера смислів як можливих способів розуміння і витлумачен%

ня речей. Смисли зафіксовані в мові, передаються від поколін%

ня до покоління через традиційні фундаментальні уявлення і

Є. А. Подольська «Філософія»

646

звичаї. Світ, за Хайдеггером, – це міфологічно обгрунтований

спосіб життя народу, що розгортається в систему повсякденно%

практичного ставлення до землі, неба, батьків і богів. Сенс світо!

вої історії полягає у збереженні заданих первинним світогляд%

ним полем свідомості фундаментальної єдності цих чотирьох

начал (землі, неба, смертних й богів). Якщо якийсь із першое%

лементів першосвідомості випадає з орбіти мислення наступ%

них поколінь, відбувається руйнація цілісності буття в світі.

Історія людства, на думку філософа%екзистенціаліста Карла

Ясперса (1883–1969), має єдину основу – духовну, яка грунтується

на вірі. Історія починається із своєрідного осьового часу – з момен%

ту формування світових філософій і релігій, що підняли дух

людини до осмислення всезагального, забезпечили їй духовну

самостійність і самість. У своїх працях «Психологія світоглядів»,

«Джерела історії та її мета», «Розум і антирозум у нашу епоху»

та інших Ясперс доводить, що дійсну основу єднання людей

становить дух, а не родова, природна чи економічна спільнота.

Саме він забезпечує цілісність цивілізації, єднає людей у

спільному прагненні до свободи, застерігає від раціоналістич%

них утопій. Мислитель обґрунтовує ідею духовної єдності люд!

ства як стрижня історичного процесу, як головного фактора, що

спрямовує історичний поступ до свободи.

Британський%історик і філософ А. Дж. Тойнбі (1889–1975)

розуміє історію як послідовну генезу цивілізацій, що проходять

у своєму розвитку і падінні фази народження, зростання, ката%

строфи, розкладу і загибелі. Кожна цивілізація існує в просторі

і часі. Джерело історичного руху – у розумінні виклику Логосу.

" ()

Осягнення історії – це розуміння суті боже%

ственного виклику, що реалізується через

різноманітні форми людської діяльності. Істо%

рію рухає вперед творча меншість. Засобами

застереження цивілізації від руйнування і па%

діння А. Тойнбі вважає духовну злагоду, мо%

ральну єдність народу, раціональність мислен%

ня правлячих верств населення, здатність

лідерів до нового розуміння суті виклику часу.

647

Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...

викристалізовувалась у полеміці двох головних соціально%пол%

ітичних течій – фашизму та комунізму. Фашизм наголошував на

можливості подолання відчуження засобами сильної держави і

виховання нової людини на ідеях національної виключності. Ко!

мунізм обирав шлях соціальної революції і диктатури пролетарі%

ату. Якщо перший призвів до Нюрнберзького процесу, то дру%

гий – до краху політики перебудови. Сьогоденну загрозу

лібералізму Ф. Фукуяма вбачає в релігії і націоналізмі.

Отже, пошук оптимальних ідей організації суспільного жит%

тя триває. У XXІ ст. проблема виживання людства зумовлює

новий виток теоретичних досліджень.

Суспільство включає в себе множину взаємопроникаючих

один одного системно%структурних утворень, які виступають як

певна якісна суспільна цілісність, історично визначений тип

суспільних зв’язків і залежностей.

Суспільно/економічна формація становить скелет суспіль%

ства, де фіксуються і опорні точки соціального організму, і ос%

новні залежності його елементів, і основні механізми, що по%

в’язують ці елементи один з одним. Виступаючи основною

типологічною характеристикою суспільства, виражаючи його

цілісність, суспільно%економічна формація постає і головним

ключем для розуміння еволюції суспільства, тобто постає і як

характеристика історичних етапів розвитку соціального орган%

ізму. Суспільно%економічні формації – це такі стадії суспільно%

го розвитку, які базуються на пануванні певного способу вироб!

ництва, котрий в кінцевому рахунку виступає критерієм

історичного прогресу.

 $

Професор філософії США Френсіс Фуку/

яма в 1989 р. опублікував статтю «Кінець

історії», де доводить, що людство врешті%решт

знайшло кінцеву, розумну форму суспільства

і держави, поступово підтягує реальність до

вселюдського ідеалу суспільного і державного

співжиття. Лібералізм пропонує кінцеву раці%

ональну форму суспільства. Головною ідеєю

лібералізму є ідея самоцінності індивіда. Вона

Є. А. Подольська «Філософія»

648

Розробка вчення про суспільно%економічні формації як ета%

пи історії мало принципове значення для розуміння всесвітньої

історії людства. По%перше, історія постала не як хаотичний

аморфний потік соціальних змін, а як послідовна схема якісно

відмінніх один від одного історичних етапів. По%друге, історія

постала як сукупність революційних і еволюційних змін. По%третє,

історія постала як процес прогресивного розвитку суспільства,

тому що кожна формаційна сходинка означала більш високий

рівень людської цивілізації. Отже, відкриття суспільно%економ%

ічних формацій мало революційний вплив на історичну науку,

відкривши принципово нові шляхи її розвитку на основі діа%

лектико%матеріалістичної методології.

