Реферат - Індустріалізація й колективізація в Україні: теорія та практика

Подождите немного. Документ загружается.

20-ті роки ознаменувалися гострою боротьбою у партійно-державному

керівництві СРСР навколо питань подальшого розвитку країни. Розташовуючись

географічно між відсталою Азією і розвинутою Європою, Радянський Союз прагнув

піднятися до рівня останньої. Прискорення економічного розвитку, створення

новітніх галузей промисловості, осучаснення сільського господарства, модернізація

всіх інших сфер життя були об'єктивною необхідністю, з якою в керівництві ВКП(б)

погоджувалися всі. Без цього надії на створення соціалістичного суспільства

всередині країни і близьку світову революцію розвіювались, як міраж.

Розбіжності виникли лише щодо темпів розвитку, джерел індустріалізації,

пріоритетів різних галузей народного господарства. Навколо цих питань

розгорнулася боротьба, в ході якої особисті та групові амбіції керівників

заступали суспільство з його реальними потребами.

Для позитивного вирішення проблем необхідно було змінювати економічну

політику. Така зміна означала б відмову від командних висот шляхом приватизації

промисловості або колективізації селянських засобів виробництва і одержавлення

сільського господарства. У керівництві СРСР перемогли сили, що перебували на

позиціях диктатури та адміністрування в політичному та економічному житті.

Вони вирішили розселянити селянство і одержавити сільськогосподарське

виробництво. Нехтуючи власним досвідом, в нових історичних умовах почали

підготовку до нової спроби будівництва поза ринкової економіки, а це означало

згортання непу. Ці процеси пов'язані із формуванням одноосібної диктатури Сталіна і

проголошенням курсу на розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту».

Особливою увагою була наділена Україна. За життя Леніна в Україні (як і в РСФРР)

очолював номенклатуру голова уряду. Перший секретар ЦК КП(б)У залишався

другорядною фігурою. До 1923 р. головою РНК УСРР був X. Раковський — довірена

особа Леніна, друг Л. Троцького. Після поразки Раковського в боротьбі за незалежний

статус України і зміцнення особистої влади Сталіна головою РНК УСРР було

призначено В. Чубаря. В Україні було розгорнуто чистку кадрів, залишалися на посадах

тільки ті, хто беззастережно підтримував одноосібну диктатуру Сталіна.

1. Індустріалізація на Україні. Теорія та практика.

Формування диктатури Сталіна нерозривно пов'язане із концепцією планової

економіки. Уже в грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б), керуючись висловом Сталіна, що

«наші плани — це не плани-прогнози, а плани — директиви», проголосив пріоритет

державного плану над ринком. Директиви з'їзду для складання першого п'ятирічного

плану передбачали знищити товарно-грошові відносини у найближчий час.

Це яскраво продемонструвала підготовка до XV з'їзду ВКП(б), який планувалося

зібрати наприкінці 1927 р. У жовтні були опубліковані тези ЦК ВКП(б) до XV з'їзду з

критикою Л. Троцького та його прибічників, звинувачених у «підкопі під неп»,

закликах до індустріалізації за рахунок зниження закупівельних цін на

сільськогосподарську продукцію і підвищення - на промислову. Напередодні XV

з'їзду ВКП(б) відбувся X з'їзд КП(б)У, який підтримав тези ЦК ВКП(б). Майже всі

керівники України, в тому числі Л.Каганович (тоді генеральний секретар ЦК

КП(б)У), Л. Мануїльський, Г.Петровський, М.Скрипник, В.Чубар виступили проти

Л.Троцького. Нечисленні його прихильники в компартії України - І.Дашковський,

Н.Гордон, М.Голубенко, Я.Дробніс та інші - не мали підтримки. [1, 388]

ХV з'їзд ВКП(б) висловився за прискорення темпів розвитку народного

господарства при збереженні рівноваги між різними галузями, за пропорційність між

накопиченням і споживанням, за госпрозрахунок та інші елементи непу. Сталіну

вдалося переконати більшість з'їзду , в тому числі Бухаріна та його прихильників,

виключити Троцького з партії. Тим самим з політичної арени був усунутий один з

найпослідовніших противників Сталіна. Останньому це розчищало шлях до

необмеженої влади в партії і державі.

