Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918

Подождите немного. Документ загружается.

створювались умови для участі в управлінні державою нових суспільних

сил. З іншого боку, відновлювались права і привілеї духівництва і

племінної знаті. В країні створювався двопалатний парламент. Більшість

членів верхньої палати — Ради знаті — призначались шахом із числа

традиційної аристократії, ханів племеи, вищого. духівництва. Депутатами

нижньої палати - На-щонад^ної рад»| 4)0бирались грамотні піддані віком

від ЗО до 70 років з ре^^іЙЙЬ *яеснях і справедливих людей». За консти-

туцією,•;іф'і^і|^(дахЕ|іх визначались не лише світськими законами, але й

'ііц^і^нїіми -шаріату. Оголошувалась свобода торгової промїяМ

діяльності і недоторканість''іссзі^^

,,,

В.'го^||Й^сїйісій сфері?доігримувались курсу на створення

наї^оівада^Ї'Ііромйсловості^й торгівлі. В 1931 р. в Кабулі відкрито

деї^іздїйааціональний баякі. Йому було надано право монопольної

заготівлі й експорту головного стратегічного товару А;фгаяістану -

каракулю. Приватні підприємці прагнули, як правило, займатися

прибутковою торгівлею і уникали виробництва. Держава виділила кошти

на будівництво доріг і зрошувальних систем. Стали до дії такі

підприємства, як бавовняна фабрика в Джабаль ус-Сераджі і

вовнопрядильна фабрика в Кандагарі, обладнання для яких закупив ще

Аманулла-хан. За допомогою СРСР були споруджені бавовноочисні

підприємства на півночі країни. В 30-х роках XX ст. СРСР належало

перше місце в експорті Афганістану і друге місце в його імпорті.

В 1933 р. Надір-щах був убитий одним із учасників молодо-

афганського руху на знак помсти за розправу над соратниками еміра

Аманулли. Влада перейшла до рук Мухаммада Захір-шаха, який у

загальних рисах продовжував попередню політику.

У 20-30-х роках внаслідок проведення реформ Афганістан зробив

помітний крок уперед у своєму розвитку. Водночас там залишились

сильні пережитки феодалізму.

10. ІРАН

Іран на початку новітніх часів

У 70-х роках XIX ст. Іран потрапив у залежність від Англії і Росії.

Його економіка мала .напівфеодальний, напівколоніальний характер.

У сільському господарстві панували феодальні порядки. Земля

належала поміщикам, які застосовували традиційні форми

експлуатації. В районах кочових племен зберігались феодально-

патріархальні відносини.

Іран перетворився в аграрно-сировинну базу іноземних держав.

Вони встановили контроль над кредитно-банківеькою сис-

темою, зовнішньою торгівлею, засобами зв'язку і шляхами сполучення,

нафтовидобувною і нафтопереробною промисловістю, рибними

промислами, лісовими розробками тощо. Держави розділили Іран на

сфери впливу. Англійський імперіалізм панував у південному і

центральному Ірані, російський царизм - на півночі країни.

Іноземці проникли і в політичну сферу. Іран був конституційною

монархією на чолі з династією Каджарів, яка не мала реальної влади і не

володіла ситуацією в країні. Росія створила бригаду перських козаків,

котра стала єдиною добре підготовленою і боєздатною частиною

іранської армії. Вищі командні посади в ній займали російські офіцери.

На важливі державні пости в Ірані призначались особи, рекомендовані

представниками російського царя. Англія підтримувала сепаратизм ханів

південних і центральних районів, без відома уряду укладала з ними

угоди, виплачувала субсидії, поставляла зброю. Це дозволяло

безроздільно господарювати в їх володіннях.

Під час Першої світової війни Іран оголосив про свій нейтралітет,

але воюючі держави не взяли його до уваги. Північ Ірану захопили

російські війська, південь - англійські. Після виводу російської армії в

1918 р. Англія окупувала колишні російські зони впливу - Гілян,

Хорасан, частину Іранського Азербайджану. Звідси здійснювалась

антирадянська інтервенція в Російський Азербайджан і Середню Азію.

9 серпня 1919 р. іранський уряд, в порушення конституції і без

санкції парламенту (меджлісу), підписав з Англією кабальну угоду. Під

контроль англійських представників ставилась армія, фінанси, торгівля,

інші сфери життя. Іран перетворювався в протекторат.