Існують різні схеми всесвітньо/історичного процесу:

 п’ятичленна (первіснообщинна, рабовласницька, феодаль%

на, капіталістична, комуністична);

 шестичленна, коли додається ще азіатський спосіб вироб%

ництва, що грунтується на особливостях ранньокласових

суспільств Сходу;

 чотиричленна, в якій рабовласницьке і феодальне суспіль%

ство об’єднуються в одну суспільно%економічну формацію;

 тричленна (особиста залежність, особиста незалежність,

але матеріальна залежність, вільна індивідуальність);

 двочленна (передісторія, включаючи капіталізм, та суто

історія людства)

 одночленна, коли вважається, що суспільство набуває рис

суспільно%економічної формації лише на певному, досить

високому рівні суспільного життя.

На межі ХХ–ХХІ ст. одним з важливих принципів поділу історії

виступає цивілізаційний підхід, у межах якого всесвітня історія

виявляється зміною та одночасним співіснуванням різних цивілізацій.

Цивілізація – це певна реальність, цілісність матеріального

і духовного життя людей певних просторових та часових межах.

У філософії виділяються чотири підходи до розуміння цив%

ілізації:

 пряме суміщення понять цивілізації та культури, навіть їх

ототожнення;

649

Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...

 цивілізація вважається ідеалом розвитку людства;

 вона виступає певною стадією в розвитку локальних культур;

 це якісно різні етнічні, соціальні утворення, що характе%

ризують рівень суспільно%матеріального розвитку різних

регіонів планети.

* 

1 .

%   



Соціальні спільноти виника%

ють природничо%історичним шля%

хом, тобто під впливом об’єктивної

необхідності.

Історично першими спільнота%

ми людей були рід, плем’я, сім’я,

громада. Саме вони забезпечували функціонування та розви%

ток виробництва засобів до існування, форм їх обміну, розпод%

ілу та споживання, спільну взаємодію з природою. Пізніше на

підґрунті родоплемінного суспільства з’явились класи та народ%

ності, а пізніше соціальна структура суспільства поповнилася

ще одним елементом – нацією.

Сім’я існує з найдавніших часів і до наших днів, бо грун%

тується вона на споконвічній потребі людини у безпосереднь%

ому відтворенні життя, вихованні дітей, догляду за престаріли%

ми членами родини. Кровні родичі в сім’ї пов’язані між собою

спільністю побуту, взаємодопомогою та відповідальністю.

Група кровних родичів, що ведуть своє походження по

одній лінії (материнській чи батьківській), усвідомлюють

себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного),

мають спільне родове ім’я, утворюють таке об’єднання як

рід. Визначальними рисами родових стосунків є: рівність

усіх членів роду; відсутність майнових відносин між родича!

ми, суворе дотримання екзогамії, тобто заборона шлюбу в

межах однієї родової групи.

Плем’я охоплює декілька родів, визначається спільністю

території, економічними стосунками співплемінників, єдиною

племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями.

Якщо рід не мав майнових стосунків, то плем’я вже не могло

без них обійтися. Змінився характер діяльності, на стосунки між

людьми вплинув розподіл праці, що дало поштовх розвиткові

Є. А. Подольська «Філософія»

650

виробництва, підйому продуктивності праці, обміну, нерівном%

ірності концентрації власності у різних членів племені.

На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності

та суспільні класи, потреба у регуляції стосунків між ними по%

роджує такий інститут, як держава.

Народність виступає як спільність людей, що живуть на одній

території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкуються

однією мовою, мають спільні традиції, звичаї, риси характеру.

Приватна власність руйнувала цю єдність. На руїнах народності

виникає така спільність, як нація; класові ж стосунки між людь%

ми набувають все більш стійкого вигляду, зумовлюють характер

суспільно%історичного процесу. Характер світосприйняття та

направленість практичних дій багато в чому визначають націо%

нальні ознаки. З 1000 різноманітних етносоціальних груп (націй,

народностей, етнічних спільнот) насьогодні лише 170–175 на%

родів піднялись у своєму розвитку до рівня нації. Зі 160 існую%

чих нині держав близько 9/10 є багатонаціональними.

Через складність і багатомірність поняття нації неможливо

охопити якимось одним визначенням; існують географічні, біо%

логічні, психологічні трактування нації. Американський соціолог

Г. Кон пов’язує націю з інтегративною особливістю ідей, його

співвітчизник В. Сульцбах – з національною самосвідомістю,

австрійський соціальний філософ О. Бауер – зі спільністю харак%

теру людей та єдністю їх історичної долі. Історик та соціальний

філософ Л. Гумільов вважав за націю%етнос «біофізичну ре%

альність, завжди втілену в ту чи іншу соціальну форму» [11].

Націю можна трактувати як спільність людей, що формуєть!

ся завдяки єдності таких засад:

 територіальних

, бо кожна нація має свій «життєвий

простір», втрачаючи який, вона втрачає і організуючу,

єднальну енергію;

 етнічних

(самосвідомість, мова, усвідомлення спільності

походження, єдності історії, традиції);

 економічних

, бо спільність господарських зв’язків універсаль!

ного рівня консолідує людей, пов’язує єдиною справою;

 загальнокультурних

(мова, традиції, звичаї, обряди);