Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу 2008 №03 (3)

Подождите немного. Документ загружается.

Економіка та управління підприємствами

111

УДК 330.01.145

Т.І. Олійник

ВІДТВОРЮВАЛЬНІ ПРОЦЕСИ ОСНОВНИХ ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ

ПІДПРИЄМСТВА

Першочерговим завданням у відтворенні виробничих фондів підприємства є формування цілей економіко)

технологічного оновлення засобів виробництва щодо досягнення конкретних показників виробничої діяльності.

Виходячи з того, що термін «фонди» є визна

чальним для характеристики фінансів як еконо

мічної категорії, то правомірно використовувати

поняття «фонд основних засобів» для характерис

тики фінансових ресурсів, які вкладаються у ство

рення засобів праці, тобто основних засобів із

опосередкуванням їх кругообігу. Синонімом по

няття «фонд основних засобів» є «основний капі

тал». За його складом, суспільним призначенням

та економічною суттю основні засоби не можна

відносити до фінансових категорій, і тому їх не слід

ототожнювати з поняттям «основний капітал» та

небажано застосовувати до них термін «основні

фонди». При цьому грошовий вираз вартості ос

новних засобів збігається із сумою авансованого у

них основного капіталу лише на момент введення

основних засобів в експлуатацію. У подальшому

такого збігу не спостерігається.

Категорія «основні виробничі фонди» виник

ла в умовах соціалістичного способу виробницт

ва і відображала існуючі відносини власності на

засоби виробництва. Її економічна суть була об

ґрунтована з урахуванням особливостей їх круго

обігу і відшкодування. Категорія основних вироб

ничих фондів трактувалась як частина авансова

ної вартості, представлена засобами праці, що

беруть участь у виробничому процесі, зберігають

речову форму, переносять свою вартість на про

дукт протягом певних циклів по мірі їх зносу, і

одноразово відшкодовуються у новій натуральній

формі. Тобто основні засоби характеризувалися

натуральноречовою категорією, а основні фон

ди — вартісною

Категорія основних фондів виступає соціаль

ноекономічною, тому вона може існувати лише

за певних соціальноекономічних умов. При зміні

таких умов, зокрема переходу до ринкової еконо

міки, на зміну основним фондам введено в еко

номічний оборот категорію основного капіталу,

яка трактується як «частина капіталу у вигляді

знарядь праці, що зберігає свою споживчу вар

тість упродовж кількох циклів виробництва, пе

реносячи її на продукт частинами в міру зносу».

У процесі дослідження проблеми відтворен

ня основних засобів встановлено, що у процесі

свого кругообігу виробничі ресурси проходять три

стадії: виробничу, грошову, товарну. Відповідно до

Обсяг виробничих процесів та кінцеві резуль

тати діяльності суб’єктів підприємництва зале

жать від того, яка частина власних і залучених

його фінансових ресурсів вкладена в основний

капітал. Хоча основною виробничою силою вис

тупають робітники, але головним чинником про

дуктивності їх праці є озброєність найпередові

шими і найефективнішими засобами праці, що

створює відповідну структуру виробничого потен

ціалу будьякого підприємства.

Структура виробничого потенціалу відобра

жає технічну озброєність підприємств і у значній

мірі відповідає на питання, наскільки ефективно

розпоряджається підприємство фінансовими ре

сурсами, які є в його розпорядженні, щодо фор

мування і розвитку виробничого фонду. Одним із

критеріїв визначення такої ефективності слід

вважати питому вагу активної частини основних

виробничих засобів до загальної її вартості. До

активної частини належать ті об’єкти основних

засобів, які безпосередньо беруть участь у ство

ренні готового продукту, тобто впливають на

предмети праці. В першу чергу, це робочі маши

ни, устаткування, питома вага яких у складі ви

робничих основних засобів за різними галузями

сфер виробництва досягає 45 і більше відсотків.

Проте при розподілі виробничих засобів на ак

тивну і пасивну їх частини необхідно пам’ятати

про певну умовність такого поділу.

Так, об’єкти основних засобів, такі як спо

руди, не відносяться до активної частини у ма

шинобудуванні або легкій промисловості, проте

вони виступають об’єктами активної частини

основних засобів у металургії, хімічній промис

ловості та добувних галузях. А також при сучас

ному програмному автоматизованому процесі

виробництва такі пристрої перетворюються на їх

складові частини, що визнає їх активними у

складі основних засобів.

В економічній літературі поки що нема до

сить чітко визначеного поняття щодо терміно

логії, яка має відношення до матеріальноречо

вого і вартісного змісту основних засобів. Тому у

наукових статтях, законодавчих документах з бух

галтерського обліку і звітності постійно допус

кається плутанина таких термінів, як «основні

фонди», «основні засоби», «основний капітал».

Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 3(3)2008

112

цього економічний механізм відтворення основ

них засобів підприємств включає їх створення,

виробниче використання, амортизацію і віднов

лення засобів праці у натуральному їх виразі.

В економічній літературі розглядаються дві

форми відтворення — просте й розширене. При

простому відтворенні відбувається заміна зноше

них основних засобів на нові, в яких минув нор

мативний термін використання. При розширено

му відтворенні основних засобів, крім заміни зно

шених, передбачається збільшення основних за

собів, тобто їх нагромадження. Якщо при просто

му відтворенні весь обсяг нововведених основних

засобів направляється на заміну зношених, то при

розширеному — як на заміну зношених, так і на

нагромадження

У процесі виробничої діяльності загальна

вартість основних засобів, з однієї сторони, по

ступово зменшується на суму зносу (амортизація),

вибуття об’єктів повністю фізично зношених або

непридатних до експлуатації, з іншої —

збільшується на вартість здійснених капітало

вкладень (витрати на ремонт). Відновлення вар

тості основних засобів відбувається за рахунок

коштів, які їх і формують. Основним джерелом

створення фонду основних засобів на суб’єктах

підприємництва виступає статутний капітал, який

складає близько 75 % їх питомої ваги.