Антинаціональна політика правлячих кіл викликала піднесення

визвольного руху під патріотичними лозунгами. Склалося кілька його

центрів.

Демократичний і національно-визвольний рух у 1920-1922 рр.

У квітні 1920 р. почалося повстання проти шахського уряду та

англійської окупації в Іранському Азербайджані. Його очолив лідер

партії азербайджанських демократів шейх М. Хіа-бані. У виступах брали

участь ремісники, дрібна буржуазія, інтелігенція, національна торгова

буржуазія. Висувалися такі вимоги: ліквідація англо-іранеької угоди,

зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою,

надання Азербайджану автономії, проведення демократичних реформ.

Шахський губернатор і чиновники були позбавлені посад. Демократи

взяли владу в свої руки. Був створений національний уряд на чолі з М.

Хіабані. Нова влада ввела контроль над цінами на

продовольство і товари першої необхідності, відкрила школи та

медпункти для народу. У вересні 1920 р. повстання було придушене

об'єднаними силами шахських і англійських військ. Шейх

М. Хіабані загинув.

Ще одним важливим центром національно-визвольного

руху стала провінція Гілян. В роки Першої світової війни тут виник

партизанський рух дженгелійців (дженгель - ліс) на чолі з Кучек-ханом.

Вони виступали за здобуття національної незалежності під лозунгами

ісламу. Дженгелійців підтримували селяни, міська біднота, торговці,

частина великих купців, поміщиків,

мусульманського духівництва.

Радянська Росія, більшовики Закавказзя намагалися впливати на

ситуацію в Гіляні. В травні 1920 р. Волзько-Каспійська

флотилія .розгромила залишки білогвардійських частин, які втекли на

територію Ірану, в порту Ензелі на південному узбережжі Каспійського

моря. Радянські представники зустрілися з Кучек-ханом і запропонували

йому допомогу. Була досягнута домовленість про спільні дії, виник

єдиний фронт, в який увійшли патріотично настроєні поміщики і купці,

інтелігенція, середні міські верстви, сільськогосподарські робітники,

іранські комуністи. Програма фронту включала такі пункти: ліквідація

нерівноправних договорів, встановлення республіки, захист особи і май-

на громадян, рівноправність всіх національностей, захист ісламу.

5 червня 1920 р. була проголошена Гілянська Радянська республіка.

Створювався революційний уряд і революційна військова рада на чолі з

Кучек-ханом. Дуже швидко виникли розбіжності між групою Кучек-

хана і комуністами. Останні відстоювали ідею негайної соціалістичної

революції в Гіляні як складової частини світової революції, вимагали

рішучих дій, наприклад, реквізиції майна багатих, боротьби проти

ісламу тощо. Кучек-хан стояв на поміркованих позиціях і виступав за

вирішення політичних завдань, в першу чергу за здобуття Іраном

незалежності. Свою точку зору на тактику боротьби мала і група

радикальної інтелігенції, яка, ігноруючи відсутність збройних сил,

намагалася розпочати похід на Тегеран. Конфронтація привела до

розриву і відновлення єдиного фронту, через деякий час недавні

союзники знову стали ворогами. В листопаді 1921 р. бригада перських

козаків, якій допомагали англійські війська,

розгромила Гілянську республіку.

Третім центром визвольного руху був Хорасан. Влітку 1921 р. тут

розпочалося повстання військових і жандармських частин, якими

командував-долковник М. Тагі-хан Пасіян. Його підтримала

національна і дрібна буржуазія, інтелігенція. Стихійно зародився

селянський рух. Вимогами повсталих булиг.ви-зволення Ірану з-під

контролю Англії, скликання парламенту,

забезпечення демократичних свобод. Уряд кинув на розгром повстання

ханські загони курдських племен, в одній із сутичок з ними М. Тагі-хан

загинув. Основні сили повстанців зазнали поразки, а розрізнені

селянські загони продовжували боротьбу ще протягом року.

Під тиском національно-патріотичного руху правлячі кола Ірану

анулювали кабальну угоду 1919 р., англійська та іранська реакція

зазнала поразки.

В іранському суспільстві існували досить впливові сили, за-

цікавлені в нормалізації відносин з Росією. Радянсько-іранські

дипломатичні відносини були встановлені в 1920 р. У Москві почались

переговори, які завершились підписанням договору від 26 лютого 1921

р. Радянська сторона відмовилась від угод царського уряду, які

порушували суверенітет Ірану, від режиму капітуляцій і права

екстериторіальності. Було визначено лінію державного кордону.

