членів, застосовуючи жорсткі критерії відбору. Еліти
відкритого типу відтворюються з залученням до свого складу
представників нижчих верств населення, наділених елітар-
ними рисами. Ці еліти оновлюються більш інтенсивно, ніж
закриті, вміло використовують свіжі сили у своїх цілях,
гнучко пристосовуються до політичних змін.
Залежно від масштабів діяльності політичні еліти поді-
ляються на загальнонаціональну та регіональні. Регіональні
політичні еліти відіграють особливо важливу роль у федера-
тивних державах, де організація влади в суб'єктах федерації,
як правило, повторює організацію влади в державі в цілому.
За таких умов політична еліта суб'єктів федерації має таку ж
структуру, як і загальнонаціональна еліта. В унітарних
державах до регіональних політичних еліт належать керівний
склад органів державного управління вищих адміністративно-
територіальних одиниць, депутати органів місцевого само-
врядування цих одиниць. Окремі еліти формуються в
автономних утвореннях.
Оригінальну типологію політичних еліт запропонував
В. Парето. Крім правлячої і неправлячої еліти (контреліти),
залежно від стилю правління він виокремлював еліту «левів»
та еліту «лисів». До першої належать консервативно
налаштовані прихильники силових методів правління, які
виступають проти радикальних суспільних змін. До другої —
люди динамічні, майстри обману й політичних комбінацій,
прихильники радикальних перетворень у суспільстві, які
під час їх здійснення спираються не на силу, а на
переконання. В умовах політичної стабільності переважають
керівники-«леви». Нестабільність політичної системи
вимагає правління еліти «лисів». Рівновага в суспільстві
дотримується за умови пропорційного притоку до еліти
представників обох типів еліт.
Еліта і бюрократія Посередником між елітою і масами виступає
бюрократія. У прямому значенні термін
«бюрократія» (франц. Ьигеаисгаїіе, від франц. Ьигеаи — канцелярія,
контора, бюро і грецьк. кгаіоз — сила, влада, панування) означає
«панування канцелярії», «влада контори». Як соціальна верства бюро-
кратія виступає «групою осіб (у сучасному суспільстві — спеціалістів),
які професійно виконують адміністративні функції в межах політичних
структур та організацій»
7
. Під бюрократією розуміють також систему
управління, здійснюваного за допомогою апарату влади, що відокрем-
лений від суспільства, стоїть над ним, наділений специфічними функ-
ціями і привілеями". Бюрократами звичайно називають службовців
середніх ланок державного апарату, чиновників. Іноді бюрократія тлу-
мачиться дещо ширше: до неї залучають також працівників виконавчих
комітетів органів місцевого самоврядування, апарату політичних партій
і громадських організацій.
Похідним від бюрократії є бюрократизм, під яким розуміють
вивищення державних службовців над суспільством і громадянами,
абсолютизацію ними власних інтересів під виглядом державних,
невиправдану заорганізованість у вирішенні в державних установах тих
чи інших важливих для громадян питань.
Бюрократія утворює апарат політичних організацій, ядро державних
структур, її роль у політиці полягає у виконанні функцій посередника
між елітою і рештою суспільства: вона є виконавцем волі еліти й
безпосереднім керівником населення. Верхній прошарок бюрократії —
це адміністративна еліта. Оскільки феномен бюрократії, з одного боку,
зумовлений об'єктивно, а з іншого — є джерелом бюрократизму, то в
політології він оцінюється неоднозначне. Розглянемо два протилежні
підходи до оцінки бюрократії.
М. Вебер вважав бюрократію елементом раціонального типу
державного устрою, гадав, що вона втілює найефективніші й найра-
ціональніші способи управління організаціями, її позитивними рисами
є ієрархічність управління, компетентність і дисциплінованість чинов-
ників, безособовий характер відносин між ними. Принцип ієрархії,
розподіл повноважень і влади між різними щаблями бюрократичної
драбини, з одного боку, дає можливість кожному вищому рівню
управління контролювати нижчий, а з іншого — чітко визначити права
та обов'язки кожного рівня бюрократії, оформити їх приписами та
інструкціями, виходити за які чиновник не має права. Звідси М. Вебер
виводив характерну для бюрократії дисциплінованість та повагу до
закону. Просування чиновника службовими сходинкам грунтується на
його освіченості й досвіді. А повна зайнятість чиновника в апараті,
його фіксований посадовий оклад, а також те, що він не володіє тими
ресурсами, якими розпоряджається, дають змогу, на думку М. Вебера,
звести до мінімуму корупцію, зробити бюрократію слугою суспільства
й держави, а не окремих привілейованих осіб.
Тривалий час концепція раціональної бюрократії М. Вебера не
піддавалась сумнівам, тим більше, що вона була сконструйована в руслі
методології «ідеального типу», яка не передбачає прямого перенесення
теоретичної моделі на реальність. Але в 40-ві роки американський
соціолог Роберт Мертон та його група піддали цю концепцію різкій
критиці. Вони показали, що ті формальні зв'язки й відносини,
принципи і функції, які відображені в концепції М. Вебера, насправді
розмиті й дисфункціональні. Авторитарність та ієрархічність владних
відносин породжують панування командних, адміністративних методів