Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

331

Ворогами народу оголошуються особи, що зрадили Республіці, командуючи форте-

цями й арміями або виконуючи інші обов’язки, а також ті, хто спілкується з ворогами

Республіки і прагне створити нестачу як у харчуванні, так і в задоволенні інших потреб

армії.

Ворогами народу оголошуються всі, хто намагається викликати голод у Республіці

або перешкодити постачанню до Парижу продуктів харчування.

Ворогами народу оголошуються особи, що поширюють неправдиві чутки з метою

посіяти серед народу протиріччя й недовіру.

Ворогами народу оголошуються недобросовісні постачальники, котрі загрожують

врятуванню Республіки, так само як і марнотратники суспільного надбання...

Ворогами народу оголошуються особи, котрі обіймали громадські посади і зловжи-

вали ними для утисків патріотів та пригнічення народу...

Ст. 7. Покаранням, встановленим за всі злочини, що перебувають у віданні Револю-

ційного трибуналу, є смертна кара.

Ст. 13. У тому випадку, якщо наявні речові або моральні докази, незалежно від свід-

чень, свідки не будуть залучатися, окрім випадків, коли це вважатиметься необхідним

чи то для викриття співучасників, чи то через інші важливі поняття суспільного добро-

буту.

Ст. 16. Захисниками патріотів, на яких зведено наклеп, закон вважає присяжних пат-

ріотів; змовникам же захисники не надаються.

Примітка:

Документи № 1—6 використані з: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К.: Ін

Юре, 1998. — Т. ІІ. — С. 12, 19—21, 49—52, 85—87, 94—104, 134—135.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Английская буржуазная революция XVII в. — М.: Изд-во АН СССР, 1954.

2. Барг М. А. Кромвель и его время. — М.: Учпедгиз, 1960.

3. Батыр К. История государства и права Франции периода буржуазної революции 1789—

1794 гг. — М., 1984.

4. Беляева Г. П., Ливанцев К. Е. Государство и право Англии (1640—1871 гг.) и Франции

(1789—1871 гг.). — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1967.

5. Вопросы государства и права во французской буржуазной революции XVIII в. — М.:

Юриздат, 1940.

6. Добролюбский К. П. Термидор: Очерки по истории классовой борьбы во Франции в 1794—

1795 гг. — Одесса, 1949.

7. Калинович В. І. Сполучені Штати Америки (1776—1917). — Львів: Вид-во Львівськ. ун-ту,

1965.

8. Карлейль Т. История французской революции. — М.: Мысль, 1991.

9. Лавровский В. М., Барг М. А. Английская буржуазная революция. — М.: Изд-во АН СССР,

1958.

10. Манфред А. З. Великая французская буржуазная революция XVIII века (1789—1794 гг.).—

М.: Политиздат, 1956.

11. Прокопьев В. П. История германской государственности ХІХ—ХХ вв. — Калининград:

Изд-во Калинингр. ун-та, 1985.

12. Ревуненков В. Г. Очерки по истории Великой французской революции (1789—1799 гг.). —

2-е изд.доп. — Л.: ЛГУ, 1989.

13. Страхов М. М. Основні закономірності становлення буржуазної держави і права у провід-

них країнах Європи і в Північній Америці.— К.: УМК ВО, 1981.

14. Фурсенко А. Американская революция и образование США. — Л., 1978.

332

ТЕМА 13. ФОРМИ ДЕРЖАВ ТА ЇХ РОЗВИТОК

В ЕПОХУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

У попередньому модулі Ви познайомилися з процесом формування нового за своїм

якісним станом типу держави. Буржуазні революції, котрі дали світові модель нової,

«суспільної держави», змогли, однак, домогтися на цьому шляху, з одного боку, бага-

то — ліквідувавши стару державну машину, а з іншого — мало, заклавши лише тільки

основи нової, буржуазної, держави. Шлях її становлення був тривалим і тернистим. За-

лежно від різних історичних обставин змінювалися функції держави і, відповідно, дер-

жавний механізм, котрий відображав її соціальну сутність. Не залишалася без змін і

форма держави, що виявилася більш піддатливою цим обставинам і більш динамічною

у своїх видозмінах. У цьому плані показовим є досвід Англії і Франції, які після буржу-

азних революцій, по суті, повернулися до своїх попередніх державних форм. Однак тут

проявилася одна з державно-правових особливостей нової епохи: форма держави не так

радикально, як у минулу епоху, впливає на її сутність. Більше того, нова сутність дер-

жави вимагала адекватних їй форм. Як відбувався процес пошуку і встановлення цих

форм, які їх прояви і чим це було обумовлено — на ці питання ми спробуємо дати від-

повідь при викладенні матеріалу двох наступних модулів.

У матеріалі, що був викладений раніше, формами держав приділялося чимало уваги.

