Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)
Подождите немного. Документ загружается.
У 20-30-х роках в Індонезії відбувалась консолідація політичних
сил, створювались партії, організації, товариства. Деякі з них спирались
на національно-релігійні традиції, інші дотримувались національно-
демократичного напрямку. Вони мали різну ідеологію, різні погляди на
методи боротьби - від консервативних до найрадикальніших. Спільним
було те, що всі вони висували вимогу національної незалежності.
Певна частина населення з інтересом сприйняла комуністичні ідеї,
була створена комуністична партія (1920). В 1920-1926 рр. вона діяла
легальне і ставила перед собою завдання одним ударом завоювати
незалежність і встановити соціалістичний лад. У листопаді 1926 р.
комуністи організували збройне повстання на о. Яві. Воно зазнало
поразки. Власті провели масові арешти і страти. КГО була заборонена і
надовго зійшла з політичної арени.
У 1927 р. виникла Національна партія Індонезії. Організатором її
став син учителя, інженер Сукарно (1901-1970). Партія боролась за
створення незалежної демократичної держави. Складалась вона
переважно з селян, робітників, дрібних торговців. Засобами боротьби
були широкі антиколоніальні виступи, відмова від співробітництва з
властями. Сукарно висунув теорію марха-енізму - ідеології простої
людини (від слова мархаен - проста людина). В ній поєднувались деякі
ідеї соціалізму, теорії Сунь Ятсена і гандизму (тактика
неспівробітництва). Передбачалось створення суспільства без класів і
без "капіталізму, захист інтересів робітників і землеробів та ін. За
партією йшли лівонаціо-нальні сили. В 1930 р. Національна партія була
заборонена за її нібито «комуністичний характер». Сукарно і ще троє її
лідерів звинувачувались у «спробі насильницького повалення законного
уряду» і були засудженні на різні строки ув'язнення. Партія відновила
свою роботу під іншою назвою.
В 1939 р. було створене Політичне об'єднання Індонезії -федерація
провідних політичних партій. Воно виступало за єдність дій у боротьбі
за демократичні реформи, обрання парламенту і відповідального перед
ним уряду. За таких поступок з боку Голландії об'єднання обіцяло
підтримати колоніальні власті в їх діях проти загрози нападу Японії.
Політичне об'єднання Індонезії можна вважати формою єдиного
національного фронту.
8. ІНДІЯ
Індія — британська колонія
Індія була британською колонією. Нею управляв генерал-
губернатор, який мав також титул віце-короля і підпорядкову
40
вався безпосередньо англійському уряду. Колонізатори створили
ефективний бюрократичний апарат. Індія поділялась на провінції на чолі
з губернаторами або верховними комісарами. Крім того, там залишилось
близько 600 князівств - «туземних держав», які тримались під постійним
наглядом.
Англійські колонізатори підтримували кастовий поділ індійського
суспільства. Близько 600 млн. населення належало до нижчих каст -
найбільш пригнобленої частини народу. В країні існувало три політичні
партії загальношдійського масштабу: Індійський національний конгрес.
Мусульманська ліга і Хінду махасабха (Великий союз індусів). ІНК
виник у 1885 р. як партія національної буржуазії. В ньому існували
угруповання «поміркованих», що виступали за співробітництро і
компроміс з англійськими властями, і «крайніх», які вимагали масових
дій проти колонізаторів з метою досягнення незалежності Індії.
Мусульманська ліга виражала інтереси князів, священнослужителів
ісламської фундаменталістської орієнтації і виступала за особливі права
мусульман. Такою ж релігійно-шовіністичною організацією був Хінду
махасабха. Колонізатори використовували ці партії для розпалювання
індо-мусульманської ворожнечі та релігійного фанатизму.
Перша світова війна мала для Індії тяжкі наслідки. В армію було
мобілізовано 1,5 млн. індійців, загинуло близько 700 тис. чол. Борг
країни зріс із 192 млн. рупій в 1914 р. до 1 млрд. 325 млн. рупій в 1918 р.
