Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

21

родственников, мнения самого пациента, я считаю, что должны быть в Ук-

раине процедуры — такие, например, как создание Комиссии по этике,

которая занималась бы специально вопросами эвтаназии. Мы считаем, что

эвтаназию надо разрешать в целом. Но под массой и множеством условий.

То есть, действительно, это должен быть консилиум, как минимум, это

должна быть правовая оценка. Кроме того, кроме мнения родственников,

мнения самого пациента, я считаю, что должны быть в Украине процедуры

— такие, например, как создание Комиссии по этике, которая занималась

бы специально вопросами эвтаназии.

Принятие такого решения и осуществление эвтаназии должно быть в

строгом соответствии с порядком, который, с учетом опыта других стран,

должен быть разработан юристами и медиками и утвержден соответствую-

щими министерствами. Несмотря на то, что в настоящее время ни в какой

форме эвтаназия в нашей стране не может быть разрешена, от легализации

этой проблемы не уйти. Решение ее надо начинать с правового обеспечения и

разработки порядка жесткого контроля за каждым случаем эвтаназии. А пока

врачам надо помнить, что побуждение и осуществление любой формы эвта-

назии в соответствии с законодательством Украины является преступлением.

ЛИТЕРАТУРА:

1. Электронный ресурс// Эвтаназия http://hpsy.ru/public/x1898.htm

2. Ардашева Н. А. Эвтаназия как метод искусственного прерывания

жизни: правовые условия // Рос. юрид. журн, 1996.

3. Уголовный кодекс Украины (с изменениями и дополнениями по со-

стоянию на 10 января 2010 года). — Х.: ООО «Одиссей», 2010.

особливості склАДу ЗлоЧину,

ПереДбАЧеного П. 4 Ч. 2 ст. 115

кк укрАЇни

Аналіз статистиних даних свідчить про певні позитивні зміни у динаміці

тяжких насильницьких злочинів, які спостерігаються останнім часом. Однак,

при цьому питома вага умисних вбивств серед всієї маси насильницьких

злочинів залишається практично незмінною. При цьому умисні вбивства вчи-

няються все з більшою жорстокістю і зухвалістю. В свою чергу складність

механізму вчинення такого злочину, як умисне вбивство вчинене з особливою

жорстокістю, пов’язана зі спеціфікою його об’єктивних та суб’єктивних ха-

рактеристик, обумовлює труднощі кваліфікації зазначених діянь, що нерідко

призводить до хибної їх юридичної оцінки, негативно впливаючи на призна-

22

чення справедливого покарання та поширення соціальної несправедливості

у нашому суспільстві.

Вказане обумовлює необхідність поглибленного дослідження юридичного

складу умисного вбивства з особливою жорстокістю, встановлення його

особливих ознак з метою розроблення рекомендацій щодо кваліфікації да-

ного злочинного діяння.

Проведене нами дослідження дозволило виявити наступні особливості

складу злочину, передбаченого п. 4 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу

України.

1. Об’єктом умисного вбивства, вчиненого з особливою жорстокістю

є суспільні відносини, що виникають із приводу недоторканості іншої життя

людини. Учасниками таких відносин є, з одного боку, людина — «носій»

життя, з іншого — будь-яка інша людина. Предметом цих відносин виступає

життя іншої людини. Поняття «життя» характеризує існування людини у

двох аспектах — як життєдіяльність (безперервне функціонування) біологіч-

ного організму людської істоти і як форму існування людини в суспільстві.

Змістом цих відносин є право «носія» на недоторканість життя та обов’язок

будь-якої іншої особи не заподіювати смерті іншій людині. Життя людини

як біосоціальної істоти починається з початку фізіологічних пологів та за-

кінчується смертю її мозку.

2. Особлива жорстокість, як кваліфікуюча ознака умисного вбивства,

органічно поєднує у собі характеристику як самого способу вчинення зло-

чинного діяння, так й особистості винної особи, яка застосовує такий спосіб

позбавлення життя іншої людини. Саме тому, таки ознаки об’єктивної сто-

рони складу злочину, як місце, час, обстановка і засоби вчинення злочину

мають безпосереднє значення для констатації вчинення умисного вбивства

з особливою жорстокістю.

Під особливою жорстокістю, як кваліфікуючою ознакою умисного

вбивства, слід розуміти такий спосіб вчинення злочину, що полягає в

умисному застосуванні психічного та/або фізичного насильства (шляхом дії

або через бездіяльність) безпосередньо перед, підчас або після вчинення

злочину, необов’язкового (надмірного) для настання передбаченого від-

повідною нормою кримінального закону злочинного наслідку, спрямованому

на завдання потерпілому (іншій особі) особливих фізичних мучень та/або

психічних страждань.