Основними факторами, які впливають на

структуру основних виробничих фондів

підприємств виступає рівень автоматизації і ме

ханізації, рівень спеціалізації і кооперування,

кліматичні та географічні умови розміщення

підприємств

. Кожний фактор порізному впли

ває на структуру виробничих фондів. Поліпшити

структуру основних виробничих фондів можна за

рахунок оновлення та модернізації устаткування,

ефективнішого використання виробничих при

міщень, ліквідації зайвого й малоефективного

устаткування.

Даний процес, процес відтворення основних

виробничих фондів, повинен ґрунтуватись на

кількісному і якісному збільшенні діючих засобів

виробництва, які забезпечать вищий рівень про

дуктивності їх використання.

Процес відтворення основних виробничих

фондів має низку характерних ознак, зокрема:

— основні виробничі фонди поступово пере

носять свою вартість на вироблену продукцію;

— у процесі відтворення основних виробни

чих фондів одночасно відбувається рух їх спожив

чої вартості із зростанням вартості капіталу;

— здійснюється нагромадження у грошовій

формі — частково перенесеної вартості основних

виробничих фондів на готову продукцію у вигляді

амортизації;

— основні виробничі фонди поновлюються

в натуральній формі протягом тривалого часу, що

створює можливість маневрувати коштами амор

тизаційного фонду.

Процес господарської діяльності здійснює

певний кругообіг, при якому основні виробничі

фонди проходять три стадії.

На першій стадії відбувається продуктивне

використання основних виробничих фондів з на

рахуванням амортизації, внаслідок чого втрачаєть

ся їх споживча вартість як засобів праці з її пере

втіленням у ціновий елемент готової продукції.

Друга стадія — це стадія перетворення час

тини основних виробничих фондів, які перебу

вали в продуктивній формі на грошові кошти

через нарахування зносу з формуванням аморти

заційного фонду.

Третя стадія відбувається безпосередньо в

процесі експлуатації виробничих фондів, де по

новлюється споживча вартість частини зношених

засобів праці на основі використання амортиза

ційного фонду або певних капіталовкладень.

Процес розширеного відтворення поділяє

кожну із стадій на відповідні цикли, які зумов

люють кількісне і якісне зростання основних

виробничих фондів. Джерелом фінансування та

ких змін є використання частини створеного

додаткового продукту.

Необхідність оновлення основних виробни

чих фондів за ринкових відносин визначається,

як правило, конкуренцією товаровиробників.

Саме конкуренція спонукає підприємства здій

снювати прискорену ліквідацію основних вироб

ничих фондів з метою нагромадження фінансо

вих ресурсів для наступного вкладання коштів у

придбання більш прогресивних засобів, впрова

дження нових технологій та поліпшення основ

них виробничих фондів.

Відтворювальний процес основних виробни

чих фондів має важливе значення щодо вивчен

ня їх стану та використання. Стан і використан

ня яких є важливим фактором підвищення ефек

тивної діяльності підприємства.

У процесі виробництва основні фонди зно

шуються фізично і старіють морально. Ступінь

фізичного зносу визначається процесом нараху

вання амортизації. Даний процес можна розгля

дати у розрізі таких аспектів:

1. Як метод визначення поточної оцінки не

зношеної частини основних фондів.

2. Як спосіб віднесення на готову продукцію

періодичних витрат.

3. Як спосіб нагромадження фінансових ре

сурсів для заміни виведених з виробничого про

цесу основних фондів або вкладання коштів у

нові виробництва.

Внаслідок цього показники стану й ефектив

ності використання основних фондів можна

об’єднати в три групи, які характеризують: забез

печення підприємства основними фондами; стан

основних фондів; ефективність використання

Економіка та управління підприємствами

113

основних фондів. До даних показників відносять:

фондомісткість, фондоозброєність, коефіцієнт

реальної вартості основних виробничих фондів у

майні підприємства. Розрахунок даних показ

ників надає можливість визначити: вартість ос

новних фондів на одну грошову одиницю вироб

леної продукції, що характеризує фондомісткість;

вартість основних фондів по відношенню до тру

дового потенціалу підприємства, що характери

зує фондоозброєність; вартісний стан виробни

чих фондів по відношенню до вартості всього

майна підприємства, який визначається коефі

цієнтом їх реальної вартості.

Ефективність використання основних вироб

ничих фондів означає прискорення оборотності

з подальшим відновленням, що значною мірою

сприяє вирішенню проблеми із скороченням

розривів за періодами їх фізичного та морально

го зношування

У зв’язку з цим процес відтворення основних

засобів та його вплив на результати виробничо

господарської діяльності підприємств сприяють

прийняттю заходів з підвищення їх ефективного

використання.

Суть відтворення полягає в тому, що значна

частина виробничого капіталу цілком спожи

вається в процесі виробництва, витрачаючи свою

спожиту вартість і вартість в цілому, тому для

подальшого поновлення виробництва вартість

повинна відтворюватись. Вартість переноситься

на продукт, який виступає як товар, а потім шля

хом обігу перетворюється у гроші. Вилучені у

процесі реалізації гроші, у розмірі тільки спожив

чої вартості виробничого капіталу, знову шляхом

купівліпродажу перетворюється у вартість това

ру. Таким чином, відбувається відтворення еле

ментів виробничого капіталу, його споживчої

вартості і самої вартості, яка витрачається.

Оскільки вартість засобів виробництва не

споживається, зберігається, то виручені від реалі

зації кошти у розмірі вартості зносу не можуть

перетворюватися зараз же у будьякі елементи ви

робничого капіталу.

Таким чином, вони повинні накопичуватись

у вигляді резервного фонду по мірі того, як засо

би праці перестають бути носієм вартості у про

цесі виробництва. У зв’язку з цим вартість цього

засобу має подвійне існування — одна частина

пов’язана із споживчою вартістю, а друга висту

пає у вигляді резервного фонду.

Споживча вартість засобів виробництва ко

жен раз зменшується, а частка вартості перетво

рюється у гроші і постійно збільшується до тих

пір, доки вся споживча вартість не перетворить

ся у кошти.

У той час, за який основні засоби у нату

ральній формі відпрацьовують свій ресурс, цілком

перетворюючись у грошові кошти, це і буде ста

новити період відтворення, який повністю

співпадає з часом зносу.

