Яковенко Н. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця 18 століття

Подождите немного. Документ загружается.

361

рангу з усіх полків, апробував згадану судову реформу. Один з його учасників

у своїй промові, запис якої зберігся, прямо говорить про потребу запровадити

сейми, чи генеральні ради для відродження сили нашого шляхетства.

Характерним проявом старшинського світогляду часів Розумовського є

поема перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича

"Разговор Великороссии с Малороссией", датована 1762 роком. Нагадуючи

воїнські заслуги козацтва, Дівович особливо підкреслює, що козацька

старшина – це люди не без знатних рангов, які не поступаються російській

аристократії, хіба що називаються інакше. Але це річ другорядна, бо, як

наголошує автор, Україна перейшла під скипетр російського царя добровільно,

і тому її статус рівнозначний статусові Росії:

А разность наша есть в приложенных именах:

ТЫ Великая, а я Мала, живем в смежных странах...

Так мы с тобою равны и одно составляем,

Одному, не двум государям присягаем...

Пошуки доказів, спрямованих, за висловом Зенона Когута,

"прилаштувати Україну всередині більшої, російської ідентичності", не були

новиною (пор. розд. V, § 4). Натомість висунення на перший план

старшинської шляхти в ролі речника Гетьманату засвідчило появу доволі

чіткої політичної платформи – зіпертої на лояльність до царя, але й з

підкресленням того, що Україну і Росію єднає тільки берло спільного монарха,

тим часом як правитель, уряд, територіальні кордони, фінанси у Гетьманаті

свої. Петиція до імператриці, схвалена на Глухівській раді, в якій

наголошувалось на відновленні договірних взаємин між царем і Україною на

підставі Статей Богдана Хмельницького, цілком виразно засвідчує саме таку

спрямованість поглядів. Радикальним нововведенням глухівських дебатів став

і обговорюваний тут проект затвердження за родом Розумовських спадкового

гетьманства, підписаний полковниками та частиною генеральної старшини.

Глухівські події, про які з пильністю відрапортували імператриці

київський генерал-губернатор Федір Воєйков і Київський митрополит Арсеній

Могилянський, викликали занепокоєння в Петербурзі. Тож у січні 1764 р.

гетьман отримав наказ з'явитися до столиці для пояснень і покинув Глухів, як

виявилося – назавжди

. До всього ж якраз напередодні на стіл Катерини лягла

Кирило Розумовський, далі живучи у Петербурзі або за кордоном, тільки в останні роки життя повернувся в

Україну. Помер у 1803 р. в Батурині; похований тут же, у завершеній того самого року на його кошт

Воскресенській церкві, що існує донині (прах гетьмана в пошуках коштовностей потривожили вже за

радянських часів, тож його гріб не зберігся). Місцевий переказ, пов'язуючи двох батуринських гетьманів –

362

"Записка про непорядки в Малоросії, які йдуть нині від зловживань правами й

звичаями, підтвердженими в грамотах". Їі склав секретар імператриці,

колишній вихователь Розумовського Григорій Теплов, котрий після

затвердження свого підопічного на гетьманстві багато років прожив в Україні.

"Записка" трактувала козацькі терени як органічну частину російської

державної території, силоміць відірвану, а згодом законно повернуту під

скипетр російського царя. Її критичне вістря спрямоване передовсім проти

старшини, надуживання якої, на думку Теплова, процвітають через

недосконалість малоросійських прав, особливо – через конфузний польський

[тобто Литовський] Статут, положення якого

для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны

уже стали и неприличны малорусскому народу, в самодержавном

владении пребывающему.

Вважають, що "Записка" Теплова стала сигналом до рішучих дій. На

вимогу Катерини ІІ Кирило Розумовський, попереджений своїми впливовими

придворними друзями, що опиратися небезпечно, наприкінці лютого 1764 р.

підписав добровільне зречення гетьманства (отримавши в нагороду за

лояльність підтвердження наданих йому Єлизаветою Петрівною величезних

маєтків в Україні і чималу пожиттєву пенсію). Указом від 10 ·21 н.ст.‚

листопада 1764 р. гетьманський пост оголошувався ліквідованим, а управління

передавалося новоствореному органу – Малоросійській колегії (її традиційно

називають Другою Малоросійською колегією). До складу Колегії мусило

увійти четверо вищих російських офіцерів і четверо представників генеральної

старшини, а президентом і одночасно генерал-губернатором краю призначався

граф Петро Рум'янцев, який з квітня 1765 р. майже на чверть століття осів у

Глухові. Характерно, що, згідно з застереженням імператриці, українці і

росіяни на засіданнях Колегії мали сидіти не одні навпроти одних (як у період

Правління гетьманського уряду), а впереміш, аби серед старшини

вивітрювалося развратное мнение, по коему поставляют себя народом, от

здешнего ·тобто російського‚ совсем отличным.