Але, висвітлюючи їх, ми виходили з того запасу ваших знань про них, який закладено

шкільним курсом «Правознавства». До моменту ознайомлення з матеріалом цього мо-

дуля, сподіваємося, Ви вже встигли опанувати цю тему більш глибоко, вивчаючи курс

теорії держави і права. Оскільки ця навчальна дисципліна є базовою в системі юридич-

ної освіти, спробуємо пов’язати матеріал нашого посібника з її змістом.

Вітчизняна теорія держави і права стверджує, що кожна держава має певну форму,

котра, відображаючи структурні і функціональні сторони організації державної влади,

складається з трьох взаємопов’язаних між собою елементів. Цими складовими елемен-

тами, як відомо, є: форма державного правління; форма державно-територіального

устрою і форма політичного режиму.

Ці три форми прояву державної влади також розглядаються в курсі теорії держави і

права. Але там, як правило, мова йде про сучасне тлумачення їх дефініцій, визначення

ознак, побудови класифікаційних схем тощо, в той час як їх історичні основи залиша-

ються поза увагою або подаються дуже стисло. Тому, висвітлюючи процес становлення

сучасних державних форм, ми маємо намір доповнити «логічний», абстрактний матері-

ал теорії держави, більш конкретним «історичним». Наш досвід педагогічної роботи

показує, що такий взаємозв’язок методично обґрунтований і йде на користь тим, хто

вивчає обидві дисципліни.

§1. Форми держави та основні тенденції їх розвитку

Уособленням форми держави старого суспільства була абсолютна централізована

монархія — держава з монархічною формою правління, абсолютистським політичним

режимом і централізованою формою державно-територіального устрою. Народжена на

підвалинах пізнього середньовіччя, принципово важлива державна форма відіграла по-

зитивну роль у становленні централізованої національної держави. І якщо сама форма

державно-територіального устрою, що упритул наблизилася до унітарної, вже задоволь-

няла потреби третього стану (буржуазії), то про форму правління й особливо політич-

ний режим, цього сказати не можна. Недемократичні, часом деспотичні форми й мето-

ди, якими монархічні структури здійснювали свою владу, призвели до того, що абсо-

лютизм став оплотом, символом і водночас виразником «старого режиму».

У боротьбі з абсолютною монархією утверджувалися принципи народного правлін-

ня: верховенство законодавчих органів, заснованих на народному представництві, поді-

333

лу влади в державі, що стали наріжними для нової організації держави. Але ця боротьба

була нелегкою. Пошук та утвердження нових форм організації влади відбувалися в об-

становці гострої соціально-політичної боротьби, що наклала відбиток на весь подаль-

ший процес розвитку державних форм.

У країнах, де не вдалося цілком усунути дворянство від влади чи навпаки, де його

значні прошарки поповнили ряди буржуазії, складається правлячий союз останньої з

дворянством, втіленням котрого є дуалістична монархія. Лише в подальшій політичній

боротьбі, яка часто супроводжувалася новими революціями, вона поступово перетво-

рилася з дворянсько-буржуазної в буржуазну парламентську монархію, або в республі-

ку (Англія, Франція).

Осторонь стоять США, державні форми якої ґрунтувалися на трьох основних прин-

ципах: республіканізмі, федералізмі та демократизмі. Той факт, що в інших країнах (зо-

крема, континентальної Європи) ці принципи взяли верх лише через багато років, гово-

рить про суперечливий характер їх соціально-економічного й політичного розвитку.

Республіка стає панівною формою правління тільки після Другої світової війни, а феде-

рація, котра найбільше відповідає внутрішньому змістові громадянського суспільства

(оскільки вона більшою мірою дозволяє забезпечити фактичні права і свободи грома-

дян на рівні територіальних громад. — Л. Б., С. Б.), дотепер не одержала досить знач-

ного поширення у світі.

Основною тенденцією розвитку форми державно-територіального устрою було до-

мінування унітаризму, що зміг пристосуватися до потреб нового суспільства. Він зна-

ходить своє закріплення насамперед у Конституції, яка, будучи єдиною для всієї краї-

ни, визначала правові межі взаємовідносин між центральною владою і владою

адміністративно-територіальних одиниць. Але, незважаючи на це, централізаторські

«гени» абсолютизму дають про себе знати. Наражаючись на протидію, вони породжу-

ють тенденцію децентралізації унітарної держави — тенденції, котра (особливо після

Другої світової війни) знайшла свій прояв майже у всіх унітарних демократичних країнах.

У той же час продовжує існувати (щоправда, у двох проявах) така форма державно-

територіального устрою, як імперія. Перша, класична, імперія успадкована від станово-

кастової епохи, прийшла до свого закономірного фіналу після закінчення Першої світо-

вої війни, коли кілька найбільших багатовікових імперій — Російська, Германська, Ав-

стро-Угорська й Османська — розвалилися. Друга, завуальована, імперія проіснувала

аж до 60-х рр. ХХ століття. Маємо на увазі величезні колоніальні імперії в Азії й Аф-

риці, що продовжували існувати за фасадом таких унітарних держав, як Франція і Ве-

ликобританія, федеративних США. Однак таке становище не могло бути тривалим:

сутність цих держав вступала в нерозв’язну суперечність з їх імперською формою.

