Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти

Подождите немного. Документ загружается.

жавами — учасницями обох конвенцій і Протоколу (п. 2 ст. 7). До

НьюЙоркської конвенції на цей час приєдналися фактично всі дер

жави, які відіграють хоч більшменш помітну роль у світовій

торгівлі.

На підставі аналізу Конвенції можна дійти таких висновків:

1) у системі нормативних матеріалів стосовно арбітражного

процесу Конвенція є найповнішою всеосяжною угодою щодо між

народного комерційного арбітражу;

2) ініціатива та активна участь Міжнародної торгової палати в її

розробленні та ухваленні свідчать про надзвичайно важливу роль

недержавних міжнародних організацій у становленні та розвитку

міжнародних і національних арбітражних закладів;

3) Конвенція не тільки регулює питання прийняття, визнання та

виконання арбітражних рішень, як зазначено в її назві, а й розв’язує

низку інших питань арбітражного процесу, наприклад дійсності

арбітражних угод;

4) важливим є значення Конвенції як міжнародноправового до

кумента, який сприяв подальшому зростанню ролі та авторитету

міжнародного комерційного арбітражу. Широке застосування Нью

Йоркської конвенції сприяло швидкому розвитку міжнародного

арбітражу в наш час.

Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж

1961 р. Ця Конвенція належить до міжнародноправових інстру

ментів, які істотно сприяють підвищенню ефективності правового ре

гулювання комерційного арбітражу. Конвенцію було розроблено під

егідою та за організаційної участі Європейської економічної комісії

ООН та підписано в Женеві 21 квітня 1961 р. (текст її див. у [126]).

З преамбули Конвенції випливає, що її метою є сприяння розвит

ку європейської торгівлі шляхом усунення, по можливості, деяких

труднощів у функціонуванні зовнішньоторгового арбітражу, стосун

ках між фізичними та юридичними особами різних європейських

країн. У даному разі важливими є два моменти:

1) Конвенція називається “Європейською” та належить, на думку

дослідників, до категорії регіональних договорів, але учасниками її є

держави неєвропейського регіону (Куба і БуркунаФасо);

2) у Конвенції йдеться про “фізичних та юридичних осіб”, але не

згадуються держави. Таким чином, вона не передбачає можливості

безпосереднього звернення фізичних або юридичних осіб з позовом

511

до держави як такої, тобто як до суб’єкта міжнародного публічного

права. Це положення не слід плутати з формулюванням ст. 2, в якій

передбачено можливість звернення юридичних осіб публічного права

до арбітражу.

Багато положень Конвенції були сприйняті в національних

арбітражних законах та регламентах. (Нижче розглядатиметься

діяльність Міжнародного комерційного арбітражного суду при Тор

говопромисловій палаті України та Міжнародного комерційного

арбітражного суду Міжнародної торгової палати щодо принципів та

правил міжнародних конвенцій.)

Конвенція має деякі недоліки та недоробки, наприклад наявність

надмірних технічних подробиць, але вони суттєво не впливають на

оцінку її в цілому. Тим більше, що вони були зазначені практично

відразу ж, і 17 грудня 1962 р. у Парижі підписано угоду щодо засто

сування Європейської конвенції про зовнішньоторговий арбітраж.

Вона замінила найбільш критиковану частину Конвенції (пункти

2–7 ст. 4, передбачаючи складну процедуру призначення арбітра

(арбітрів), якого (яких) не вистачає, та вирішення низки інших

процесуальних питань) вказівкою на передання будьяких труд

нощів, що виникають у зв’язку зі створенням або функціонуванням

арбітражу, на вирішення компетентного органу на прохання сторони,

яка порушує провадження”

Як зазначалося, Конвенція передбачає для юридичних осіб

публічного характеру можливість укладати арбітражні угоди (хоч

країни, які домовляються, вправі заявляти про обмеження такої

можливості). Проте у відносинах між державами — учасницями

Конвенції вона усуває можливість відмови сторони від участі в

арбітражному розгляді з мотивів заборони державним підприєм

ствам та організаціям укладати арбітражні угоди.

Європейська конвенція вирішує також низку інших питань: по

рядок подання заяви про відсутність у складі арбітражу компетенції

для розгляду спорів; взаємодії арбітражу та суду; вибору права, що

застосовується; вимоги до арбітражного рішення, а також наслідки

відміни його судом в місці винесення рішення. В останньому випадку

Європейська конвенція обмежує застосування п/п b п. 1 ст. 5 Нью

512

___________

Угода про застосування Європейської конвенції про зовнішньоторговельний

арбітраж. Публ. МТП. — Париж. — С. 8.

