Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

151

Модуль 4. Територія у міжнародному праві

У листопаді 1993 р. Велика Британія розповсюдила серед посольств про-

позицію про передачу своєї станції Фарадей, на острові Галіндез Аргентин-

ського архіпелагу, одній із «неантарктичних» держав. У серпні 1994 р. БАС

утверджується в намірі передати Фарадей Україні.

20 липня 1995 р. — в Лондоні було підписано міжурядову угоду і Мемо-

рандум про передачу антарктичної станції Фарадей Україні. 6 лютого 1996 р.

відбулася передача станції і Україна стала антарктичною державою. На стан-

ції Фарадей спущено британський прапор і піднято український — на станції

Академік Вернадський.

Станцію названо на честь видатного українського вченого — академіка

Володимира Івановича Вернадського (1863-1945), який у 1918 р. став пер-

шим президентом Академії наук України. На станції ведуться дослідження,

обумовлені Меморандумом про передачу станції Фарадей Україні. В одно

час вони є складовими частинами Державної програми досліджень України в

Антарктиці, яка тепер розроблена на період до 2010 р.

§ 7. Міжнародно-правовий режим рік і озер

Якщо ріка протікає по території двох чи більше держав, для її вико-

ристання може бути встановлений міжнародно-правовий режим. Спочатку

це стосувалося свободи річко вого судноплавства. Міжнародно-правове за-

кріплення такої свободи відомо з часів договорів Римської імперії. На межі

ХVП—ХVШ століть, з укладенням Рейсвикського (1697) й Утрехтського

(1713) договорів, принцип свободи річкового судноплавства починає затвер-

джуватися у відносинах між європейськими державами, а в найбільш повно-

му вигляді він знайшов закріплення в Заключному акті Віденського конгресу

1815 р. В Америці прогрес у цій області протікав значно повільніше та відбу-

вався з другої половини XIX ст., в Африці й Азії — з початку XX ст.

З другої половини XIX ст. ріки, а в деяких випадках і озера, опиняються

в центрі уваги держав не тільки як суд ноплавні шляхи. Необхідність між-

народного співробітниц тва виникає із приводу більш широкої гідротехнічної

екс плуатації рік, використання їх як питних джерел і для про мислового ри-

бальства. Лише у процесі міжнародного співробітництва може бути вирішена

проблема транскор донного забруднення рік.

Відповідно до сучасного міжнародного права до рік і озер, що мають

міжнародно-правовий режим, відносять: міжна родні ріки, прикордонні

ріки та прикордонні озера.

Міжнародні — це ріки, що протікають по території двох і більше держав

і є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, сис тема рік Амазонки, Ла-Плати й

ін.). На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм міжна-

родного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для торго-

вих суден прибережних держав. Однак серед міжна родних рік зустрічаються

відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних держав установлена

свобода судно плавства для всіх держав світу (Дунай, Рейн, Шельда, Мозель,

Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних ріках військових судів не-

прибережних держав заборонено.

152

Міжнародне публічне право

Прикордонні — ріки, що розділяють території двох і більше держав

(Амур, Буг, Тиса й ін.). Правовий режим прикордонних рік установлюється

зазвичай або договором про кордон, або внутрішнім законодавством прибе-

режних держав, що мають спільний кордон. На таких ріках нерідко застосо-

вуються обмеження свободи судноплавства.

Прикордонними називають озера, через які проходить державний кор-

дон двох чи декількох держав. Такі озера мо жуть бути безстічними, тобто

не з’єднаними з океаном (Кас пійське море) і з’єднаними з океаном (Великі

Озера Північної Америки). На підставі спеціальних договорів на прикордон-

них озерах зазвичай установлюється свобода тор гового судноплавства при-

бережних держав. До розпаду СРСР міжнародно-правовий режим Каспій-

ського моря визначався на підставі низки договорів. Найважливішим з них

був До говір між РРФСР і Персією 1921 р. Після розпаду СРСР між прикас-

пійськими державами виникли серй озні труднощі у визначенні міжнародно-

правового режиму Каспію. Одні держави пропонують секторальний розподіл

озера, інші — розподіл за аналогією з міжнародним морським правом. Питан-

ня залишається до кінця не врегульованим

Після розпаду СРСР із проблемою закріплення міжна родно-правового

режиму міжнародних і прикордонних рік зіткнулася Україна. Дотепер між-

народним правом урегу льований режим лише однієї міжнародної ріки, що

протікає по території України, — Дунаю. Міжнародно-правовий ре жим біль-

шості інших рік (таких як Дніпро, Прип’ять, Оскол, Воронеж, Псел і ін.) поки

не визначений.

