Скорик М.М. Основи теорії гендеру

Подождите немного. Документ загружается.

Проблематика статі: виникнення та ґенеза

стосунки, які потім були пристосовані і посилені законами та

звичаями народів. Він не порушує питання про необхідність ло-

гічного доведення тієї влади, яку чоловіки мають над жінками, а

просто заперечує, що чоловіча влада існує завдяки божественно-

му дарові. Йому не потрібно відкидати звичаєвий характер такої

влади, достатньо лише показати, що вона має людське, а не бо-

жественне походження.

Його опоненти ратували за знищення патріархатної основи

монархії і розривали зв’язки між патріархальною владою та бо-

жественною політикою, але вони не спромоглись запропонувати

зрозумілішу форму патріархатної влади як основний організа-

ційний принцип правління та суспільства. Вони розвивали нову

теорію людської природи, але не бачили, як її можна застосува-

ти. Не зважаючи на критику патріархатної влади й аргументи

теорії суспільного договору, ні Едвард Джі, ні Сідней, ні Томас

Тірель, ні Джон Лок не припускали, що в договорі беруть участь

усі без винятку.

Зокрема, Лок розглядає патріархат як історичне або антропо-

логічне, а не моральне явище. На відміну від Філмера, що ототож-

нював моральні й історичні аргументи, використовуючи Книгу

буття, Лок розглядав їх окремо. Він наголошує, що історія не є

джерелом моралі: “...аргумент, яким доводиться, що те, що було,

так і повинно бути, не має великої сили” [5, 2]. Він ґрунтує свою

моральну теорію на новому розумінні людської природи і пору-

шує питання, що їх не міг порушити теоретик патріархату Філмер:

про роль і статус таких маргінальних груп, як жінки, слуги, діти.

“Покора, якою дитина зобов’язана своєму батькові, не віднімає в

неї права вступити в ту політичну спільноту, яку вона вважає при-

датною” [5, 2]. Про участь жінок у політичному суспільстві Лок

фактично не пише. Він пов’язує право на власність із політичною

свободою, отож жінки, що “за природою” підпорядковані чолові-

кам, які контролюють їхню спільну власність, вилучені з “полі-

тичного тіла під одним підпорядкуванням”. Це дає підстави мис-

лителеві ототожнювати статуси жінок і слуг.

Хоча Локове твердження номінально стосується лише одру-

жених жінок, реально всі жінки входять у структуру патріархату,

Основи теорії ґендеру

оскільки вони завжди перебувають під владою батька або чоло-

віка. Водночас Лок припускав наявність окремих інтересів у жі-

нки, зокрема і в шлюбі, оскільки вони можуть мати окрему вла-

сність, яка не підпорядковується контролю чоловіків.

Загалом Лок визначав політичне суспільство як асоціацію ві-

льних, рівних, раціональних індивідів, у яких є власність. Його

тлумачення політичної рівності не ігнорує “природної” нерівнос-

ті здібностей, заслуг і достоїнств індивідів, визначаючи, однак,

індивідуальну політичну свободу чи політичну здатність як ба-

зову для всіх людей як представників специфічного виду. Хоча

Лок ніде прямо не говорить про здатність жінок до політичної

діяльності, його гносеологія, соціально-політична філософія та

філософія освіти містять можливості для позитивної відповіді на

це питання. Посилаючись на Книгу буття, Лок показує, що жінка

має ту ж природну свободу і рівність, що й чоловік. Будь-які об-

меження, що виникли після падіння, можна подолати через інди-

відуальні зусилля або поступ науки. Мало того, жінки здатні за-

робляти власною працею, мати власність та укладати договір.

Хоча Лок оминає в своїх роботах питання участі жінок у су-

спільному договорі, можливості їх участі в громадському житті,

його погляди щодо жінок без сумніву можна вважати прогресив-

ними для свого часу. Про це свідчить його філософія освіти, ба-

зовою тезою якої є рівна можливість для чоловіків і жінок навча-

тися, використовуючи свій розум. За Локом, розум обох, і чоло-

віків, і жінок, є чистою дошкою, на якій пише свої знаки досвід.