Водночас укріпилися економічні позиції індійської національної
буржуазії. Кількість підприємств з початку XX ст. до 1919 р. зросла
більш як у 5,5 рази, а чисельність робітників на них - у 3,5 рази.
Кількість зареєстрованих компаній зросла в роки війни на 300 одиниць,
сума капіталів усіх компаній збільшилась з 721 млн. до 1066 млн. рупій.
Переважала легка, в основному текстильна, промисловість. Але були і
винятки. В 1911 р. в Біхарі індієць Тата побудував перший
металургійний завод, а в 1915 р. - першу гідроелектростанцію. Вони
відіграли надзвичайно важливу роль у національному підприємництві.
Індійська національна буржуазія вимагала розширення своєї участі
в управлінні країною. Зняття перешкод для розвитку економіки, захисту
від іноземної конкуренції на зовнішньому та внутрішньому ринку. В
роки війни вона проводила курс «доброзичливої опозиції»,
сподіваючись, що колонізатори проведуть реформи, які будуть
відповідати як їх інтересам, так і національним інтересам Індії. Ці надії
не справдились, метрополія пішла лише на незначні поступки, якими
вона розраховувала ослабити національно-визвольний рух.
В 1919 р. був прийнятий Акт про державне управління Індією (Акт
Монтегю-Челмсфорда). При віце-королі створювався
41
дорадчий орган - центральні законодавчі збори, члени яких частково
обирались, частково призначались. Встановлювалась багатоступенева і
цензова система виборів. Виборче право одержало трохи більше 1%
населення. Віце-король визначав час скликання зборів, період роботи і
питання, що підлягали обговоренню. Рішення законодавчих зборів мали
характер рекомендацій і не були обов'язковими для виконання. На
місцях створювались провінційні законодавчі збори, підпорядковані
англійським губернаторам. Індійці дістали змогу займати другорядні
пости в системі колоніальної адміністрації. Одночасно був прийнятий
закон Роулетта, який забороняв свободу слова, зборів, демонстрацій,
встановлював жорсткий поліцейський режим, надавав віце-королю і
губернаторам провінцій право заарештовувати і висилати без
пред'явлення звинувачення і без суду будь-яких осіб.
Вчення М.К. Ганді.
Тактика
ненасильницького
опору колонізаторам
Акт про державне управління Індією і терористичний закон
Роулетта викликали глибоке обурення індійського народу. В
Індійському національному конгресі лише незначна група підтримала
їх. Основна частина конгресу відкинула пі документи як «недостатні,
незадовільні і розчаровуючі».
В цей період на чолі ІНК став видатний політичний діяч Індії
Мохандас Карамчанд Ганді (1869-1948). Ганді створив власну
філософську теорію - гандизм. Кінцевою метою буття він вважав
звільнення людини від страждань і створення суспільства загального
благоденства. Цього можна досягти шляхом морально-етичних засобів
— самоочищення і самовдосконалення особи й суспільства. Ці ідеї
поширювались і на суспільно-політичний розвиток Індії. На думку М.
Ганді, національно-визвольна боротьба виправдана, необхідна і
справедлива, тому що колонізатори завдають нестерпних страждань
народу. У своїй практичній діяльності він поєднував реформізм і
революційну активність
42
Махатма Ганді
мас. М. Ганді є основоположником особливої тактики боротьби —
пасивного опору або ненасильницьких дій. Принцип ненасиль-ства він
пояснював особливостями менталітету і релігією населення Індії.
Головними методами неспівробітництва були: відмова від роботи в
англійських адміністративних установах, від навчання в англійських
навчальних закладах, бойкот англійських товарів, мітинги, демонстрації,
страйки. Вищою формою боротьби М. Ганді вважав несплату податків.,
Його особистим методом протесту проти будь-яких форм насильства в
суспільстві було голодування, інших він до цього не закликав.
М. Ганді добре знав потреби нижчих верств індійського населення.
