Решетило В.П. Національна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

201

доходу та рівня життя населення.

Зв’язок є одним з найбільш науко- й капіталомістких складників

інфраструктури держави, який відбиває стан економіки. Щоб не стримувати

розвиток народного господарства, ця галузь має випереджати його розвиток.

Структурні зміни, що відбуваються в галузі зв’язку, зумовлені як впливом

чинників науково-технічного прогресу, так і значним зниженням життєвого

рівня населення: за останні 10 років кількість відправлених газет та журналів

зменшилась у 8,5 разів, а поштових посилок – у 15 разів. Деяке збільшення

грошових переказів та пенсійних виплат в основному пов’язане зі зростанням

кількості пенсіонерів в Україні та обслуговування їх саме цією формою послуг.

Згідно з основними світовими тенденціями за останні 15 років частка поштових

та телеграфних послуг зменшилась з 43 до 18%, в той час як послуги

телефонного зв’язку збільшились з 44 до 73%. Проблеми розвитку зв’язку

України полягають, головним чином, у низькій телефонній цільності, фізично

зношеному і застарілому обладнанні, в малорозвиненій цифровій первинній

мережі, недостатній кількості телевізійних каналів для потреб державного і

комерційного мовлення, високій питомій вазі ручної праці в поштовій галузі і

низькій якості поштових послуг, територіальних диспропорціях у рівні

розвитку галузі індустріальних регіонів та периферії.

Для вирішення питання інформатизації України необхідно провести

значні структурні зміни у зв’язку, наслідком яких має стати демонополізація

галузі, залучення вітчизняного й зарубіжного приватного капіталу, створення

сучасного регульованого ринку телекомунікацій. Для вирішення цього завдання

необхідно знайти компроміс між інтересами держави, яка відповідає за

інфраструктурні системи життєзабезпечення суспільства, та інтересами

приватних власників, що забезпечують надходження інвестицій.

Виходячи з аналізу проблем розвитку галузі, основним напрямом

реконструкції та розширення ємності мереж є їх цифровізація.

Фінансово-кредитна інфраструктура. Поняття „фінансова

інфраструктура” широко використовується у сучасній економічній думці.

202

Взявши до уваги сутність і функції фінансів, їх можна розглядати як складову

економічної інфраструктури, бо фінанси існують не самі по собі, а для

забезпечення потреб громадян, підприємств, держави і будь-яка фінансова

операція пов’язана із суспільним відтворенням. Виходячи з розуміння

забезпечувальної ролі фінансів, засад їх функціонування, фінансова

інфраструктура характеризується у двох вимірах: по-перше, фінансова

інфраструктура – це сукупність елементів, за допомогою яких

опосередковуються фінансові відносини, використання яких і забезпечує

задоволення потреб суспільного відтворення; по-друге, фінансова

інфраструктура закономірно може розглядатись як сукупність елементів, що

забезпечують функціонування фінансів як суспільного інституту в

інституціональному, управлінському зрізах. Оскільки обидва виміри

фінансової інфраструктури тісно взаємозв’язані, то її можна розглядати як

єдине цілісне явище.

Фінансова інфраструктура є складним, багатоаспектним явищем, тому її

важливо аналізувати не тільки через характеристику складу суб’єктів, а й

через аналіз набору засобів, що вони використовують. Організаційна

фінансова інфраструктура являє собою сукупність відповідних організаційних

структур, які забезпечують функціонування фінансів як в окремих сегментах

фінансової системи, так і поза нею. Вона включає три складові: управлінську,

інституційну й обслуговуючу. Управлінська фінансова інфраструктура

представлена сукупністю фінансових органів. Інституційна фінансова

інфраструктура представлена сукупністю фінансових інституцій, що

функціонують на фінансовому ринку та ринку фінансових послуг, виконуючи

функції щодо мобілізації, переміщення та інвестування ресурсів. Обслуговуюча

фінансова інфраструктура включає тих суб’єктів, які виконують функції

організаційних посередників на фінансовому ринку (біржі, брокерські й

дилерські контори та ін.). Організаційна фінансова інфраструктура подана на

рис. 7.2.

Інструментальна фінансова інфраструктура являє собою сукупність

203

фінансових інструментів, які використовуються суб’єктами організаційної

інфраструктури в їх діяльності. Оскільки напрями і сфери діяльності окремих

суб’єктів, їх завдання, повноваження і функції істотно різняться, то мають місце

й відмінності у використовуваних ними інструментах, які подано на рис. 7.3.