Жінки мають інтелектуальний потенціал, який можна розвинути

до вищого рівня.

Хоча Лок вважав, що існує “природне підґрунтя” для обме-

ження жінок, принцип індивідуалізму, покладений ним в основу

його теорії, означав, що жінки мають свободу і здатні подолати

свої природні обмеження. Лок надав жінкам всі характеристики

індивіда, тобто права політичної участі, зупинившись, однак, пе-

ред наданням їм політичних прав. Як і в усіх теоретиків суспіль-

ного договору, його принципи були егалітарними, і імплікації

його радикального індивідуалізму можна було б очікувати не

лише щодо чоловіків, але й щодо жінок. Проте йому не вдається

Проблематика статі: виникнення та ґенеза

цього зробити: як і його сучасники, він не був готовим довести

свої принципи в цьому питанні до кінця.

Теорія статевого диморфізму Ж-Ж. Руссо: “раціональ-

ний” чоловік та “емоційна жінка”. В добу Просвітництва спо-

стерігається докорінна зміна концепту жінки, яка була частиною

тієї загальної трансформації уявлень, що характеризували на-

стання історично нового часу. Це епоха виникнення сучасного

індивідуалізму, глибокої зміни уявлень, пов’язаних зі способом

життя, роботою й ідентичністю чоловіків, появи нового типу

сім’ї, спричиненого новим розподілом праці та сімейного життя,

розділенням єдиної до того сфери життя на дві окремішні сфери

– суспільну (публічну) сферу суспільної оплачуваної праці, яка

стає цариною чоловіків, та приватну, домашню, яка перетворю-

ється на царство жінки.

Суперечність між соціальним статусом жінок і концепцією

людської природи ліберального мислення спричинила те, що

протягом ХVІІІ століття питання підпорядкованості жінок чоло-

вікам, їх зумовленості природним станом речей чи результатом

дискримінації протягом століть стали предметом постійного об-

говорення. Монтеск’є, Гольбах, фізіократи, автори “Енциклопе-

дії” – всі ці вчені так чи інакше зачіпали проблему статі та жінки,

через яку її репрезентували, висновуючи аргументи “за” і “про-

ти” “природного” характеру жіночих властивостей і підпорядку-

вання їх чоловікам.

І все ж у ХVІІІ столітті новий дискурс статі найяскравіше

виражено в працях Ж.–Ж. Руссо. Він засвідчив перехід від обра-

зу “вченої жінки” раннього Просвітництва, яка разом із чолові-

ком працює над культурними завданнями своєї епохи і якій від-

повідала відносно егалітарна модель раннього Просвітництва, до

образу жінки чутливої.

Твори Руссо надзвичайно широко розповсюдились у Європі,

сприявши формуванню тих типів “жіночості” та “мужності”, що

увійшли як нормативні до європейської культури. Хоча Руссо не

створив окремої теорії природи жінки і її ролі в суспільстві, все

ж у багатьох його творах, передовсім в “Елоїзі”, “Листах Делам-

беру” й “Емілі” містяться ідеї, присвячені стосункам статей.

Основи теорії ґендеру

Використовуючи метод філософської антропології та тип ар-

гументації, знайдений ним у сучасній йому еволюційній біології,

Руссо стверджує: “Один повинен бути сильним і активним, другий

– пасивним і слабким”. Ці принципи, за Руссо, диктує міжстатева

біологічна відмінність, яка відповідає спільній меті репродукції.

Статева відмінність праці, яка з’являється в результаті спільного

проживання статей, не є для Руссо простим результатом коопера-

ції, а віддзеркаленням суттєвої відмінності між людьми різної ста-

ті. Жінка створена так, що пасивність і несміливість є її “власною

метою”, що передбачає дітонародження в межах сім’ї, єдність якої

залежить цілковито від її поведінки. Природна несміливість і па-

сивність у статевих стосунках формує жіночу скромність, специ-

фічно жіночу чесноту, яка єдина може дати впевненість щодо біо-

логічного батьківства її чоловікові.