Оскільки виробничі основні засоби мають

свою вартість, то важливою умовою їх відновлен

ня є те, що вони в процесі свого використання

повинні переносити свою вартість на вартість

готового продукту, для виробництва якого вони

існують. При цьому до закінчення терміну їх

використання повинен формуватись резервний

фонд, який і буде становити розмір використан

ня основних засобів виробництва.

Таким чином, підприємство повинно запро

вадити політику відтворення основних засобів

виробництва, яка в подальшому призведе до зни

ження витрат та покращення економічного ефек

ту. Внаслідок цього пропонуються такі шляхи

відтворення:

1. Інтенсивний шлях. Він призводить до от

римання на одному і тому ж засобі праці більшо

го обсягу виконаних робіт за одиницю часу, за

рахунок більш повного використання його потуж

ностей.

Інтенсивний шлях у використанні основних

виробничих фондів більш ефективний, тому що

для максимального використання потужності

будьякого засобу праці необхідна його модерні

зація, удосконалення та розробка нових, більш

продуктивних засобів. Досвід роботи показує, що

збільшення добової продуктивності засобів праці

досягається в результаті покращення технологіч

ного режиму, якості сировини і ритмічності її

постачань з удосконаленням схем автоматизації

виробництва. Проте технологічний аналіз робо

ти основних засобів свідчить про недостатню

стабільність даного процесу. Така ситуація може

виникнути при порушенні ритмічності у поста

чанні сировини, відхиленні її якості від норм,

порушенні пропорційності в потужностях техно

логічного процесу, пов’язаного послідовнотехно

логічною схемою. При цьому провідним значен

ням має бути правильне визначення технічних

можливостей засобів праці. При запровадженні

інтенсивного використання основних виробни

чих фондів, як правило, запроваджується приско

рений метод амортизації з подальшою повною

окупністю даного засобу виробництва, що сприяє

швидкому його перетворенню в більш доскона

лий і новий об’єкт основного засобу.

2. Екстенсивний шлях — підтримання «жит

тєдіяльності» засобів виробництва шляхом резер

вування їх виробничого часу.

Резерви збільшення часу роботи основних

засобів у всіх галузях господарювання достатньо

великі. Більша частина резервів пов’язана з тех

нологічними ремонтами, але трапляються випад

ки простоїв і через організаційні причини. Аналіз

таких причин свідчить про наслідки порушень

технологічного режиму, правил експлуатації або

людського фактора.

Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 3(3)2008

114

Найбільш часто виробничі фонди зупиняють

на ремонт внаслідок численних технічних непола

док, які пов’язані із недоброякісними ремонтами,

недотриманням технологічного режиму або відсут

ністю деяких засобів автоматизації. Отже, поліпшу

ючи ступінь підготовки основних засобів виробниц

тва на основі якості ремонтів, можна досягти про

довження міжремонтних періодів. Збільшення три

валості роботи основних засобів може бути також

за рахунок скорочення простоїв їх у плановопопе

реджувальних ремонтах. Тривалість простоїв під час

ремонту залежить і від міжремонтного періоду,

організації та механізації ремонтних робіт. Незва

жаючи на те, що більшість підприємств дотримуєть

ся нормативних термінів ремонтів, останні можуть

бути скорочені шляхом застосування мобільних

графіків ремонту, подальшої централізації та підви

щення рівня механізації робіт, а також поліпшення

кооперації праці (створення комплексних ремонт

них бригад замість спеціалізованих) з удосконален

ням системи оплати праці та ретельного дотриман

ня правил експлуатації і технологічного режиму

виробничих фондів.

3. Технічне переозброєння і реконструкція

виробничих фондів підприємства.

Технічне переозброєння діючого підприєм

ства спрямовано на підвищення технічного рівня

окремих ділянок виробництва. Воно означає

впровадження нової техніки і технології, механі

зацію й автоматизацію виробничих процесів,

модернізацію і заміну застарілого, фізично зно

шеного устаткування новим, більш продуктив

ним. Реконструкція — це часткове переоснащен

ня виробництва і заміна морально застарілого і

фізично зношеного устаткування. Основним ре

зультатом технічного переозброєння і реконст

рукції є підвищення технічного рівня виробниц

тва як в основному, так і в допоміжних виробниц

твах. Підвищення технічного рівня виробництва

сприяє підвищенню якості виконаних робіт у

загальній фондовіддачі і продуктивності праці,

зниженню витрат на виробництво.

Практика роботи підприємств показує, що в

процесі експлуатації технологічного устаткуван

ня виявляються вузькі місця: частина устаткуван

ня має меншу потужність, ніж всі інші, аналогічні

диспропорції виникають між основним і допо

міжним виробництвом.

Технічне переозброєння і реконструкція доз

воляють усунути виникаючі іноді диспропорції в

потужності окремих видів устаткування основно

го і допоміжного виробництва.

Будьякий комплекс заходів щодо поліпшен

ня використання виробничих фондів повинен

передбачати забезпечення зростання обсягів ви

робництва продукції насамперед за рахунок більш

повного й ефективного використання внутрішньо

господарських резервів, шляхом більш повного їх

використання, підвищення коефіцієнта змінності,

ліквідації простоїв, скорочення термінів освоєння

введених в дію потужностей з подальшою інтен

сифікацію виробничих процесів

За ринкових відносин важливе значення має

вибір оптимальної структури джерел фінансуван

ня капітальних вкладень. Фінансування капіталь

них вкладень здійснюється за рахунок власних і

залучених коштів.

Структура джерел фінансування капітальних

вкладень підприємства залежить від багатьох

факторів, зокрема: від оподаткування доходів

підприємства; темпів зростання реалізації товар

ної продукції і їх стабільності; структури активів

підприємства; стану ринку капіталу; відсоткової

політики комерційних банків; рівня управління

фінансовими ресурсами підприємства; від суті

стратегічних цільових фінансових рішень

підприємства.