Організаційна фінансова інфраструктура

Рис. 7.2 – Організаційна фінансова інфраструктура

Нефінансовий сектор:

Фінансові служби підприємств і управлінських структур

Фіскальний сектор:

- Міністерство фінансів

- ДПА

- Державне казначейство

- Контрольно-ревізійна служба

- Рахункова палата

- Пенсійний фонд

- Дирекції фондів соціального страхування

- ДКЦПФР

- Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг

Управлінська

фінансова

інфраструктура

Фінансовий сектор:

- Страхові компанії

- Недержавні пенсійні фонди

- Національний банк

- Комерційні банки

- Небанківські кредитні установи

- Лізингові компанії

- Факторингові компанії

- Інститути суспільного інвестування

- Компанії з управління активами

Інституційна

фінансова

інфраструктура

(фінансові

інститути)

Обслуговуюча

фінансова

інфраструктура

Організаційні посередники:

- Фондові біржі - Брокерські контори

- Валютні біржі - Дилерські контори

- Реєстратори - Депозитарії

Послуги фінансової діяльності:

- Аудиторські фірми - Інформаційні агентства

- Рейтингові агентства - Ріелтерські контори

- Консалтингові фірми - Фінансова аналітика

- Бюро кредитних історій

204

Інструментальна фінансова інфраструктура

Фіскальний

сектор

Податки і збори

Внески і

відрахування

Позики

Грошова емісія

Державні

трансферти

Державні

інвестиції

Пенсії

Допомога

Фінансовий

сектор

Страхові

внески

Страхове

відшкодування

Пенсії

Допомога

Фінансовий

сектор

Депозити

Кредити

Лізинг

Факторинг

Франчайзинг

Фінансовий

сектор

Акції

Облігації

Деривативи

Векселі

Неекономічні

агенти

Умови торгівлі

Лістинг

Котирування

Фондові

індекси

Неекономічні

агенти

Інформаційні

збірники

Рейтинги

Аналітичні

огляди

Рис. 7.3 – Інструментальна фінансова інфраструктура

Визначимо сутність й основні функції деяких складових фінансово-

кредитної інфраструктури.

Фондова біржа – організований ринок цінних паперів, що виконує

функцію мобілізації грошових засобів для довгострокових інвестицій в

економіку та для фінансування державних програм. Аналізуючи динаміку

фондових бірж в Україні, слід зазначити, що у останні роки спостерігається

стабільність, так у 2007, 2008 роках їх кількість залишалася незмінною – 17 . На

початок 2009 року мало місце зростання фондових бірж на 11,76%, за даними

Держкомстату на березень 2009 року в Україні їх зареєстровано 19.

205

Розрізняють первинний і вторинний ринки цінних паперів. На первинному

ринку цінних паперів відбувається розміщення щойно випущених цінних

паперів. Емітентами можуть бути: державні органи влади різних рівнів,

підприємства, організації, іноземні юридичні особи. Вторинний ринок цінних

паперів забезпечує перепродаж раніше випущених цінних паперів через

фондову біржу і позабіржовий оборот. Громадяни та юридичні особи, що

купують цінні папери від свого імені й за свій рахунок, є інвесторами.

Розпродаж акцій – це вільний маневр бірж, диверсифікація фінансових

надходжень і можливість нагромаджувати значний обсяг інвестицій.

Цінні папери – документи, що виражають майнові (боргові) зобов’язання.

Розглянемо основні види цінних паперів.

Акції (від лат. аction – дія, дозвіл) – цінні папери, випущені акціонерними

товариствами, які засвідчують вкладення певної кількості капіталу і дають

право їхньому власникові на отримання певного доходу (дивіденду) з прибутку

акціонерного товариства. Акції класифікують:

- на пред’явника ;

- іменні;

- привілейовані (власник акції має право на фіксовану частку доходу –

дивіденд);

- прості (розмір дивідендів визначається не одразу, а після отримання

прибутку);

- з правом голосу;

- без права голосу.

Облігація (від лат. оbligo – зобов’язання) – документ, що засвідчує

передачу грошей у борг на певний строк з правом отримання щорічного

фіксованого доходу та зобов’язання про повернення суми боргу у визначений

строк.

Вексель (від лат. wechsel – розмін) – письмове боргове зобов’язання за

встановленою законом формою, яке видається позичальником (боржником,

векселедавцем) кредитору (векселеотримувачу), що надає останньому право

206

вимагати від боржника повернення зазначеної у векселі суми в певний строк.

Варрант – цінний папір, що випускається разом з облігацією чи

привілейованою акцією і дає її власникові право на додаткові пільги у

визначений час.

Ваучер – майновий купон, що видається в процесі приватизації

державного майна для придбання акцій підприємств, які підлягають

приватизації.

