Із нових навчальних закладів було відкрито учительські інститути в Дрогобичі, Станіславі, Рівному,
Луцьку, Акермані, Чернівцях. У всіх західних областях України було створено обласні інститути
вдосконалення кваліфікації вчителів. Розширювалася мережа шкіл для дітей і молоді.
З самого початку війни десятки тисяч учителів та учнів старших класів добровільно пішли на фронт,
із зброєю в руках захищали Вітчизну, вступили в загони народного ополчення, працювали на будівництві
оборонних споруд, брали активну участь у протиповітряній обороні, зборі врожаїв у колгоспах, радгоспах,
металевого лому, лікарських рослин, у наданні допомоги пораненим у госпіталях, брали шефство над
сім’ями фронтовиків.
Органи народної освіти, школи та вчителі, переборюючи величезні труднощі, проявляючи високу
організованість, чіткість у роботі, вирішували важливі завдання, а саме: виконували плани загального
обов’язкового навчання дітей шкільного віку, перебудовували навчально-виховну роботу у школах
відповідно до воєнного часу, готували учнів до праці й оборони Батьківщини.
Із багатьох прифронтових районів почалась евакуація вихованців дитячих будинків, дитячих садків
та учнів шкіл у східні регіони країни (Росія, Туркменія, Грузія, Казахстан). Було запроваджено навчання у
дві зміни. При обласних і крайових виконкомах комісій для боротьби з безпритульністю створювалися
приймальні пункти, розподільники для дітей-сиріт і безпритульних, дитячі будинки, вечірні школи для
дітей, які працювали.
1943 рік став початком відновлення роботи шкіл, педагогічних навчальних закладів у регіонах
України, що були визволені від окупантів. Відкривалися окремі класи, ремонтувалися уцілілі шкільні
приміщення. У школах гостро стояла проблема нехватки підручників, парт, класних дошок, лабораторного
обладнання. Учням часто доводилося писати на газетах (писали між друкованими рядками). У серпні 1943
року були прийняті “Правила для учнів”, якими регламентувалися їх обов’язки та норми поведінки у школі.
З 1943-1944 навчального року було введено роздільне навчання хлопчиків і дівчаток у 1-10 класах, у всіх
неповних середжніх і середніх школах обласних і крайових міст, столичних центрів, а також у великих
промислових містах. У Києві таке навчання було запровадджено з 1 грудня 1943 року.
З 1944-1945 навчального року в школах були введені випускні екзамени для учнів, які закінчували
початкову та семирічну школу, а для тих, які закінчували середню школу вводились екзамени на атестат
зрілості. До екзаменів на атестат зрілості допускалися учні, які пройшли курс середньої школи та мали річні
оцінки за 10 клас (випускний) з кожного предмета не нижче “3”, а за поведінку “5”, а також ті, хто не
навчався в середній школі, але бажали отримати атестат зрілості, здавши навчальний матеріал екстерном.
Перший екзамен здавали письмово (твір з мови російською чи українською, в залежності від того, якою
мовою проводилося викладання предметів у школі). Для учнів середньої школи, які показали значні успіхи й
мали відмінну поведінку встановлювалася нагорода у вигляді золотої та срібної медалі. У 1949 році було
запроваджено семирічне навчання як обов’язкове.
У західних областях після звільнення від фашистської окупації розпочалася відбудова радянської
системи освіти. У 1946 році було відкрито університет в Ужгороді. У 1949 році у Львові було відкрито
міжобласну заочну середню школу. Вона через надання можливостей отримувати певну навчальну
допомогу в консультпунктах обслуговувала усіх бажаючих учнів.
Підготовка педагогічних кадрів
У 1920-1921 роках для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів,
учительських інститутів і семінарій було створено інститути народної освіти (вищі педагогічні установи).
Київський, Харківський, Одеський, Кам’янець-Подільський університети, Ніжинський історико-
філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Ченігівський,
Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були
реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії – у вищі педагогічні курси. В інститутах
народної освіти були створені кафедри педагогіки, а на вищих педагогічних курсах – предметні комісії
викладачів педагогічних дисциплін. Студенти вивчали нові навчальні предмети – соціальне виховання,
єдина трудова школа, школознавство, історія педагогічних течій. У 1920 році Київський губернський відділ
народної освіти затвердив навчальну програму з педагогіки (“Програма трудової школи”), за якою
викладався курс педагогіки в інститутах народної освіти і на вищих педагогічних курсах.
На підставі постанови “Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту” (22.11.1922) в 1923
році у вищих навчальних закладах освіти були створені предметні комісії, куди входили викладачі та
студенти. Їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання.
З 1922 року в інститутах були введені стипендії. Стипендію отримували не всі. Більше того в
березні 1922 року Наркомос освіти запровадив, як тимчасовий засіб плату за навчання у вищих навчальних
закладах натурою. При цьому 40 % студентів звільнялися від сплати. У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв
постанову “Про обов’язкову службу студентів-стипендіантів вищих шкіл”. Згідно зазначеного документу
випускник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацювати за фахом стільки років, скільки
отримував стипендію. В разі не дотримання такої вимоги на випускника могли подати позив до суду.
Ще в кінці 20-х років в Україні розпочалася планова робота щодо створення системи заочної освіти.
Так у 1927 році було відкрито заочне відділення при Дніпропетровському ІНО (перше заочне відділення).
Через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО). У січні 1928 року тут відкрили