Найбільш прийнятним для підприємства є

комплексний підхід до вибору джерел фінансу

вання капітальних вкладень, і як передумова у

визначенні такої оптимальної структури джерел

повинен бути детальний аналіз: поперше, це

можливий обсяг внутрішніх джерел фінансуван

ня капітальних вкладень; подруге, можливий

обсяг залучення додаткових коштів, пов’язаний

із збільшенням капітальних витрат.

Але не слід забувати, що порушення опти

мального співвідношення між власними і залуче

ними джерелами фінансування капітальних вкла

день може призвести до погіршення фінансового

стану підприємства. Звідси управлінський персо

нал підприємства повинен визначити граничний

розмір капітальних витрат, виходячи із розміру та

питомої ваги кожного джерела фінансування, які

можна залучити для здійснення капітальних вкла

день, тобто вибрати оптимальний варіант такого

фінансування.

Відповідно до процесу створення виробничих

фондів, основними джерелами фінансування

можуть виступати власні і залучені фінансові

ресурси, а також мобілізовані внутрішні фінан

сові ресурси.

Власні і залучені фінансові ресурси включа

ють грошові кошти та внески засновників під

приємства, амортизаційні відрахування, розпо

ділений прибуток у вигляді фондів. Грошова ча

стина таких джерел спрямовується на придбання

основних фондів та розвиток діючих потужнос

тей підприємства.

Мобілізація внутрішніх фінансових ресурсів,

на відміну від грошових коштів, виступає джере

лом фінансування капітальних вкладень тоді,

коли в процесі виробничої діяльності скорочуєть

ся потреба в оборотних коштах на плановий пе

ріод

. Оборотні кошти необхідні для створення

матеріальної бази, придбання матеріалів для вит

рат майбутніх періодів з формуванням незавер

шеного виробництва. Крім того, необхідно вра

Економіка та управління підприємствами

115

ховувати, що протягом планового періоду може

відбутися приріст (зниження) кредиторської за

боргованості підприємства. Приріст такої забор

гованості означає зменшення потреби в коштах

для фінансування капітальних вкладень, а скоро

чення кредиторської заборгованості призводить

до збільшення потреби в коштах.

Сума мобілізації (іммобілізації) внутрішніх

ресурсів визначається за формулою:

()( )

МОП КіКз,

=− − −

(1)

де М — мобілізація (іммобілізація) внутрішніх

ресурсів; О — очікувана наявність оборотних ак

тивів на початок планового періоду; П — плано

ва потреба в оборотних коштах на кінець плано

вого періоду; Кі — наявність кредиторської забор

гованості на початок планового періоду; Кз —

перехідна кредиторська заборгованість на кінець

планового періоду.

Якщо результат буде зі знаком «+», це

свідчить про мобілізацію внутрішніх ресурсів.

Знак «–» — іммобілізація оборотних коштів. У

такому разі необхідне залучення додаткових обо

ротних коштів. Причиною цього може бути

збільшення обсягу виробництва продукції або

накопичення запасів.

Нині особливу увагу необхідно приділити

процесу прогнозування у використанні основних

засобів. Необхідність даного процесу полягає у

формуванні управлінських рішень щодо побудо

ви оптимальної структури використання засобів

виробництва на підприємстві шляхом проведен

ня аналізу їх фондовіддачі

. Такий підхід дає

відповідь на особливо важливі питання ефектив

ного використання засобів виробництва за рядом

показників. Одним із важливих показників вико

ристання основних засобів є фондовіддача. Цей

показник обчислюється розподілом обсягу нетто

реалізації продукції на середню вартість основних

засобів, що визначається шляхом додавання суми

залишків основних засобів на початок і кінець

необхідного періоду із розподілом на кількість

місяців заданого періоду часу.

Вагомою частиною в проведенні прогнозу

вання виступає мінімізація витрат за всім термі

ном служби основних засобів

. З цією метою

проектується релевантна модель доцільності за

міни засобів виробництва за визначеним проце

сом виробництва. Моделювання повинно відбу

ватися за часовий період (декілька років) функц

іонування основних засобів. На основі такої мо

делі аналізуються відхилення за витратами у ви

користанні основних засобів, які пов’язані тех

нологічним процесом виробництва продукції, що

дозволяє керівництву підприємства приймати

управлінські рішення.

Отже, реально оновлення основних засобів

проходить лише у разі заміни засобів праці, які

відпрацювали нормативний строк служби. Більша

ж частина нововведених основних засобів направ

ляється не на заміну вибулих, а на приріст основ

них засобів. Які б не були великі обсяги основ

них фондів, направлені на їх приріст, на

збільшення їх загального обсягу, — оновлення

діючих на певну дату основних засобів не відбу

вається, якщо відсутня заміна засобів праці, що

відпрацювали нормативний строк служби, тобто

відсутній процес простого відтворення основних

фондів.

Запровадження заходів із оновлення основ

них фондів підприємств створить умови розвит

ку і удосконалення виробничого потенціалу, а

також визначить ступінь приросту та конкурен

тоспроможності його продукції як дієвого фак

тора всього господарського механізму. Із враху

ванням збільшення питомої ваги затрат на онов

лення, дозволить розробити заходи щодо визна

чення потреби у грошових засобах для втілення

поставлених цілей.

Література

Покропивний С.Ф. Економіка підприємства.

Навчальний посібник.— К.: КНЕУ, 2000.—

С. 345–346.

Поддєрьогін А.М. Фінанси підприємств. На

вчальний посібник.— К.: КНЕУ, 1999.— С. 301–302.

Старицький Т.М. Комплексна оцінка проце

су відтворення основних засобів // Агроінком.—

2004.— № 8.— С. 53–56.

Россоха В.В. Принципи побудови економіч

ної моделі виробничого потенціалу підприєм

ства // Агроінком.— 2005.— № 7.— С. 45–49.

Ковалев А.Ф., Рудченко А.Ю., Зинкович Л.М.

Основные производственные фонды: анализ и

планирование: Учебное пособие.— К.: Техника,

1990.— С. 180–181.

Лапин Е.В. Экономический потенциал пред

приятия: Монография.— Сумы: ИТД «Универси

тетская книга», 2002.— С. 254–255.