Міжнародно-правовий режим Дунаю

Виходячи з того, що Україна є придунайською державою, особливий ін-

терес становить розгляд міжнародно-правового режиму однієї з найбільших

міжнародних рік Європи — Дунаю.

Слід зазначити, що міжнародне регулювання судноплавства на Дунаї

має свою історію. Вперше свобода судноплавства по Дунаю була проголо-

шена Паризьким мирним договором 1856 року, який визначив, що вона не

повинна піддаватися іншим обмеженням, крім установлюваних поліцей-

ськими і карантинними правилами, та іншим зборам, крім точно передбаче-

них у додатках до договору. З метою регулювання судноплавства по Дунаю

був заснований спеціальний орган — Європейська дунайська комісія, у яку

ввійшли представники Австрії, Великої Британії, Пруссії, Росії, Сардинії,

Туреччини і Франції. Як свідчить сам склад комісії, у той час основну роль

у визначенні правового режиму ріки і порядку судноплавства по ній грали

не-придунайські держави.

Надалі неприбережними державами починалися спроби підсилити свій

вплив на регулювання судноплавства по Дунаю. Відповідно до положень

мирних договорів 1919 і 1920 років із Німеччиною, Австрією, Болгарією й

Угорщиною і на підставі розробленої для їх розвитку Конвенції про режим

Дунаю 1921 року керування Дунаєм у його нижній течії (між Чорним морем

і Браїловом) здійснювалося Європейською дунайською комісією в складі

представників Великої Британії, Італії, Румунії і Франції, а керування суд-

ноплавством по Дунаю від Браїлова до Ульма доручалося Міжнародній ду-

153

Модуль 4. Територія у міжнародному праві

найській комісії, до складу якої входили представники Австрії, Баварії, Бол-

гарії, Великої Британії, Угорщини, Вюртемберга, Італії, Румунії, Франції та

Югославії.

Суттєвий вплив на сучасну міжнародну регламентацію судноплавства

по Дунаю зробили правові наслідки Другої світової війни. Мирні договори з

придунайськими державами — колишніми сателітами Німеччини — Болгарі-

єю, Угорщиною і Румунією, містили в собі положення про те, що «навігація

по річці Дунай повинна бути вільною і відкритою для громадян, торгових

суден і товарів усіх держав на основі рівності у відношенні торгових і наві-

гаційних зборів і умов торгового судноплавства». На цій основі в 1948 році

в Белграді була підписана Болгарією, Угорщиною, Румунією, СРСР, УРСР,

Чехословаччиною і Югославією Конвенція про режим судноплавства по Ду-

наю. У 1960 році до неї приєдналася Австрія. В даний час учасниками Кон-

венції є всі придунайські держави, крім ФРН.

Конвенція 1948 року регулює судноплавство по Дунаю від міста Ульма

(ФРН, у місці впадання в Дунай ріки Іллер) до Чорного моря через Сулін-

ське гирло з виходом до моря через Сулінський канал (Румунія). Стаття 1

даної Конвенції встановила, що Дунай відкритий для вільного торгового суд-

ноплавства всіх країн світу на основі рівності у відношенні торгових і навіга-

ційних зборів і умов судноплавства. Свобода судноплавства не поширюється

на військові кораблі.

Плавання по Дунаю військових кораблів придунайських країн за межами

країни, прапор якої несе корабель, може здійснюватися тільки за домовленіс-

тю між заінтересованими придунайськими державами (стаття 30). Судно-

плавство по річці військових кораблів не-придунайських держав заборонено.

Конвенція зобов’язує придунайські держави утримувати свої ділянки

Дунаю в судноплавному стані та не створювати перешкод для його здійснен-

ня іншими державами (стаття 3).