У 50—60-х рр. ХХ ст. відбувся розпад колоніальної системи, після чого держави, які

виникли, сприйняли одну з характерних для громадянського суспільства форм держав-

ного устрою — унітарну або федеративну.

В епоху громадянського суспільства змінюється значимість елементів форми дер-

жави. На відміну від попередньої епохи, форма реалізації державної влади стала біль-

шою мірою залежати не від форми правління, а від форми політичного режиму. У дер-

жавно-політичне життя надовго увійшло протистояння демократизму й тоталітаризму.

Тоталітаризм, націлений на повну перебудову громадянського суспільства, став чи

не найяскравішим і водночас загальним явищем історії ХХ століття. Пристосовуючись

до умов окремих країн, він проявився у вигляді державності фашистсько-нацистського

типу (Німеччина, Італія, Іспанія тощо) та більш поширеного соціалістичного типу. Іс-

нування тоталітарних режимів було закономірним наслідком ідеології соціалістичної

перебудови суспільства й перебільшеної уваги до довільно-революційної практики на-

родних мас. Тоталітаризм виявився недовговічним, зруйнованим або в результаті Дру-

гої світової війни, або в ході власних внутрішніх кризових явищ кінця ХХ століття

(СРСР та європейські соціалістичні країни на рубежі 1980—1990-х рр.). Але він сфор-

мував цілісний державно-правовий уклад з особливим деформувальним впливом на

стан суспільства.

334

§2. Форми державного правління

та їх розвиток після буржуазних революцій

Оскільки тривалий час (аж до ХХ ст.) головним елементом у системі форми держа-

ви була форма державного правління, перший параграф цієї теми присвячений роз-

криттю історичних процесів, пов’язаних із пошуком і встановленням оптимальних для

епохи громадянського суспільства форм державного правління.

Пригадаємо, що форма державного правління — це структурно-інституціо-

нальна та функціональна система державної влади, зміст якої визначається порядком

формування, правовим становищем та принципами взаємовідносин вищих органів

державної влади.

До системи вищих органів входять глава держави (уособлює єдність державної вла-

ди), парламент (законодавчий орган), уряд (центр системи виконавчих, управлінських

органів). Форма державного правління, власне кажучи, виражає структуру розподілу

державної влади «по горизонталі» й охоплює лише систему законодавчої та виконавчої

влади, оскільки судова влада суттєво на неї не впливає.

За наявною в юридичній науці традицією форма правління тієї чи іншої держави за-

лежить насамперед від правового становища одного з вищих органів державної вла-

ди — глави держави. Залежно від того, хто стоїть на чолі держави і яким чином замі-

щується цей пост, визначаються дві основні форми правління: монархія та республіка.

Історично такий підхід є більш характерним для визначення форми правління держав

кастово-станового суспільства. Перехід від кастово-станового до громадянського сус-

пільства, котрий супроводжувався появою і зміцненням інститутів народного представ-

ництва, привів до суттєвих змін в структурно-інституціональній системі верховної вла-

ди. Колишня «єдина і неподільна» монархічна влада під тиском народних мас змушена

була «поділитись» на окремі гілки, які частково або ж повністю формуються цими ма-

сами. Правління в державі вже не є результатом дій однієї особи (інституту), а певної,

як правило, законодавчо закріпленої системи влади, що складається з кількох інститу-

тів: глави держави, парламенту та уряду, кожний з котрих, маючи окремі повноважен-

ня, вносить свою частку у процес державного правління. Тобто на зміну монархічній

структурі влади приходить поліархічна, складовими якої є вже не один (моно), а багато

(полі) інститутів влади і джерелом їх формування виступають теж багато (полі) учасни-

ків державного спілкування — громадяни-виборці.

Дослідивши процес поліархізації державної влади в епоху громадянського суспільст-

ва та аналізуючи зміст і сутність нової її структурно-інституціональної системи, один з

авторів цього посібника (С. К. Бостан) дійшов висновку, що формою правління держа-

ви епохи громадянського суспільства має бути поліархія, яка закономірно витіснить з

історичної сцени монархію — форму правління, характерну для держави кастово-

станового суспільства. Основними типами форм державного правління у сучасному

світі, на його думку, є монархія і поліархія, котрі у свою чергу мають свої види

. Наве-

дена автором класифікаційна схема відрізняється від традиційної, однак ще не може

бути узята за основу, оскільки ще не отримала повного визнання в науковому світі. То-

му, при висвітленні історичних основ тих чи інших форм державного правління ми до-

тримувалися традиційних підходів щодо їх класифікації, а саме, поділ на монархію та

республіку з її різновидами. Деякі з останніх дійшли до наших днів, інші залишилися в

історії. Які це форми правління, як вони виникли, які етапи пройшли у своєму розвит-

ку — про це мова йтиме нижче.