XV з'їзд ВКП(б) прийняв директиви по складанню першого п'ятирічного плану

розвитку народного господарства СРСР. Проект плану мав два варіанти -«відправний»

та «оптимальний». «Оптимальний» був розрахований на більш сприятливі умови

господарювання і містив дещо вищі директивні показники. Середньорічний темп

приросту промислової продукції згідно з «відправним» варіантом п'ятирічки становив

18%, «оптимальним» - 20-22%. У травні 1929р. оптимальний варіант плану схвалила

XVI партійна конференція ВКП(б). Відповідно до основних показників п'ятирічного

плану розроблялися плани економічного розвитку України.

У травні 1929 р. вони були затверджені XI Всеукраїнським з'їздом Рад і стали

державним законом.

Капіталовкладення в економіку України центр визначив у сумі 13 млрд. крб. Це

досить багато, якщо врахувати, що в цілому на капітальне будівництво в СРСР

планувалося виділити 64 млрд. крб. Планувалося завершення будівництва Дніпровської

гідроелектростанції, ряду інших електростанцій, спорудження багатьох шахт, заводів,

фабрик. Виробництво електроенергії передбачалося збільшити в 2,5 рази, продукції

машинобудування, головним чином важкого - у 3 рази, хімічної промисловості - у 3,5

рази. Цей план оцінювався як напружений, але цілком реальний.

П'ятирічний план потребував великих зусиль українського народу, але не обіцяв

відповідного поліпшення його життя. Він закріплював традиційну структуру народного

господарства, усталену ще до революції, котра ґрунтувалася на видобувних галузях і

первинній обробці сировини.

Відразу після завершення роботи XV з'їзду ВКП(б) почався перегляд його намірів

вести господарське будівництво в рамках нової економічної політики. Приводом до

цього стала хлібозаготівельна криза зими 1927-1928 рр.

У січні Й.Сталін виїхав у Сибір, де у виступах перед місцевим партійно-радянським

активом звинуватив заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівлі і закликав

працівників судів та прокуратури застосувати до них 107-му статтю Кримінального

кодексу РСФРР про спекуляцію. Це був перший крок до згортання непу. Економічні

методи хлібозаготівель змінювались адміністративно-судовими. По суті, йшлося про

повернення до продовольчої розкладки, хоча ці слова тоді не вживалися.

«Класових ворогів» інтенсивно шукали і в місті. На початку 1928. р. відбувся

сфабрикований ГПУ процес над «шкідниками», так звана «шахтинська справа», а по

суті - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. Деякі з них до

революції були власниками шахт і мріяли про повернення старих порядків. Але на ті

дії, в яких їх звинувачували («висаджували в повітря і затоплювали шахти, псували

устаткування, підпалювали електростанції, свідомо зривали продовольче й

промтоварне постачання гірників» ), - ці, у більшості своїй літні інтелігенти були

просто не здатні. Із 49 засуджених 7 осіб розстріляли. [2, 179]

Однак перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України. Республіка

отримала понад 20% загальних капіталовкладень, із 1500 нових підприємств майже 400

будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської ГЕС.

Споруджувалися великі підприємства — «Запоріжсталь», Харківський тракторний завод

та ін. У другій, і третій п'ятирічках рівень інвестицій в Україну знизився. З 4500

підприємств, що будувалися у другій п'ятирічці (1933—1937), в Україні

розміщувалися до 1000, у незакінченій третій п'ятирічці (1938—1941) — 600 із 3000. Це

було пов'язано з планами створення нової промислової бази на Сході, де заводи

знаходилися в більшій безпеці на випадок війни.