Йоркської конвенції тільки підставами, передбаченими в п. 1 ст. 9,

які зводяться до процесуальних порушень і перевищення арбітрами

своїх повноважень. Питанння визнання та приведення у виконання

іноземних арбітражних рішень Європейською конвенцією не розг

лядаються.

Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами

та іноземними особами (Вашингтонська конвенція 1965 р.). Залу

чення у світові економічні відносини колишніх колоніальних країн

зумовило виникнення багатьох проблем, у тому числі пов’язаних з

вирішенням спорів у тих випадках, коли інвестори із індустріально

розвинутих держав вкладали свої капітали в економіку країн, що роз

виваються, Азії, Африки та Латинської Америки. Останні, всупереч

бажанням іноземних інвесторів, наполягали на розгляді всіх спорів у

своїх національних судах, часто відмовляючись від внесення в дого

вори умов про арбітраж у межах постійних арбітражних закладів,

наприклад Міжнародної торгової палати. Згодом при виникненні

спору уряди цих країн не визнавали юрисдикцію арбітражу, посила

ючись на державний імунітет або на неприпустимість з позиції

національного права участі держави або її органу в арбітражному

розгляді.

Інтереси захисту іноземних інвестицій висунули на порядок ден

ний питання про необхідність підготовки та підписання відповідного

багатостороннього документа. Це завдання взяв на себе Міжнарод

ний банк реконструкції та розвитку (нині Світовий банк). Конвенція

про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними

юридичними особами (Вашингтонська конвенція 1965 р.) була

відкрита для підписання 18 березня 1965 р. і набула чинності 14 жовтня

1966 р.

Конвенція передбачала заснування у Вашингтоні Міжнародного

центру з вирішення інвестиційних спорів (International Center for

Settlement of Investment Disputes — ICSID), визначила його структу

ру, юрисдикцію, а також правила процедур, що застосовуються, та

арбітражу, який здійснюється в його межах.

Ця Конвенція застосовується тільки для вирішення спорів, пов’яза

них з інвестиційною діяльністю, за наявності відповідної арбітражної

угоди і лише в тому разі, якщо однією із сторін є держава, державне ут

ворення або державний орган, а другою — інвестор (фізична або юри

дична особа) з іншої держави. Хоч визначення поняття “інвестиції” у

513

Вашингтонській конвенції не дається, на практиці воно охоплює як

прямі капіталовкладення, так і надання послуг та технологій.

Конвенція виключає звернення для вирішення спорів в націо

нальні суди сторін та посилання на державний імунітет. Рішення,

винесене в межах ICSID, є остаточним та зобов’язуючим і повинно

бути визнане та приведене до виконання компетентним органом дер

жавиучасниці без будьяких додаткових перевірок так, якби воно

було остаточним рішенням суду цієї країни (п. 1 ст. 54).

Регулюється питання створення та діяльності складу арбітражу в

межах ICSID, встановлено межі його компетенції, порядок винесення

рішень, а також його інтерпретації, перегляду та анулювання. ICSID —

самодостатня система, що виключає будьякі звернення в суди або інші

органи, крім вимог про виконання рішень. Саме тому Вашингтонська

конвенція передбачила унікальну в практиці міжнародного ко

мерційного арбітражу систему внутрішнього контролю: сторона, яка

програла справу, має право звернутися до Генерального секретаря

ICSID з клопотанням про анулювання рішення. Вимога ця може базу

ватися тільки на суворо визначених підставах (насамперед процесуаль

них порушеннях), і для її розгляду створюється спеціальний комітет,

який вправі скасувати рішення повністю або частково (ст. 52).

Україна ратифікувала Конвенцію 16 березня 2000 р.

За кількістю

учасників (до 140) Вашингтонська конвенція перевершує навіть Нью

Йоркську конвенцію. Спеціалісти пов’язують такий успіх передусім зі

Світовим банком та його впливом на уряди багатьох країн.

Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний

арбітраж (Панамська конвенція 1975 р.). Латиноамериканські

країни найбільш обережно ставляться до міжнародного комер

ційного арбітражу. Протягом тривалого часу більшість із них

відмовлялася брати участь у багатосторонніх міжнародних уго

дах, таких, як Женевські угоди 1923 та 1927 рр. і НьюЙоркська

конвенція 1958 р. Проте інтереси економічного розвитку та роз

ширення економічних зв’язків вимагають від держав цього регі

ону зміни політики стосовно арбітражу. 30 січня 1975 р. у Панамі

було підписано Міжамериканську конвенцію про міжнародний

514

___________

Закон України “Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних

спорів між державами та іноземними громадянами” ( ВВР України. — 2000. — № 21. —

Ст. 161).