Також зауважимо, що в епоху громадянського суспільства форми державного прав-

ління нібито «роздвоюються» на дві частини (грані): формально-юридичну (система

влади, закріплена у відповідних правових нормах) і політичну (система влади, яка існує

Див.: Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики. Моногра-

фія. — Запоріжжя: Юридичний ін-т; Дике поле, 2005. — 540 с.

335

на практиці). В ідеалі (теорії) вони мають збігатися, але на практиці, про що говорить

історичний досвід, цього майже не буває. Тому в нижченаведеному матеріалі Ви маєте

можливість ознайомитися з різними правовими й політичними проявами форми прав-

ління.

2.1. Становлення парламентсько-монархічних

форм правління та їх еволюція

Повалена в ході буржуазних революцій абсолютна монархія, як показує досвід ос-

новних «революційних» країн: Англії, США та Франції, поступилася республіканській

формі правління. Але республіка змогла закріпитись тільки у Сполучених Штатах Аме-

рики, в той час як Англія та Франція у силу обставин, що склалися, змушені були повер-

нутися до монархії. Обмежувана конституціями та представницькими установами рес-

таврована монархія дістала назву конституційної монархії. Залежно від ступеня обме-

ження влади глави держави насамперед з боку парламенту, вона набувала різних полі-

тико-правових форм. В юридичній площині проявами такого розвитку були: дуалістич-

на та парламентська монархії. «Повний» цикл еволюції монархічної форми правління

в епоху громадянського суспільства можна спостерігати насамперед на прикладі Англії

(Великобританії

), а частково — на прикладі Франції.

Становлення парламентсько-монархічної форми правління в Англії

Реставрація монархії в Англії. У попередній темі ми зупинилися на тому, що

смерть Кромвеля в 1658 р. прискорила процес відходу назад до «законної влади», тобто

реставрації монархії Стюартів. За задумом правлячого угруповання джентрі та буржуа-

зії, ця монархія мала бути конституційною й гарантувати непорушність головних заво-

ювань революції. Дійсно, у так званій Бредській декларації 1660 р. новий король Карл

II обіцяв, що питання про утримання армії, землі роялістів, прощення учасників рево-

люції і про віросповідання залишаться в компетенції парламенту. Однак нова розстано-

вка політичних сил у країні сприяла посиленню феодальної реакції. Учасники револю-

ції переслідувалися, організації пресвітеріан та індепендентів були ліквідовані. У той

же час відновлювалися англіканська церква, Таємна рада й інші дореволюційні органи

держави (за винятком найбільш реакційних — Зоряної палати й Високої комісії. —

Л. Б., С. Б.), а також старий порядок їх формування.

Прагнення Карла II (1660—1685 рр.) та його спадкоємця Якова II (1685—1688 рр.)

до відновлення абсолютизму, а також симпатії монархів до католицизму викликали

широке невдоволення у країні. Парламент, як і раніше, став ареною політичного проти-

борства прихильників короля й опозиції. У цей час у парламенті складаються два полі-

тичні угруповання: представники придворної аристократії й частина джентрі, що орієн-

тувалися на Стюартів, а також духівництво склали партію торі. У свою чергу опо-

зиція — купці, фінансова буржуазія і верхівка джентрі, що збагатилася в ході револю-

ції, яких підтримувала промислова буржуазія, — утворила партію вігів. Обидва угрупо-

вання були ще не оформлені в організаційному відношенні: і віги, і торі в подальшому

пройшли через цілий ряд партійних розмежувань і переходів частини їх членів з одного

угруповання до іншого. Проте їх тривала боротьба наклала значний відбиток на пода-

льший політичний розвиток країни.

Значним успіхом опозиції в боротьбі за обмеження влади короля стало прийняття

Habeas Соrрus Аmendment act («Акт про краще забезпечення свободи підданого і про

попередження ув’язнення за морями») 1679 року. Цей закон був покликаний обмежити

можливості таємної розправи короля з прихильниками опозиції, але набув більш зага-

На початку XIX ст., у результаті оформлення унії із Шотландією (1707 р.) и Ірландією (1801 р.), Анг-

лія отримає нову офіційну назву Великобританія: Сполучене Королівство Великобританії і Ірландії.

льного значення. Він утілював у собі вимоги презумпції невинності, додержання закон-

ності при затримці, швидкого й оперативного суду, чиненого з належною процедурою і

за місцем здійснення провини.

Дуалістична монархія. Політика Стюартів, котра загрожувала зворотним перероз-

поділом церковних земель, захоплених буржуазією та джентрі, привела до короткочас-

ного об’єднання вігів і торі. Відбувся палацевий переворот 1688 р., що одержав назву

«Славна революція». У результаті цієї події в 1689 році на англійський престол всту-

пив штатгальтер Нідерландів Вільгельм Оранський, який підписав «Білль про права»

(у першому виданні — «Декларація про право»).

Головне значення Білля полягає в затвердженні верховенства парламенту в галузі

законодавства. Король не мав права без згоди парламенту припиняти дію законів, зві-

льняти будь кого з-під їх дії, дозволяти вилучення з законів. Він також не міг стягувати

ніяких зборів на свою користь, набирати й утримувати війська без згоди парламенту.