Гончарова Н.І. Нові підходи до оцінки активів

підприємства // Економічні науки. Тези допові

дей Міжвузівської наукової конференції.— До

нецьк: ДонГУ, 1998.— С. 78–85.

Дяченко В.О. Методичні основи оцінки кон

курентоспроможності технічного оснащення

підприємств // Агроінком.— 2004.— № 6.— С. 36–

41.

Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 3(3)2008

116

УДК 332.1

О.В. Ольшанська

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЕВОЛЮЦІЇ РЕГІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Автором розглянуто проблему зміни об’єкта та предмета регіональних економічних досліджень у про)

цесі еволюції.

Регіональна економіка як наука має особли

ву актуальність та яскраво виражений проблем

ний характер. В останні роки її значення суттєво

зростає. Практично будьяка проблема, що вини

кає в процесі структурної перебудови господар

ства, тісно пов’язана з впливом тих чи інших

регіональних факторів та умов. Зрозуміло, що

результатом значних змін в економіці повинні

стати неминучі зміни у змісті й методології на

уки про регіональну економіку.

Регіональні дослідження економічного роз

витку донедавна провадились переважно з метою

забезпечення інформацією загальнодержавних

органів управління для обґрунтування і прийнят

тя ними директивних рішень. Тепер результати

цих досліджень дедалі ширше використовуються

для складання наукових прогнозів, які врахову

ються державними, регіональними та місцевими

органами управління при економічному регулю

ванні процесів територіального розвитку.

Змінюється методологія регіональних досліджень,

ставляться нові вимоги до їх організації.

Для організації управління на різних регіо

нальних рівнях велике значення має інформація

про можливі напрями розвитку території, яка дає

змогу при прийнятті рішень всебічно враховува

ти довгострокові наслідки цих рішень з тим, щоб

вони не суперечили інтересам інших регіонів і

держави в цілому. Удосконалюється система ви

вчення міжрегіональних економічних відносин.

Відповідно до нових завдань необхідно модерні

зувати систему розвитку i розміщення продуктив

них сил для того, щоб вона набула форми про

грампрогнозів. Це дасть змогу регулювати

підприємницькі зв’язки між регіональними та

загальнодержавними організаціями i центром, що

має виняткове значення для проведення комп

лексних наукових досліджень.

У різні роки дослідженням об’єкта, предме

та, теоретикометодологічних основ та проблем

регіональної економіки були присвячені роботи

багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених, таких

як А. Вебер, Т. Паландер, Г. Хоутеллінг, В. Крис

таллер, А. Льош, А. Куклінскі, Г. Річардсон,

В.Ф. Павленко, М.М. Некрасов, А.М. Паламар

чук, В.П. Якобчук, О.С. Маліновський та ін. Ра

зом з тим актуальними залишаються досліджен

ня основних напрямків еволюції регіональних

економічних досліджень.

Питання розміщення виробництва увійшли

в коло розгляду економічної науки ще на почат

ку XIX ст. Спочатку ці питання ставилися досить

примітивно: формулювались окремі практичні

рекомендації, за допомогою яких підприємець міг

більш вигідно вибрати місце для свого підприєм

ства.

Започаткував теорії розміщення виробницт

ва німецький економіст Йоган Тюнен (1783–1850).

У своїй роботі «Ізольована держава в її відношенні

до сільського господарства і національної еко

номії» він заклав основи теорії розміщення аграр

ної економіки. Цю тритомну працю вперше було

видано 1826 р. в Гамбурзі, й досі вона зберігає своє

методологічне значення для вивчення проблем

розміщення сільськогосподарського виробницт

ва. Застосовуючи метод абстракції, Й. Тюнен

змоделював гіпотетичну ізольовану державу. Вона

складається з одного міста, розташованого в

центрі великої, абсолютно однорідної у всіх на

прямках рівнини, щоб виявити вплив саме чин

ника відстані на вигідність ведення сільського

господарства і транспортування продукції галузі.

У такій державі навколо міста утворюються кон

центричні пояси. У них панує своя система зем

леробства і виробляється чітко передбачений

набір продуктів, які реалізуються на єдиному

центральному ринку міста. Оскільки всі інші

умови однакові, саме відстань від міського база

ру і зумовлені нею транспортні витрати вплива

ють на спеціалізацію та рівень інтенсивності гос

подарювання.

Отже, Й. Тюнен, абстрагуючись від зміни

рівня техніки, впливу зовнішнього ринку, дово

див, що під впливом зниження цін на землю і

робочу силу від центру держави до периферії та

зростанням вартості транспортних витрат навко

ло міста (промислового центру Ц) концентрично

розташовуються пояси спеціалізації сільського

господарства (рис. 1):

1 — «вільного» приміського господарства, де

виробляється нетранспортабельна продукція рос

линництва і тваринництва (овочі, картопля, мо

локо). Тут значні капіталовкладення на одиницю

площі, в землю вноситься багато добрив, інтен

Економіка та управління підприємствами

117

сивно використовується кожний клаптик землі

під культури, що забезпечують вищий прибуток.

Цей пояс має значну аналогію з сучасним при

міським сільським господарством;

2 — лісового господарства, що постачає на

центральний ринок і в господарства першого

поясу паливо, будівельний ліс, вугілля тощо. Цей

пояс має деяку аналогію з лісопарковими пояса

ми великих міст;

3, 4, 5 — вирощування зерна, але в кожному

поясі за різними технологіями. Й. Тюнен довів,

що зниження виробництва з віддаленням від

міста закономірне, і показує, як встановлюються

межі поширення ресурсомісткіших технологій;

6 — екстенсивного тваринництва (скотарства

і вівчарства), що постачає на ринок масло, м’ясо,

вовну тощо. Тварин випасають на природних па

совищах, взимку годують сіном та соломою. Зем

леробство розвивається лише для власних потреб;

7 — натурального господарства (полювання,

рибальство та інші примітивні форми екстенсив

ного господарства).