комерційний арбітраж, яку на сьогодні підписали 19 та ратифіку

вали 16 держав.

Панамська конвенція передбачає дійсність угод про передання до

арбітражу будьяких розбіжностей, які можуть виникнути або ви

никли у зв’язку з будьякою комерційною угодою, за умови що ця

угода зафіксована у письмовій формі (ст. 1).

Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійснен4

ням господарської діяльності. Укладена у Києві 20 березня 1992 р.

Складається із преамбули та 13 статей

У преамбулі показано важливе значення розвитку співробіт

ництва країн СНД у галузі вирішення спорів, пов’язаних із здій

сненням господарської діяльності між суб’єктами, які перебувають

в різних державах — учасницях СНД. Найважливішою метою Уго

ди є забезпечення всім суб’єктам господарювання однакових мож

ливостей для захисту їх прав та законних інтересів. Угода регулює

вирішення спорів як із договірних, так і з інших цивільноправо

вих відносин між суб’єктами господарської діяльності, їх сто

сунків з державними та іншими органами (ст. 1). У цій статті також

зазначено регулятивну роль Угоди у виконанні рішень за цими

справами.

Важливим щодо забезпечення мети, яка ставиться в преамбулі

Угоди, є положення ст. 3, яким встановлюються взаємні рівні права

суб’єктів господарювання кожної із країн СНД, — користуватися на

території іншої держави правовим і судовим захистом своїх майно

вих прав та законних інтересів на тих самих умовах, що і суб’єкти

господарської діяльності цієї країни. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Угоди

суб’єкти кожної держави мають на території інших держав СНД

право на безперешкодне звернення до суду, арбітражних і госпо

дарських судів, третейських судів та в інші органи, до компетенції

яких належить вирішення справ відповідно до ст. 1 (в Угоді такі

заклади називаються “компетентними судами”), можуть виступати

в них, заявляти клопотання, подавати позови та чинити інші проце

суальні дії.

В Угоді визначено умови повноважень компетентного суду дер

жав СНД. Компетентний суд має право розглядати вказані в ст. 1

Угоди спори, якщо на території держави — учасниці СНГ:

515

___________

Текст угоди див. у [126].

• відповідач мав постійне місце проживання або місцезнаходження

на день подання позову. Якщо у справі беруть участь кілька учас

ників, які перебувають на території різних держав — учасниць

СНД, то справа може розглядатися за місцем перебування будь

кого із відповідачів за вибором позивача;

• здійснюються торговельна, промислова або інша господарська

діяльність підприємства (філії) відповідача;

• виконано або повинно бути повністю чи частково виконано зо

бов’язання за договором, яке є предметом спору;

• мали місце дія або інша обставина, які стали підставою для вимо

ги про відшкодування збитків;

• має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач у

справі про захист ділової репутації;

• перебуває контрагентпостачальник або підрядник надає послуги

(виконує роботу), і спір стосується укладення, зміни та скасування

договорів.

Разом із визначенням конкретних умов повноважень компетент

них судів в Угоді зазначено (і в цьому є її специфічна особливість),

що вони можуть розглядати справи і в інших випадках, якщо про це

є письмова згода сторін про передання спору на розгляд цьому суду.

Саме в цьому положенні Угоди виявляється правовий простір для

волевиявлення країн СНД.

У п. 3 цієї ж статті частково відображено колізійну прив’язку,

характерну для національного законодавства країн СНД, — позови

суб’єктів господарської діяльності про право власності на нерухоме

майно розглядаються виключно судами держави — учасниці СНД,

на території якої знаходиться майно.

Відповідно до п. 4 ст. 3 Угоди справи про визнання недійсними

повністю або частково актів державних або інших органів, що не

мають нормативного характеру, а також про стягнення збитків, нане

сених суб’єктам господарської діяльності такими актами, чи зумов

лених неналежним виконанням таким органом своїх зобов’язань

стосовно суб’єкта господарської діяльності, розглядаються виключно

судом за місцем розташування цього органу.