Вибори до парламенту мали бути вільними, в його діяльності мала забезпечуватися

свобода слова; переслідування за виступ у парламенті заборонялося. Підданим королям

надавалося право звертатися до нього з клопотаннями, і нікого не можна було переслі-

дувати за такі клопотання. Білль забороняв вимагати надмірних застав, штрафів, засто-

совувати покарання, не передбачені законом.

Закріплюючи юридично широкі повноваження в галузі законодавства, «Білль про

права» тим самим зробив перший крок до створення в Англії конституційної монархії.

У той же час ще досить міцною в системі органів залишалася виконавча влада. Король

мав значні повноваження у сфері виконавчої й судової влади, поряд з парламентом мав

брати участь у законодавчій діяльності, йому належало право абсолютного вета.

На початку ХVІІІ ст. був зроблений наступний крок у становленні конституційної мо-

нархії. Так, у 1701 р. прийнято ще один найважливіший конституційний закон — «Акт

про влаштування», або «Закон про престолонаслідування», в якому важливе місце

відводилося питанню про порядок престолонаслідування після бездітних Вільгельма

Оранського та його дружини. Але ключовими в законі були два положення, зміст яких

свідчить про подальше обмеження королівської влади на користь парламенту. Одне з них

встановлювало так звану контрасигнатуру, тобто процедуру, котра передбачала дійс-

ність актів, виданих королем, тільки за умов наявності підпису (контрасигнатура —

контрпідпис) відповідного міністра. Друге положення зводилося до встановлення прин-

ципу незмінюваності суддів. До цього часу судді обіймали свої посади, доки це було «за-

вгодно королю», тепер же вони виконували свої обов’язки, доки «поводилися добре».

Усунути їх з посади можна було тільки за рішенням парламенту: це правило мало велике

значення, оскільки проголошувало відділення судової влади від виконавчої.

Таким чином, на початку XVIIІ ст. в Англії встановлюється обмежена (конститу-

ційна) монархія. Однак ми можемо говорити лише про перший, перехідний її різно-

вид — дуалістичну монархію, тобто таку форму монархічного правління, в системі

елементів котрої існує два (тому і дуалістична) органи державної влади: законодавчий,

представлений парламентом, і виконавчий, уособлений королем, у руках якого був від-

повідальний перед ним уряд і право абсолютного вета щодо актів парламенту.

Становлення парламентської монархії. Подальша еволюція конституційної монар-

хії та модифікація її форми пов’язані з глибокими соціально-економічними змінами, що

відбувалися в англійському суспільстві протягом XVIII — на початку XIX ст.

У XVIII ст. головними напрямками еволюції британської монархії, котра заклала

основи британської (вестмінстерської) моделі парламентаризму, були подальше обме-

ження королівської влади й затвердження нових принципів взаємин виконавчої і зако-

нодавчої влади — становлення так званого «відповідального уряду». Найважливішою

особливістю цих змін стало те, що вони, як правило, не були оформлені якими-небудь

новими конституційними актами, а склалися у процесі політичної практики як резуль-

тат суперництва двох партій за право сформувати «уряд його величності». Саме кон-

ституційні угоди (звичаї), а не акти конституційного значення стали правовою осно-

вою нового різновиду конституційної форми монархічного правління.

Монарх продовжував залишатися главою держави, але поступово перетворювався

фактично лише в номінального главу виконавчої влади. Перші прецеденти, що сприяли

цьому, виникли вже в перші десятиліття XVIII ст., особливо за часів королів Ганновер-

ської династії (з 1714 р.). Право короля відхиляти закони, прийняті парламентом, пере-

стало застосовуватися з 1707 року. Король Георг I (1714—1727 рр.), котрий не знав анг-

лійської мови, перестав відвідувати засідання кабінету, що мало важливі політичні нас-

лідки.

1. Таке «відчуження» короля від кабінету сприяло зосередженню функцій керівниц-

тва кабінетом у руках «першого міністра» короля. Кабінет став діяти від імені «його

величності», але практично самостійно. Становище монарха надалі було визначено фо-

рмулою «король царює, але не править». Щоправда, вплив монарха на політику кабіне-

ту нерідко бував дуже значним, а фактично втрачені королем повноваження юридично

дотепер залишилися в його розпорядженні. Однак усе це стало винятком, а не практи-

кою, «резервом» — на випадок надзвичайної ситуації.

2. Паралельно з концентрацією прерогатив монарха в руках кабінету зважувалося

питання про відповідальність виконавчої влади перед парламентом. Тепер ця відпові-

дальність могла бути перенесена з короля на його міністрів. Першим кроком до виник-

нення нової системи взаємин кабінету й парламенту були акти 1705—1707 рр. про по-

сади, які, скасувавши відповідні положення Акту 1701 р., відкрили міністрам мож-

ливість обиратися в нижню палату парламенту й тим самим представляти в ній кабінет.