Він виступав проти національної і релігійної ворожнечі, проти кастової
нерівності. Спосіб життя М. Ганді був надзвичайно скромним. Дуже
швидко він завоював повагу і підтримку широких мас. Його стали
називати Махатма - велика душа, а це означало, що вже за життя його
визнали святим.
Піднесення національно-визвольного руху в 1919-1922 рр. Перша
кампанія громадянської непокори
Обнародування Акту Монтегю-Челмсфорда і закону Роулетта
викликало масові акції протесту. У квітні 1919 р. сталися криваві події в
місті Амрітсарі (Пенджаб), де англійські війська безжалісно розстріляли
мирний мітинг. Амрітсарський розстріл спричинив зростання
антианглійських виступів і піднесення національно-визвольного руху. В
1920-1922 рр. ІНК на заклик М. Ганді проводив першу кампанію
громадянської непокори під лозунгом надання Іядії самоуправління,
кампанія супроводжувалась масовими ненасильницькими виступами.
Колоніальна адміністрація відповіла репресіями. В деяких регіонах
ненасильницькі методи почали переходити в насильницькі, ситуація
поступово виходила а-під контролю конгресу. В 1922 р. ІНК прийняв
рішення припииити.кампанію, що викликало глибоке розчарування його
лівого криДа і народних мас, адже здавалося, що поставлена мета
незабаром буде досягнута. Перша кампанія громадянської непокори
зашняилась безрезультатно.
Друга кампанія громадянської непокори та її наслідки
У 20-ті роки в країні спостерігалась консолідація сил, відбувалось
осмислення досвіду першої загальноіндійської акції ненасильницького
опору, її сильних і .слабих сторін. Посилювалось розмежування в
Індійському національному конгресі - виділилась фракція свараджистів
(сварадж - своя влада), які полемізували з М. Ганді і вважали, що
недоцільно проводити масові кампанії непокори, а слід завойовувати
місця в законодавчих
43
зборах і домагатися реформ шляхом тиску на англійські колоніальні
власті. В цей час ліве крило конгресу очолив Дж. Неру (1889-1964).
Організовувалися й інші політичні течії. Певну частину населення
приваблювали марксистські ідеї соціальної справедливості і загальної
рівності. Виникали марксистські гуртки і групи, які об'єдналися в
Комуністичну партію Індії (1925). В 1926-1928 рр. у провінціях було
створено чотири робітничо-селянські партії, які висували соціально-
економічні вимоги. В Індії існували лівонаціоналістичні і терористичні
угруповання, що ставили своєю метою здобуття незалежності
збройними методами. Всі ці організації,не мали реального впливу на
національно-визвольний рух. Активізувалась також фанатична релігійна
пропаганда Мусульманської ліги і Хінду махасабха.
Провідна і вирішальна роль у боротьбі за незалежність належала
Індійському національному конгресу, який проводив поступову
планомірну роботу з об'єднання всіх антиколоніальних сил.
В кінці 20-х років англійський парламент створив комісію Саймона,
якій доручалося підготувати пропозиції щодо реформи управління
Індією. На противагу їй ІНК організував комісію під головуванням
Мотілала Неру і запропонував їй розробити проект індійської
конституції. «Конституція Неру-старшого» містила такі основні
положення: 1) змінити адміністративний поділ Індії за мовним
принципом; 2) передати законодавчу владу в Індії законодавчим зборам,
а виконавчу - індійському уряду; 3) зберегти за Англією право
зовнішніх зв'язків і оборони. У цілому вона передбачала надання Індії
статусу домініону.
Англійські власті відхилили пропозиції Індійського національного
конгресу. Це стало приводом до проведення другої кампанії
громадянської непокори, яка відбулася в 1930-1931 рр. У березні 1930 р.
М. Ганді опублікував програму кампанії - «II пунктів». Вона включала
такі найважливіші вимоги: зниження валютного курсу рупії відносно
фунта стерлінгів; скорочення поземельного податку на 50%; ліквідація
урядової соляної монополії і податку на сіль; обмеження ввозу
іноземних тканин і одягу; надання індійському торговому флоту
виключного права на внутрішні перевезення; зниження заробітної плати
англійським чиновникам на 50%; звільнення політичних в'язнів, за
винятком засуджених за насильство та ін. Колоніальна адміністрація
залишила «II пунктів» без уваги.
Початком неспівробітництва став знаменитий «соляний похід» М.
Ганді, в ході якого він та його послідовники хотіли порушити соляну
монополію і вирушили на морське побережжя Гуджарату для
випарювання солі з морської води. Масові нена-
44
сильницькі акції охопили
Індію. Розпочалися арешти
активних учасників руху. В
травні 1930 р. був
заарештований М. Ганді,
але кампанія тривала. В
ряді місць ненасильницькі
дії переросли в насиль-
ницькі (зіткнення з по-
ліцією і військами, роз-
громи урядових установ,
селянські повстання).
Налякані розмахом ан-
тианглійських виступів,
власті пішли на переговори
з ІНК. Сторони
досягли компромісу. Конгрес зобов'язався припинити кампанію, віце-
король обіцяв не вдаватися до репресій, звільнити більшість
заарештованих. В районах селянського руху знижувався поземельний
податок. Вводились протекціоністські тарифи на ввезення окремих
товарів. М. Ганді отримав запрошення на конференцію «круглого
столу» в Лондоні, в якій до цього від індійської сторони брали участь
лише маловідомі політичні діячі.
Поїздка М. Ганді до Європи стала сенсацією. Преса багато писала
про його незвичайний спосіб життя, одяг, манеру спілкування і значно
менше про його теорію і методи боротьби. М. Ганді виступив в
англійському парламенті. Його прийняв король ГеоргУ. Побувавши на
засіданні конференції «круглого столу», він дійшов висновку, що
англійська сторона не збирається нічого змінювати в становищі Індії. На
знак протесту проти такої політики в 1932 р.була оголошена третя
кампанія громадянської непокори, для якої були характерні не масові, а
індивідуальні форми, і вона не досягла великого розмаху.
В 1935 р. був опублікований новий закон про управління Індією.
Індійський парламент - центральні законодавчі збори -як і раніше,
повністю залежав від віце-короля, а законодавчі збори на місцях - від
губернаторів провінцій. Надавались поступки деяким верствам
населення. Кількість виборців розширялась до 12% населення.
Знижувався майновий ценз, право голосу одержала сільська верхівка і
робітники. Для виборів у законодавчі збори створювалось 12 курій за
релігійним і кастовим принципом. Цей порядок роздроблював і
послаблював патріотичні сили. Ряд переваг одержали мусульмани.
Народ назвав закон 1935 р. «рабською конституцією». Проте і Акт про
управління Індією
45
ДжвахарАал Перу та Махатма Ганді
1919 р., і закон ,1936 р. не варто оцінювати тільки негативно. Вони не
вирішували основної проблеми Індії - здобуття незалежності, але
відкривали певні можливості для ведення постійної антиколоніальної
боротьби, одержання часткових поступок, здобуття
Індійським'рв^іціоиальним конгресом та іншими політичними силами
досвіду парламентської діяльності.
В 1937 р, за врввміааконом були проведені вибори в провінційні
законодавчі збори, які завершилися перемогою конгресу. •, '.•., .''• '
^.•"'...: :'
В кінці 30-х років ІНЕЙі'іаомітно активізував свою роботу серед
різних верств населенійівй Посилила свої позиції і Мусульманська
ліігвс, Мис ними розїздрнулася дискусія з приводу шляхів
здобуття :яеНяж)уівд<^М^^ ліга вважала, що на території Індії елід
створити дві держави за релігійним принципом: індуську і
мусульманську. Почалися контакти англійських урядових кіл з
представниками Індійського національного конгресу і Мусульманської
ліги, які переривалися черговими репресіями та арештами. В цілому
полеміка закінчилась тим, що після Другої світової війни Британська
Індія здобула незалежність мирним шляхом і була розділена на
релігійній основі на два домініони - Індію і Пакистан.
9. АФГАНІСТАН
Економічне і політичне становище Афганістану на початку
новітньої історії
Афганістан був відсталою країною з феодально-патріархальними
відносинами. Більша частина земель, що оброблялися, знаходилась в
руках поміщиків. Селяни орендували їх на кабальних умовах. У глухих
гірських районах збереглося патріархально-натуральне господарство.
Третину населення країни складали скотарі-кочівники. Хани кочових і
напівкочових племен зберігали фактичну незалежність, ухилялись від
сплати податків і були постійним джерелом сепаратизму в державі.
В Афганістані взагалі не існувало Залізниць, а єдина шосейна
дорога вела з Кабула до індійського кордону. Єдиним підприємством у
країні був військовий арсенал. Не існувало й національної буржуазії.
Афганська торгова буржуазія тільки формувалась. Панівна роль у
зовнішній торгівлі належала вихідцям з Індії, а внутрішній ринок
держали у своїх руках купці неафганських народностей, в основному
таджики.
Величезним впливом користувалось мусульманське Духівництво,
яке контролювало всю духовну сферу, освіту, Вершило
46
суд за законами шаріату." В країні працювало всього два світські
училища з дуже обмеженою програмою для підготовки чиновників.
Після війни з Англією 1878-1880 рр. Афганістан перетворився в
напівколоніальну державу. Його зовнішня політика була
підпорядкована Англії. Культурні та економічні зв'язки із зовнішнім
світом суттєво обмежувались, а європейці взагалі не допускались у
країну. У внутрішні справи еміра Англія не втручалась.
Перед Афганістаном гостро стояла необхідність завоювання
національної незалежності і проведення ефективних реформ у сфері
державного управління, економіки, культури. Передові погляди на
розвиток країни виражав рух молодоафганців, до якого входили
поміщики, пов'язані з ринком, купці, інтелігенція, офіцери. Молодоаф-
ганці були невеликою групою реформаторів, їх соціальна база була
дуже слабкою, але вони активно готувалися до рішучих дій. Об'єктивно,
вони захищали капіталістичний шлях розвитку.
Боротьба Афганістану за незалежність.
Третя англо-
афганська війна
В лютому 1919 р. в Афганістані стався державний переворот. До
влади прийшов емір Амавулла-хан, один із лідерів моло-доафгаиців.
Його підтримала: армій і населення Кабула. В країні встановився
молодоафганський режим (1919-1929), який ставив своєю метою
проведення радикальних перетворень.
28 лютого 1919 р. АманулЛа-ханпроголосив незалежність
Афганістану від англійських колонізаторів. Його уряд звернувся до
британських властей з пропозицією переглянути англо-афганські
відносини на основі рівноправності сторін. Англія відповіла відмовою.
В цій ситуації молодоафганці шукали підтримку і союзників і знайшли
розуміння своїх проблем у більшовицького уряду Росії. В березні 1919
р. Афганістан і Ра-дянуька держава взаємно визнали Один одного і
заявили про співробітництво в боротьбі проти зовнішніх ворогів. Для
обох країн це був перший крок на шляху міжнародного визнання.
47
Емір Аманулла
Боячись втратити свої геополітичні і стратегічні позиції в
Афганістані, Англія розв'язала війну, яка закінчилась перемогою
афганського народу. В серпні 1919 р. був підписаний мирний договір,
І9& яким Англія визнавала незалежність і суверенітет Афганістйвіу*
Молодоафганський уряд вів переговори з Радянською Росією про
укладення двостороннього договору. Аманулла-хан надіслав кілька
^истівлідерам більшовиків, у тому числі В.І. Леніну. В грудні 1919 р. в
Кабул після багаторічної міжнародної ізоляції прибула перша іноземна
місія - делегація Туркестанської Радятей^оіЇ Республіки. 28 лютого 1921
р. молодоафгансь-кий я б^іВДЙвицький режими підписали договір про
дружбу. Радяяс^ЇЙІ Ї^ррія добровільно передавала Афганістану частину
земельу прикордонних районах Середньої Азії, надавала грошову
і,дв^сі»кову допомогу, дозволяла транзит вантажів через свою теріи^)ію
на пільгових умовах.