В Угоді передбачено положення про надання взаємної правової

допомоги компетентними судами та іншими органами країн СНД

(ст. 6). У цій статті регламентовано прийняття без будьякого спе

ціального засвідчення країнами СНД документів, виданих та

516

засвідчених належним чином на території однієї із державучасниць.

Це звільняє сторони від процедури легалізації документів і сприяє

спрощенню системи доведення фактів, які мають істотне значення

для розгляду справ при вирішенні спорів між суб’єктами господарсь

кої діяльності країнучасниць.

Юристампрактикам відомо, що найголовнішим етапом у

вирішенні спорів між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності є

визнання та виконання прийнятих судових рішень. Тому дуже важ

ливими у практичній діяльності є положення ст. 7–8 Угоди про

взаємне визнання та виконання державами — учасницями Спів

дружності рішень компетентних судів, які набули чинності. Рішен

ня, винесені компетентним органом однієї держави — учасниці

СНД в частині накладання стягнення на майно відповідача,

підлягають виконанню на території іншої державиучасниці органа

ми, призначеними судом або зазначеними законодавством тієї дер

жави. Норма ст. 11 Угоди визначила правила застосування цивіль

ного законодавства однієї держави СНД на території іншої держави

учасниці.

Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням

господарської діяльності має велике значення:

• укладення Угоди є суттєвим позитивним моментом у поширенні

правового поля країн СНД, що сприяє розвитку торгової

взаємодії між ними, а також забезпечує однакове застосування

судової практики та процедури вирішення спорів між суб’єктами

господарської діяльності країн Співдружності;

• Угода — важливий міжнародноправовий інструмент регулюван

ня відносин держав у галузі арбітражної справи.

Водночас спроба об’єднати в одному правовому договорі прин

ципи і правила різних правових систем є не зовсім вдалою. Угода

містить положення, що базуються на принципах як волевиявлення

держав, так і автономії волевиявлення сторін

Наявні такі недоліки її застосування:

• Угода не заповнила прогалину в регулюванні міжнародних дого

ворів країнучасниць, специфічних питань арбітражного меха

нізму;

517

___________

Угода виходить із можливості арбітражного розгляду без погодження сторін спору

про передання його до арбітражу та без вибору сторонами кокретного арбітражу.

• порядок приведення у виконання рішення, винесеного судом дер

жави — учасниці Угоди, за відсутності заперечень з боку

відповідача має спрощений характер. Це зумовлено тим, що судо

ве рішення і виданий на його основі документ не потребують

будьякої процедури визнання в державі — учасниці СНД [227];

• Угода не встановлює обов’язкового судового провадження із виз

нання іноземного судового рішення компетентним судом. Навпа

ки, ст. 9 передбачає судове провадження за відмову у виконанні

рішення і закріплює перелік доказів, які повинні бути надані для

такої відмови стороною, проти якої спрямоване рішення [139].

Проте цю точку зору не поділяють деякі правознавці (Н. Клейн,

Н.Малишева [165]), а також правозастосовчі органи багатьох дер

жав СНД [57].

МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

НЕНОРМАТИВНОГО ХАРАКТЕРУ

Розглядаючи міжнародне регулювання комерційного арбітражу,

крім наведених вище міжнародних конвенцій слід обов’язково згада

ти деякі документи ненормативного характеру, які значно вплива

ють на міжнародний комерційний арбітраж у всьому світі. Вони

пов’язані з діяльністю комісії ООН з права міжнародної торгівлі

(далі в тексті роботи — UNCITRAL, ЮНСІТРАЛ) та інших міжна

родних організацій та закладів.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ 1976 р

. НьюЙоркська

конвенція 1958 р. не ставила за мету врегулювання у деталях усіх ас

пектів арбітражного розгляду. В інституційному арбітражі цю роль

виконують регламенти відповідних арбітражних закладів. Що ж сто

сується арбітражу “ad hoc” (арбітражу, створюваного “на цей випа

док”, для вирішення конкретного спору і не пов’язаного з будьяким

арбітражним закладом), то ніяких єдиних правил процедури в цій

галузі до недавнього часу не існувало. Заповнити прогалину повинен

був Арбітражний регламент, підготовлений Комісією ООН з права

518

___________

Схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 15 липня 1976 р. Текст Регламенту див. :

Документи ООН.— № Е 77.— С. 6.

міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). Основною метою було розроб

лення такого регламенту, який був би прийнятний для сторін із дер

жав, різних за соціальною орієнтацією та рівнем економічного роз

витку, що належать до різних правових систем.

