передників — ольмеків і теотіуаканців. Навіть точний етніч-
ний склад тольтеків (особливо на початковій стадії їхньої
історії) до кінця не з'ясований. Загальновизнаним є лише
те, що більшість серед збиральницько-мисливських племен,
котрі вдерлися до Центральної Мексики з півночі після краху
теотіуаканської цивілізації, становили представники тано-
астецької мовної сім 7, однак самоназва цих прибульців нам
невідома, а слово тольтек, знову ж таки, астецького поход-
ження й означає воно "митець".
Річ у тім, шо хоча астеки і сприймали тольтеків за своїх культур-
но-етнічних попередників (як, скажімо, ми — давніх русичів), слово
тольтек етнічної ознаки в їхній мові не мало, а означало скоріше куль-
турний внесок тольтеків у Мезоамериканську цивілізацію. Етимологію
ж цього слова {тольтек) більшість науковців пов'язує з назвою їхньої
пишної столиці Толлан — "Місто тростини" (сучасне місто Тула, штат
Ідальго), розташованої за 80 км на північ від сучасного Мехіко.
Про те, шо видатними цивілізаційними попередниками астеків —
творцями самобутньої культури — були якісь таємничі тольтеки,
іспанці довідалися від завойованих ними індіанців ше у XVI ст. (за
часів конкісти). Повідомляв про тольтеків та їхню столицю Толлан у
своїй іспаномовній хроніці "Історія чічімеків" і відомий хроніст
Ф. Альва де Іштлільшочитль (нащадок королівського роду з міста-дер-
жави Тескоко), проте тривалий час усі ці розповіді сприймалися євро-
пейцями як суто міфічні. Щоправда, коли у 1885 р. французький
шукач скарбів Клод Жозеф Дезіре Шарне (1828—1915) натрапив в
околицях мексиканського міста Тула-де-Альєнде (штат Ідальго) на
руїни якоїсь давньої піраміди, він висловив обережну гіпотезу, що це
можуть бути залишки знаменитого Тол лана, однак тогочасна наукова
громадськість його версію категорична відкинула. І лише коли в
1940 р. систематичні розкопки в цій місцевості почали здійснювати
мексиканські археологи, з'ясувалося, що Д. Шарне мав рацію. Під
потужним шаром землі було виявлено руїни великого міста (знайдено
було, зокрема, залишки міського підземного водопроводу із теракото-
вих труб), дві великі піраміди (мабуть, присвячені богові Сонця й бо-
гові Місяця), рештки храмів і палаців, прикрашених колонами та ба-
рельєфами, багато скульптур і навіть залишки двох грандіозних
стадіонів для гри з м'ячем. Від тих часів писемним свідченням про
тольтеків стали, нарешті, приділяти належну увагу, тож історія цього
загадкового народу вийшла з тіні небуття.
Звідки прийшли в Центральну Мексику пращури "трос-
тинних людей" (тольтеків) нам невідомо, але перш ніж пот-
рапити до Центрального Мексиканського плоскогір'я вони
тривалий час перебували десь на захід від Мехіко, за хребта-
ми Західної Сьєрра-Мадре, на узбережжі якогось озера.
50
Можливо, це озеро Чапала, розташоване на теренах сучасного
мексиканського штату Халіско.
Що ж до прабатьківщини тольтеків, яку вони називали
Теоколуакан ("Божественна гора із загнутою вершиною"), то
її розташування взагалі овіяне таємницею.
На етапі доісторичних мандрів тольтеки являли собою ти-
пове скупчення мисливсько-збиральницьких груп, надзвичайно
строкатих за етнолінгвістичними показниками. Виглядали
вони як типові варвари-дикуни: "Не мали гарних тканин,
щоб одягтися; шкури тварин були їхнім єдиним одягом"
18
,
однак осівши в Центральній Мексиці, тольтеки виявилися
^людьми дивними за своєю природою"
19
, а тому доволі
швидко запозичили чимало корисних цивілізаційних здо-
бутків у розпорошених по регіону уламків теотіуаканської
спільноти. Щоправда, процес облаштування тольтеків на
нових землях виявився досить тривалим.
Прибульці, яких привів до Центральної Мексики в рік
"Один Ніж"(752р.) вождь Чальтіутланецин, змушені були з
самого початку відвойовувати собі право на існування на те-
ренах благословенного плоскогір'я у непростій конкуренції
з висококультурними і все ще численними нащадками мо-
гутньої в минулому теотіуаканської цивілізації. Тому, хоча у
воєнному плані тольтеки виявилися на той момент сильні-
шими за конкурентів, це зовсім не означало, що вони змог-
ли ліквідувати усі атрибути незалежності у поневолених
етносів. Кілька десятиліть витратили тольтеки на те, щоб ут-
вердитися в Центральній Мексиці, і лише за правління
войовничого Мішкоамасацина (804—869) завойовники
відносно міцно закріпилися в регіоні, ставши справжнім ге-
гемоном гірської долини. Владу Мішкоамасацина визнали
міста Куаучінанко, Куаунауак, Уастепек, Куауапан, а отже
володіння тольтеків поширилися на терени сучасних штатів
Халіско і Сакатекас, що зробило їх найпотужнішою силою
Центральної Мексики.
Завоювання значно вищих за рівнем цивілізаційного
розвитку аборигенів (хоча тольтеки називали їх презирливо
ноновальками — "безсловесними", "глухонімими", "такими,
що лопочуть незрозуміло") не могло не відбитися на самих
завойовниках. Не слід забувати також про сприятливі для
ведення землеробства природні умови Центральної Мекси-
ки. Тому природним наслідком завоювання стало не лише
51