;^ \і/ ^ Молодоафганський режим (1919-1929)
Здобувши незалежність, новий уряд Афганістану розпочав
проведення реформ. В 1923 р. була прийнята перша конституція
Афганістану. Вона підтвердила суверенітет країни, оголосила еміра
носієм верховної влади, декларувала деякі демократичні свободи.
Створювалась система дорадчих органів при емірі:
Державна рада. Зібрання вождів і мусульманських богословів, Рада
державних чиновників. Конституція ліквідувала рабство, численні
феодальні повинності, релігійну нерівність. В Афганістані встановилась
конституційна монархія.
Важливою складовою частиною реформ стали економічні
перетворення. Була проведена земельно-податкова реформа. На-
туральний податок змінювався грошовим, вводилась приватна власність
на землю, землі духівництва переходили у власність держави. В 1921 р.
був прийнятий закон «Про розвиток промисловості», почалося
створення національних державних і змішаних державно-приватних
акціонерних товариств і підприємств. Інвестиції в них зробила нова
правляча еліта й емір. Іноземні вклади в економіку Афганістану
допускались лише під контролем держави. Створювалися сприятливі
умови для зміцнення ринкових відносин.
Ряд заходів спрямовувався проти всесилля мусульманського
духівництва. Створювалися світські суди. Всі мулли мали пройти
переатестацію. Розширювалась кількість світських шкіл, частина молоді
направлялась на навчання за кордон.
Формування нової політико-економічної структури Афганістану
вимагало розширення зовнішніх зв'язків. В 1927-1928 рр. Аманулла-хая
здійснив велику зарубіжну поїздку і відвідав Індію,
48
Єгипет, Італію, Францію, Німеччину, Англію, Радянський Союз,
Туреччину, Іран. Він зустрівся з багатьма політичними діячами, підписав
серію договорів і угод про співробітництво. В європейських країнах
Аманулла-хан з великим інтересом оглянув передові промислові
підприємства, домовився про надання концесій ряду фірм, запросив на
роботу інженерно-техшчний персонал. Повернувшись додому, він був
готовий продовжувати перетворення.
Однак на цей час в Афганістані склався блок сил, який ставив своєю
метою ліквідувати Молодоафганський режим. Реформи проводились
надто швидкими темпами без урахування специфіки країни, менталітету
народу. Широкі верстви населення теж не бачили змін на краще і не
розуміли суті подій. Свою роль відіграло втручання Англії, яка шукала
способу знову утвердитися в Афганістані. Виникло безліч збройних
загонів, що воювали проти молодоафганського режиму під лозунгами
ісламу, звинувачуючи еміра Амануллу в проведенні заходів, які
суперечили нормам шаріату і традиціям народу. Один з них очолив
колишній молодший офіцер афганського війська Бача-і-Сакао (Син
водоноса). Він швидко здобув популярність на півночі країни і розпочав
успішний наступ на Кабул. У січні 1929 р. Бача-і-Сакао був
проголошений еміром Афганістану під іменем Хабібулла Газі.
Молодоафганський режим був повалений. Аманулла-хан зрікся престолу
і залишив країну.
Навесні 1929 р. в боротьбу за владу включився колишній
військовий міністр Аманулли-хана Мохаммад Надір-хан. Йому активно
допомагала Англія. В жовтні 1929
р. він розбив загони Бача-і-Сакао і
оволодів Кабулом. Емір-самозванець був страчений. Надір-хан як
правитель влаштовував і стару верхівку суспільства, і нову еліту. За їх
підтримки він зійшов на трон і став новим шахом Афганістану (1929).
Афганістан у 30-х роках XX ст.
В 1931 р. була прийнята друга конституція, яка враховувала зміни в
суспільстві. З одного боку, зміцнювалась центральна влада,
49
Бача-і-Сакао