викотимо старе колесо, настромимо його на той кілок. До колеса
прив’яжемо ланцюгом довгу жердку, а на другому кінці її причепи-
мо санки. Навколо колеса посиплемо піском, щоб сковзко не було, а
потім закладаємо дрючки в спиці і вертимо колесо. Два-три хлопці
вертять колесо, а решта — дівчата і хлопці — посідають на санки і
їздять. Якщо лід чистий і рівний, а жердка довга, то санки летять,
як на крилах — аж дух забиває!
— Як нападає багато снігу, то вибираємо, де найкрутіша гора. В
нашому селі була «Козацька гора». Як є багато снігу, ми його розрів-
няємо, вигладимо дерев’яними лопатами, а тоді ще й водою зверху
поллємо, щоб аж льодом узявся. Ще й дошками пригладимо: гладень-
кий мусить бути, як скло. Це все робиться в суботу; а в неділю, коли
мороз добре його стягне за ніч, сковзаємось на санках-самотужках.
Сідаємо верхи, як на коня, а керуємо ногами.
— А як хто санок не має, то не дуже цим журиться, бо можна і
на крижині їздити. Оце, було, вирубаєш на річці крижину, обру-
баєш її — щоб довга була, як ночви. Збоку дірку видовбаєш, щоб
можна було мотузок прив’язати. Коли така крижина готова, то на-
мостиш соломи, вдвох посідаємо — летить крижина з гори ще кра-
ще, як санки!
— Була у нас ковганка. Ми з товаришем, було, підемо на лід, ви-
рубаємо круглу крижину, прорубаємо дірку, просунемо лозину — це
ковганка. Помостимо соломи, щоб сидіти ліпше, і катаємось: один
іде, а другий везе. Покатаємося на озері і йдемо спускатися з гори.
Спускаємось, аж поки ковганку не розіб’ємо — тоді на шматках їз-
димо. Оце сядеш на шматок крижини і їдеш, посеред дороги кри-
жина розіб’ється або вислизне — їдеш на кожусі, гицаючи по льоду
тим місцем, звідки ноги ростуть.
Як сніг випаде, то «воювалися» сніжками. Оце йдемо з школи, ви-
йдемо на «Карлашову леваду», і я, було, кричу до хлопців: «Давайте
воюватися сніжками!» — «Давай, — кажуть хлопці, — тільки вперед
сніжки зробимо!» Поділимось на два гурти, наробимо сніжок і як по-
чнемо ними битися — аж курява йде! А тоді збіжимось і борюкає-
мось на снігу. А мороз — аж тріщить! Проте ми не чуємо його: у нас
чуби мокрі.
Як на озері ляже первольодок — прозорий, як скло, ми ходили
на озеро рибу глушити. Візьмемо довбешки і йдемо... Як вийдемо
на лід, то розходимось — не ходимо табуном, бо первольодок то-
ненький, гнучкий, так і дивись — провалишся. Ходиш і дивишся,
де риба заворушиться в зіллі; тоді довбешкою — бух!.. а вона й пе-
ревернеться черевом догори. Сокиру з-за пояса візьмеш, лід прору-
баєш і рибу — за хвіст та в торбу. Глушили тільки велику рибу, бо
заради малої не варто й льоду рубати».
-45-