Й. Тюнен виявив один з найважливіших ме

ханізмів виробничої диференціації сільського гос

подарства — залежність його від транспортногео

графічного положення. Дослідження Й. Тюнена,

сама ідея поясності мали великий вплив на подаль

ший розвиток аграрноекономічної думки. Спеціа

лізація поясів Й. Тюнена, звичайно, давно застарі

ла. Сьогодні вони наповнюються новим змістом,

застосовуються і до несільськогосподарських тери

торій, і до невиробничої діяльності людей.

У наші дні ідеальна модель Й. Тюнена при

ваблює не конкретним змістом, а методами по

будови. Й. Тюнен одним з перших використав

при вивченні проблем розміщення кількісні, ма

тематичні методи, у тому числі для дослідження

просторових (територіальних) відносин, розкрив

залежність функцій (спеціалізації) земельних

ділянок від географічного положення, віддалі,

сусідства. Робота Й. Тюнена — відправна точка

для багатьох напрямків наукової думки не лише

в аграрноекономічній науці.

Родоначальником моделі розміщення про

мисловості є німецький економіст Альфред Ве

бер (1868–1958) — один з найповажніших на За

ході теоретиків, що заклав основи «штандорта»,

тобто вибору оптимального місця для розміщен

ня підприємства.

Теорія А. Вебера, викладена в роботі «Про

штандорт промисловості», заснована на певній

ізольованій, замкненій у господарському відно

шенні території, на якій уявно припускається

наявність паливних та інших ресурсів, широкий

розвиток залізничного транспорту, необмежена

кількість робочої сили.

Найдоцільнішим місцем розміщення нового

промислового підприємства А. Вебер вважає те

місце, де підприємство працювало б з найменши

ми витратами виробництва. Виходячи з елементів

собівартості промислового продукту, він розріз

няє два чинники, або «орієнтації», що впливають

на процес розміщення основного промислового

виробництва країни — транспортну орієнтацію та

орієнтацію на дешеву робочу силу.

Транспортна орієнтація передбачає, що

підприємство за інших однакових умов буде збу

довано там, де сукупність транспортних витрат на

доставку сировини і на вивезення готового про

дукту споживачу є найнижчою. Водночас капі

таліст може будувати промислові підприємства

там, де є дешева робоча сила.

Пізніше ці чинники А. Вебер доповнив третім,

який назвав агломерацією. Під нею він розумів

зосередження в одному місці багатьох промисло

вих підприємств, що зменшувало б витрати вироб

ництва передусім при будівництві нових.

Свою теорію А. Вебер подавав як похідну від

«вічної», або «чистої», науки, однаково придатної

для будьякого способу виробництва. Він у своїй

«штандортній» теорії обмежується вивченням од

ного підприємства без урахування взаємовідносин

і взаємозв’язків між усіма підприємствами, що

беруть участь у процесі виробництва. На сучасно

му етапі дослідження проблем розміщення обме

женість методів аналізу А. Вебера є очевидною.

Німецький економіст Август Льош (1906–

1945) більш глибоко розглядав теоретичні пробле

ми розміщення капіталістичного господарства.

Він спробував вирішити проблему оптимального

розміщення уже не одного підприємства, а сукуп

ності їх у певній галузі. Визначальним чинником

при розміщенні промислових підприємств А. Льош

вважав отримання максимального прибутку. Пра

вильно вибраним місцем для окремого підпри

ємства в умовах вільної економіки, на його дум

Рис. 1. Модель територіальної структури сільського

господарства (за Й. Тюненом)

Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 3(3)2008

118

ку, є точка, що забезпечує отримання максималь

ного чистого прибутку.

Теорію найменших витрат А. Вебера А. Льош

піддав критиці. Головну помилку А. Вебера він

вбачав у тому, що той завжди шукав місце для

розміщення підприємства, де воно могло б пра

цювати з найменшими витратами. А. Льош же

правильною вважав орієнтацію на місце, що за

безпечує максимальний прибуток. Для цього

потрібно було розв’язати задачу з великою

кількістю невідомих, що теоретично можливо і

практично прийнятно. (Досягненням А. Льоша в

теорії розміщення виробництва є введення таких

складових, як податкова система, міжнародна

торгівля і науковотехнічний прогрес.)

А. Льош, на відміну від Й. Тюнена і А. Вебе

ра, вперше в західній економічній науці розгля

дав теорію не тільки промислового «штандорта»,

а й сільського господарства, торгівлі, міст тощо.

Саме А. Льош підняв теорію розміщення на мак

роекономічний рівень дослідження. Об’єктом

його дослідження було як окреме підприємство,

так і територіальна структура господарства.

А. Льош прагнув поєднати досягнення вчен

ня про «штандорт» з економічним районуванням.

Питанням районування він присвятив цілий

розділ своєї книги «Географічне розміщення гос

подарства». В основу виділення районів було

покладено ринковий простір. Теорія районуван

ня А. Льоша ґрунтувалася на припущенні про

наявність широкої рівнини, на якій сировина

розміщена більш або менш рівномірно.

Використовуючи геометричні фігури та ма

тематичні обчислення, А. Льош визначав радіус

ринку певної продукції, враховуючи переважно

транспортні витрати і чинник попиту як функ

цію ціни. Будьякий товар, за теорією А. Льоша,

має свій максимальний радіус збуту, за межами

якого реалізація його стає невигідною.

Досягненням А. Льоша є те, що він вперше

розглядав умови розвитку економічного регіону:

відстані та транспортні умови, природні

відмінності, національні та політичні умови, тех

нічний прогрес, особисті якості підприємців.

А. Льош стверджував, що завдання економіста

полягає не тільки в тому, щоб показати, поясни

ти негативні явища в розміщенні господарства, а

й визначити шляхи подолання їх. Істинний обо

в’язок економіста він вбачав не лише в тому, щоб

пояснити дійсність, а і в тому, щоб її поліпшити.

Критичне осмислення теоретичного здобутку

А. Льоша, без сумніву, може бути успішно вико

ристане сучасними економістами, особливо при

розрахунках, пов’язаних із розміщенням нових

промислових підприємств.

Докорінні зміни в системі виробничих відно

син, пов’язані з реальним поворотом економіки

до потреб людей, та руйнування зверхцентралі

зованого управління, розвиток місцевого само

врядування, самостійності підприємств потребу

ють перегляду уявлень про пріоритети в системі

складових об’єкта регіональної економіки.