Серед інших приписів Катерини ІІ варті уваги ті, в яких вказується

Рум'янцеву на потребу викорінювати внутрішню ненависть українців до

великоросів, а також ретельно від стежувати настрої простолюду з метою

привернення його на свій бік. Що ж до заходів по ліквідації особливостей

Мазепу і Розумовського, оповідає, що церкву побудовано з цегли так званого Мазепиного стовпа – башти, яка

уціліла після погрому Батурина 1708 р.

363

місцевого устрою, то їх рекомендовано впроваджувати з повільною

обережністю. Як писала імператриця в одній зі своїх інструкцій прокуророві

Сенату кн. Олександрові В'яземському:

Мала Росія, Ліфляндія ·Латвія‚ і Фінляндія ·Карелія‚ суть провінції, які

правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу

було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й

поводитись з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці

провінції... треба зручними способами привести до того, щоб вони

обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс... Коли ж у Малоросії

не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів

щезли...

Правління Рум'янцева розпочалося з проведення протягом 1 765-1767 рр.

тотальної ревізії господарства Гетьманату, під час якої було здійснено перепис

населення, детально описано поземельну власність і майно кожного господаря

тощо (матеріали так званого Румянцівського опису, збережені донині,

охоплюють понад тисячу томів). Паралельно започатковано серію "тихи х "

заходів Рум'янцева, який підбирав на відповідальні посади прихильників

нового порядку, одночасно сприяючи інтеграції старшинської шляхти в світ

російської знаті шляхом надання їй загальноімперських чинів і привілеїв, що

мало пробуджувати патриотизм к общему отечеству.

Початок російсько-турецької війни 1 768-1 774 рр. дещо загальмував

реформаторські ініціативи генерал-губернатора, призначеного

головнокомандувачем російської армії. Проте після успішного завершення

війни

рештки партикуляризму, які ще зберігалися на українських околицях

імперії, втратили в очах уряду всяку доцільність. Тож у 1775 р. була

ліквідована Запорозька Січ, до чого ми ще повернемося далі, а указом від 16

[27 н. ст.] вересня 1781 р. на території Гетьманської України замість

дотеперішніх полків запроваджувалось Малоросійське генерал-

губернаторство в складі трьох губерній, або намісництв – Київського,

Чернігівського і Новгород-Сіверського, влаштованих згідно з приписами

загальноімперського "Установлення про губернії". В губернських центрах та

повітових містах (кожна з губерній була розділена на 11 повітів) створювалися

Вона скінчилася Кучук-Кайнарджійським миром 1774 р., згідно з яким Росія отримувала частину

Чорноморського узбережжя, а Кримський ханат оголошувався незалежним від Туреччини, тобто фактично

підпадав під контроль імпаратриці. У 1783 р., спровокувавши в Криму внутрішні усобиці, російський уряд

скинув останнього хана Шагін-Гірея з престолу і приєднав Крим до володінь імперії. На той час припадає

величезна хвиля еміграції з Криму до Туреччини: з приблизно 400 тис. його населення виїхало близько 200

тис.; ще близько 40 тис. осіб християнського віросповідання у 1778 р. було примусово переселено в Приазов'я.

364

адміністративні і судові установи на зразок діючих по всій Росії, а рештки

адміністрацій, відмінних від загальноросійського зразка – Малоросійська

колегія, Генеральний суд і полкові та сотенні правління, втрачали чинність.