Вчиняючи вбивство з особливою жорстокістю, винний може використо-

вувати різні форми фізичного (побої, мучення, мордування, заподіювання

тілесних ушкоджень, тортури) і психічного (знущання, глумління, погрози)

насильства як окремо, так і в різному їхньому сполученні, а також у сполу-

ченні з обстановкою вчинення злочину. При цьому винний може як однора-

зово здійснювати акти насильства в зазначених формах, так і систематично.

Слід враховувати, що їхня систематичність характеризується не тільки

кількістю (багаторазовістю), але і внутрішнім взаємозв’язком (внутрішньою

єдністю) дій, обумовлених спрямованістю умислу.

2

Вибір конкретного способу вчинення злочину знаходиться в залежності

від індивідуальних особливостей суб’єкта злочину, і від можливості в кон-

кретній обстановці використовувати ним той або інший спосіб вчинення

злочину, ту або іншу форму насильства.

3. При умисному вбивстві з особливою жорстокістю винний може

використовувати або свідомо створювати відповідну обстановку вчинення

злочину. Обстановка вчинення умисного вбивства може свідчити про його

вчинення з особливою жорстокістю, якщо мали місце наступні обставини:

1) злочин вчинений у присутності близьких потерпілому осіб або близькі

особи були умисно повідомлені винним про свій намір; 2) мало місце глум-

ління над трупом потерпілого; 3) злочин вчинений відносно особи, яка пе-

ребувала у безпорадному стані; 4) при вчиненні вбивства декількох осіб

— одного за одним; 5) злочин вчинений багаточисленною групою осіб, які

є співвиконавцями; тощо

4. Суспільно небезпечними наслідками вбивства з особливою жорс-

токістю є смерть потерпілого. Відносно особливої жорстокості вчинення

злочину — для кваліфікації вирішальне значення має не наявність факту

об’єктивного відчування особливих мучень та страждань потерпілим або

іншою особою, а встановлення суб’єктивного зв’язку між вбивством потер-

пілого й особливими мученнями та стражданнями потерпілого (іншої особи),

тобто усвідомлення винним можливості їх спричинення.

5. Умисне вбивство з особливою жорстокістю часто вчиняють особи,

що мають певні психічні розлади, найбільш розповсюдженими з них є: пси-

хопатії, патохарактеріологічний розвиток, залишкове явище після органіч-

ного ураження центральної нервової системи травматичної етіології, психози,

алкоголізм, наркоманія та ін. Для осіб, що мають психічні розлади такого

роду характерні такі риси особистості, як підвищена збудливість, конфлік-

тність, дратівливість, упертість, егоцентризм, афективна нестійкість, «си-

юминутность» виникнення і задоволення антисуспільних потреб, істероїдні

реакції, схильність до агресивних проявів тощо.

Переважна більшість умисних вбивств з особливою жорстокістю вчи-

няються у стані алкогольного сп’яніння (як правило, у найбільш тяжкому

ступені). Таким чином, при кваліфікації даного злочину може гостро стати

питання обмеженої осудності винної особи. Значна частина умисних вбивств

з особливою жорстокістю вчиняється неповнолітніми особами у групі. Вчи-

нення таких злочинів відрізняється усвідомленим застосуванням винним най-

більш жорстоких та нелюдських способів вчинення злочину та характерною

довготривалістю позбавлення життя потерпілого.

6. Специфіка суб’єктивної сторони аналізованого складу обумовлюється

складною багатоваріантністю сполучення прямого та непрямого умислу щодо

заподіяння смерті потерпілому та особливих мучень та страждань потерпі-

лого.

Умисне вбивство з особливою жорстокістю може вчинятися: 1) з прямим

умислом, коли винний бажає настання смерті потерпілого і щоб вона

2

наступила саме в результаті відчуваних ним особливих фізичних мучень і/або

психічних страждань; 2) коли до позбавлення життя потерпілого умисел

прямий, а до мучень і страждань — непрямий; 3) з прямим умислом на за-

подіяння особливих мучень та страждань і непрямим на позбавлення життя

потерпілого; 4) з непрямим умислом і на позбавлення життя потерпілого,

і на заподіяння особливих мучень і страждань. В усіх зазначених випадках

незалежно від фактичного заподіяння (незаподіяння) потерпілому (іншій

особі) особливих фізичних мучень і/або психічних страждань вже сам факт

свідомого вибору винним саме такого способу вчинення злочинного діяння

повною мірою свідчить про вчинення ним умисного вбивства з особливою

жорстокістю.

На відміну від вини у формі умислу (прямого чи непрямого) як

обов’язкового елементу суб’єктивної сторони аналізованого складу, мотив

та мета вчинення злочину мають факультативний характер. Вчинення даного

злочину можливо як з мотивів помсти, ревнощів, користі тощо, так й з

мотивів ствердження та самоствердження при вчиненні так званих «садист-

ських» вбивств та групових вбивств, вчиняємих неповнолітніми.

Таким чином, встановлені особливості складу злочину, передбаченого

п. 4 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України, на наш погляд, сприятимуть

правільній юридичній оцінці даного виду злочинів та дозволять уникнути

помилок при їх кваліфікації.

Проблеми уДосконАленнЯ

кримінАльного ЗАконоДАвствА

Про віДПовіДАльність ЗА ЗАЗДАлегіДь

не обіцЯне ПриХовувАннЯ

ЗлоЧину вЧиненого роДиЧАми

винного

Проблема причетності до злочину не отримала належного закріплення

в чинному кримінальному законі, і у теорії кримінального права в цьому

питанні існують певні розбіжності.

Традиційно прийнято вважати, що причетність до злочину існує у таких

формах: 1) приховування злочину; 2) потурання злочину; 3) не повідомлення

про злочин.

Із прийняттям нового КК України інститут причетності, деякі його види,

зокрема, неповідомлення про злочин було повністю декриміналізовано, при-

ховування зазнало часткової декриміналізації, а потурання обмежилось лише

галуззю службових злочинів (ст. 367 КК України).

2

Висловлюється думка, що аналіз положень нового КК дозволяє виділити

ще один вид причетності до злочину — заздалегідь не обіцяне сприяння

учасникам злочинних організацій (ст. 256 КК).

Однією з найбільш небезпечних форм причетності, яка сприяє скоєнню

особливо тяжких злочинів, є заздалегідь необіцяне переховування злочинця,

знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих

злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів (ч.6 ст.27 КК

України). Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідаль-

ності лише у випадках, передбачених (ст.ст. 198 та 396 КК України). Аналіз

даних статей дає підстави зазначити, що виникає колізія між положеннями

Загальної і особливої частин, оскільки в КК відповідальність за заздалегідь

необіцяне приховування злочину, яке врегульовано в ст. 256 КК України су-

перечить положенням Загальної частини КК, а відповідальність за необіцяне

заздалегідь приховування злочинної діяльності учасниками злочинної органі-

зації, як і будь — якого іншого тяжкого, чи особливо тяжкого злочину може

наставати лише за ст. 396 КК ( відповідно до вимог ч.6 ст.27 КК). Тож ці

суперечності повинні бути урегульовані на законодавчому рівні.

Законодавець обмежує коло осіб, які можуть нести кримінальну відпові-

дальність за приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Згідно з

ч.2 ст.396 КК України встановлюється коло осіб які не підлягають кримі-

нальній відповідальності за заздалегідь необіцяне приховування злочину

щодо членів сім’ї чи близьких родичів особи, яка вчинила злочин, коло яких

визначено законом. Ці норми відповідають положенню яке закріплене в ст.36

Конституції України, в якій теж врегульовано питання про відповідальність

цієї категорії осіб.

Одним з перших по даному питанню висловив свою думку М.М. Ісаєв

який запропонував встановити факультативність покарання у випадках коли

в ролі осіб які приховують, виступають родичі злочинця. При цьому він

зазначав, що відповідальність за приховування могла виключатися не тільки

при наявності «кровного зв’язку», але і при іншій «близькості» а саме

дружби, товариських стосунків. Цю точку зору підтримував і М.І. Ковальов,

який зазначав, що під приховуванням яке скоюється близькими родичами,

часто приховується така внутрішня душевна боротьба і такі страждання, що

будь-які покарання можуть здатися мізерними в порівнянні з переживаннями

за долю близької людини яка скоїла злочин. Він не допускав можливості

звільнення від кримінальної відповідальності осіб які приховують особливо

небезпечних державних злочинців та деяких інших тяжких злочинів. Іншу

точку зору по даному питанню висвітлює Б.Т. Разгільдієв. На його думку

потрібно звільняти від кримінальної відповідальності тільки тих осіб, які

незалежно від того чи являються вони родичами чи ні, дієво розкаюються у

скоєному приховуванні. В літературі була висловлена і інша точка зору згідно

з якої особи які приховували родичів повинні звільнятися від кримінальної

відповідальності, але не в усіх випадках, а тільки при наявності певних

умов. Так А.І Бушуєв запропонував зберегти відповідальність за прихову-

2

вання близьких родичів у випадку скоєння ними тяжких злочинів і скоєння

злочинів із низьких спонукань. Н.С. Косякова запропонувала не звільняти

від кримінальної відповідальності родичів, якщо мало місце посягання на

життя, на малолітнього, або з його використанням, при скоєнні особою

яка переховує, нового злочину, а також якщо переховування скоєно з ко-

рисливих мотивів. На думку А.В.Зарубіна від кримінальної відповідальності

слід звільнити тільки подружжя, які перебувають у фактичних шлюбних

стосунках з особою яка приховує. Ці питання знайшли своє відображення

в законодавстві зарубіжних держав. Зокрема, КК Франції, Іспанії і ФРН

виключають кримінальну відповідальність за приховування злочинів, які

скоєні родичем по прямій лінії чи подружжям, а КК Франції за дане діяння

звільняються від кримінальної відповідальності і священнослужителі. В КК

Франції зазначено, що не звільняється від кримінальної відповідальності за

приховування і неповідомлення родичами винного, коли злочин скоєно по

відношенню до неповнолітніх які не досягли 15 років, або осіб, які не мають

можливості захистити себе в силу свого фізичного або психічного стану.

В КПК ФРН зазначено, що право відмовитись від надання свідчень мають:

1) заручені з обвинуваченим; 2) подружжя обвинуваченого, якщо навіть

шлюб вже розірвано; 3) той хто знаходиться з обвинуваченим у родинних

стосунках по прямій лінії (абз.1 параграф 52). Законодавець Швейцарії

звільняє від кримінальної відповідальності особу яка переховує особу, що

скоїла злочин та знаходиться з нею у близьких відносинах, вирішення даного

питання віднесено на розсуд суду. Поняття близьких родичів передбачене

в п. 11 ст. 32, ч. 2 ст. 69 КПК України де до близьких родичів віднесено

батьків, чоловіків (жінок), дітей, рідних братів і сестер, діда, бабу, онуків,

усиновителів і усиновлених. Поняття «член сім’ї» КПК не містить, через

що необхідно звернутися до Сімейного кодексу України і рішення Консти-

туційного Суду України в справі від 3 червня 1999р. № 5-рп/99, де дається

офіційне тлумачення терміна «член родини», яке до них відносить також

осіб, які перебувають з суб’єктом права у правовідносинах, природа яких

визначається: кровними (родинними) зв’язками або шлюбними відносинами;

постійним проживанням з ним; веденням з ним спільного господарства.

Виходячи з цього можна зробити висновок, що законодавчо дане питання

немає чіткої регламентації. В чинному кодексі визначення сім’ї не дуже

якісне, тому, підходячи фактично, якщо дитина від вашого першого шлюбу,

батько не позбавлений батьківських прав, а новий чоловік дитину не уси-

новив, то вона не є членом сім’ї вашого нового чоловіка — це абсурдно.

Дане питання потребує більш чіткої регламентації і законодавчого за-

кріплення в ч.2 ст.396 КК України.

Проаналізувавши вище зазначені пропозиції можемо зробити висновок,

що деякі із запропонованих пропозицій отримали своє закріплення в ч. 2

ст. 369 КК України. Законодавець, виключивши вказаних осіб з числа

суб’єктів, які підлягають кримінальній відповідальності за приховування зло-

чинів, вчинив досить гуманно. Коли особа приховує свого чоловіка, близького

2

родича або не повідомляє про них, в даному випадку вирішується колізія

між кримінально-правою забороною і моральними нормами які засуджують

зраду близьких на користь останніх. В такій ситуації, коли сімейні і родинні

зв’язки мають більший вплив на поведінку осіб ніж страх перед кримі-

нальним покаранням, в такому випадку немає змісту встановлювати кримі-

нальну відповідальність за приховування злочину. Законодавець повинен

більш чітко врегульовувати, визначати перелік осіб які будуть звільнятися

від відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину щодо

членів сім’ї та близьких родичів не давши можливість причетним особам

уникнути кримінальної відповідальності.



особенности ПроцессуАльного

руковоДствА Прокурором

ПреДвАрительного рАсслеДовАниЯ

По ЗАконоДАтельству ресПублики

белАрусь и россиЙскоЙ ФеДерАции

В соответствии со ст. 34 УПК Республики Беларусь прокурор является

должностным лицом, в пределах своей компетенции осуществляющий от

имени государства уголовное преследование. В этой связи думается це-

лесообразно остановиться на особенностях процессуального руководство

прокурором на стадии предварительного расследования по УПК Россий-

ской Федерации. Мы разделяем мнение В.П. Божьева (журнал «Уголовное

право» 2008 г. № 3), который утверждал, что принятие серии нормативных

правовых актов, начало которой положено Федеральным законом от 5 июня

2007 г. № 87-ФЗ, вряд ли правильно считать акцией по реформе пред-

варительного расследования, хотя такая оценка указанных актов присутс-

твует у практикующих юристов и в определенной степени — в литературе.

Установленные новеллы в уголовно-процессуальном законодательстве точнее

было бы считать изменением организации расследования преступлений или

организации процессуального руководства органами расследования. В ре-

зультате корректировки УПК РФ и Федерального закона о прокуратуре

(см. Федеральные законы № 87-ФЗ, № 90-ФЗ от 5 и 6 июня 2007 г.)

нашли подтверждение ранее существовавшие формы расследования: доз-

нание и предварительное следствие. В структуру первых введено новое под-

разделение — специализированное подразделение дознания, возглавляемое

2

начальником подразделения дознания и его заместителем (см.: п. 17.1 ст. 5,

ст. 40.1 УПК). При этом существенно усилены полномочия прокурора по

осуществлению процессуального руководства дознанием. В отношении следс-

твенных органов руководство и надзор прокурора существенно ослаблены,

что привело к усилению их независимости от прокурора. Процессуальный

контроль и руководство непосредственной деятельностью следователя по

осуществлению расследования отныне сосредоточены главным образом у

руководителя следственного органа (далее — РСО). У прокурора сохрани-

лись (хотя и не в полном объеме) полномочия по осуществлению надзора за

деятельностью следователя, но он, как правило, не может непосредственно

воздействовать на следователя, а действует через РСО. Например, признав

незаконным отказ следователя в возбуждении уголовного дела, прокурор вы-

носит мотивированное постановление о направлении соответствующих мате-

риалов руководителю следственного органа для решения вопроса об отмене

постановления следователя (ч. 6 ст. 148 УПК РФ). Аналогичным образом

прокурор поступает в случае разрешения жалобы на решение следователя

о прекращении дела или уголовного преследования. Признав постановление

следователя незаконным, прокурор выносит постановление о направлении

соответствующих материалов РСО для решения вопроса об отмене поста-

новления о прекращении дела или уголовного преследования (ч. 1 ст. 214

УПК РФ).

Думается, что подобная практика позволит в полном объеме оптимизиро-

вать надлежащую процедуру прокурорского надзора за органами дознания и

предварительного следствия. Безусловно, вышеизложенные законодательные

новеллы направлены, прежде всего, на повышение процессуальной само-

стоятельности следователя в уголовном процессе Российской Федерации,

что, несомненно, правильно. Тем не менее, функцию прокурорского надзора

за законностью деятельности органов дознания предварительного следствия

отраженную в Законе о прокуратуре еще никто не отменял. Система уго-

ловно-процессуального законодательства Республики Беларусь во многом

сохранила еще советский подход (УПК БССР 1961 года) регламентацию

процессуального руководства прокурором дознания предварительного следс-

твия. Представляется, что на данном этапе это достаточно оправданно.

Резюмируя изложенное, можно прийти к выводу, что прокурорский

надзор должен реализовываться таким образом, чтобы с одной стороны

не ограничивалась процессуальная самостоятельность органов уголовного

преследования, а с другой стороны, прокурор должен быть наделен над-

лежащими реальными властно-распорядительными полномочиями в своей

надзорной деятельности при выполнении возложенных на него задач.

2



ЗАконоДАвЧе ЗАбеЗПеЧеннЯ

ЗАПобігАннЯ торгівлі лЮДьми

в укрАЇни

Дві світові війни та велика кількість збройних конфліктів в окремих

країнах протягом останнього сторіччя примусили світове співтовариство за-

мислитись над майбутнім людства. Особливої актуальності набуло питання

дотримання прав та свобод людини. Тому невипадково ООН взяла на себе

обов’язок здійснювати міжнародну співпрацю у вирішенні міжнародних про-

блем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру в

заохоченні й розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх

незалежно від раси, статі, мови та релігії. Цей обов’язок був закріплений

у Статуті ООН.

На сьогоднішній день торгівля людьми вважається порушенням прав

людини. Важливим етапом у ствердженні такої концепції стала всесвітня

конференція з прав людини, що відбулася у Відні в 1993 році, коли вперше

насильство над жінками визнали порушенням прав людини. Саме з позиції

захисту прав людини в останні роки розроблялася низка міжнародних до-

кументів щодо боротьби з торгівлею людьми. Це, наприклад, Гаазька мініс-

терська декларація (1997 р.), Конвенція ООН проти транснаціональної

організованої злочинності та протоколи, що її доповнюють (2000 р.), Брюс-

сельська декларація (2002 р.), Конвенція Ради Європи про заходи з протидії

торгівлі людьми (2005 р.), в яких наголошується, що торгівля людьми — це

порушення людських прав.

Діти мають ті ж права, що й повнолітні. Першим окремим документом,

що закликав до охорони дітей та їхніх прав, була Женевська декларація

прав дитини, прийнята 1924 року.

Іншим важливим міжнародним документом у цій галузі стала Конвенція

про права дитини, прийнята і відкрита для підписання Генеральною Асам-

блеєю ООН 20 листопада 1989 року. Конвенція ООН про права дитини

проголошує необхідність правового та іншого захисту до і після народження

дитини, важливість поваги культурних цінностей народу, до якого належить

дитина, а також важливу роль міжнародного співробітництва у сфері за-

хисту прав дітей. Статті Конвенції включають різні аспекти життя дитини:

фізичний, особистісний, освітній та сімейний.

Останніми роками Україна намагається якомога активніше залучатися у

процес міжнародного співробітництва у сфері боротьби з торгівлею людьми,

а також до загальної боротьби з міжнародною організованою злочинністю.

20

Слід відзначити, що Україна (як на міжнародному, так і на національному

рівні) застосовує багатовекторний підхід до проблеми боротьби з торгівлею

людьми. Як правило, це проявляється у поєднанні стратегій боротьби з

торгівлею людьми як такою, боротьби з нелегальною міграцією та боротьби

із міжнародною організованою злочинністю.

Початком нормативно-правового закріплення запобігання торгівлі людьми

в Україні слід вважати 1998 р., коли чинний на той час Кримінальний кодекс

України було доповнено статтею, яка передбачала покарання за торгівлю

людьми (ст. 124-1 КК України). Також у 1999 р. було створено Координа-

ційну раду по боротьбі з торгівлею людьми, жінками та дітьми при Уповно-

важеному Верховної Ради України з прав людини. Наступним, надзвичайно

важливим кроком у врегулюванні протидії торгівлі людьми було створення

у 2000 році в структурі Департаменту карного розшуку МВС України та в

обласних управліннях внутрішніх справ спеціалізованих підрозділів по бо-

ротьбі із злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми. У червні 2002 року

КМУ було затверджено «Комплексну програму протидії торгівлі людьми

на 2002-2005 роки», а також створено міжвідомчу координаційну раду з

питань протидії торгівлі людьми, яка сьогодні є постійно діючим консуль-

тативно-дорадчим органом при, КМУ. З вересня 2001 р. набрав чинності

новий Кримінальний кодекс України і стала діяти нова редакція статті,

що передбачала відповідальність за торгівлю людьми — ст.149 («Торгівля

людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини»), кримінальна від-

повідальність передбачалася за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду

щодо передачі людини, такі дії кваліфікувалися злочинними за наявності

обов’язкового перетину державного кордону України. На сьогоднішній день

діє змінена 12 січня 2006 р. редакція ст. 149 Кримінального кодексу України,

нею передбачено кримінальну відповідальність за дії, що кваліфікуються

як торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди щодо людини

всередині держави, без обов’язковості перетину кордону.

«Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» з об’єктивної

сторони може виражатись у наступних формах:

1) торгівля людьми;

2) здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина;

3) вербування;

4) переміщення;

5) переховування;

6) передача;

7) одержання людини.

Враховуючи той факт, що більшість з діянь, котрі відповідають міжна-

родному визначенню торгівлі людьми було закріплено в названих вище 4-7

формах об’єктивної сторони, перша форма є дещо ширшою та, відповідно,

до міжнародно-правових норм, окрім іншого, передбачає відповідальність за

купівлю-продаж людини з метою та без мети експлуатації. Таким чином,

першою формою злочину, передбаченого ст. 149 КК України, охоплюються