Для дотримання умов плавання по Дунаю, відповідно до Конвенції 1948

року, була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники

держав-учасниць. У якості спостерігачів на сесіях Дунайської комісії присут-

ні представники ФРН (має з 1957 року статус спостерігача), Європейської

економічної комісії ООН, Одерської комісії. В даний час Дунайська комісія

розташовується в Будапешті (Угорщина).

У компетенцію Дунайської комісії, що є юридичною особою з усіма по-

вноваженнями, котрі випливають із цього, входить контроль за дотриманням

постанов Конвенції і різні питання забезпечення судноплавства по Дунаю

(упорядкування планів і кошторисів витрат основних робіт із судноплавства,

а також надання рекомендацій і консультацій придунайським державам щодо

цих робіт). Комісія встановлює єдину систему навігаційної колійної обста-

новки на судноплавній частині Дунаю (видання довідників, лоцій, навігацій-

них карт і атласів для потреб судноплавства і т.д.), проводить уніфікацію пра-

вил річкового нагляду, координацію гідрометеорологічної служби. Рішення

з конкретного питання комісія приймає більшістю голосів при обов’язковій

згоді держави, котрої це рішення безпосередньо стосується.

На основі положень Конвенції 1948 року була заснована спеціальна річ-

кова адміністрація, що здійснює регулювання судноплавства і проведення

154

Міжнародне публічне право

гідротехнічних робіт у низов’ях Дунаю. Створені і діють інші спеціальні ор-

гани. У 1985 році була прийнята Декларація про співробітництво придунай-

ських держав із питань водного господарства ріки Дунай, особливо охорони

його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпечення раціонально-

го використання вод Дунаю і захист ріки від забруднення.

Слід зазначити, що в зв’язку з розпадом СРСР, СФРЮ і ЧССР все біль-

ше актуалізується питання про перегляд Конвенції 1948 року і можливі змі-

ни членства в Дунайській комісії.

§ 8. Територіальні спори і претензії

Питання території в міжнародних відносинах традиційно, були предме-

том суперечностей між державами.

Передусім необхідно розкрити питання про кваліфікацію суперечностей

між державами відповідно до міжнародного права. Всі суперечності міжна-

родне право поділяє на: міжнародну ситуацію, міжнародний спір та міжна-

родний конфлікт. Названі категорії відповідають певним стадіям взаємовід-

носин між сторонами залежно від їхнього розуміння обсягу порушених прав

та інтересів, позиції щодо предмета суперечностей ата інтенсивності недруж-

ньої поведінки.

Початковою стадією виступає міжнародна ситуація. Правова природа

цього явища свідчить, що між сторонами існує винятково непорозуміння з

того чи іншого об’єкта міжнародного права: поведінка однієї із сторін відхи-

ляється від усталених стандартів, є нетрадиційною, не характерною і проти-

лежна сторона допускає, що може статися порушення чи буд-яке інше пося-

гання на її інтереси. Істотною умовою міжнародної ситуації є те, що жодна із

сторін не переконана в наявності факту посягання на її права та інтереси. Як

наслідок, сторона, на права та інтереси якої може бути здійснене посягання,

намагається з’ясувати всі обставини ситуації та вжити заходів для забезпе-

чення захисту суверенних прав та інтересів.

Міжнародний спір, на відміну від міжнародної ситуації, має іншу право-

ву природу. Процесуально міжнародний спір є наступною стадією міжнарод-

них суперечностей: сторони вже переконані у наявності факту посягання на

суверенні права та інтереси. Якщо, в міжнародній ситуації сторони намага-

ються лише встановити факт посягання, то у випадку виникнення міжнарод-

ного спору — захистити порушені права. Саме це робить міжнародний спір (у

тому числі територіальний) суттєвішим для міжнародних відносин, оскільки

бажання виправити ситуацію з боку потерпілої держави може суттєво впли-

нути на мир і міжнародну безпеку. Міжнародне право допускає лише мирне

врегулювання міжнародних спорів.

На особливу увагу заслуговує питання встановлення меж міжнародно-

го спору і міжнародного конфлікту. Це передусім зумовлено тим, що в науці

міжнародного права немає єдиних підходів до кваліфікації міжнародного кон-

флікту. Дослідники схиляються до класифікації двох категорій: міжнародний

конфлікт як складова врегулювання міжнародних спорів пов’язана із недруж-

німи актами обмежувального або примусового характеру, з одного боку і між-

народний конфлікт із застосуванням або погрозою силою — з іншого.

