У 1746 році був вимушений залишити посаду префекта і був переведений до Гадяцького монастрия. У 1749
році був висвячений на архимандрита Слуцького монастиря. Помер у місті Слуцьку.
Твори: “Трагедія, сиречь Печалная повість о смерти последняго царя сербскаго Урош пятого и о паденіи
Сербскаго царства” (історична драма), “Філософія Аристотелівська”.
Педагогічні погляди: аналізував роль спадковості і виховання в розвитку особистості; вважав, що
моральні якості людина набуває у процесі виховання, а не народжуэться з ними; провідну роль у
формуванні особистості відводив вихованню; на його думку, моральні якості (хоробрість, чесність,
доброчинність) не прищеплюються, а виробляються багаторазовими вправами; під освіченістю розумів не
тільки розвиток інтелекту, а й добру вихованість.
Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – великий мислитель, філософ, просвітитель, проповідник, поет,
педагог; людина енциклопедичних знань, універсальних здібностей, полум’яний патріот, вічний шукач
істини й поборник соціальної справедливості. Народився 3 грудня у с. Чорнухи Лубенського полку на
Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. З 1734 по 1753 рр. З перервами навчався у Києво-Могилянській
академії, де під впливом Ф.Прокоповича та інших прогресивних діячів української культури наслідував
просвітительські традиції. Упродовж п’яти років (1745-1750) Григорій Сковорода навчався за кордоном – в
Угорщині, Австрії, Німеччині, Італії, Словаччині, можливо, Польщі. Є припущення вчених, що Сковорода
слухав лекції І.Канта. Повернувшись в Україну, був запрошений до Переяслава читати курс поетики в
колегіумі. Проте підготовлений ним надзвичайно цікавий курс “Рсзсужденіе о поезіи и руководство к
искусству оной” місцевий єпископ Никодим Стрибницький заборонив. Восени 1751 року Григорій
Сковорода продовжував навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753),
залишившись назавжди “студентом”, розпрощався з академією.У 1753 році викладав курс піїтики у
Переяславському колегіумі. У 1753-1759 рр. працював домашнім учителем у поміщика Степана Томари
(1754-1759) в с. Коврай на Переяславщині. З 1759 року Григорій Сковорода обіймав посаду викладача в
Харківському колегіумі, викладав піїтику, синтаксиму, грецьку мову. Через свою оригінальність,
нестандартність мислення, тлумачення історії, філософії, богослов’я, що часто суперечило церковним
догмам, він змушений був кілька разів залишити колегіум (1760, 1764, 1766). У ці роки Григорій побував у
Москві, в пошуках істини обійшов усю Слобожанщину. 1768 року його запросили викладачем у додаткові
класи при Харківському колегіумі, де він прочитав власний курс лекцій з етики. Та незабаром, оскільки
просвітительська концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною, його звільнили з посади
(1769), позбавивши можливості займатися педагогічною діяльністю, до чого мав великий хист і неабиякі
знання. Останні 25 років свого життя (1769-1794) Г.Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед
народу свої філософські та соціальні погляди. Він рішуче відхиляв численні пропозиції з боку духовенства і
світських правителів посісти ту чи іншу високу посаду. Помер Сковорода 9 листопада 1794 року в с. Пан-
Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочінського району). Неприйнятність і засудження
тогочасної дійсності він передав словами, які заповідав викарбувати на надгробку: “Світ ловив мене, та не
впіймав”. Досконале знання класичних мов дало йому змогу перекласти тогочасною українською твори
давніх авторів, зокрема Цицерона та Плутарха. Він складав вірші та байки, писав музику, співав, грав на
різних музичних інструментах. Йому належать збірки віршів “Сад божественных пъсней”, “Басни
Харковскія”, численні філософські трактати.
Твори: “Вдячний Єродій”, “Дружня розмовапро душевний світ”, “Байки харківські”.
Педагогічні погляди: у вихованні необхідно враховувати природу , нахили, інтереси, обдарування, а не
спиратися на соціальне становище дитини; метою виховання визначив підготовку вільної, гармонійно
розвиненої, щасливої, корисної людини, котра була б здатна жити і боротися; провідне значення надавав
розумовій освіті; у школах обстоював рідну мову, шанував російську, радив вивчати граматику, літературу,
математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови,
хімію, логіку, астрономію, землеробство, мораль; зауважував, що людину характеризують її моральні якості;
велику увагу приділяв фізичному вихованню, дбав і про естетичне виховання; виховуючи дітей радив
вдаватись до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки, додержуватися чіткого режиму,
уникати надмірностей в одязі, житлі та їжі; першими вихователями вважав батьків, тих, хто передоручав
виховання дітей іншим, називав “полу-отцями”, “полу-матерями”; визначив три обов’язки батьків (благо
породити, турбуватися про здоров’я дітей, навчити вдячності); вирішального значення в здійсненні
виховних ідеалів надавав школі; школа має бути доступною для всіх, навчання – безоплатне; у навчанні, на
його думку, необхідно враховувати нахили та здібності; вчителям радив правильно дозувати навчальний
матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, застосовувати наочність, пов’язувати теорію з практикою,
навчання з життям; наполягав на необхідності розвивати свідому ініціативу, творче мислення, любов до
знань, старанність і ретельність, прагнення вчитися; у навчанні радив застосовувати розповідь, розмову,
співбесіду, лекцію; велику роль відводив самостійній роботі учнів (виконанню перекладів, написанню
віршованих переказів, прозових творів, листуванняю, читанню книг, спостереженню під час екскурсій);
високо цінив працю вчителя і висував великі вимоги до них (сила педагога в його знаннях, благородстві,
любові до дітей, до своєї праці; учитель повинен вміти володіти голосом, викладати без крику).
Стефан Зизаній (Тустановський, справжнє прізвище – Кукіль) (близько 1560- р.см.нев.) –
письменник-полеміст, просвітитель, борець проти феодалізму, католицизму й унії. Перший вчитель і один із
перших ректорів Львівської братської школи. Педагогічна діяльність мала значний вплив на вчителів і учнів