У перший рік п'ятирічки економіка СРСР ще відчувала імпульси непу, які

забезпечили їй високий темп розвитку - 23,7%. Валова продукція промисловості УРСР у

1928/29 рр. збільшилася на 20% проти 16,5% за п'ятирічним планом» Зростання

продуктивності праці в промисловості республіки становило 17,7% значно більше

показника попереднього року - 7,9%. У першу чергу план перевиконували галузі

групи «А», які випускали знаряддя праці, машини, устаткування. Галузі, що

виробляли предмети споживання (група «Б»), розвивалися повільніше.

З початку п'ятирічки верхівка СРСР почала шукати нові методи інтенсифікації

праці робітників, зокрема, шляхом організації масового виробничого змагання.

Поштовхом до цього послужила публікація 20 січня 1929 р. у газеті «Правда»

статті В.Леніна «Як організувати змагання?», написаної зразу після жовтневого

перевороту 1917 р., але досі невідомої масовому читачеві. Ініціаторами змагання

виступило керівництво шахт «Центральна» і «Північна» тресту «Артемвугілля»,

яке 31 січня 1929 р. підписало першу в країні господарсько-політичну угоду про

змагання. Шахтарів зобов'язали перевиконати планові завдання, підвищити

продуктивність праці, знизити собівартість продукції. Весною у виробничому

змаганні, якому дали офіційну назву «соціалістичного», брали участь 2 млн.

робітників різних галузей промисловості СРСР, в основному металістів, гірників,

текстильників. На Україні в середині квітня чисельність учасників змагання

досягла 310 тис чол. Прагнучи перетворити ударну працю в норму, ЦК ВКП(б) 9

травня прийняв постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів», якою

зобов'язував профспілки забезпечити організацію змагання. Загальне керівництво

ним здійснювала партія. Це рішення цілком відповідало уявленням більшовиків

про профспілки як «приводні паси» між робітничим класом і партією.

Успіхи першого року п'ятирічки на тлі жорстокої економічної кризи, що

охопила 1929 р. капіталістичний світ, створили ілюзію можливості швидко,

«одним махом» вирватися. з економічної відсталості, перейти в розряд

економічно розвинутих держав. Багато більшовиків, особливо працівників

партійного й державно-господарського апарату, схилялося до курсу

максимального напруження сил, здійснення економічного «стрибка» і, завдяки

йому, побудови соціалізму за декілька років. Сьогочасні потреби народу до уваги

не бралися. Вважалося, що безконфліктне й сите майбутнє варте кількох років

напруженої праці та повного самообмеження.

З осені 1928 р. у містечках почалося введення карток на хліб для робітників і

службовців.

У 1929 р. на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було вирішено «за всяку

ціну» прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої

промисловості. Таким чином, мова йшла не про гармонійний, всебічний

розвиток економіки, а про максимальне нарощування окремих виробництв,

завдання яких - забезпечити умови для побудови нових заводів і фабрик. Сталін у

статті «Рік великого перелому», опублікованій до 12-ї річниці жовтневого

перевороту, обнародував запланований темп приросту другого року п'ятирічки -

32%. Це рішення не підкріплювалося відповідними матеріальними ресурсами. У

липні наступного року, коли до закінчення господарського року залишалося кілька

місяців і його підсумки ще не були відомі, відбувся XVI з'їзд ВКП(б), на якому

Сталін виступив з пропозицією декретувати на 1930/31 господарський рік 45%

приросту промислової продукції. Це майже втроє більше того, що свого часу

пропонував Троцький, звинувачений у схильності до «над індустріалізації».[3,

207]

Старий госпрозрахунковий народногосподарський механізм, який

складався в умовах непу, для реалізації авантюристичних сталінських директив

був непридатний. З початку п'ятирічки здійснювалася заміна трестівського

госпрозрахунку господарським розрахунком на рівні підприємств. 5 грудня 1929

р ЦК ВКП(6) ухвалив постанову «Пре реорганізацію управління промисловістю»,

згідно з якою підприємства, а не трести, стали головними ланками управління

Але підприємства були позбавлені економічної самостійності, яку мали трести.