Сторони заявили про невтручання у внутрішні справи одна одної. Ірану

безвідплатно передавалась на його території власність царського уряду

на суму близько 70 млн. руб. золотом, а також власність Російського

кредитного банку на суму 64 млн. руб. золотом. Спеціальна стаття

передбачала умови введення радянських військ в Іран, якщо виникне

така необхідність. Договір був вигідним для Ірану в будь-якому

відношенні. Він також вирішував питання про радянські кордони в

Закавказзі.

Боротьба за владу

Після Першої світової війни і революційних потрясінь 1920-1922

рр. широкі кола іранського суспільства були зацікавлені в досягненні

стабільності, ліквідації анархії, обмеженні свавілля феодальної

аристократії, зміцненні державної влади. Нові соціальні сили

(національна буржуазія, поміщики, пов'язані з ринком) хотіли прийти до

реального управління державою. Важливу роль у політичній боротьбі

початку 20-х років відіграв полковник бригади перських козаків Реза-

хан. Він займав посаду військового міністра в кількох уряд ах, був

прем'єр-міністром, провів багато вдалих військових операцій. Реза-хан

спирався на військову силу, але одночасно він прагнув здобути собі

політичних союзників, став ініціатором створення Партії оновлення -

Таджедат. У боротьбі за владу він вдало використав у своїх цілях

можливості парламенту і претендував на оцінку своїх дій як законних.

31 жовтня 1925 р. після довгих дебатів парламент, за конституцією не

маючи на це права, вирішив скасувати династію Каджарів, передати

тимчасову владу Реза-хану і скликати Установчі збори. 12 грудня 1925

р. ці збори проголосили Реза-хана шахом Ірану. Нова династія була

названа Пехлеві.

Реформи Реза-шаха Пехлеві

Реза-шах Пехлеві здійснив серію реформ, спрямованих на

подолання відсталості Ірану. Він зміцнив державну владу, розгромив

феодальний сепаратизм і демократичний рух, опозицію поставив під

жорсткий контроль, а потім зовсім знищив.

Почалося створення законодавчої бази держави. Була проведена

судова реформа, прийнятий кримінальний (1927) і цивільний (1929)

кодекси за європейськими зразками. Сильно скорочувались

повноваження шаріатських судів. Ряд законів був спрямований іїроти

робітничих і селянських виступів.

Закон про врегулювання промисловості надавав пільги на-

ціональному капіталу. Засновувались державні і змішані дер-жавно-

пргіватні компанії. За сприяння уряду будувались підприємства легкої

і харчової промисловості, виникли військові, цементні, гліцеринові

заводи. Був створений Національний банк Ірану (1928), введена

державна монополія на зовнішню торгівлю (1931). Особлива увага

приділялась будівництву залізниць і

шосейних шляхів.

У І929 р. вводилося право приватноївласності на землю

для всіх громадян. У 20-30-х роках відбувся продаж державних земель.

Закон про кадастр (1930) замінював натуральні податки з землі і з

худоби на грошові. Відкрився спеціальний сільськогосподарський банк,

який видавав позички на пільгових умовах. Кілька законодавчих актів

захищали земельну власність від посягань незаможних: закон проти

насильницького захоплення земель, (1930), закон дроти аграрного

бандитизму (1931). Ці перетворення значно зміцнили позиції поміщиків

як великих товаровиробників, зміцнили ринкові відносини. В той же час

для основної маси селянства суттєвих змін не відбулося.

У 20-30-х роках, в Ірані були проведені також реформи у сфері 1

культури і побуту. Створювались світські школи, вищі навчальні за- |

клади. Був уведений європейський одяг, прийнятий декрет про обо-. ,

в'язкове зняття чадри, феодальна титули змінювалися прізвищами. ^ У

зовнішній політиці в перщі роки свого правління Реза- | шах маневрував.

Він дещо ^обмежив права іноземних держав у. І Ірані, скасував режим

капітуляцій (1928). В цілому він підтри- | мував хороші .стосунки ,з усіма

сусідами. З другої половини І 30-х років сталася переорієнтація Ірану з

Англії на фашистську

Німеччину і швидке зближення з нею. ^ Реза-шах Пехлеві

зумів провести у своїй відсталій, нащвфер ]

одальній країні досить ефективні буржуазні реформи, долаюча опір

старої знаті, ханів кочових племен, мусульманського духіву ництва,

лівої опозиції. В основному він зробив це примусовим^ методами.