Комісія працювала протягом трьох років у контакті з провідними

арбітражними закладами світу, і 28 квітня 1976 р. підготовлений нею

проект було прийнято 9ю сесією ЮНСІТРАЛ. 15 грудня 1976 р. Гене

ральна Асамблея ООН одноголосно ухвалила резолюцію № 31/98, в

якій зазначила цінність арбітражу як методу регулювання спорів у

світовій торгівлі та рекомендувала використання Арбітражного регла

менту ЮНСІТРАЛ для регулювання міжнародних економічних спорів.

У Резолюції 31/98, прийнятій Генеральною асамблеєю ООН

15 грудня 1976 р., зазначено, що, визнаючи цінність арбітражу як

методу регулювання спорів, пов’язаних з міжнародними торговель

ними угодами, та доцільність розроблення регламенту для спеціаль

ного арбітражу, який був би прийнятний для країн з різними право

вими, соціальними та економічними системами, з метою гармо

нізації міжнародних економічних відносин Генеральна Асамблея ре

комендує використовувати Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ

(далі — Регламент) при регулюванні таких спорів шляхом посилань

на Регламент у комерційних контрактах.

Регламент, на відміну від інших міжнародних регламентів, міс

тить універсальні правила арбітражної процедури, які характеризу

ють її як відносно завершене процесуальне провадження.

Відповідно до ст. 1 Регламенту, яка визначає сферу його застосу

вання, якщо сторони в договорі погодили, що спори, які стосовно

цього договору передаватимуться на розгляд в арбітраж згідно з

Арбітражним регламентом ЮНСІТРАЛ, такі спори повинні вирішу

ватись відповідно до Регламенту з тими змінами, про які сторони мо

жуть домовитися у письмовій формі

. Регламент регулює арбітраж

ний розгляд, за винятком випадку, коли будьяке із його правил су

перечить нормі застосованого права, від якого сторони не можуть

відступати (тоді застосовується ця норма закону). Слід додати, що

Регламент, як видно із зазначеної Резолюції та його змісту, розроб

лено для спеціального арбітражу, тобто арбітражу “ad hoc”, але він не

стосується правил процедури в інституційних арбітражах.

519

___________

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 31/98. Документ ООН А/40/17.

Згідно зі ст. 15 Регламенту арбітраж може здійснити арбітражний

розгляд справи так, як він вважає за потрібне, за умови рівного став

лення до сторін і надання кожній із них на будьякій стадії процесу

всіх можливостей для викладу своєї позиції. В цій статті, яка має за

гальний, але принциповий характер, закріплено найбільш значущий

момент процесуальної форми, який виявляється в інших інститутах

арбітражного провадження (повідомленнях, обчисленні термінів,

представництві, відводах, позові, доказах та ін.). Суттєвим є те, що

процесуальна рівність сторін в арбітражному провадженні забезпе

чує юридичну чинність арбітражного рішення, можливість його ви

конання. Відповідно до ст. 32 Регламенту арбітражне рішення викла

дається у письмовій формі і є остаточним та обов’язковим для обох

сторін.

Водночас Регламент закріплює правила процедури, в основу яких

покладено класичні елементи цивільної процесуальної форми позов

ного провадження. Універсальність Регламенту виявляється й у то

му, що він передбачає механізм безумовного виконання арбітражної

угоди. Окремі положення Регламенту передбачають порядок приз

начення арбітрів і дозволяють формувати склад арбітражу, коли сто

рони не визначили його при укладенні арбітражної угоди та після

цього (ст. 6–8).

Механізм безумовного здійснення арбітражної угоди передбачає

також визначення “компетентного органу” для призначення

арбітрів. Якщо сторони не дійшли згоди щодо вибору арбітрів, то

останні призначаються компетентним органом за узгодженням

сторін. Якщо вибір компетентного органу не було погоджено або

компетентний орган відмовляється діяти чи не призначає арбітра,

будьяка із сторін може просити Генерального секретаря Постійного

третейського суду в Гаазі призначити компетентний орган для вико

нання передбачених регламентом функцій.

Визначений Регламентом механізм здійснення арбітражної угоди

дає змогу використовувати його при узгодженні сторонами

мінімальних умов про арбітраж. Регламент передбачає типове

арбітражне застереження про те, що будьякий спір, розбіжність або

вимога, які спричинені цим договором або стосуються його пору

шення, припинення чи недійсності, вирішуватимуться в арбітражі

відповідно до чинного на цей час Арбітражного регламенту

ЮНСІТРАЛ.

520