Велика промисловість України - основа індустріальної могутньої республіки -

перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Республіканські

наркомати керували лише місцевою промисловістю. Ця обставина зменшувала і

без того незначні владні повноваження місцевого партійно-державного

керівництва. Несміливі спроби довести центрові економічну недоцільність

вилучення з-під контролю республіканських органів великих підприємств були

зігноровані. Українська СРР, як і всі інші радянські республіки, була позбавлена

економічної самостійності.

Нові, впроваджені Москвою, адміністративно-директивні методи

управління характеризувалися централізацією і строгою регламентацією.

Кредитна і податкова реформи 1930 р. надали промисловості права

винятковості, ліквідувавши фінансові обмеження для підприємств. На практиці це

означало встановлення диктатури промисловості.

Однак, незважаючи на привілейоване становище промисловості,

керівників новобудов, котрі приступили до реалізації сталінських директив,

спіткали численні труднощі: нестача коштів, устаткування, брак кваліфікованих

кадрів, загальна техніко-економічна відсталість. Плани і технічна документація

часто переглядалися, що спричиняло постійну лихоманку. Так, генеральний план

будівництва Дніпрокомбінату в Запоріжжі був офіційно затверджений 4

листопада 1930 р., а проекту спорудження та устаткування окремих ліній, цехів

на той час ще не було. Це призводило до неритмічності поставок обладнання,

металоконструкцій. Не менш складна ситуація складалася і на

підприємствах, що підлягали реконструкції. На Дніпровському металургійному

заводі ім. Петровського план капітального будівництва протягом року

змінювався 13 разів, а на заводі , ім. Дзержинського у Дніпродзержинську -

10 разів, і врешті-решт десятий варіант збігся з першим. Тридцяті роки —

період бурхливого розвитку в Україні цивільної авіації. В січні 1930 р. шляхом злиття

двох акціонерних товариств — «Укрповітрошлях» і російського «Добролет» було

створено Всесоюзне товариство цивільного повітряного флоту (ЦПФ) — ВТЦПФ.

Пізніше назву було замінено на Всесоюзне об'єднання цивільної авіації (ВОЦА). В лютому

1931 р. введено нову назву — Головне Управління ЦПФ (ГУЦПФ) СРСР, а з 25 березня

1932 р. — «Аерофлот». З цього часу цивільна авіація України розвивалася як одне із

відділень Аерофлоту.

У період з 1930 р. до початку Другої світової війни в Україні відбувався процес

розвитку матеріально-технічної бази цивільної авіації. В ці роки діяло понад 30

аеропортів. Найбільш відомими були Харківський, Київський (в Броварах). Аеропорти

діяли в Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві, Кривому Розі, Одесі, Мелітополі,

Кіровограді та інших містах. В Одесі та Севастополі діяли гідроаеропорти. В довоєнні

роки постійно зростала мережа авіаліній України. Так, в 1939 р. вони перевищували 27

тис. км. і порівняно з 1928 р. зросли майже в 9 разів. На повітряних трасах

експлуатувалися літаки видатного українського авіаконструктора К. Калініна (1889

—1938; розстріляний після катувань у воронезькій тюрмі НКВС). Його літак К-5

впродовж 10 років був основою літакопарків цивільної авіації.

Спостерігаючи з-за рубежу за ходом промислового

будівництва, Л.Троцький

у «Бюлетені опозиції» писав: «Тепер гасло одне: без оглядки вперед! План

переглядається у бік збільшення... Посилання на об'єктивні перешкоди - погане

обладнання, нестачу сировини або її погану якість - прирівнюється до зради

революції. Зверху вимагають: розмах, ударність, наступ! Усе інше - від лукавого!»

Це була точна оцінка тієї економічної ситуації, яка і склалася в роки першої

п'ятирічки в СРСР.

Економічне безумство, що охопило всі рівні керівництва, тривало й у 1932 р.