Режим Реза-шаха був буржуазно-поміщицькою дикдй татурою,

різновидом авторитаризму. |

11. ТУРЕЧЧИНА

Крах Османської імперії

Участь Османської імперії в Першій світовій війні на боці

німецького блоку мала надзвичайно тяжкі наслідки для турецького

суспільства. Сільське господарство - основа турецької економіки - було

повністю дестабілізоване. Чоловіки були мобілізовані до війська,

внаслідок чого село втратило найбільш працездатну частину населення.

Посівні площі скоротилися більш ніж удвоє. В порівнянні з довоєнним

періодом збір тютюну знизився з 49 тис. т до 18,5 тис.т, бавовни - з 24

тис. т до 2 тис. т, ізюму - з 62 тис. т до 25 тис. т. Поголів'я худоби

скоротилось з 45 млн. до 18 млн., а кількість биків і буйволів у

сільському господарстві, де вони були основною тягловою силою,

знизилась на 90%, бо їх реквізували для потреб армії. Землю доводилось

обробляти вручну. Сотні тисяч селян загинули від голоду, хвороб і

непосильної праці.

Внаслідок інфляції і зростання цін різко погіршилось життя

широких верств міського населення. Піни на хліб за роки війни зросли

більш ніж у 50 разів, на маслинову олію - у 25, на баранину - у 20, на гас,

вугілля, дрова - в 10-15 разів. Хліб коштував в середньому 15-20 піастрів

за одну окку (1,25 кг), м'ясо -130 піастрів, рис - 90 піастрів, масло - 400

піастрів. В той же час середня зарплата робітника становила 15-25

піастрів на день, чиновника - 25-50 піастрів на день. Сім'я призваного до

війська одержувала допомогу в розмірі 5 піастрів на день.

За роки Першої світової війни в Османській імперії було

мобілізовано в армію 2,85 млн. чол., людські втрати досягли близько 2,47

млн. чол., в тому числі 500 тис. чол. вбитими, 400 тис. чол. - пораненими,

1,57 млн. чол. - полоненими, зниклими безвісти. Державний борг за час

війни зріс у три рази і перевищив річний бюджет більш ніж у 20 разів.

Загальні витрати на війну оцінюються в 10 млрд. золотих франків.

Неспроможність правлячих кіл захищати національні інтереси,

тяжкі військові поразки Та їх наслідки, нестерпне становище широких

верств населення викликали масове незадоволення в країні, яке

проявлялось у стихійних виступах проти влади. Заворушення охопили

турецьку армію, великого розмаху набуло дезертирство. Багато

військовослужбовців зі зброєю в руках переховувались у гірських

районах Східної Анатолії, об'єднуючись у збройні загони,

Після підписання Радянською Росіє.ю Брест-Литовського мирного

договору молодотурки розпочали збройну інтервенцію в Російському

Закавказзі. Навесні і влітку 1918 р. турецькі війська окупували південну

Грузію, велику частину Вірменії та

Азербайджану. 15 вересня 1919 р. турки зайняли Баку. Перекидання

кращих дивізій у Закавказзя ослабило турецькі позиції на

македонському і палестинському фронтах. Скориставшись цим,

війська Антанти розгромили тут турецьку армію та просунулись

далеко вглиб турецьких територій. Подальший опір

був марним.

Націонадьно-патріотичний рух. Перші заходи

кемалістського уряду

ЗО жовтня 1918 р. султанський уряд підписав з державами Антанти

Мудроське перемир'я. Воно передбачало демобілізацію армії, здачу

військових кораблів, видачу військовополонених. Туреччина втрачала

арабські землі. Держави Антанти залишали за собою право окупувати

чорноморські протоки і будь-які інші стратегічні пункти. В Стамбул

були введені англійські війська. Мудроське перемир'я означало крах

Османської імперії, переможці приступили до розподілу її земель.

Розпочалась ан-титурецька інтервенція, в якій взяли участь Англія,

Франція, Італія, Греція. Під загрозу було поставлене саме Існування Ту-

реччини як самостійної держави.

У відповідь на ці імперіалістичні плани в країні сформувався

націоналістичний рух під керівництвом генерала Мустафи Кемаля.

Виникли патріотичні організації - товариства захисту прав. В них для

боротьби за спільні інтереси об'єдналися національна буржуазія, дрібна

буржуазія, офіцерство, інтелігенція, селянство, робітники. В 1919 р.