Сертифікат (депозитний) (від лат. сertum, що означає „правильно” та

facio – „роблю”) – фінансовий документ, випущений банком, який засвідчує

наявність грошового депозиту і зобов’язання виплатити цю суму тримачеві

сертифіката у певний строк. Це цінний папір на пред’явника. Процент за

депозитні сертифікати сплачується щорічно або одночасно із погашенням

боргу.

Коносамент (від франц. сonnaissement, від connaitre – знати, розуміти) –

розписка, що видається агентом транспортного підприємства (судна, літака

тощо) відправникові вантажу, яка засвідчує прийняття вантажу для перевезення

і зобов’язання видати його в пункті призначення тримачеві коносаменту.

Передача коносаменту здійснюється за правилами передачі цінних паперів

(іменний, ордерний або на проявника) і рівнозначна передача самого вантажу.

Фондова біржа у формі акціонерного товариства являє собою об’єднання

капіталів, створене шляхом випуску акцій, які є документом „на пред’явника”,

котуються і можуть вільно переходити від однієї особи до іншої.

Акціонерне товариство утворюється на основі статуту, розробленого її

засновниками й узаконеного державним правовим актом. Статутом

передбачено максимальну суму (статутний капітал), на яку можуть випускатися

акції, та їх номінальну вартість.

Акціонерні товариства – біржі виконують роль барометра економічного

життя. Біржові операції мають на меті не тільки індивідуальне збагачення

власників акцій (йдеться про власників контрольного пакета), а й утвердження

цього як структурного різновиду ринку. При жорстокій конкуренції між

207

фондовими біржами власники акцій виявляються „приреченими” на спільність

економічної долі.

Купівля-продаж цінних паперів, облігацій, акцій на фондовій біржі

здійснюється через відпрацьований тривалою практикою механізм. Залежно від

попиту й пропозиції на них встановлюється біржовий курс.

У теперішніх умовах для системи діяльності фондових бірж характерні

такі відмітні риси. По-перше, розпочався процес включення в систему їхньої

діяльності Internet, що вносить до неї принципово нові можливості. По-друге,

на межі ХХ – ХХІ ст. розгорнувся процес об’єднання провідних торгових бірж

різних країн, що веде до утворення нових монополістичних гігантів.

Валютна біржа – біржа, яка здійснює на регулярній та впорядкованій

основі купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами. Біржовим

валютним товаром є валюта і золото.

Курс, який встановлюється на біржі, називають офіційним курсом. Він

лежить в основі розрахунків комерційних банків із клієнтами. У роботі

валютної біржі беруть участь представники держави.

Страхова компанія – комерційна, фінансово-кредитна організація, що

ставить за мету отримання прибутку від здійснення страхових операцій.

Страхові компанії здійснюють заходи, спрямовані на повне або часткове

відшкодування застрахованим фірмам збитків, яких вона зазнала за

непередбачених обставин: внаслідок стихійного лиха, аварії, невиконання

зобов’язань збанкрутілими контрагентами тощо. Вони прагнуть залучити

якомога більше клієнтів (фізичних і юридичних осіб), між якими й

розподіляють суми відшкодувань збитків. Такі компанії нівелюють та

зменшують подібні труднощі й ускладнення, що можуть трапитися в кожного з

клієнтів. Страхові компанії нейтралізують економічний ризик фізичних та

юридичних осіб, покривають непередбачені збитки.

Державно-регуляторна інфраструктура України включає: законодавче

регулювання ринкових відносин; біржі праці (служби зайнятості);

ліцензування; оподаткування; митну систему; державні фонди сприяння

208

ділової активності тощо

Біржа праці – державна структура, яка опосередковує стосунки між

роботодавцями і найманою робочою силою. Функції служби зайнятості:

- вивчення і прогнозування ситуації на ринку праці;

- організація громадянських робіт;

- організація перекваліфікації кадрів за вимогами ринку;

- виплата допомоги з безробіття;

- відшкодування (часткове) втрат, пов’язаних зі зміною місця роботи.

Служби зайнятості. Ринок робочої сили – це ринок особливого роду,

його державне регулювання є об’єктивною необхідністю. Основними

напрямами державного регулювання його є:

- створення гнучкої системи сполучення зайнятості і професійної

підготовки та перепідготовки робітників.

- державна політика стимулювання створення нових робочих місць,

організація проведення громадських робіт (будівництво автомагістралей, мостів

та інших споруд). Даний напрям вимагає крупних капіталовкладень. Інші види

громадських робіт, такі як сільськогосподарські, прибирання вулиць, площ,

можуть використовуватися лише тимчасово, оскільки потребують низького

рівня кваліфікації робочої сили. Й можуть бути використані тільки для певного

коло безробітних.