Як уже згадувалося, 3 травня 1783 р. вийшов імператорський указ, що

прикріплював селян до місць їх проживання на час останньої ревізії 1782 р.,

забороняючи покидати своїх власників. Врешті , указом від 28 червня [9 липня

н.ст.] 1783 р. замість козацьких створювалося десять кінних (так званих

карабінерських) полків регулярної армії з 6-літнім строком служби. Вони мали

формуватися з колишніх козаків, віднині названих казенними хліборобами і

зобов'язаних до військової повинності на засадах рекрутування трьох вояків

від 500 душ населення. Старшина, яка теж підпадала під дію цього указу,

отримувала російські табельні чини

. Наприклад, залишаючись у війську,

полкові осавули і хорунжі ставали, відповідно, ротмістрами і поручниками, а

йдучи у відставку, отримували ранги щаблем вище – прем'єр-майора, секунд-

майора та ін. Так само жалувалися табельними чинами й ті зі старшини, хто

вирішив присвятити себе цивільний службі в рангах колезьких асесорів,

титулярних радників тощо. Осіб, які б не просили нових звань (як писав один

із сучасників – по привязанностям к малороссийским чинам), виявилося

небагато. До 1784 р., тобто до строку, на який була розтягнута ця акція,

абсолютна більшість козацької старшини запаслася табельними чинами,

урівнявшись тим самим з російським служилим дворянством.

Відтак, коли у 1785 р. був оголошений знаменитий імператорський

маніфест "Грамота на права, вольности и преимущества благородного

российского дворянства", де вперше гарантувалися недоторканість особи,

майна і честі, а також право на вільний в'їзд і виїзд з країни та регіональну

самоврядність

, козацькій еліті залишалося тільки формально довести свою

дворянську належность по силі прав малоросійських, тобто підтвердити, що

хтось із предків кандидата в "російські дворяни" належав до старшини чи

походив не от здешней простонародной породы, а від польської шляхти з-за

Дніпра.

Мається на увазі Табель про ранги – законодавчо встановлений Петром І у 1722 р. порядок проходження

служби державними чиновниками. Табель встановлював 14 рангів (чинів) по трьох видах: військові, штатські і

придворні, що асоціювалося з належністю до дворянського стану.

Варто нагадати, що така сукупність прав діяла в українських землях з кінця ХІV – середини ХV ст. як

законодавчо оформлена і в Короні Польській, і у Великому князівстві Литовському, поширюючись не лише на

шляхту, але й на решту вільних прошарків населення (пор. розд. ІІІ, § 1-2).

365

В генеалогіях, які вибудовувалися протягом цих кількох років, доки

проходило перезатвердження дворянства, можемо натрапити на багато

кумедних фантазій на зразок спроб Білецьких-Носенків вивести себе від

згаслої у ХV ст. волинської гілки князів Носів, чи Скоропадських – від якогось

міфічного референдарія над тогобочною Україною. Бувало, що таке

дворянство доводили у якнайкурйозніший спосіб. За приклад може слугувати

лист гетьмана Скоропадського 1711 р., пред 'явлений нащадками на доказ

близькості їхнього предка до гетьмана:

Тоби, скурвому сину Василію Салогубу, нехай буде відомо, иж доно сил

нам жалобливе пан Антон Трохимович, сотник сребрянскій, же ты з

своєи мужицкои глупости... овец єму по уговору не отдалесь... зачим

умысльні посылаючи от боку нашого посланного, приказали єму конечне

тебе, як собаку, за шию взявши и в колоду забивши, примкнути до

обозу, гді ... знатного кієвого караня не увойдеш, декляруєм непремінно.

Внаслідок легкості доведення свого "дворянського" минулого на кінець

ХVІІІ ст. в колишній Гетьманській Україні відсоток дворянства був значно

вищий, ніж в інших регіонах імперії, охоплюючи, за обрахунками Зенона

Когута, близько 23-25 тис. осіб. Без сумніву, до цього числа потрапило багато

осіб селянського та міщанського походження, над якими дошкульно глузували.

Наприклад, в анонімному чернігівському вірші кінця ХVІІІ ст. "Доказательства

Хама Данилея Кукси потомственні" в'їдливо пародіюється доведення

дворянства по гербу, на якому лопата написана держалном угору... усередині

граблі, вила і сокира; знадобилося ж воно кандидатові, аби його ніхто не брав

за чуб.

* *

Зусилля забезпечити собі місце в соціально престижних структурах

Російської імперії не виключали спроб козацької старшини ще якось зарадити

перемінам у власній батьківщині. Широким полем для цього, зокрема, стала

діяльність "Комиссии для сочинения проекта нового уложения и для советов о

способах к достижению общенародного благоденствия", створеної Катериною

ІІ у 1766 р. з метою реформувати російські закони. У підсумку, як відомо, з

реформи нічого не вийшло, і 1769 р. під приводом початку російсько-

турецької війни Комісію було розпущено. Проте бурхливі вибори до неї (лише

з України було обрано 34 депутати: по 11 від старшини і рядового козацтва, 10

366

– від городян, два – від Запоріжжя), а особливо складені виборцями накази

засвідчили, наскільки живі в Гетьманаті, як роздратовано писав Рум'янцев,

любовь к своей землице і прагнення к умоначертаниям прежних времен.