У нових умовах на перший план повинні

вийти процеси економічного і соціального роз

витку регіонів у визначенні об’єкта. Саме на цьо

му рівні найкращим чином можуть бути врахо

вані та задоволені соціальні потреби.

Особливості сучасного стану обумовлюють

необхідність уточнення не тільки об’єкта, але й

предмета регіональної економіки.

Протягом багатьох років основна увага була

зосереджена на обґрунтуванні розміщення про

дуктивних сил, включаючи розміщення конкрет

них об’єктів, розвиток народногосподарських

комплексів республік, економічних районів, фор

мування крупних територіальновиробничих

комплексів і промислових вузлів

. При цьому

предметом досліджень було, перш за все, розмі

щення капітальних вкладень та об’єктів вироб

ництва, а критерієм прийняття рішень виступала

народногосподарська ефективність.

У нових умовах центр тяжіння досліджень

зміщений з питань розміщення виробництва на

проблеми соціального та економічного розвитку

країни та регіонів

. При цьому директивне вста

новлення виробничих завдань за територіями

поступилося місцем варіантному розробленню

можливих сценаріїв розвитку економічних і со

ціальних процесів у регіонах країни, а прямий

розподіл ресурсів — розробленню економічних та

правових важелів впливу на процеси розміщення

інвестицій і регіонального розвитку.

У зв’язку зі зростанням самостійності регіонів

і місцевих рад розширився предмет регіональної

економіки за рахунок включення в її сферу вив

чення фінансовокредитних відносин, а також

процесів формування регіональних ринків. Такі

зміни мають викликати певні модифікації і в ме

тодології досліджень. Перш за все, змінюються

підходи до формування цілей регіонального роз

витку. Замість забезпечення додаткового еконо

мічного ефекту за рахунок оптимальної організації

господарства на перше місце виходить створення

сприятливих умов для життя та соціального доб

робуту населення регіонів

. Це означає, наприк

лад, що підхід до населення як до одного з фак

торів розміщення має бути переглянутим: населен

ня слід розглядати не тільки і не стільки як дже

рело трудових ресурсів, а перш за все задоволення

його потреб повинно бути висунуте в якості цілі

розвитку економіки регіонів. В результаті транс

формуються і такі поняття регіональної економі

ки, як спеціалізація та комплексний розвиток гос

подарства, реалізація яких повинна забезпечити не

стільки збільшення вкладу кожного регіону в по

кращення функціонування єдиного народногоспо

Економіка та управління підприємствами

119

дарського комплексу країни, скільки найбільш

повне задоволення інтересів населення кожного

регіону.

Оскільки рівень і якість життя населення

визначаються не тільки економічною сферою, але

й ступенем екологічної безпеки, можливостями

розвитку національної культури, свободою вибо

ру між новими видами діяльності і збереженням

традиційного образу життя та рядом інших обста

вин, змінюються критерії раціоналізації розмі

щення продуктивних сил

. Замість жорсткої орі

єнтації на максимум народногосподарської ефек

тивності для різних регіонів як критерії можуть

виступати:

— підвищення рівня життя, ступеня соціаль

ного добробуту населення та інші соціальні кри

терії, що не завжди мають економічний характер;

— розмір економічного ефекту для даної те

риторії, виражений у вигляді приросту або фінан

сових, або матеріальних ресурсів, що залишають

ся в районі;

— ступінь економічної безпеки та утриман

ня рівноваги екосистем.

Таким чином, найбільш важливими напрям

ками еволюції методології регіональних еконо

мічних досліджень є розширення кола факторів,

що враховуються, зміщення центру тяжіння від

загальних територіальних проблем на регіональ

ний рівень, більш повне врахування регіональних

особливостей та інтересів населення, а також

багатокритеріальний підхід до оцінки раціональ

ності розвитку економіки регіонів і розміщення

продуктивних сил. Досить новими й найбільш

актуальними для регіональної економіки є дослі

дження і прогнозування процесів формування

регіональних ринків, фінансових проблем тери

торії, утворення в регіонах економічного середо

вища, необхідного для розвитку та вдосконален

ня ринкових відносин, включаючи процеси роз

державлення власності і продовження формуван

ня ринкової інфраструктури.

Результати регіональних досліджень у нових

умовах набувають іншої цільової спрямованості.

До недавнього часу вони головним чином вико

нували функцію передпланових матеріалів, що

використовувались як обґрунтування для прийнят

тя директивних рішень. Сьогодні регіональні дос

лідження все більше перетворюються в наукові

прогнози, що використовуються державними та

місцевими органами, а також підприємствами як

орієнтири у процесі економічного регулювання те

риторіального розвитку.

Література

Розміщення продуктивних сил і регіональна

економіка: Підручник / С.І. Дорогунцов, Т.А. За

єць, Ю.І. Пітюренко та інш.; за заг. ред. дра екон.

наук, проф. С.І. Дорогунцова.— К.: КНЕУ, 2005.—

988 с.

Чернюк Л.Г., Клиновий Д.В. Економіка та

розвиток регіонів (областей) України: Навчаль

ний посібник.— К.: ЦУЛ, 2002.— 644 с.

Розміщення продуктивних сил: Підручник /

За ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк,

В.Ф. Семенова.— 5те вид., стер.— К.: Товво

«Знання», КОО, 2003.— 351 с.

Іщук І.С. Розміщення продуктивних сил і

територіальна організація виробництва: Навч.

посібн. для студ. екон. та геогр. спец. вищ. навч.

закл.— К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2002.— 260 с.

Підлісна О.А. Стан та перспективи розвитку

регіонів України: методи оцінки ефективності

територіальних утворень // Регіональна економі

ка.— 2007.— № 1.— С. 104–116.

УДК 658.512

Л.В. Павленко

ФІНАНСОВО^ПРОМИСЛОВІ ГРУПИ ЯК ОБ’ЄКТ ВИВЧЕННЯ СТАТИСТИКИ

Розглянуті фінансово)промислові групи як об’єкт вивчення статистики в контексті проблем управлін)

ня ефективністю їх функціонування. Визначені зв’язки між якістю, ефективністю і плануванням діяль)

ності фінансово)промислових груп.