155

Модуль 4. Територія у міжнародному праві

Територіальні спори є достатньо важливою проблемою. Вони зачіпають

життєво важливий елемент держави, її територію, можливо саме тому тери-

торіальні спори досить часто переростають у небезпечні військові конфлікти.

У таких конфліктах кожна із сторін посилається на свої права у сфері самоо-

борони, недоторканності території тощо. Звичайно, в однієї зі сторін ці права

удавані по відношенню до певної території. Встановлення цього останнього

факту має суттєве значення для визначення правомірності дій тієї чи іншої

сторони. А для цього, в свою чергу, провідне значення має правильна оцінка

територіального спору, що допомагає третій стороні (державам, міжнарод-

ним організаціям) визначити правильне відношення до сторін, між якими

виник спір територіального характеру.

Територіальний спір — це спір між державами з приводу юридичної при-

належності певної території.

Суб’єктами територіального спору можуть бути тільки держави. Спір

між індивідом та державою не ставить питання про державну приналежність

території і через це не є територіальним спором. Також не є територіальним

спором боротьба нації за здійснення права на самовизначення та створення

незалежної держави на певній території. (Хоча деякі вчені дотримуються

іншої точки зору, зокрема Буткевич.) Оскільки міжнародні організації не

мають власної території, вони також не можуть бути суб’єктами територіаль-

ного спору.

Зовсім інша справа з односторонніми територіальними претензіями.

Держава, яка висуває претензію на певну частину території іншої держави,

не оспорює суверенітет даної держави над певною територією. Тобто не під-

дає сумніву юридичну приналежність певної території даній державі, проте

вважає, за якими — не будь підставами, справедливими чи несправедливими,

що ця територія має належати їй.

Оскільки кожна сторона в територіальному спорі стверджує, що володіє

суверенітетом над певною територією, то кожна сторона повинна його здій-

снювати над цією територією в більшій або меншій мірі, у минулому чи в

теперішньому. Згідно із практикою Міжнародного Суду ООН, який вирішив

низку територіальних спорів, до актів що свідчать про здійснення суверені-

тету в першу чергу належить низка державних функцій, серед цих функцій

перевага віддається здійсненню цивільної та кримінальної юрисдикції, орга-

нізації та здійсненню місцевої адміністрації. Акти недержавного характеру,

зокрема наприклад рибальство, будівництво будинків окремими приватними

особами, не мають суттєвого значення, проте в даному випадку багато чого

залежить від обставин

Інакше розгортаються події навколо території, на яку держава претендує,

не оспорюючи її юридичної приналежності в даний час, проте вважаючи, що

ця приналежність повинна бути по певним причинам змінена. Оскільки пи-

тання про суверенітет над даною територією зрозуміле (він безперечно нале-

жить певній державі), то держава-претендент не здійснює ніяких державних

функцій або інших відповідних актів щодо території, на яку претендує.

Територіальний спір може бути передано для вирішення до Міжнарод-

ного Суду чи арбітражу, який встановлює на чиїй стороні право, й таким

шляхом вирішує питання приналежності даної території. Проте ніякий суд

156

Міжнародне публічне право

чи арбітраж не може вирішувати питання про те, щоб певна територія, що

юридично належить одній державі, була передана іншій державі. Інша спра-

ва, якщо оспорюється сама юридична приналежність території.

Від територіального спору слід відрізняти прикордонний конфлікт.

Останній полягає в порушенні кордону, перестрілці через кордон тощо. Те-

риторіальний спір нерідко супроводжують прикордонні конфлікти та інци-

денти, але останні самі собою не означають наявність територіального спору.

Питання територіальних спорів та конфліктів має велику історію. Варто

було одній державі захопити територію іншої, як остання розпочинала готува-

ти війну за повернення своїх територій. Таким чином, за одним територіальним

загарбанням нерідко йшла ціла низка воєн за розподіл, перерозподіл земель.

Багаторазові переходи певних територій від однієї держави до іншої до-

сить часто призводили до того, що кожна із сторін вважала дану територію

власною. Багато з подібних спорів залишаються не вирішеними і сьогодні. Іс-

нують десятки районів, приналежність яких тією чи іншою державою оскар-

жується, і в цих районах нерідко виникають небезпечні збройні конфлікти.

Територіальні проблеми України

Україна – Румунія. Румунія неодноразово намагалася висунути терито-

ріальні претензії до України. В 1991 р. парламент Румунії зробив з цього при-

воду офіційну заяву Про пакт Ріббентропа — Молотова і його наслідки для

Румунії», в якій фактично було висунуто територіальні претензії до Украї-

ни. Мова йшла про Північну Буковину та Подунав’я (Бессарабію). Верховна

Рада Української РСР у своїй заяві від 5 липня 1991 р. тоді рішуче заявила,

що Українська РСР відкидає будь-які претензії на її землі, звідки й від кого б

такі претензії не виходили.

Тривалу історію має питання розмежування меж континентального

шельфу України та Румунії в Чорному морі. У вересні 2008 р. у Міжнарод-

ному суді в Гаазі розпочався процес щодо острова Зміїний. Офіційний Буха-

рест не ставив під сумнів право Києва на Зміїний, Румунія лише наполягала

на тому, що Зміїний — це скеля.

Питання про розмежування шельфу між Румунією та Україною залиши-

лося відкритим ще при підписанні українсько-румунського Договору про від-

носини добросусідства і співробітництва, який було укладено 2 червня 1997

року в Констанці. Згадку про спір включили у додатковий лист-протокол,

підписаний двома главами МЗС.

3 лютого 2009 року в Гаазі було оголошено рішення Міжнародного суду в

справі спору України та Румунії про розподіл Чорноморського шельфу.

Рішенням Міжнародного суду ООН у справі щодо делімітації морських

просторів у Чорному морі:

— визначено координати точок лінії розмежування В(м)ЕЗ та континен-

тального шельфу України та Румунії у Чорному морі;

— визначено статус о. Зміїний — як острова, але, оскільки він віддалений

від материкової території, не враховано його вплив на формування лінії роз-

межування;

— підтверджено належність о. Зміїний Україні та існування територіаль-

ного моря України (12 морських миль) навколо нього;

157

Модуль 4. Територія у міжнародному праві

— визначено, що острів Зміїний не дає підстав для поширення В(м)ЕЗ

України за межі, визначені встановленою Міжнародним судом серединної

лінії.

В результаті Румунія отримала 79,34% спірних територій Чорномор-

ського шельфу, а разом з ними і запаси нафти й газу

Україна – Російська Федерація. Час від часу з боку деяких представни-

ків Росії ставиться під сумнів питання територіальної цілісності і недоторкан-

ності України, а саме статус Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.

Відповідною до ст. 134 Конституції України Автономна Республіка Крим є

невід’ємною складовою частиною України, згідно ж із ст. 133 Конституції

України місто Севастополь входить до складу України та має спеціальний

статус. Особливо гостро ця проблема мала місце в перші роки незалежності

України, коли органи державної влади РФ намагалися переглянути прина-

лежність Україні Криму та Севастополя.

Яскравими прикладами цього можуть послужити, зокрема наступні при-

клади:

23 січня 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації прийняла поста-•

нову, в якій доручила комітетам Верховної Ради Російської Федерації

разом з Міністерством закордонних справ Росії розглянути питання

про конституційність рішень 1954 року щодо передачі Кримської об-

ласті зі складу РРФСР до складу УРСР і звернулась до Верховної

Ради України з пропозицією також розглянути це питання. Верховна

Рада України розцінила такі дії як такі, що можуть дестабілізувати

суспільно-політичну ситуацію в Україні і Росії.

21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила •

Постанову «Про правову оцінку рішень вищих органів державної

влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році»,

пунктом 1 якої Постанову Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лю-

того 1954 року «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до

складу Української РСР» було визнано як таку, що «не має юридичної

сили з моменту прийняття».

5 грудня 1992 р. VII з’їзд народних депутатів Російської Федерації •

на своєму засіданні прийняв рішення, яким доручив Верховній Раді

Російської Федерації розглянути питання про статус міста Севасто-

поль.

Позитивним надбанням української дипломатичної служби та часу є

принаймні те, що сьогодні офіційно Москва не висуває ніяких територіаль-

них претензій до України. Хоча з вуст окремих російських політиків та висо-

копосадовців прожувжують лунати заклики до перегляду кордонів із Укра-

їною.

Конфлікт навколо острова Тузла. Конфлікт був спричинений спору-

дженням Росією дамби в Керченській протоці від Таманського півострова до

острову Тузла. На думку деяких аналітиків, метою конфлікту було вчинен-

ня тиску на Україну стосовно делімітації кордону в Керченській протоці та

Азовському морі. У вересні 2003 року від російської станиці Тамань Темрюк-

158

Міжнародне публічне право

ського району Краснодарського краю у напрямку до острова Тузла почали

насипати греблю з метою з’єднання її з російським берегом. Працюючи у три

зміни, будівельники споруджували по 150 метрів греблі на день. Перемовини

почались після того, як будівельники досягли українського прикордонного

пантону.

Верховна Рада України на поведінку російської сторони 23 жовтня

2003 р. прийняла постанову «Про усунення загрози теритріальної цілісності

України, що виникла внаслідок будівництва Російською Федерацією дамби

в Керченській протоці». У документі поведінка Росії названа недружнім ак-

том, а проведення навчань прикордонних військ України підтвердили намір

нашої держави захищати цю територію і не допустити приєднання до РФ.

Того ж дня будівництво дамби було зупинено, між українськими прикор-

донниками і російськими будівельниками залишалося близько 100 метрів. В

листопаді 2003 прем’єр-міністри Росії і України домовились про припинен-

ня подальшого будівництва дамби. А в липні 2005 р. Російська Федерація

визнала, що о. Тузла та води навколо неї належать Україні.

В 2003 році було підписано Договір між Україною та Російською Фе-

дерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керчен-

ської протоки, який у квітні 2004 року ратифіковано Верховною Радою

України та Державною Думою Російської Федерації. Переговорний про-

цес щодо розмежування Азовського і Чорного морів та Керченської про-

токи триває.

Проведено 31 раунд переговорів. Переговори проводяться у форматі ро-

боти Підкомісії з Азово-Керченського врегулювання Підкомітету з міжна-

родного співробітництва Українсько-Російської міждержавної комісії.

На сьогоднішній день існують різні підходи сторін до питань розмеж-

ування Азовського, Чорного морів та Керченської протоки.

Найбільші розбіжності пов’язані із небажанням російської сторони ви-

знати колишній адміністративний кордон між колишніми УРСР та РСФСР

як державний кордон між Україною і Російською Федерацією .

159

МОДУЛЬ 5.

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

§ 1. Система права міжнародних договорів

Поняття права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, прин-

ципи та норми якої визначають порядок укладення, дії та припинення між-

народних договорів, а також їх тлумачення. В теорії та практиці використо-

вується також поняття, як «міжнародне договірне право», яким позначають

норми, що створені договорами на відмінну від звичайних норм.

Право договорів розповсюджується на усі види міжнародних договорів.

Часто правом держави дефініції «договір» надається особливе значення. У

праві США під «договорами» розуміють лише міжнародні угоди, які ратифі-

куються Президентом за згодою Сенату. Започаткування міжнародного дого-

вору на території Київської Русі відносять до Х ст. Унікальними джерелами

міжнародного права Середньовіччя вважаються договори держав Київської

Русі з Візантією, Готландом, Ригою, німецькими містами у XII—XIV ст.

Основним джерелом права договорів є звичаєве право. Лише у другій по-

ловині ХХ сторіччя після багаторічних зусиль вдалося кодифікувати основні

принципи та норми права договорів. Це було здійснено в результаті прийнят-

тя трьох універсальних конвенцій: Віденської конвенції щодо права міжна-

родних договорів 1969 року, яка стосується лише міждержавних договорів,

Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами та

міжнародними організаціями чи між міжнародними організаціями 1986 року

та Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978

року, але вона більш тісно пов’язана з інститутом правонаступництва, тому

ми приділимо її розгляду лише один підпараграф.

Незважаючи на ці конвенції, право договорів в значній мірі продовжує

спиратися на звичаєве право. По-перше, конвенції кодифікували не усі норми

галузі, що зазначається в їх текстах. У преамбулі Конвенції 1969 року підтвер-

джується, що норми міжнародного звичаєвого права будуть як і раніше ре-

гулювати питання, які не знайшли вирішення в положеннях конвенції. Кон-

венції обумовлюють, що вони не вирішують питання, які можуть виникнути

з міжнародної відповідальності держави чи організації, із припиненням існу-

вання останньої, із початком військових дій між державами і деяких інших.

По-друге, конвенції стосуються лише договорів у письмовій формі, а також

договорів за участю виключно держав чи міжнародних міжурядових організа-

цій. При цьому конвенції зазначають, що це не позбавляє такі угоди юридич-

ної сили. Більше того, передбачена можливість застосування до них тих норм

конвенцій, під дію яких вони підпадали б в силу міжнародного права, неза-

лежно від конвенцій. Це означає, що існуючі звичайні норми повинні застосо-

вуватися так, як їх викладено у конвенціях. Що стосується інших суб’єктів, то

в коментарі Комісії міжнародного права говориться, що такими є повстанські

160

Міжнародне публічне право

рухи. Нарешті, значна кількість держав по різним причинам не беруть участі в

конвенціях. Для них право договорів продовжує діяти як звичаєве право.

Виключне значення для права договорів має Статут ООН, який закріпив

основні принципи міжнародного права. Це положення підкреслюється в пре-

амбулі Віденських конвенцій, згідно яким держави-учасники укладають їх,

приймаючи до уваги принципи міжнародного права, які втілені в Статуті Ор-

ганізації Об’єднаних Націй. Ці принципи мають імперативну силу. Договір,

що суперечить ним, є недійсним. У ст. 102 Статуту закріплене зобов’язання

усіх членів реєструвати свої договори у Секретаріаті ООН.

Важлива роль в регулювання укладення та здійснення договорів нале-

жить внутрішньому праву держав. Найважливіші положення містяться в

конституційному праві. Більш детальні норми формуються у практиці дер-

жавних органів, у судових включно. Вважається, що галузь зовнішніх зно-

син потребує м’якого регулювання. Конституційне право визначає порядок

укладення договорів, компетенцію органів держави, види договорів, що під-

лягають ратифікації тощо. У нових конституціях проявляються тенденції

до закріплення пріоритету ратифікованих договорів по відношенню до вну-

трішніх законів. Внутрішнє право впливає на формування відповідних норм

міжнародного звичаєвого права. У деяких державах, наприклад в Іспанії,

Мексиці, Росії, Туреччині, прийняті спеціальні закони про договори. В нашій

країні це Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня

2004 року, який підготовлений з урахуванням Віденських конвенцій.

Договірні відносини міжнародних організацій регулюються їх засно-

вницьким актами, а також договорами, що приймаються на їх основі, які на-

дають їм особливий статус. У ст. 5 Конвенції 1969 року говориться, що вона

застосовується к будь-якому договору, що є засновницьким актом міжнарод-

ної організації, і до будь-якого договору, який прийнятий у рамках міжнарод-

ної організації, без шкоди для відповідних правил даної організації.

Договори є необхідним інструментом рішення однієї із важливіших про-

блем сьогодення — збільшення керованості міжнародної системи, від чого

залежить рішення інших глобальних проблем. Сьогодні важко знайти яку-

небудь галузь міжнародних відносин, яка б в більшому чи меншому ступені

не регулювалася договорами. Вони регулюють політичне та військове спів-

робітництво, економічні та фінансові зв’язки, співробітництво у сфері на-

уки, техніки, культури, захисту довкілля тощо. На підставі договорів засно-

вуються та діють міжнародні організації. Велике значення набули договори

з регулювання взаємодії внутрішнього права держави. Вони ж здійснюють

великий вплив на це право.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969 р.)

Історія міжнародних договорів сягає сивої давнини. Так, ще у XIII ст.

до н. е. між царем Давнього Єгипту Рамзесом II Великим та царем Хаттуши-

лем III був укладений мир, який передбачав взаємодопомогу як проти зо-

внішніх ворогів, так і проти внутрішніх повстань рабів. Але незважаючи на

багатовікову історію, офіційна кодифікація норм, пов’язаних із прийняттям

міжнародних договорів, почалася лише у ХХ ст., та й то супроводжувалася

багатьма труднощами.