Спільним пунктом усіх депутатських наказів з України стала вимога

поновити договір, на підставі якого гетман Богдан Хмельницкий со всем

малороссийским народом приступил под державу великороссийскую.

Щоправда, під тиском генерал-губернатора клопотатися про відновлення

гетьманства виборці наважилися лише в одному з наказів – від рядових козаків

Прилуцького полку, а в решті обмежилися вимогою дотримання давніх звичаїв

і юридичних практик, зокрема – Литовського Статуту, згадки про який звучали

особливо часто. Характерним документом цього періоду є розвідка, написана

перекладачем Петербурзької Академії наук, депутатом старшини Лубенського

полку Григорієм Полетикою під назвою "Історична довідка: на якій підставі

Мала Росія була під Польською республікою, і на яких договорах піддалася

Російським государям, і патріотична думка про те, як її тепер можна

влаштувати без порушення її прав і вольностей, щоб вона була корисною для

Російської держави"

"Корисне" правління в Україні, на думку Полетики,

повинне повністю знаходитися в руках шляхти, наділеної правом ставити на

підставі вільного вибору з-поміж себе урядників, встановлювати, відміняти і

виправляти закони на своїй території, визначати податки і повинності тощо.

Вимоги різних соціальних груп українських виборців збіглися ще в

одному пункті – освітньому. Нарікаючи на занепад освіти і зазначаючи, що в

здешнем народе особливейшая к наукам склонность и охота видится

клопоталися про дозвіл на створення двох університетів з друкарнями при них,

про підтримку Києво-Могилянської академії і Чернігівського колегіуму, про

заснування дівочої гімназії, звільнення книгодрукування від цензури тощо.

На зливу українських ініціатив Катерина ІІ відреагувала спокійніше, ніж

роздратований фальшивыми республиканскими мыслями Рум'янцев. Її

розрахунок виявився правильним – желание к чинам, а особливо к жалованию

переважили потяг до автономії. Це добре видно на прикладі безконфліктної

ліквідації решток козацького устрою впродовж 1780-х. Ми не знаємо, як

Ідеї "Історичної довідки" згодом у публіцистичній формі знайдуть вияв у часто згадуваній "Історії Русів", що

дало підставу багатьом історикам вважати Полетику автором цього твору (за іншими гіпотезами, ним міг бути

його син Василь або могутній царедворець, канцлер Катерини ІІ Олександр Безбородько).

На середину ХVІІІ ст. справді припадає особливо велика хвиля освітніх мандрівок юнаків з України за

кордон – до університетів Німеччини, Швеції, Франції та ін. Тим-то в наказі глухівської старшини згадується,

що инре, отсрлая детей своих в иностраннре земли, приходят в оскудение, а багато хто не имеет к тому

способу.

367

оцінювала ці події старшина у довірчих приватних бесідах. На поверхні ж

залишилися тільки невиразні сліди єдиного реального прояву опору,

пов'язаного з поїздкою модного в петербурзьких салонах поета, сина

миргородського полковника Василя Капніста 1791 р. до Пруссії. Від імені

своїх однодумців Капніст мав налагодити контакти з канцлером Евальдом

ГерцберҐом, аби прозондувати, чи надасть Пруссія підтримку відкритому

антиросійському виступові в Україні. Місія Капніста оповита таємничістю,

свідчення ж про неї, вміщені в рапорті канцлера королю, такі:

Він твердить, що його послали мешканці цієї країни, доведені до

крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь

Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на

випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої

Величності – в такому випадку вони спробують скинути російське

ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких

забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян...

Варто додати, що канцлер дав на пропозицію Капніста ухильну

відповідь, побоюючись провокації і не бажаючи наражатися на конфлікт з

Росією. Ширшої інформації про людей, від імені яких Капніст вів згадані

переговори, та про події, що їм передували, поки що в розпорядженні істориків

немає.

Слобідська Україна

Григорій Сковорода у одному з листів називає Малоросію, себто

Гетьманську Україну, своєю матір'ю, а Слобожанщину – тіткою. Мабуть, у

цій метафорі напрочуд влучно відображена споріднена, але неоднакова доля

двох козацьких ареалів – старого і нового, слобідського, який з середини –

другої половини ХVІІ ст. розрісся на теренах колишнього Дикого Поля за

путивльським пограниччям Московського царства. Переселенці з охоплених

пожежею воєн Наддніпрянщини, Поділля та Волині прибували сюди,

знімаючись з рідних місць цілими селами, а то й округами. Так, у 1 652 р.

близько тисячі козаків, вийшовши під проводом полковника Івана

Зіньківського з-під волинського Острога цілим полком – з обозним, писарем,

дев'ятьма сотниками і навіть двома попами, заклали на злитті річок Тиха Сосна

і Острогощ майбутнє місто Острогозьк. Інша переселенська група в цьому

Рапорт циту ється у перекладі з французької Ярослава Дашкевич а.

368

самому 1652 р. заснувала м. Суми на старому Суминому городищі, а 1654 р . 37

козацьких родин поставили фортечку на Харковому городищі над р. Лопанню

(невдовзі сюди прибудуть ще 587 родин, фортецю буде розширено й

перебудовано, вона почне обростати передмістями і врешті перетвориться на

одне з найбільших міст Слобожанщини – Харків). У 1659 р. 670 переселенців

за царським дозволом осіло на давньому городищі над татарським бродом на р.

Сіверський Донець, поклавши початок м. Салтову; трохи пізніше уманський

полковник Микола Сененко з 200 козацькими родинами осяде на місці

майбутньої Мурафи; 1663 р. отаман Яків Чернігівець займе з групою

колоністів з-за Дніпра гирло р. Балаклії, започаткувавши однойменне місто і

т.д. У цілому ж, за підрахунками Дмитра Багалія, у 1780-х роках тут, на доти

порожніх просторах, мешкало понад 990 тис. людей, з-поміж яких абсолютну

більшість становили колоністи з України, причому близько половини

рахувалося вільними військовими обивателями, тобто колишніми козаками.

Більші групи переселенців, прибуваючи з-за Дніпра на свою нову

батьківщину, відразу споруджували укріплення, які з допливом міського

торгового та ремісничого населення перетворювалися на міста (як в

Острогозьку, Охтирці, Харкові, Сумах та ін.). Менші колективи осідали у

заснованих ними ж селах, а оскільки ці поселення були звільнені від податків,

то за давньою українською традицією їх називали слободами, що й дало ім'я

всьому розлогому регіону, який займав сучасні Курщину, Білгородщину та

Вороніжчину Російської Федерації і Сумську, Харківську та Донецьку області

України. Абсолютна більшість переселенців була заможними людьми, або, як

висловлюються тогочасні російські джерела – семьянистыми и

прожиточными, спромагаючись у нелегкій мандрівці через Дніпро і степи

перевозити сільськогосподарський реманент і переганяти худобу – коней,

корів, волів, свиней, овець. Не дивно, що такому статечному контингентові

населення царський уряд охоче сприяв – хазяйновиті черкаси

, осідаючи на

незалюднених пограниччях держави, одночасно і окультурювали їх, і

витворювали живий захисний щит на татарських шляхах та бродах .

Переселенці, своєю чергою, отримували власні вигоди від протекції уряду: їхні

взаємини з владами на довгі роки були обмежені складанням присяги вірності

царю, в той час як у черкасские обыклости, тобто внутрішнє життя козацьких

громад, російська адміністрація не втручалася.

Так впродовж ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. офіційні московські документи називають українське

козацьке населення. За правління Петра І для мешканців Гетьманської України звичнішою стає назва

малоросіяни, тим часом як слобожан ще довгий час продовжували іменувати черкасами.

369

До головних привілеїв слобожан належало право вільної, не

оподатковуваної і не обмеженої в розмірах займанщини, тобто дозвіл

розробляти цілинний ґрунт (з чого виріс головний масив тутешньої

поземельної власності), а також заняття господарськими промислами. Під

останні використовувалися лісові, лугові та ін. угіддя, які в ході пізніших

урядових межувань записувалися за конкретним населеним пунктом вопче,

тобто як землі спільного користування. З приватних займанщин належало

служити військову службу, а коли вони з тих чи інших причин порожніли –

місцева старшина могла передавати їх новоприбулим поселенцям або взагалі

продавати на сторону (що стало одним із джерел формування великих

старшинських маєтків).

До найбільш прибуткових місцевих промислів належало вільне

винокуріння, затверджене багатьма царськими жалуваними грамотами як суто

українська пільга, якої не знало населення внутрішніх регіонів Росії. У лісових

районах чималі прибутки давало дігтярство і бджільництво, а в степових –

виварювання селітри, скотарство, садівництво. До черкасских обыклостей

належало і право переселенців на млинарство та безмитну торгівлю, що разом

з винокурінням вважалося замінником грошового жалування за військову

службу. Торгові пільги сприяли швидкому формуванню великих ярмаркових

центрів у Харкові, Охтирці, Сумах. Загалом же на останню чверть ХVІІІ ст. на

Слобожанщині, де сконцентрувалася велика сухопутна посередницька торгівля

між купцями України, Росії, Туреччини і Польщі, функціонувало понад 270

ярмарків, через які проходила величезна маса сировини й товарів місцевого та

іноземного походження.

Стабільно заможне життя мешканців Слобідської України

забезпечувалась і тим, що царський уряд аж до 1760-х років не втручався у

їхнє внутрішнє самоврядування, влаштоване за звичною для козацького

середовища полково-сотенною схемою. П'ять слобідських територіально-

адміністративних полків, які сформувалися вже в перші роки заселення краю,

охоплювали Острогозьку, Харківську, Сумську, Охтирську та Ізюмську

полкові округи. Кількість козацтва, яке виставлялося з них на військову

потребу, бувала в різний час неоднаковою. Так, на зламі ХVІІ-ХVІІІ ст. у

найбільшому Сумському полку нараховувалося 1230 боєздатних вояків, у

Харківському – 850, Охтирському – 820, Острогозькому – 350, Ізюмському –

250. За ухвалою Комісії установлення Слобідських полків 1732 р., комплект

боєздатних козаків Слобожанщини було визначено в 4.200 осіб – тисяча в

370

Охтирському полку і по 800 у решті (усього ж виборного козацтва

нараховувалося 22 тис., а підпомічників і підсусідків – 86 тис.).

Як і в Гетьманській Україні, уся повнота цивільної, судової і військової

влади на території полку належала полковникам. Їх уряд був оточений

великою повагою, оскільки свого часу саме полковники очолили переселення,

а в нових умовах здійснювали постійне посередництво між козаками та

царською адміністрацією. Тому досить швидко на чільне місце висунулося з

десяток родин, які впродовж століття забезпечували контингент спадкового

полковництва – Донці-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Шидловські,

Лесевицькі тощо. Варто додати, що спершу полковників обирали на

старшинських радах і лише затверджували царськими жалуваними грамотами,

а згодом, як і на території Гетьманату, фактично наставляли згори. Проте в

зв'язку з відсутністю козацького сепаратистського руху відбувалося це без

помітних конфліктів, з врахуванням думки загалу.

Ні гетьманського правління, ні інституту наближеної до гетьмана

Генеральної ради Слобожанщина не знала. Життя полків замикалося на

власній полковій старшині, яку складали (окрім полковника) обозний, суддя,

осавул, хорунжий і два писарі – один для військових, другий для цивільних

справ. У військових питаннях полковники підлягали бєлгородському воєводі –

головнокомандувачу так званого Бєлгородського полку, до якого були

приписані слобідські козацькі формування. Що ж до цивільної сфери, зокрема

– прав і вольностей, то для кожного окремого полку вона регулювалась

власною жалуваною грамотою, у той час як вищою апеляційною інстанцією

виступали центральні органи – спершу Розрядний, а далі Великоросійський

прикази. З часом згаданий обсяг автономного самоврядування тут, як і в

Гетьманській Україні , почав поволі звужуватися. Зокрема, після перепису

населення 1732 р., згідно з рішеннями згаданої Комісії установлення

Слобідських полків, козацькі збройні сили стали підлягати загальноармійській

регламентації; з 1735 р. було заборонене вільне переміщення населення за

межі Слобожанщини; з 1748 р. козаків прикріпили до полкових територій,

утруднивши перехід з одного полку до іншого.

Остаточна ліквідація полкового устрою збіглася з відміною гетьманства

в сусідній Гетьманській Україні. Згідно з маніфестом Катерини ІІ від 28 липня

[8 серпня н.ст.] 1765 р., замість п'яти полкових адміністративних округ

створювалася Слобідсько-Українська губернія з загальноімперськими органами

управління. Тут віднині належало формувати п'ять гусарських полків, до яких

на добровільних засадах могли записуватися колишні козаки, а нині військові