Тому Руссо вбачав необхідним диктат стриманості й несмі-

ливості, повну доместикацію життя добродійних жінок. Згідно з

природним законом, жінки покладаються на милість суджень

чоловіків як заради себе, так і своїх дітей. Це заперечення мора-

льної автономії жінок: сім’я, очолювана чоловіками, вимагала

від жінок відмови від функцій моральної автономії без будь-якої

зміни цього інституту.

Руссо вважає сім’ю соціальним інститутом, заснованим на

природі розуму. На відміну від чоловічих, чесноти жінок у гро-

мадянському суспільстві зводяться до “природних”. У цивілізо-

ваному суспільстві чоловік повинен бути денатуралізованим і

трансформованим; скромна жінка є формою необхідного зв’язку

між вищими винаходами суспільства з одного боку, і природою –

з іншого [8, кн. І, розд. 7].

За Руссо, соціальна рівність статей становить серйозну не-

безпеку громадській доброчинності. Він вірив, що входячи в пу-

блічне життя, жінки чинять більше насильство над своєю приро-

дою, ніж чоловіки. З перспективи, котру він представляє, влада

жінок, яку вони використовують, зваблюючи чоловіків і

нав’язуючи їм свої стандарти, ґрунтується на природі статевих

стосунків, на нездатності жінок домінувати в тих сферах, які ви-

ходять за межі їхньої компетенції. Розглядаючи розумові здібно-

Проблематика статі: виникнення та ґенеза

сті жінок, Руссо плутає соціальні артефакти з природними влас-

тивостями, брак освіти і можливостей розвитку з внутрішніми

вадами, що зовсім не властиве йому при розгляді інших питань.

Ідея Руссо, що основою громадянського суспільства є осві-

чені, морально й емоційно розвинені громадяни, становлення

яких істотно залежить від сімейного виховання, обґрунтована в

розробці нового концепту жіночості, викладеної передовсім у 5-

ій книзі “Еміля” – цій енциклопедії освіти ХVІІІ століття. Це, по-

перше, твердження про “природу” жінки, на основі яких робить-

ся висновок про її підпорядкованість; по-друге – вчення про ви-

ховання, практичні рекомендації якого показують, як можна ви-

ховати в жінці бажані властивості; по-третє – образ ідеальної жі-

нки, сяйво якої освітлює щастя домашнього життя [11, 66].

На питання, чи належить жінка до істот людського роду,

Руссо дає однозначну відповідь: в тому, що не стосується статі,

жінка дорівнює чоловікові, тобто людині. В тому ж, що стосу-

ється статевої належності, вони різняться: коли чоловік виконує

роль самця лише в певні моменти, жінка є самкою протягом

усього життя до старості; її тілесна конституція, дух, характер і

темперамент зумовлюються її статевими функціями.

Отже, Руссо ототожнює жінку зі статтю, тому при його по-

дальшому аналізі не лишається фактично нічого, що об’єднувало

б жінку та чоловіка. Для жінок доброчинністю є те, що для чоло-

віків виступає як недолік, і навпаки. Відмінності між ними почи-

наються з їжі – жінки схильні до вживання молока й солодощів –

і закінчуються відмінностями в моралі.

Основа диференціації статей за Руссо полягає у виконанні

“загальної мети природи” – продовженні роду. Слабка, пасивна й

несмілива за своєю конституцією жінка в пошуках засобів існу-

вання свого та своїх дітей є повністю відданою чоловічій волі,

його ставленню до неї. Щоб компенсувати свою слабкість, жінка

повинна намагатися сподобатись чоловікові, який стане її госпо-

дарем, і зробити для нього життя в домі приємним. Її життя, ща-

стя й добробут залежать від того, чи вдасться їй сподобатись чо-

ловікові та вгадати його бажання.