товариства провели два з'їзди і створили координуючий орган -

Представницький комітет.

Під тиском напіонально-патріотичного руху султан скликав у

Стамбулі парламент (меджліс), який прийняв «Національну клятву» -

декларацію, що проголошувала право Туреччини

на суверенітет.

У відповідь 16 березня 1920 р. держави окупували Стамбул,

розігнали парламент, заарештували і вислали багато депутатів.

Частина з них втекла в Анатолію і підтримала кемалістів. У квітні

1920 р. був обраний Новий парламент - Великі національні збори

Туреччини (ВНЗТ), які почали працювати в Анкарі. ВНЗТ

проголосили себе єдиною законною владою в Туреччині і створили

уряд на чолі з М. Кемалем. У країні склалося двовладдя: одночасно

існували султанський уряд у Стамбулі і

кемалістський в Анкарі.

У боротьбі проти зовнішніх ворогів Мустафа Кемаль прагнув

залучити в союзники Радянську Росію. Він виходив з того, що

більшовицький режим, який перебував у подібній ситуації, переживав

такі ж проблеми в роки іноземної інтервенції та

громадянської війни, надасть йому матеріальну і військову допомогу. З

ініціативи М. Кемаля розпочалися контакти з керівництвом Радянської

Росії, були встановлені радянсько-турецькі дипломатичні відносини

(1920). Проводились консультації про підготовку двостороннього

договору.

10 серпня 1920 р. султанський уряд підписав з Антантою Севрський

договір, за яким Туреччині залишалась невелика територія в

Центральній Анатолії. Решта її земель розподілялась між Англією,

Францією, Італією і Грецією. Північний схід Анатолії відходив

дашнакському уряду Вірменії. На південному сході планувалось

створити державу Курдистан під протекторатом Англії. Зона проток

виділялась в особливий район під міжнародним контролем. Стамбул

залишався за Туреччиною умовно, якщо договір буде лояльно

виконуватись. Туреччина переставала існувати як самостійна держава.

Анкарський уряд не визнав Севрського договору і розпочав

підготовку до боротьби з іноземними загарбниками. Проте, втрачаючи

власні території, кемалісти вели агресивну політику в Закавказзі проти

незалежних національних держав Вірменії та Грузії, захопили частину їх

земель. Інтереси кемалістів у даному регіоні зіткнулися з

більшовицькими. Восени 1920 р. Червона Армія силою зброї ліквідувала

уряд дашнаків у Вірменії, уряд меншовиків у Грузії і встановила

Радянську владу в Закавказзі. Після цього відновилися радянсько-

турецькі переговори, почалось обговорення територіальних проблем.

Більшовики пішли на поступки і задовольнили ряд претензій кемалістів.

16 березня 1921 р. в Москві було підписано договір «Про дружбу і бра-

терство» між Туреччиною і РРФСР. Сторони заявляли, що вони

поділяють принципи братерства націй і право народів на само-

визначення, зазначали «існуючу між ними солідарність у боротьбі проти

імперіалізму» і визнавали, що «будь-які труднощі, створені для одного з

двох народів, погіршують становище іншого». Радянський уряд

відмовлявся від режиму капітуляцій, нерівноправних договорів.

Врегульовувалися територіальні питання, встановлювався кордон між

РРФСР і Туреччиною. Було домовлено, що остаточний міжнародний

статус проток повинен бути вироблений конференцією чорноморських

держав. Одночасно укладались угоди про фінансову допомогу і поставки

озброєння кема-лістському уряду. 13 жовтня 1921 р. в Карсі був

підписаний договір про дружбу між закавказькими республіками і

Туреччиною, 2 січня 1922 р. в Анкарі - договір між Україною і Туреч-

чиною. Протягом 1921 р. — перших місяців 1922 р. більшовицький

режим направив у дар анкарському уряду понад 33 тис. гвинтівок, 327

кулеметів, 54 гармати, боєприпаси, 2 військові кораблі і 10 млн. руб.

золотом.

