Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

301

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

Дослідження у цьому на прямі розпочалися спочатку у межах соціоло-

гії залежності, потім, із 60-х pp., Робертом Кохейном і Джозефом Найєм, які

заклали основи те орії взаємозалежності. Зазначена нова теорія поглиблю-

вала гіпотезу про «розчинення» дер жави серед інших рівновеликих акторів,

у розпорядження яких глобалі зація надала інструменти, що дозволяють їм

відігравати важливу роль на міжнародній, а тепер, мабуть, і на світовій арені.

У цьому дусі Джеймс Розенау, погоджуючись з більшістю висновків Сюзан

Стрейндж, визначив основні риси транснаціональної парадигми. У її межах

було си стематизовано й подано глибоку критику держави із протиставлен-

ням поліцентричного світу державоцентричному. Перший виникає внаслідок

збільшення на світовій арені кількості недержавних акторів, що призво дить

до виникнення великої кількості «транснаціональних потоків», які можна

визначити як будь-які відносини, що виникають на світовій арені й виходять

з-під контролю держав-націй, переборюючи, зокрема, їхній су веренітет і те-

риторіальну компетенцію. Так, поряд зі світом держав, ви никає новий світ,

що складається з величезної кількості акторів, які праг нуть до забезпечення

своєї безпеки й автономії, і швидше роблять акцент на кооперацію (або на

відмову від кооперації), ніж на силу, і який не регулюється нормами тради-

ційної дипломатії.

Нові форми інтеграції. Як зазначає Дж. Розенау, дана парадигма

одразу ставить проблему взаємодії між цими двома світами, тобто між

державними й недержавними акторами. Чи варто нам слідом за неореа-

лістами вважати, що глобалізація зміцнює роль держави як єдиного від-

повідального партнера і єдиної регулюючої інстанції? Або чи треба ра зом

з Розенау погодитися зі зменшенням ролі військово-політичного аспекту,

кордонів, залежностей, і з тим, що важливість акторів має оці нюватися,

виходячи із критерію функціональної ефективності? В остато чному під-

сумку суперечки точаться навколо визначення сучасної систе ми MB: чи

йде мова про модифіковану систему, як пропонують Кохейн і Най, або ж

мова йде про поступове формування світового співтоварист ва, анонсова-

ного Джоном Бертоном? У першому випадку варто говорити про кризу

перехідного періоду, яку переживають держави на шляху до адаптації сво-

їх функцій до збільшення нових викликів. У другому випадку мова має

йти про нові місце й функції держави, перехід до глобального керування

(global governance) або навіть до непрямого керування (soft-governance),

що, навпаки, свідчило б про нездатність держави відповісти на нові міжна-

родні виклики. У цьому випадку варто було б зробити ак цент на наслідки

виникнення транснаціональних мереж і на потенціал нових акторів, неу-

рядових організацій, місцевого самоврядування, фірм, транснаціональних

асоціацій і т. д.

У дослідженнях регіональних інтеграційних процесів проглядається схо-

жа проблема. Тут, у сучасній історії виділяють два моменти, які відбивають

дві протилежні концепції держави. В атмосфері ейфорії від перемо ги у другій

світовій війні Девід Мітрані, який частково перебував у руслі концепції фе-

деративної Європи, за допомогою функціональної інтеграції намагався пере-

бороти небезпечне загрозою війни суперництво держав і домогтися миру для

всього людства. У такій конструкції держава виступа ла б як один з багатьох

302

Міжнародне публічне право

елементів. Неорегіоналізм нещодавно виступив з позицій відстоювання ролі

й значення держави, відзначений глобалізацією й початком економічної кри-

зи, які прийшли на зміну тридцятирічному про цвітанню. У межах цієї логіки

регіональна інтеграція розглядалася як по шук проміжної позиції між при-

хильниками застарілої концепції сувереніте ту та мондіалізму, який підкоряє

державу стихії ринку.

Тут ми також маємо суперечливі результати; функціоналізм Мітрані й

федералізм батьків-засновників Європи швидко поступився місцем праг-

матичнішим формам міжурядової співпраці, що призвело до перегляду ролі

держави в ЄС крізь призму сформульованого Хоффманом і Кохей ном «пула

суверенітетів». Дослідникові MB доводиться розробляти нові концепції

відносно держав ЄС, не відходячи в той же час від класичних уявлень. Ще

більша невизначеність виникає, коли мова заходить про новий регіоналізм.

Його наслідком є поява нових інтеграційних угрупо вань, які виходять з-під

контролю держави (як «природні економічні території, описувані через тор-

говельні мережі Скалапіно у Східній Азії); та взаємодія суверенних держав,

що прагнуть до гармонізації свого ринку (НАФТА). Виникає відчуття, що

регіональна інтеграція знову порушує пи тання, позначені транснаціональ-

ною парадигмою: чи може держава адаптуватися до змінених умов, або чи

призведуть нові правила полі тичної гри до переоцінки ролі транснаціональ-

них акторів на кшталт «вір туальної держави» Розенкранца або «держави-

регіону» К. Охмена?

До світу більшої відповідальності? У контексті такої невизначено-

сті, теорія міжнародних відносин знову набуває нормативного характеру:

неореалістичний дис курс звеличує державу як гаранта порядку й безпеки.

Неолібералізм, на впаки, наполягає на формуванні світової співпраці, регу-

льованої ринком. У багатьох роботах ставиться питання про здатність дер-

жави адаптува тися до нових умов. У ході такої адаптації держава має робити

нові по ступки як транснаціональним викликам, так і викликам ідентичності.

Звідси концепція зникаючої держави, заснована на гіпотезі про кінець су-

веренітету, територіального принципу, світу стійких відносин залежно сті й

кордонів. Хоча дані гіпотези можуть бути плідними й евристичними як такі,

вони сполучаються і зі спробами визначити поствестфальську державу. Роз-

думи на цю тему можуть простягатися аж до спроб визна чити, що саме при-

йде на зміну державі-нації.

Криза, яка вразила парадигми й самі реалії, досить гостра; вона знову

ставить прості питання: що саме є функціями держави чи, більше того — чи

є вона інструментом або метою? Очевидно, що реалістська парадигма до-

тримується іншого погляду: чи повинна держава — природний учасник між-

народних зносин — у своїй діяльності керуватися керуватися фіктивним

національним інтересом, причому нею ж самою сформульованим. Мондіа-

лізація, релятивізація суверенітету, криза імпортованих моделей держави,

нові форми інтеграції поступово висвітили цю спробу додати державі само-

цінності, не адекватної новим викликам, таким як виникнення загальних

благ людства, незалежних від кордонів, економічна й політична взаємоза-

лежність, множення інтеграцій них угруповань. У цьому новому контексті

відбувається зміна пріоритетів: держава більше не є самодостатньою, вона

303

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

є інструментом. Замість того, щоб організовувати людське співтовариство,

вона має йому служити; це співтовариство вже не користується суверені-

тетом у вузькому сенсі, а є частиною суспільства, на яке сильно впливають

процеси глобалізації. Ін акше кажучи, ТМВ знову відкриває для себе теорію

суспільного договору, удосконалену концепцією відкритого людського сус-

пільства. Зрозуміло, що цей останній пункт незвичний і має певну невизна-

ченість: держава, перш ніж скористатися суверенітетом, несе відповідаль-

ність, і сфера цієї відповідальності не збігається із простором її суверенітету,

а поширюється на все людське суспільство, яке зіштовхується із загальними

проблемами.

Виникають три питання: що саме означає відповідальність? Як вона

пов’язана з нерівністю потенціалів держав? Як вона проявляється? Від-

повідаючи на перше питання, варто розрізняти позитивістський й етич ний

виміри концепції: кожна держава відповідальна на міжнародній аре ні, тому

що багато її дій мають глобальні наслідки, а тому вона може діяти за межами

своїх кордонів. Друге питання змушує задуматися про відносність якісно но-

вого змісту, який вкладають у цю парадигму: розши рення відповідальності

держави й ефективність її дії прямо залежать від її потенціалу й потужності.

Мова йде про відповідальність сильного пе ред слабким, що частково пере-

тинається з уявленнями реалістської па радигми. Можна навіть сказати, що

нова парадигма відповідальності ба зується на сприйнятті реалізмом потуж-

ності, відмовляючись від погоджування її із суверенітетом. Що стосується

третього питання, тут акцент ставиться на відставанні розвитку інститутів

від теорії: те, що ли ше міжурядові інститути можуть адекватно відповідати

новим вимогам відповідальності, вказує на величезні труднощі у подолан-

ні понять суве ренітету й держави-нації. Міжнародні інститути залишаються

головним хранителем державоцентричної моделі й наслідків минулого, од-

нак допоки вони такими є, саме з ними доведеться мати справу кожному, що

стикається з проблемою міжнародних відносин.

§ 2. Кодифікація права зовнішніх зносин та законодавство

України

Зовнішня політика, дипломатія і міжнародне право

Предмет юриспруденції — питання права та справедливості, предмет по-

літичної науки — доцільність і користь.

Гуго Гроцій

Поняття зовнішньої політики охоплює як завдання та цілі, які переслі-

дують держави у відносинах з іншими державами, міжнародними організа-

ціями, так і методи та засоби, які вони використовують для забезпечення

своїх особистих інтересів. Інтерес можна визначити як усвідомлену потребу.

Потреби ж визначаються конкретними для кожної держави внутрішніми та

зовнішніми умовами їх існування, такими, наприклад, як особливості геогра-

фічного положення, розмір території, забезпеченість сировиною, рівень ін-

дустріалізації, продуктивність сільського господарства, національний склад

населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних відносин тощо.

304

Міжнародне публічне право

Усі ці чинники об’єктивно детермінують потреби держави та визначають її

інтереси.

Слід, однак, розрізняти:

1) державний інтерес (raison d’etat) як достеменно вивірену модель

реальних потреб держави, тобто інтерес, який визначається в результаті

достовірного наукового аналізу сучасної міжнародної ситуації й екстрапо-

ляції на цій основі майбутнього курсу держави;

2) підміну державного інтересу вузьким інтересом, що випливає з тимча-

сових потреб політичної партії опозиції, якій для захоплення влади потрібна

військова поразка своєї власної країни в непопулярній війні або інші зовніш-

ньополітичні провали партії влади.

На реальну зовнішню політику держав суттєво впливають суб’єктивні й

ідеологічні чинники: релігія, революційні та консервативні доктрини тощо.

Як результат цих впливів складаються політичні доктрини, які певною мірою

віддзеркалюють стратегічні напрями зовнішньої політики окремих держав.

Згадаємо англійську політичну доктрину «блискучої ізоляції», європейську

доктрину рівноваги сил, політику легітимізму, сучасну доктрину загально-

людських цінностей. Широко відомі численні американські доктрини: «док-

трина Монро» (1823), «політика великої дубини» (1907), «політика відчине-

них дверей», «політика Ейзенхауера».

Зовнішню політику держав визначають їхні інтереси. Інтереси держав

неминуче співпадають і зіштовхуються. У світі немає двох держав, чиї ін-

тереси абсолютно ідентичні. Безумовно, політика чинить суттєвий вплив на

міжнародне право, міжнародне право — на зовнішню політику. Міжнародне

право — результат компромісу, погодження волі окремих держав, його норми

та принципи мають застосовуватися незалежно від доцільності, вигоди для

тієї чи іншої держави. Політику кожної держави формують її інтереси.

Зовнішня політика є загальною орієнтацією держави в міжнародних

справах. Найважливішим способом здійснення зовнішньої політики є ди-

пломатія. Остання являє собою сукупність практичних засобів, заходів, при-

йомів та методів, які використовуються з урахуванням конкретних умов та

характеру поставлених завдань, а також офіційну діяльність голів держав та

урядів, спеціальних органів зовнішніх зносин по здійсненню цілей та завдань

зовнішньої політики держав, а також по захисту інтересів цих держав. З дефі-

ніцією дипломатія пов’язують мистецтво ведення переговорів для запобіган-

ня чи врегулювання конфліктів, пошуків компромісів та взаємоприйнятних

рішень, розширення та поглиблення міжнародного співробітництва.

Якщо виникнення й існування дипломатичних зносин пов’язане з необ-

хідністю підтримки мирних відносин між державами, то до дипломатії звер-

таються у пошуках миру держави, що воюють. Дипломатія відома із давніх-

давен. Дипломатичні прийоми і заходи Стародавнього світу були наповнені

символічним змістом. У 512 році до н. е. перський цар Дарій вирішив підко-

рити скіфів. Задля цього він зібрав численну армію у 700 тисяч людей. Скі-

фи не могли подолати таку велетенську армію, тому було прийнято рішення

постійно відступати, вимотуючи сили противника, обмежившись малими

та швидкими атаками. Одного разу військо скіфів начебто вишукувалося у

бойовий порядок. Дарій вже мав намір напасти, але скіфи усі погналися по-

305

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

лювати на зайченя, яке поряд пробігла. Цим демонструвалася велика зневага

до перського царя.

Коли царю царів урвався терпець він надіслав найшвидшого вершника

із своєї світи до царя скіфів Іданфірса із таким посланням: «Дивак, чому ти

увесь час утікаєш, хоча можеш звернутися до одного з двох засобів: якщо ти

вважаєш себе не у силах протистояти моїй могутності, то зупинися та борися

зі мною; якщо визнаєш себе слабшим, то також зупини свою втечу та прийди

до мене для переговорів до свого володаря із землею та водою». Обурений

Іданфірс прислав Дарію відповідь: « Я і раніше ніколи не втікав із остраху не

від кого з людей, і тепер не втікаю від тебе: тепер я не зробив нічого нового у

порівнянні з тим, що роблю у мирний час; а тому я і не поспішаю боротися з

тобою, я і це тобі поясню: у нас нема ні міст, ні засіяної землі, через які ми б

поспішили б воювати з вами із боязні, щоб вони не були завойовані або спус-

тошені. Якщо вам конче потрібно прискорити бій, то знайдіть наші могили

пращурів та зруйнуйте їх, — тоді дізнаєтеся, чи будемо ми боротися через них

чи ні: раніше ми не будемо боротися, якщо нам не захочеться. Це відносно

битви. Володарями своїми я визнаю тільки Зевса, мого пращура, та Гестію,

царицю скіфів. А тобі ж замість дарів землі та води я надішлю такі дари, які

тобі належить отримати. А за те, що ти назвам себе своїм володарем, ти мені

ще відповіси за це». Разом з тим Іданфірс послав корзину, в якій виявила-

ся птиця, миша, жаба та п’ять стріл. Дарій подумав, що скіфи здають небо,

землю та повітря, а також складають зброю. Але його Дарій розтлумачив це

таким чином, що якщо перси не улетять як пташка, у небеса, чи подібно ми-

шам не сховаються під землею, або ж як жаба не втечуть до води, то вони не

повернуться назад і загинуть під ударами цих стріл.

І зовнішня політика, і дипломатична практика мають відповідати між-

народному праву, яке встановлює певні правила. Міжнародне право відчу-

ває на собі вплив державної політики. Дипломатія є одним з інструментів

створення норм міжнародного права. Але ні зовнішня політика держави, ні

дипломатія не повинні суперечити загальновизнаним принципам міжнарод-

ного права.

Міжнародне право безпосередньо впливає на зовнішню політику дер-

жави, зобов’язуючи останню узгоджувати її дії із зобов’язаннями за міжна-

родним правом. Жодна держава не може зневажати міжнародним правом, не

ризикуючи послабити свої політичні позиції.

Враховуючи вплив політики на право і бажаючи якось врівноважити

цей вплив, необхідно визнати принцип примату права у політиці. Юридична

політика має співвідноситися з законами, а не закони з політикою (politiae

legibus, non leges politis adaptandae).

Отже, вплив міжнародного права на політику має два основних аспек-

ти: з однієї сторони, воно обмежує політику загальноприйнятими межами; з

іншої — відкриває перед політикою нові додаткові можливості, надаючи в її

розпорядження арсенал юридичних засобів.

306

Міжнародне публічне право

Історія розвитку зовнішніх зносин

Сьогодні ми вивчаємо позавчора, з тим щоб вчора не змогло

паралізувати сьогодні, а сьогодні не могло паралізувати завтра.

Фредерік Вільям Мейтланд

Початок становлення цієї галузі пов’язаний з розвитком людської ци-

вілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародному

публічному праві. Уже в період родоплемінного устрою сусідні племена вели

переговори з питань війни і миру через своїх представників. Пізніше такі

представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених одно-

племінників, визначення меж територій тощо. У такий спосіб укладався пев-

ний звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту

недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права.

Зі створенням держав стали складатися звичаї, що знаходили вираження

й у договорах, що регулювали офіційні відносини між державами. Ці звичаї

визначали режим і діяльність посла як тимчасового представника суверена.

Із книги законів Ману (між ІІ ст. до н.е.—ІІ ст. н.е.) до наших часів ді-

йшла теза, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні запобігати війні і

зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність —

війна залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які від-

буваються мир або війна. «Той, хто піднімає руку на посла, йде до загибелі і

знищення», — говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол

знаходиться під заступництвом божества.

Значні міжнародні зв’язки Стародавньої Греції призвели до виникнення

класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плес-

бейс), що уповноважувалися відати зовнішніми зносинами і забезпечувалися

відповідними грамотами (дипломами) — здвоєними дощечками з відповід-

ними написами, які давали право виконання офіційних представницьких

функцій за кордоном. З Стародавньою Грецією пов’язане і становлення ін-

ституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії.

Проксенами були громадяни старогрецьких міст-полісів, що представляли і

захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом проксенії почався процес

формування початкових звичайних норм консульського права.

Суттєвий внесок у становлення дипломатичного і консульського права

внесла цивілізація Стародавнього Риму. Тут було вироблене поняття святос-

ті посольства і договорів (jus et legationis), були створені спеціальні органи

зовнішніх зносин, особлива жрецька комісія — феціа-ли. У республікансько-

му Римі посольства в закордонні країни призначалися спеціальною постано-

вою Сенату. У їхній склад входили, як правило, декілька послів, один із яких

був главою (princeps legationis). Вже тоді в дипломатичній практиці Рима

різнилися: посли (legatio caduceatores), оратори (oratores) і вісники (nuntii).

Посли у своїй діяльності були підзвітні Сенату, вони мали особливі знаки

відмінності (особливого виду золотий перстень, що грав роль вірчих грамот і

давав право на привілеї і пільги).

В імператорську епоху в Римі був створений особливий апарат, що за-

ймався зовнішніми зносинами і був підлеглий імператору. Посли признача-

лися вже імператором. Також у Римі виник консульський інститут патрона-

307

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

ту, представники якого — патрони — захищали інтереси іноземців, що були

клієнтами патрона.

У рабовласницький період став формуватися інститут привілеїв та іму-

нітетів послів, головним елементом якого виступала особиста недоторкан-

ність.

У феодальну епоху дипломатичні відносини існували здебільшого між

державами визначеного регіону — у Європі, на Ближньому і Далекому Сході,

в Африці тощо. Хоча окремі зв’язки встановлювалися і між дуже віддалени-

ми одна від одної державами. Активну роль у становленні дипломатичних і

консульських відносин у той період відігравала католицька церква. У зв’язку

з розвитком торгових відносин в епоху Відродження особливе значення

одержують консульські відносини. У XVI–XVIII сторіччях у період пере-

ходу до капіталістичного засобу виробництва виникає інститут постійного

посольства й укладаються норми посольського права, затверджується прин-

цип повного вилучення дипломатичного представника з карної, цивільної й

адміністративної юрисдикції держави перебування.

Кодифікація галузі: конвенції 1961, 1963, 1969, 1973 та 1975 років

Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне і консульське право склада-

лося переважно із звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року після Наполео-

нівських війн на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній до-

говір із дипломатичного права — Віденський протокол (регламент) про класи

дипломатичних агентів.

У Віденському регламенті визначались три класи дипломатичних пред-

ставників:

1) клас послів, папських легатів та нунціїв;

2) клас посланників, міністрів та інших уповноважених при государях;

3) клас повірених у справах.

Дещо пізніше, 21 листопада 1818 року, на Аахенському конгресі, від-

повідним протоколом, Віденський протокол були внесені зміни, що, проте,

у дипломатичній практиці не прижились, у той час як основні положення

Віденського протоколу 1815 року згодом стали загальновизнаними норма-

ми дипломатичного права. Аахенський прото кол доповнив список дипло-

матичних представників класом міністрів-резидентів, які зайняли місце

між посланниками та повіреними у справах. Дипломатичні пред ставники

перших трьох класів (посол (нунцій), посланник, міністр-резидент) акреди-

тувались при главах країн перебування. Повірений у справах представляв

свого міністра закордонних справ при міністерстві закордонних справ кра-

їни перебування.

Значення Віденського регламенту полягало у тому, що це був перший

письмовий багатосторонній акт у сфері дипломатичного протоколу. Усі

попередні рішення в цій сфері мали звичаєвий характер. Віденський ре-

гламент був також визнаний державами, які не брали уча сті у Віденському

конгресі.

Незважаючи на недосконалість указаних документів з позицій сього-

дення, вони регулювали міжнародну протокольну практику більш ніж 150

років. У першій половині ХХ ст. на регіональному рівні стали з’являтися

308

Міжнародне публічне право

конвенції з дипломатичного та консульського права. Так, у 1911 в Каракасі

було прийнято Конвенція про консульські функції, а у 1928 у Гавані — аж

дві конвенції: одна про дипломатичних чиновників, а друга — про консуль-

ських.

Основоположними міжнародно-правовими актами, які врегульовують

окремі норми дипломатичного протоколу, є конвенції, укладені під егідою

ООН. У цьому сенсі варто згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про

привілеї та імунітети ООН 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети

спеціалізованих установ ООН 1947 року.

Сучасний етап кодифікації дипломатичного і консульського права нале-

жить до 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права в числі перших

питань, що підлягали кодифікації, назвала питання про дипломатичні і кон-

сульські відносини між державами.

У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про диплома-

тичні зносини й імунітети», що лягли в основу підписаної 18 квітня 1961

році у Відні на Конференції ООН з дипломатичних зносин та імунітетів у

Відні Конвенції про дипломатичні зносини. Учасниками конвенції в наш

час є понад 170 держав, серед них і Україна. Всі країни світу, у тому чис-

лі й ті, які формально утримуються від приєднання до конвенції, дотри-

муються зафіксованих у ній норм, а протокольні служби враховують їх у

своїй роботі. У деяких державах Віденська конвенція була інкорпорована

в національні законо давства й стала розглядатися як складова національ-

ного права. Інші — прийняли власні законодавчі акти з урахуванням норм

Конвенції.

Конвенція 1961 р. визначає:

1) порядок встановлення дипломатичних відносин між державами й за-

снування постійних дипломатичних представництв (ст. 2);

2) функції дипломатичного представництва (ст. 3);

3) порядок акредитації дипломатичних представників (ст. 4);

4) права й обов’язки дипломатичних представників (ст.ст. 5–13);

5) обов’язки держави перебування надавати всі можливості для вико-

нання функцій дипломатичних представництв (ст. 25);

6) класифікацію глав дипломатичних представництв (ст.ст. 14, 15);

7) старшинство в дипломатичному корпусі (ст.ст. 16, 17, 18);

8) порядок припинення функціонування дипломатичних представ ництв

(ст.43), а також інші практичні питання, пов’язані з виконан ням функ-

цій дипломатичних представництв.

За зразком Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року Комісією

була зроблена кодифікація звичайних норм консульського права, результа-

том якої стало прийняття 24 квітня 1963 року у Відні Конвенції про консуль-

ські зносини. Вона є основним джерелом сучасного консульського права.

Конвенція визначає порядок установлення й припинення консульських від-

носин між державами і відкриття консуль ської установи; класифікацію глав

консульських установ; порядок при значення і допущення глав консульських

установ; старшинство між гла вами консульських установ і порядок старшин-

ства між консульськими посадовими особами консульської установи; пере-

309

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

ваги, привілеї та імуні тети консульських установ, штатних консульських по-

садових осіб та ін ших працівників консульських установ.

Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН

і відкрита для підписання 16 грудня 1969 pоку, є одним із основних джерел

сучасного права зовнішніх зносин. Конвенція визначає порядок направ-

лення, початку і завершення функцій спеціальної місії, призначення членів

місії; правила, які стосуються старшинства спеціальних місій; правила ви-

користання державних символів країни, яка надіслала місію; статус глави

держави і осіб високого рангу, які очолюють спеціальну місію; привілеї та

імунітети спеціальної місії та її членів, аналогічні дипломатичним.

Слід зазначити, що дипломатичне право не є статичною галуззю міжна-

родного публічного права, воно динамічно розвивається. В її сферу все більше

входить регулювання не тільки звичаєвих, ординарних умов функціонування

дипломатичних представництв, але і питання екстраординарно го характеру.

До таких належить, наприклад, проблема охорони життя і здоров’я дипло-

матичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН 14 грудня

1973 року була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів

проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі диплома-

тичних агентів.

Головним міжнародно-правовим документом, який регламентує дія-

льність постійних представників та постійних представництв держав при

міжнародних організаціях, делегацій та спостерігачів в органах та на кон-

ференціях, які скликаються міжнародною організацією чи під її егі дою, є

Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із між-

народними організаціями універсального характеру від 14 берез ня 1975

року. До міжнародно-правових документів, які врегульовують окремі про-

токольні питання в діяльності міжнародних організацій, можна відне сти,

наприклад, Генеральну угоду про привілеї та імунітети Ради Європи 1949

року та Протокол про привілеї та імунітети Європейських співтовариств

1965 року.

Отже, основними багатосторонніми актами, що стали результатом вели-

кої і кропіткої роботи з кодифікації та прогресивного розвитку норм міжна-

родного права в цій галузі, є:

1) Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року (набрала

чинності у 1964 році);

2) Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року (набрала чин-

ності у 1967 році);

3) Конвенція про спеціальні місії 1969 року (набрала чинності у 1985

році);

4) Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що корис-

туються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів

1973 року (набрала чинності у 1977 році).

Такою ж має стати і Віденська конвенція про представництво держав у

їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру

1975 року, яка ще не набрала чинності. Україна є учасником усіх перерахова-

них вище конвенцій.

310

Міжнародне публічне право

Законодавство України про зовнішні зносини

Існує ряд так званих національних джерел дипломатичного і консуль-

ського права, що прийняті державами в межах внутрішньодержавного права.

В Україні до загальних джерел права зовнішніх зносин відносяться Консти-

туція України, а також Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від

16 травня 2008 року, а також низка підзаконних актів, таких як Постанови

Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики Укра-

їни» від 2 липня 1993 та «Щодо відносин України і Організації Північноат-

лантичного Договору (НАТО)» від 23 квітня 1999.

До спеціального законодавства відноситься Закон України N 2728-III

«Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 року, Закон України N

253-IV «Про дипломатичні ранги» від 28 листопаду 2002 року, Консуль-

ський Статут України, затверджений Указом Президента України N 127/94

від 2 квітня 1994 року, Указ Президента України N 301/2002 «Про Пере-

лік посад, приписаних до дипломатичних рангів України» від 26 березня

2002 року, Положення про торгово-економічну місію в складі закордонної

дипломатичної установи України за кордоном, затверджене Указом Прези-

дента України N 200/94 від 30 квітня 1994 року, Розпорядження Кабінету

Міністрів України № 355-р «Про надбавки до посадових окладів за ранги

державних службовців та дипломатичні ранги України» від 16 травня 1996

року тощо.

Закон України «Про дипломатичну службу» регулює питання щодо:

1) кадрового складу дипломатичної служби;

2) призначення на дипломатичні посади;

3) проходження дипломатичної служби;

4) службової кар’єри дипломатів;

5) правового статусу працівників дипломатичної служби;

6) матеріального та соціально-побутового забезпечення працівників ди-

пломатичної служби;

7) припинення дипломатичної служби;

8) відповідальності за порушення законодавства України про диплома-

тичну службу тощо.

У ст. 6 цього Закону розкривається система органів дипломатичної

служби.

Отже, систему органів дипломатичної служби складають: Міністерство

закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ

України на території України, закордонні дипломатичні установи України.

Міністерство закордонних справ України є центральним органом ви-

конавчої влади, який забезпечує проведення зовнішньої політики держави і

координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин України.

Міністерство закордонних справ України здійснює свої повноваження

безпосередньо та через інші органи дипломатичної служби.

Дипломатичні представництва та консульські установи України за кор-

доном є постійно діючими установами України, основними завданнями яких

є представництво України в державі перебування та підтримання офіційних

міждержавних відносин, захист інтересів України, прав та інтересів її грома-

дян і юридичних осіб за кордоном.