Основи теорії ґендеру

Статевий диморфізм найповніше формулюється в ідеях Рус-

со щодо освіти. Метою виховання дитини є розвиток раціональ-

ної, автономної особистості, яка у всіх діях покладається на свій

розум. Проте це стосується лише однієї статі – хлопчиків; щодо

дівчат діють зовсім інші правила, у більшості прямо протилежні.

Головні риси, які слід розвивати в дівчинки – це терпіння, поко-

ра, поступливість, м’який характер. Якщо Еміль повинен фізично

розвиватись, на власному досвіді вчитись знаходити своє власне

місце в світі, що є основою його самоповаги, то кінцевою метою

виховання і навчання Софі є вміння подобатись майбутньому

чоловікові. Вона має навчитись мистецтв: співати, танцювати,

малювати, грати, але ні в якому разі не розвиватись професійно.

Оскільки її жіночий розум не придатний для абстрактних мірку-

вань, узагальнень та висновків, то “точні науки”, які Еміль ви-

вчає вже з дитинства, є зайвими для неї, так само як і фізичні за-

няття.

На прикладі релігії й моралі Руссо показує, як треба вчити

дівчинку. Оскільки через брак раціональних здібностей дівчинка

не може самостійно розбиратись у релігії та робити самостійні

судження, вона повинна отримувати готові рішення від батьків і

чоловіка. Таке виховання, блокуючи всяку самостійність та інте-

лектуальну діяльність, перетворює дівчинку/жінку на істоту, для

якої пристосування до інших людей, насамперед до чоловіка,

стає внутрішньою потребою. Відмова від суб’єктивності стосу-

ється не лише мислення, але й психічної будови. Вона повинна

навчитись відчувати волю іншого, а тому в дівчинки має бути

небагато свободи. Її слід привчити відмовлятись від власних від-

чуттів, проявів печалі, протесту, гніву: Руссо чітко пише, як цьо-

го можна досягти. Необхідно привчити її до покори, щоб потім

вона стала звичною. Зі звичного підпорядкування до покори, яка

потім перетворюється на м’якість, ніжність – такий шлях форму-

вання ідеальної жінки, яка в результаті цілковито позбавлена ін-

дивідуальності.

Руссо пише: “Жінка створена для того, щоб поступатись чо-

ловікові і терпіти образу з його боку. Але хлопчиків ви ніколи не

доведете до такої міри підпорядкування; внутрішнє почуття в них

Проблематика статі: виникнення та ґенеза

піднімається і протестує проти несправедливості; природа не

створила їх для того, щоб терпіти несправедливість” [9, 485-486]

Для дівчат таким же важливим, як витіснення й притлумлен-

ня власних почуттів, є відмова від власних бажань і потреб. Всі

бажання дівчат – це “фантазії”, для яких існує лише принципове

“ні” вихователя. Жінку взагалі постійно переконують, що вона

повинна знайти власне задоволення в альтруїстичних вчинках.

“Щастя доброчесної дівчини полягає в тому, щоб стати щастям

доброчесного чоловіка”, – повчає Софі її батько; її задоволення –

в щасті її сім’ї.

Ця модель сім’ї особливо ясно, на відміну від, наприклад,

моделей Дідро і Лессінга, показує зрушення від патріархально

керованої, проте в конкретно-життєвих виявах все ж інтегрованої

навколо матері сімейної структури.

Отже, Ж.-Ж. Руссо, будуючи жіночі конструкти, відмовляє

дівчаткам у важливих переживаннях, які сприяють утворенню

автентичного почуття Его, та, з іншого боку, заохочує структури

фундаментальної залежності, які, послідовно придушуючи осно-

воположні почуття й потреби, виробляють ідеал самопожертви.

Жінка не тільки стає “іншим”, чимось зовсім чужим для чо-

ловіка, не тільки визначається ним як “таємниця”. Для неї самої,

яка залежить від побудованого на суперечностях чоловічого дис-

курсу, що, однак, претендує на визначення її суті, яка є проек-

ційною площиною суперечливих чоловічих страхів і бажань,

надзвичайно важко бути переконаною в самій собі.

Її сексуальність віднімається в неї, перетворюючись на ін-

струмент сімейної законності, яка істотно нагадує успадкування

майна. Тут виявляється інший аспект сім’ї – патріархальна орга-

нізація майнових інтересів, яка зазвичай відступає на задній план

за картиною добродійності та притулку “найніжніших природ-

них почуттів”, вимальовуваною Руссо.

Добре знаючи жінок середнього класу, Мері Волстонкрафт

передрікала, що Софі, така, як змалював її Руссо, буде неповно-

цінною істотою, калікою, шкідливою для свого чоловіка, а не

його доповненням. Вихована на суворій дієті новел, музики, по-

Основи теорії ґендеру

езії та гарних манер, Софі стане створінням чуттєвим, рабою сво-

їх пристрастей, не виявить ні розуму, ні осмислених дій у здійс-

ненні подружнього й материнського обов’язків.

Еміль керує своєю сексуальністю за допомогою розуму,

який вписує поняття обов’язку в поняття совісті; те, що він, спи-

раючись на розум, стає господарем своєї пристрасті до Софі, ос-

таточно перетворює його на вільну особистість. Оскільки ж ро-

зум жінки пов’язаний з її статевою належністю, вона не може

піднятися до знання принципів і законів, її пізнавальні здібності

пов’язані з почуттями. Натомість підсвідомим стримувальним

чинником для жінки є страх перед вердиктом суспільства, сором,

який материнська соціалізація міцно виробила в свідомості доч-

ки. Для жінки не існує самовизначення, що вільно визнає закон,

яке зробило б з неї етичну особистість.

Теза про дефіцит моралі, яка є важливою складовою части-

ною теорії Руссо, та імпліцитно виявлена в “Емілі”, стане важли-

вою в дискурсі про жінку в ХІХ – першій половині ХХ століть,

особливо у Фройда.

Як показали дослідження останніх тридцяти років, висновки

Фройда про дефіцит супер-Его, жіночий мазохізм, пасивність,

брак нормального нарцисизму, здійснені ним на основі аналізу

пацієнток через півтори сотні років після написання “Еміля”, за-

кладає Руссо в основу характеру Софі всією системою вихован-

ня. Те, що згодом почнуть розглядати як фундаментальне пору-

шення структури суб’єктивності, яке перешкоджає розвиткові

самостійного буття жінки, насправді є не природним базисом, а

імплементується соціальними практиками.

Рефлексія проблеми статі в Канта. Коперніканський пе-

реворот, здійснений Імануїлом Кантом у філософії [4], охоплює і

проблематику філософської антропології, вчення, яке стосується

знання людини, викладеного в систематичному вигляді. Оціню-

ючи Кантові антропологічні спостереження статі, слід замисли-

тись над тим, чому філософ, що здійснив кардинальний поворот

у розумінні філософії, істини, пізнання, не досить оригінальний

щодо проблеми статі.

Проблематика статі: виникнення та ґенеза

Розділ “Характер статі” його “Антропології з прагматичної

точки зору” не лише репрезентує наявні стереотипи в суспільстві.

Зважаючи на масштаб творчого доробку та критичний філософсь-

кий талант Канта, ця проблема набуває особливого резонансу. Хо-

ча ця тема є, безперечно, периферійною в проблемному полі філо-

софії, Кант неодноразово звертається за неї і в докритичний період

(“Спостереження над почуттями піднесеного і прекрасного”), так і

в пізніших роботах (“Антропологія з прагматичної точки зору”,

“Метафізика моралі”), і в приватному листуванні.

У роботі “Спостереження над почуттями піднесеного і пре-

красного” помітний сильний вплив Руссо, що в становленні ети-

чної філософії Канта зіставний із впливом Д. Юма на його кри-

тичний метод. Розділ цієї роботи, присвячений статевим харак-

теристикам, цілком написаний у межах парадигми соціальної

диференціації статей Руссо.

Феміністична критика філософії дуже багато писала про те,

що чоловіки-філософи, розглядаючи проблему людини, під “лю-

диною” – поняттям, яке визначало духовно-раціональну струк-

туру, – розуміли саме чоловіка. Однак не менш справедливим є й

протилежне: чоловік, набуваючи загальнолюдських рис, втрачає

свою статеву специфіку. Жінка ж, навпаки, сприймається й оці-

нюється насамперед через статеві ознаки, вона репрезентує стать

як таку. Фактичною ілюстрацією цього є відповідні розділи в

Канта. Їх назви “Про відмінність піднесеного і прекрасного в чо-

ловіків та жінок” і “Характер статі”, здавалося б, мали бути реле-

вантними щодо обох статей. Проте Кант майже не дає визначень

чоловікам через статеві особливості. Небагато тверджень, що

стосуються чоловіків, порівняно з твердженнями щодо жінок,

доводять, що стать як таку Кант визначає через жінку.

Висхідним принципом аналізу Канта є ствердження природ-

ної сутнісної відмінності жінок і чоловіків. Якщо для середньо-

вічної філософії сутність жінки визначалась знаковими репрезе-

нтаціями “тіла”, плоті, як уособлення гріха, то в епоху модерну,

зі зміною мови та способів філософської аргументації (що все ж

лишалися есенціалістськими) сутність жінки визначається через

природне буття.

Основи теорії ґендеру

Для Канта зрозуміло, що статеві особливості існують не ли-

ше на біологічному (анатомічному) рівні, але й на рівні психічної

організації, чуттєвої, емоційної, естетичної тощо структури.

Аналітичними поняттями, через які Кант аналізує статеві відмін-

ності, є естетичні поняття “піднесеного” і “прекрасного”. “Чоло-

віче” розкривається через категорію “піднесеного”, а “жіноче” –

“прекрасного”. Хоча ці обидва відчуття властиві всім людям і

визначають структуру сприйняття світу, зрозуміло, що їх куль-

турна цінність не однакова.

Оскільки ідеї Канта щодо статі в роботах як докритичного,

так і критичного періодів практично не розвинулись, є сенс роз-

глянути їх у світлі загальних концептуальних принципів кантів-

ської філософії. За Кантом, людина постає як єдність двох сто-

рін: людина як емпірична істота (явище) підпорядковується су-

ворій природній необхідності; і людина як трансцендентальна

(річ у собі), а тому наділена свободою.

У класичній філософії XVII–XVIII століть людина визна-

чалася насамперед як мислячий, наділений незмінними атрибу-

тами, сформований природою суб’єкт, а дослідження суб’єкта

обмежувалось аналізом правил розуму, які його визначають. З

погляду Канта, як суще, людина є моральною й доброю, як яви-

ще – вона в силу власної емпіричної природи скоріше зла, ніж

добра. Як феномен, емпірична істота людини є частиною приро-

ди та підпорядковується природним закономірностям. Однак за-

вдяки турботі природи “в людині був закладений зародок розу-

му, через який, якщо цей зародок розвивається, людина призна-

чається для суспільства” [4, 2, 441]. Розвиток і вдосконалення

моральної свідомості і є розвитком культури.

Тут виникає певна суперечність: людина визначається через

саму себе (через культуру), але зрозуміти суть жіночої статі мо-

жна лише через природну мету. За Кантом, такою природною

метою для жінки, яка визначає її роль, є збереження роду. Саме

цим визначається складніша тілесна організація жінки – мистец-

тво, яке вклала в неї природа: “В організацію жінки природа пе-

редбачливо вклала більше мистецтва, ніж в організацію чоловіка,

оскільки природа наділила чоловіка більшими силами, ніж жін-