В 1921-1922 рр. кемалісти здобули ряд важливих перемог над

інтервентами. Визвольна війна турецького народу завершилась його

перемогою. 24 липня 1923 р. був укладений мирний договір між

державами Атланти і Туреччиною в Лозанні (Швейцарія). Визнавалась

незалежність Туреччини в межах її основних земель (Східна Фракія,

Мала Азія, західна частина Вірменського нагір'я, північна частина

Сирійсько-Месопотамського плато), тобто в рамках нинішніх

кордонів. Скасовувався режим капітуляцій, міжнародний фінансовий

контроль, політичні привілеї іноземних концесіонерів. В деяких

питаннях анкарський уряд пішов на поступки. Туреччина

зобов'язувалась виплатити борги Османської імперії і зберегти

протягом 5 років низькі ввізні мита на товари західних країн.

Лозаннський договір був актом міжнародного визнання турецької

суверенної держави.

Реформи 20-30-х років XX ст.

29 жовтня 1923 р. меджліс проголосив Туреччину республікою.

Президентом був обраний Мустафа, Кемаль. Кемалісти -турецькі

буржуазні націоналісти - прийшли до влади у відсталій

напівфеодальній країні. Вони ставили перед собою завдання ра-

дикально реформувати її державний устрій, правову систему,

економічні відносини, культуру, побут, приєднатися до західної

буржуазної цивілізації.

20 квітня 1924 р. була прийнята конституція Турецької Республіки, до

якої пізніше вносились деякі поправки. Законодавча влада

зосереджувалась у руках однопалатного парламенту -меджлісу,

виконавча влада здійснювалась президентом і урядом. Президент

обирався строком на 4 роки і мав широкі повноваження. Вибори в

парламент були двоступеневими і відбувались за мажоритарною

системою. Жінки спочатку до участі у виборах не допускались, з 1930

р. їм надавалось право виборів до муніципальних органів, з 1934 р. -

до меджлісу. Конституція проголосила демократичні права і свободи,

але вони мали переважно формальний характер.

Кемалісти завдали рішучого удару по привілейованому становищу

мусульманського духівництва, позбавили його можливості

втручатися у суспільно-'політичне життя, послідовно до- ' бивалися

перетворення Туреччини у світську державу. З березня 1924 р.

меджліс прийняв постанову про скасування халіфату - релігійної

влади султана як глави всіх мусульман світу і про висилку членів

османської династії з країни. Було ліквідоване міністерство в справах

релігії і вакуфів (1924), закриті релігійні школи, ліквідовані

шаріатські суди, заборонені реакційні секти та ордени. В Туреччині

запроваджувався європейський одяг, календар, літочислення (1925).

Були прийняті

нові цивільний і кримінальний кодекси (1926) за європейським зразком, які замі-

нили норми мусульманського права. Жінки одержали рівні з чоловіками права в

питаннях шлюбу і розлучення. Церква відокремлювалась від держави (1928),

релігійна форма присяги президента і депутатів парламенту замінювалась

цивільною. Здійснювався перехід з арабського шрифту на латинізований. В 1934

р. меджліс прийняв закон про запровадження турецьких прізвищ. Спеціальним

рішенням Муетафі Кемалю було присвоєне прізвище Ататюрк (батько турків),

яке крім нього не мав права носити будь-хто інший.

Турецький уряд взяв курс на поступове звільнення від іноземної

економічної залежності і на розвиток національного капіталу. Іноземні концесії

були частково анульовані, частково викуплені. Для турецьких інвесторів

вводилися пільги. Була реорганізована фінансова система, створювався

Центральний національний банк, який мав право емісії. Вже в перші роки після

проголошення республіки закладалися основи політики етатизму - активного

втручання держави в економіку, будівництво національної промисловості за

кошти і під контролем держави. У 20-30-х роках створювалися або

переоснащувалися великі підприємства текстильної, взуттєвої, харчової,

хімічної, військової та інших галузей промисловості. Реформи у сільському

господарстві мали обмежений характер. Найбільш важливою стала відміна ашара

- натуральної десятини, Який замінявся грошовим земельним податком, що

сприяло розвитку ринкових відносин. У 1925-1926 рр. були прийняті закони,

Спрямовані на зміцнення приватної власності на землю. УряД Здійснив деякі

заходи, які сприяли введенню нових форм Господарювання: створювалися

сільськогосподарські кооперативи, товлЕірйсїва по збуту продукції тощо. Проте

в цілому сільське господарство Туреччини залишилося відсталим, обплутаним

багатьма пережитками.

У'ході буржуазних реформ кемалістам доводилося долати опір реакційних

сил, боротися з лівим демократичним рухом,

Мустафа Кемаль Ататюрк

Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)

Подождите немного. Документ загружается.