Поряд із сприянням працевлаштуванню, до основних напрямів

державного регулювання ринку праці відносять соціальне страхування. Фонд

зайнятості створюється за рахунок обов’язкових внесків як фірм, так і самих

найманих працівників. З цього фонду виплачуються допомога з безробіття та

інша матеріальна допомога.

Питаннями зайнятості й безробіття безпосередньо займаються державні

й недержавні служби зайнятості. Для України актуальною є організація та

розповсюдження недержавних служб зайнятості.

За відсутності чіткої стратегії розвитку національного ринку праці,

соціально спрямованої економічної політики у сфері трудових відносин,

209

функціонування та розвиток інфраструктури ринку праці набуває рис

стихійності й частково має неконтрольований характер.

Основними тенденціями розвитку інфраструктури ринку праці в Україні

на сьогодні є подальша комерціалізація ланок освіти, зростання вартості

освітніх послуг, стихійність розвитку сегмента посередників ринку праці по

просуванню товару «робоча сила», низький рівень оплати праці в країні, високі

показники безробіття, інституційний хаос (асинхронність запровадження

інституційних регуляторів ринку праці), нерозвиненість вітчизняних

інфраструктурних ланок недержавного соціального та пенсійного забезпечення,

напівлегальна діяльність представництв фірм держав-нерезидентів тощо.

Очевидним є недорозвиненість інституційних і соціально-захисних елементів

інфраструктури ринку праці, елементів соціального забезпечення і ланок

соціальної адаптації безробітних. Відчувається нестача посередників державної

форми власності, які б забезпечували моніторинг, аналіз, планування, та

координацію діяльності суб'єктів ринку праці, у тому числі інформаційне

забезпечення їх діяльності для реалізації державної політики й стратегії у сфері

формування, розподілу, використання та розвитку трудових ресурсів України.

Основними напрямками вдосконалення функціонування інфраструктури

ринку праці мають стати умови, за яких будуть надані переваги розвитку

системи інфраструктурних ланок порівняно з темпами розвитку структурних

елементів ринку праці, перерозподіл коштів на користь сфери послуг

відповідного сектора економіки, до якого належать елементи інфраструктури.

Важливим є прийняття соціально-економічних концепцій в контексті розвитку

інфраструктури ринку праці в Україні, які базуватимуться на визначенні

пріоритетних напрямків розвитку інституціональних складових. Зважаючи на

те, що інфраструктура ринку праці та її інститути в Україні продовжують

формуватися і удосконалюватися, необхідна державна програма її

стратегічного розвитку.

Оподаткування. Податкова політика держави формується через

податковий механізм, що являє собою сукупність організаційно - правових

210

норм і методів управління оподаткуванням. Держава надає податковому

механізму країни юридичну форму шляхом прийняття відповідного

податкового законодавства та його регулювання. Важливою складовою

податкового механізму виступає податкова система. Податкова система

України включає велику кількість різних податків, зборів, платежів, які

класифікуються за допомогою різних критеріїв (залежно від об’єкта

оподаткування; залежно від органу, що стягує податки і розпоряджається

сумою податків; залежно від того, як стягується податок відносно прибутку).

При аналізі податкової політики в сучасних умовах актуальним є не тільки

питання про кількість існуючих податків, але й питання про те, який податок є

основним й головним податковим важелем впливу на економіку.

Незважаючи на те, що система оподаткування має древні корені й досвід

людства в цій сфері, й сьогодні не вщухають спори про те, як удосконалити цю

систему і якими повинні бути рівні максимальних податкових ставок і

загальний рівень оподаткування (більшість вважає, що оптимальною є

податкова ставка на рівні 30% (виходячи з аналізу кривої Лаффера,

американського економісту, який наприкінці 70-х років ХХ століття розробив

модель, яка отримала назву „Крива Лаффера”).

Митна система як елемент ринкової інфраструктури також відіграє

важливу роль у функціонуванні трансформаційної економіки.

Науково-дослідне й інформаційне забезпечення включає: науково-

дослідні установи з вивчення ринкових проблем; консалтингові компанії;

інформаційні центри й агентства; рекламні агентства; спеціальні навчальні

заклади; юридичні контори тощо.

Консалтингові фірми надають послуги суб’єктам економіки з питань:

- дослідження і прогнозування ринку;

- оцінки торговельно-політичних умов здійснення експортно-імпортних

операцій;

- розробки і впровадження маркетингових програм тощо.

Аудиторська фірма – це незалежна висококваліфікована організація, яка