3. У 1708—1715 рр. став утверджуватися принцип формування кабінету на однопа-

ртійній (торі або віги), а не змішаній основі. Усе типовішою ставала ситуація, за якої

кабінет не міг тривалий час перебувати при владі, не маючи підтримки (довіри) біль-

шості в палаті громад. Партія, котра перемогла на виборах, мала таку більшість, фор-

мувала кабінет, а інша утворювала в парламенті організовану опозицію.

4. Наприкінці XVIII ст. починають встановлюватися ще два важливі правила. У разі

втрати кабінетом довіри парламенту він міг:

1) піти у відставку в повному складі (солідарна відповідальність);

2) розпустити палату громад і призначити нові вибори.

Перший випадок колективної відставки кабінету мав місце в 1782 р. через поразку

Британії у війні з американськими колоніями, а перший розпуск палати кабінетом — у

1784 р. Так виникла система взаємних стримувань палати громад і кабінету, в умовах

якої кабінет мав оцінювати політичну ситуацію як у парламенті, так і у країні в цілому

й у разі урядової кризи приймати одне з двох рішень.

Таким чином, протягом XVIII ст. у принципі сформувалися такі риси майбутньої

системи британського парламентаризму, як партійне правління і регулярна зміна

кабінету залежно від схвалення його політики в палаті громад. Однак багато з цих рис

ще не набули завершеного вираження, а роль королівської влади й аристократичної па-

лати лордів лишалася досить значною.

Подальший розвиток парламентаризму не міг відбуватися, доки сама система фор-

мування нижньої палати парламенту мала феодальний характер і забезпечувала джент-

рі командні посади в управлінні суспільством. З цією метою протягом XIX ст. в Англії

проведена серія виборчих реформ (1832 р., 1867 р., 1884—1885 рр.), у результаті яких

було покінчено з середньовічною системою формування вищого представницького ор-

гану — палати громад; відбулося розширення виборчого корпусу (виборче право в мі-

стах було поширено на дрібну буржуазію й на робітників).

У період виборчих реформ 30—60-х рр. відбулася організаційна перебудова двох

головних партій. Віги остаточно стали партією промислової буржуазії, котра обстоюва-

ла принципи лібералізму. Торі виражали інтереси переважно землевласницької аристо-

кратії й фінансової верхівки. Партії стали тепер називатися відповідно ліберальна і

консервативна. У зв’язку з уведенням порядку реєстрації виборців «для сприяння ре-

єстрації» виникли партійні організації поза парламентом: у 1867—1868 рр. був засно-

ваний Національний союз консерваторів, а згодом, у 1877 р. виникла Національна фе-

дерація лібералів. Організація виборів остаточно перейшла від уряду до партій, які

338

стали грати вирішальну роль при формуванні парламентсько-урядової ланки державно-

го механізму. Тим самим кінець ХІХ ст. можна вважати часом упровадження «партій-

ного правління», а у зв’язку з тим, що воно асоціюється з парламентською формою

правління, то й остаточного оформлення парламентської монархії у Великобританії.

Основними її рисами є:

• повноваження глави держави і глави уряду здійснювалися різними особами і при

цьому «центр їх ваги» перемістився від монарха до колишнього його першого мініст-

ра — вже прем’єр-міністра;

• уряд формувався партією, котра набирала більшість голосів у Палаті громад за

номінальною участю глави держави. Акти монарха про призначення уряду та всі інші

акти мали бути контрасигновані першим або відповідним міністром, що робило монар-

ха невідповідальним за свої дії;

• уряд ніс солідарну (колективну) політичну відповідальність перед нижньою пала-

тою парламенту, тобто в разі висловлення палатою громад недовіри кабінету він мав

піти у відставку;

• депутатський мандат міг бути суміщений із посадою в кабінеті, тобто одночасно

депутат міг бути і членом уряду;

• кабінет за допомогою глави держави міг розпустити парламент;

• монарх фактично, на основі звичайних норм, позбавлявся права вета, хоча формаль-

но таким правом він володіє до сьогодні.

Отже, мова йде про формування тих рис парламентської монархії, які в подальшому

були взяті на озброєння іншими державами, в тому числі й колишніми колоніями Вели-

кобританії, які майже одночасно з формуванням вищезазначеної форми правління в ме-

трополії здобули свою незалежність. Парламентська монархія, що встановилась у цих

нових державах, набула певних специфічних рис і стала називатися домініоном. Домі-

ніон (англ. dominion — влада, володіння) — це фактично незалежна держава, котра

формально залишалася у складі британської імперії і главою держави визнавала англій-

ського монарха.

Домініони Великобританії. Першим домініоном Великобританії стала Канада, яка

здобула незалежність у 60-х рр. XIX століття. У 1867 р. британський парламент прийняв

Акт про Британську Північну Америку — конституцію Канади, що послужила зраз-

ком для конституцій наступних британських домініонів. Цей акт оформив об’єднання

ряду провінцій і територій (Квебек, Онтаріо, Нова Шотландія і Нью-Брансуік) у єдиний

федеральний домініон за назвою «Канада».

Акт про Британську Північну Америку втілив у собі основні риси британської кон-

ституційної практики в поєднанні з досвідом побудови федерації у США. За формою

правління Канада була своєрідною монархією, оскільки главою держави проголошував-

ся британський монарх, представлений у самому домініоні генерал-губернатором. За-

конодавча влада вручалася федеральному парламентові Канади, що складався з двох

палат: сенату, призначуваного генерал-губернатором, і палати громад, що обиралася.

Парламент мав право видавати нові закони з найважливіших питань життя федерації, а

також приймати до конституції поправки, котрі стосувалися діяльності федерального

уряду. Інші поправки до конституції могли здійснюватися британським парламентом

тільки за вимогою парламенту Канади.

Виконавча влада в канадській федерації належала представникові британської коро-

ни — генерал-губернатору, наділеному дуже широкими правами, в тому числі правом

призначення й розпуску в будь-який час палати громад, скасування будь-якого закону,

прийнятого парламентом окремої провінції. Крім того, генерал-губернатор міг не за-

твердити законопроект, прийнятий федеральним парламентом, і представити його на

розсуд британській короні. Однак таке співвідношення законодавчої й виконавчої вла-

ди незабаром перестало відповідати політичній практиці розвитку домініону. Як і в са-

мій Великобританії, неписані конституційні звичаї значно змінили реальний розподіл

прерогатив основних державних органів. Уже з кінця XIX ст. генерал-губернатор міг

здійснювати свої повноваження лише після консультацій зі своєю урядовою Радою;

339

усередині Ради виділився кабінет міністрів, котрий очолювався й формувався прем’єр-

міністром за умови довіри з боку палати громад («відповідальний уряд»).

У 1901 р. в такий же спосіб був створений Австралійський Союз — федеративна

держава, що об’єднала кілька самоврядних колоній на території Австралії. Двопалат-

ний федеральний парламент складався з сенату й палати представників, які обиралися

населенням кожного штату. При цьому виборчих прав позбавлялися австралійські або-

ригени та особи афро-азіатського походження. У 1907 і 1909 рр. домініонами стали

відповідно Нова Зеландія і Південноафриканський Союз.

Еволюція парламентської монархії у Великобританії у ХХ ст. Розвиток парла-

ментської монархії у XX ст. відбувався шляхом посилення виконавчої влади. Основні

передумови такої еволюції були закладені на рубежі XIX—ХХ ст., коли завдяки укріп-

ленню принципу партійного правління англійський парламент починає поступово пере-

творюватись у «знаряддя уряду», що мав більшість у палаті громад. Цьому сприяла ор-

ганізаційна структура і внутрішня дисципліна партій, котрі передбачали підпорядку-

вання депутатів кожної партії своєму лідерові. За дотриманням партійної дисципліни й

забезпеченням потрібного уряду результату голосування стежили так звані парламент-

ські «батоги».

Применшенню ролі парламенту сприяло також обмеження свободи дискусій.

У 1882 р. (після того, як ірландські депутати використали свободу дискусій для зриву

надзвичайних законів) палата громад прийняла білль «Про правила припинення диску-

сій». Це нововведення давало урядові можливість у будь-який час порушити питання

про їх припинення, якщо вони розгорталися в несприятливому для нього напрямку. Та-

ким чином, уряд, котрий володів більшістю в палаті громад, використовуючи право за-

конодавчої ініціативи, систему «батогів» і правила припинення дискусій, визначав на-

прямок роботи палати громад і підкоряв своїм інтересам діяльність законодавчого

органу.

Оскільки центр ваги з парламенту переноситься вже на уряд, роблячи тим самим

його головним суб’єктом влади, парламентська монархія в політичній площині набуває

«урядового» — міністеріального характеру, тобто з формально-юридичної точки зору

вона залишається парламентською, а з політико-практичної стає міністеріальною мо-

нархією.

Наступний розвиток міністеріальної монархії пов’язаний із діяльністю партій (через

парламент. — Л. Б., С. Б.) щодо її «юридизації», тобто її закріплення у відповідних

юридичних нормах.

У 1911 р. був прийнятий «Акт про парламент», який обмежив повноваження пала-

ти лордів. Одночасно акт скоротив термін повноважень палати громад з 7 до 5 років.

Реформа парламенту 1911 р. являла собою черговий варіант старого компромісу між

буржуазією й аристократією. Буржуазні уряди, що вже підкорили собі палату громад,

одержали можливість утілювати в життя фінансові заходи без перешкод з боку земель-

ної аристократії. У той же час британська буржуазія не збиралася остаточно скасовува-

ти архаїчну верхню палату, покладаючись на її «стримуючу» роль стосовно нижньої

палати.