В умовах сучасної економіки, коли макроеконо

мічна ситуація в країні піддається серйозним коли

ванням, а інфляція спричиняє високі процентні став

ки, виробничі підприємства й комерційні компанії

шукають нових ефективних форм організації та об’єд

нання. Однією з таких форм об’єднання є фінансо

вопромислові групи (ФПГ). Існуючі промислові

підприємства вже не можуть функціонувати поста

рому, однак ще не розроблені науково обґрунтовані

методи з організації нових виробничих структур.

Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 3(3)2008

120

У зв’язку з цим виникає необхідність вивчен

ня діяльності таких великих економічних новоут

ворень, як ФПГ. Очевидно, що вивчення, аналіз і

узагальнення першого досвіду їх діяльності має

важливе народногосподарське й наукове значення.

У сучасній статистичній літературі значна

увага приділена промисловим підприємствам як

об’єкту вивчення статистики. Ці питання знай

шли відбиття в роботах В.Є. Адамової, Г.І. Бакла

нової, А.В. Квитко, Г.Я. Кипермана, М.Г. Назаро

ва, П.Я. Октябрського й інших вчених.

Самостійно в літературі розглядалися пробле

ми фінансів і фінансового аналізу, яким присвя

чені роботи В. М. Родіонової, О. Д. Шеремета й ін.

В останні роки з’явилося багато зарубіжної й

вітчизняної літератури з проблем менеджменту,

окремих аспектів створення й функціонування

фінансовопромислових груп.

Якщо в плановій економіці основним кри

терієм об’єднання підприємств була народногос

подарська ефективність і доцільність, то в рин

ковій економіці цей критерій заміняється на кри

терії локальної комерційної прибутковості. Вини

кає необхідність кваліфікованого управління

функціонуванням фінансовопромислових груп.

В умовах конкуренції, яка зростає, на перше

місце виходить управління ефективністю функціо

нування фінансовопромислової групи не як про

стої групи окремих промислових підприємств, а як

єдиної, діючої в тісному взаємозв’язку системи.

Управління великими ФПГ ускладнюється з

декількох причин

; поперше, у зв’язку з великим

масштабом; подруге, різнорідність об’єктів управ

ління; потретє, у зв’язку із незв’язаністю цих

об’єктів між собою; почетверте, відсутній центра

лізований механізм фінансування такої групи, а

значна частина цих об’єктів зберігає менталітет

одержання дешевих державних грошей; нарешті,

усередині групи не існує єдиних стандартів управ

ління, яким потрібно ще навчити керівництво. В

свою чергу, це підтверджує вибір теми дослідження.

Мета дослідження полягає у теоретичному

обґрунтуванні застосування статистичних методів

в управлінні ефективністю функціонування фі

нансовопромислових груп в умовах сучасної еко

номіки. Досягнення поставленої мети забезпе

чується розв’язанням наступного завдання: уза

гальнити досвід статистичної теорії й теорії уп

равління із застосуванням різних методів для вив

чення складних багаторівневих об’єктів і систем

таких, як фінансовопромислові групи.

Предметом дослідження є теорія функціону

вання фінансовопромислових груп. Як об’єкт

дослідження обрано управління функціонуван

ням фінансовопромислових груп на основі ста

тистичних методів.

У конкретний історичний момент будьяке

економічне явище має конкретну величину,

структуру, інтенсивність розвитку, ту або іншу

розповсюдженість і певні внутрішні взаємозв’яз

ки. Мета статистики — за допомогою статистич

них показників охарактеризувати розміри дослі

джуваних явищ, їхні особливості, закономірності

розвитку, їхню сутність і систему внутрішньої

організації. При цьому статистичні показники

поділяються на обліковооцінні й аналітичні

. Об

ліковооцінні показники відображають обсяг або

рівень досліджуваного явища; аналітичні показ

ники використовуються для характеристики

особливостей розвитку явища, розповсюдженості

в просторі, співвідношення його частин, взаємо

зв’язку з іншими явищами. Як аналітичні показ

ники використовуються середні величини, показ

ники структури, варіації, динаміки, ступеня

щільності зв’язку та ін.

Одним з явищ сучасного життя стала поява

фінансовопромислових груп. У сучасній науковій,

науковоперіодичній пресі з цього приводу з’яв

ляється дуже багато публікацій, але, як не дивно,

дуже мало уваги приділяється фінансовопромис

ловим групам як об’єкту статистичного досліджен

ня. У зв’язку з цим виникає необхідність описати

цілісну систему статистичних методів для управ

ління фінансовопромисловою групою. Але засто

совувати якінебудь методи необхідно тільки на

основі статистичного вивчення їхнього втілення.

Тому для визначення об’єкта дослідження, необх

ідно описати ті завдання, для розв’язання яких

будуть застосовуватися статистичні методи.

Нехай є якась технологія виробництва про

дукції, що складається з багатьох операцій, по

чинаючи від збору й переробки первинної сиро

вини і закінчуючи випуском продукції, придат

ної для продажу в роздріб (товарів народного

споживання).

Природно, що жодна технологія не втілюєть

ся в реальність з нічого. Власник технології по

винен впровадити її у виробництво. Тому вини

кає завдання формування групи підприємств,

об’єднаних у єдиний технологічний цикл (техно

логічну мережу).

Постає питання: хто буде формувати таку

мережу? Відповідь досить проста: керуюча ком

панія фінансовопромислової групи.

Для формування технологічної мережі необ

хідно реально уявляти собі бажаний кінцевий

результат і мати сукупність інструментів для його

досягнення. У зв’язку з цим виникає необхідність

формулювання цілей функціонування створеної

технологічної мережі. Для цього в керуючій ком

панії повинен існувати алгоритм постановки зав

дання на створення технологічної мережі.

Алгоритм постановки завдання на створен

ня технологічної мережі — це послідовність дій,

які необхідно виконати керівництву фінансово

промислової групи для організації виробничого

процесу. Він складається з наступних етапів: