
115
РОЗДІЛ II. Генезис культури
духу та об’єктивно існуючої істини. Про себе ж Сократ говорив: “Я знаю, що
нічого не знаю”. Істина, за методом Сократа, народжувалася в спорі. Вчений
заклав основи професіоналізму, зауважуючи, що людина, яка не є професійним
політиком, не має права на судження про неї. Філософ виступав проти рівності
людей, поділяючи їх на тих, що пізнали істину, і тих, що не пізнали її.
Сократ не написав жодного твору, але мав своїх послідовників і учнів,
найвидатнішим з яких був Платон (427–347 рр. до н.е.) – засновник
об’єктивного ідеалізму. Ідеалістичність філософії Платона полягала у
відокремленні духовного світу від матеріального, запереченні реального життя.
Християнство спиралось на платонізм як на одну із своїх найважливіших
філософських основ. Платон уславився ще й як політик. Його трактат про
державу засвідчив пошук “ідеальної” моделі полісу в умовах занепаду
традиційного колективізму та кризи полісної системи. Платон критикував
товарногрошові відносини, забороняв Гомера, який написав багато “брехні”
про життя богів, обстоював замкнене кастове суспільство, у якому кожна
верства (філософи, воїни, землероби і ремісники) виконувала відведені їй
функції, пропагував державне виховання дітей.
Найбільшим мислителем стародавнього світу був учень Платона
Арістотель (384–322 рр. до н.е.). Натурфілософські погляди Арістотеля
близькі до матеріалістичних. Він визнавав реально існуючий світ і створив
вчення про форму і зміст. Вчений плідно працював у всіх галузях тогочасного
знання: природознавстві, математиці, медицині, історії, державному праві. Він
заклав основи соціології, теорії літератури і мистецтва, став осново
положником формальної логіки. Мислитель був також найвидатнішим естетом
Стародавньої Греції. Його славнозвісна “Поетика” стала основою для всіх
наступних учень про природу мистецтва.
У V ст. до н.е. в Греції набувають розвитку спеціальні наукові дисципліни:
математика, астрономія, медицина, історія. У царині медицини видатна роль
належала Гіппократу, на теренах історії уславились Геродот і Фукідід.
Останній став основоположником історії як науки, заснованої на доку
ментальних фактах та глибокому аналізі причиннонаслідкових зв’язків.
Розвиток грецької архітектури найбільше виявився в містобудуванні.
З V ст. до н.е. розпочинається планування міст з прямокутним кварталами,
розділеними вулицями, що перетинались під прямим кутом. У місті
виділяються райони з чітким функціональним призначенням: центр,
житлова частина, порт, торговельна та промислова зони.
Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу
споруд Афінського акрополя (від грец. akro – верхній і polis – місто; підвищена
і укріплена частина давньогрецького міста, верхнє місто, фортеця на випадок
війни). Зруйнований персами в 480 р. до н.е., він відновлюється протягом
V ст. до н.е., стаючи символом могутності і найвищого розквіту Афін. У
створенні акрополя велика роль належала афінському стратегу Периклу та
скульптору Фідію (початок V ст. – 432–431 р. до н.е.).