Г.Орджонікідзе в доповіді на XVII конференції ВКП(й) повідомив про

запланований на 1932 р. приріст промислової продукції - 36%. Ніяких

серйозних обґрунтувань такого феноменального стрибка зроблено не було. Та й не

дивно. Як і попередні, ця цифра була абсолютно нереальною.

Ось чому, коли настав час підбивати підсумки п'ятирічки, політбюро своїм

рішенням від 1 лютого 1933 р. заборонило всім відомствам друкувати будь-які

цифрові дані з цього приводу. Країні запропонували узагальнюючу версію,

сформульовану Й.В.Сталіним: по випуску валової продукції, обчисленої в

карбованцях, промисловість виконала п'ятирічний план за 4 роки і 3 місяці,

причому важка промисловість виконала на 108%. Натуральних показників (у

кілограмах, тоннах, метрах, штуках), як правило, не наводилося. Такий підхід мав

завдання створити картину безперервних успіхів і приховати справжній стан справ.

Для п'ятирічки була характерною поява нових виробництв, яких раніше не було. Це

давало змогу з допомогою цін нарощувати «вал». Крім того, у ці роки в умовах

інфляції стрімко підвищувалися ціни на всі види промислової продукції. Насправді

ж досягти намічених Сталіним рубежів не вдалося. Протягом п'ятирічки темпи

розвитку промисловості впали від 23,7% у 1928/29 рр. до 5% у 1933 р. У середньому,

після «великого перелому» 1929р., щорічний приріст становив 15,7%, що було менше

передбаченого директивами XV з'їзду ВКП(б).[1, 392]

Розглянемо стан розвитку чорної металургії, й вугільної промисловості Донбасу -

ключових галузей індустрії України.

П'ятирічний план України передбачав збільшення виплавки чавуну з 2,4 млн. т у

1928 р. до 6,6 - у 1933 р. Потім план переглянули, й металургії України було

поставлено завдання збільшити обсяги виробництва чавуну втроє. Фактично, у 1933

р. було виплавлено тільки 4,3 млн. т.

Подібна ситуація склалась і у вугільній промисловості Донбасу. П'ятирічним

планом передбачалося довести видобуток вугілля з 27 до 53 млн. т. Потім

завдання шахтарям різко збільшили. Наприкінці п'ятирічки вони мали видобувати

до 80 млн. т вугілля. Але фактично їм удалося досягти лише 45-

мільйонного рубежу.

Незважаючи на провал політики форсованого розвитку, країна за п'ятирічку

зробила великий крок уперед. Надзвичайне напруження сил, жертви, на які йшла

велика частина робітників, щиро вірячи в світле майбутнє, забезпечили значне

нарощення промислової продукції СРСР.

Форсованому економічному розвитку було принесено в жертву життєвий

рівень народних мас. Максимальна концентрація засобів на розвитку важкої

промисловості загострила й без того важку ситуацію в легкій промисловості. Це

негативно відбилося на становищі трудящих. Деяке номінальне підвищення

заробітної плати не забезпечувалося товарною масою. Емісія грошей викликала їх

знецінення. Державні позики з'їдали заощадження. У 1927 - 1929 рр.

розповсюджувалися три позики індустріалізації, у 1930 р. - позика «П'ятирічка

за чотири роки», у 1931-му - позика «Третього вирішального року», у

наступному - позика «Четвертого завершального». У роки першої п'ятирічки .

держава розгорнула широку торгівлю алкогольними напоями. У вересні 1930р.

Сталін дав вказівку Молотову «відкрито піти на максимальне збільшення

виробництва горілки...». В умовах гострої продовольчої кризи, голоду в селі

сталінське керівництво продовжувало експорт, хліба. У побут радянських

людей надовго ввійшли черги, продовольчі картки, дефіцити найнеобхіднішого.