У роки першої світової війни були розширені законодавчі повноваження й фактична

влада уряду. У перший же рік війни був припинений Хабеас Корпус Акт; у тому ж

1914 р. прийнято «Акт про захист держави», що передавав на законній підставі на час

війни всю повноту влади до рук уряду. По закінченні війни цей акт було скасовано, од-

нак ряд прав, наданих урядові як тимчасові та екстраординарні, застосовувалися й після

їх офіційного скасування. Крім того, був покладений початок практиці видання актів,

що надають урядові надзвичайні повноваження. У 1920 р. прийнято Закон про над-

звичайні повноваження, котрий у 1939 р. був дещо модифікований. Приймаючи його,

парламент надавав урядові можливість видання від імені короля указу про введення у

країні надзвичайного стану, а також повноваження на видання розпоряджень, необхід-

них для забезпечення громадської безпеки, захисту держави, підтримки громадського

порядку.

340

Наділяючи уряд надзвичайними повноваженнями, парламент не тільки сприяв по-

силенню його виконавчої влади, але й передав йому владу законодавчу. Це знайшло

прояв у так званому «делегованому законодавстві», тобто в актах, які видавались уря-

дом за формальним дорученням парламенту з метою «розвитку закону». Це практично

призвело до втрати парламентом контролю над діяльністю органів управління. Двопар-

тійна система

, що склалася на початку 20-х років, сприяла зміцненню провідної ролі

уряду у здійсненні політичної влади. Право прем’єр-міністра в будь-який час домогтися

розпуску парламенту значно посилило владу кабінету, котрий спочатку може діяти, а

потім уже очікувати схвалення своїх дій з боку парламенту.

У 1949 р. лейбористським урядом була проведена нова реформа парламенту, вна-

слідок якої скорочувався термін можливого вета палати лордів щодо нефінансових біл-

лів, що значною мірою послаблювало владу верхньої палати. Однак палата лордів про-

довжувала залишатися значною противагою палаті громад: у 1956 р., наприклад, лорди

провалили законопроект про скасування страти; вони залишаються вищою апеляцій-

ною інстанцією для всіх судів Великобританії.

Чергова спроба послабити вплив консервативної верхньої палати була зроблена

більш ніж через 40 років. У листопаді 1998 р. лейбористи, котрим на виборах минуло-

го року поступилися консерватори, почали в англійському парламенті процедуру по-

збавлення права голосу в палаті лордів і зміни статусу однієї з категорій її депутатів (у

палаті лордів такими є спадкоємні, довічні і духовні лорди, а також лорди-юристи. —

Л. Б., С. Б.) і в наступному році досягли цього. Близько 700 членів власників титулів

спадкоємних лордів по суті перетворилися в довічних лордів, і відтак, через певну кіль-

кість років верхня палата англійського парламенту має налічувати біля 400 членів. Роз-

раховувати на повну її ліквідацію в найближчому майбутньому в архаїчній Великобри-

танії навряд чи варто.

При завершенні розгляду процесу еволюції форми правління у Великобританії слід

констатувати, що, оскільки боротьба за «юридизацію» міністеріальної монархії не за-

кінчилася «повним» успіхом, юридично парламентська монархія зберегла свій статус.

На це вказують досить міцні «формально-юридичні» позиції парламенту та корони. За

останньою формально зберігаються багато колишніх королівських прерогатив і найваж-

ливіша з них — право призначення прем’єр-міністра. Хоча цей вибір і обмежений тим,

що новий прем’єр-міністр повинен мати у своєму розпорядженні довіру більшості палати

громад і зуміти сформувати кабінет міністрів, однак, якщо лідер партії більшості не за-

ймає достатньо міцного становища, слово правлячого монарха має вирішальне значення.

Зберігаються й інші повноваження монарха: жоден законопроект не може стати законом

без королівської санкції, донині королева володіє правом абсолютного вета, тільки вона

може подарувати титул пера. Монарх не зобов’язаний слідувати всім рекомендаціям рад-

ників: він має право відмовити у своїй згоді на таку політику, котра, на його думку, руй-

нує «базис англійської конституції». У зв’язку з цим корона може відправити кабінет мі-

ністрів у відставку, розпустити парламент, відмовити в затвердженні білля тощо.

В сучасній Великобританії влада корони має прихований або «сплячий» характер, і в разі

потреби завдяки своїм конституційним правам монархія може заявити про себе.

Але поки ці повноваження вважаються суто формальними, оскільки, відповідно до

практики, що склалася у Великобританії в системі взаємовідносин між короною, уря-

дом і парламентом, провідну (на відміну від початку минулого століття і більш підтве-

рджену юридично. — Л. Б., С. Б.) роль відіграє кабінет міністрів. Це ще раз підтвер-

джує факт існування на практиці в сучасній Великобританії так званої міністеріальної

монархії. Британський досвід побудови юридичних парламентських й політичних міні-

стеріальних монархічних форм використаний у багатьох державах світу: насамперед у

її домініонах — Канаді, Австралії, Новій Зеландії, а також Бельгії, Голландії, Іспанії,

Норвегії, Швеції, Японії тощо.

З 1923 р., коли на зміну лібералам прийшла утворена у 1906 р. Лейбористська (робоча) партія і по

сьогодні основними партіями Великобританії є консерватори й лейбористи.