Сотні тисяч людей, які виїхали із села й стали робітниками, не могли одержати

житла. Плинність робочої сили була величезною. На Донбасі, наприклад,

протягом другої половини 1930 р. було прийнято на роботу 195 тис. чол., а

звільнено 180 тис. Всюди панував принцип: «Спочатку завод, а потім місто».

Диктат адміністрації щодо робітників наростав. У республіці, як і в країні в

цілому, була організована кампанія самозакріплення, у ході якої робітники

брали зобов'язання до кінця п'ятирічки не змінювати місця роботи. Інтереси

народних мас мало що значили для Сталіна з його підручними, всупереч їхнім

демагогічним заявам.

Друга п'ятирічка, розрахована на 1933-1937 рр.; продовжила суперечливі

тенденції попередніх років. «Директиви по складанню другого п'ятирічного плану

розвитку народного господарства СРСР» прийняла в лютому 1932 р. XVII конференція

ВКП(б). XII з'їзд КП(б)У, який відбувся в січні 1934 р., схвалив тези й накреслив

перспективи розвитку УСРР у другій п'ятирічці. Особлива увага надавалася

створенню найновішої технічної бази промисловості, завершенню будівництва й

освоєнню нових підприємств. В Україні передбачалося ввести в дію гіганти чорної

металургії - «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», великі машинобудівні

заводи - Новокраматорський, Харківський турбогенераторний, Луганський

паровозобудівний та ряд інших. Провали першої п'ятирічки не минули марно.

Передбачалося, що приріст продукції промисловості СРСР у 1933-1.937 рр. щорічно

становитиме 16, 5%.

П'ятирічний план передбачав також програму соціальних перетворень: остаточне

витіснення капіталістичних елементів і ліквідацію поділу суспільства на класи взагалі.

Якщо економічний бік п'ятирічного плану був більш-менш виважений, то соціальна

програма - продовженням «воєнно-комуністичного» штурму, який застосовувався

попередньої п'ятирічки. «Витіснення капіталістичних елементів» втілилося в закриття

тих нечисленних приватних торговельно-промислових закладів, котрі ще залишалися

після першої п'ятирічки. Ця обставина посилювала товарний голод на ринку предметів

повсякденного вжитку.

Що ж до «ліквідації поділу суспільства на класи взагалі», то це була чергова утопія.

Сталінізм продовжував експлуатувати революційний ентузіазм тієї частини

робітничого класу, яка вбачала в плані п'ятирічки вирішальний шлях до

соціалізму - ідеального, безконфліктного і безпроблемного суспільства, для

досягнення котрого потрібне нове напруження всіх сил країни. Саме ця частина

робітничого класу дала ініціаторів нових трудових починів, активних учасників

виробничого змагання другої п'ятирічки.

Найвідоміший трудовий почин другої п'ятирічки зв'язаний з іменем

Олексія Стаханова. У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти

«Центральна Ірміне» в Кадіївці О.Стаханов застосував новий метод роботи,

заснований на розподілі виробничих операцій між вибійником і кріпильниками.

У результаті за зміну ним було вирубано 102 т вугілля, що у 14,5 рази більше

норми, яка на той час дорівнювала 7 т. Стаханову допомагали два кріпильники,

прізвища яких залишилися невідомими.[3, 213]

Преса підхопила почин Стаханова. В інших галузях народного

господарства з'явилися послідовники стахановського методу роботи. У

верстатобудуванні стахановський рух розпочав фрезерувальник Московського

верстатобудівного заводу ім. Г.Орджонікідзе І.Гудов, в автомобілебудуванні

коваль Горьківського автозаводу О.Х.Бусигін. На залізничному транспорті

новаторські методи вперше впровадив машиніст депо «Слов'янськ»

Донецької залізниці П.Ф.Кривоніс.

Досягнення стахановців лягли в основу перегляду виробничих норм усіх

робітників і планових завдань підприємств. Норми виробітку зросли на 35-

45%. Далеко не скрізь це робилося достатньо обґрунтовано. У багатьох

випадках підвищення норм призводило до перенапруження виробничого