Бусенко О.Т. (ред.). Технологія виробництва продукції тваринництва

Подождите немного. Документ загружается.

330

кіз Месопотамії. У подальшій виробничій культурі сільського госпо-

дарства Азії методами селекції постійно підтримувалося неухильне

поліпшення вовнового покриву кіз. У Туреччині була створена ан-

горська порода, в Індії — кашмірська, в результаті поліпшення пу-

хової і вовнової продуктивності тварин у Китаї з’явилися хутрові

кози. Європа дала світу молочну зааненську породу кіз, що була

створена в Швейцарії. Селекційний породоутворювальний процес у

козівництві триває на базі використання спадкових можливостей

тварин, які проявляються при чистопородному розведенні і схрещу-

ванні провідних спеціалізованих порід кіз.

Зааненська порода виведена в районах долин Заанен і Верх-

ній Зімменталь кантону Берн у Швейцарії. Це найвідоміша в світі

молочна порода кіз (рис. 42). Тварини білої масті, безрогі, мають

тонкі шкіру й кістяк, суху та легку голову, довгу шию, прямий і дов-

гий тулуб, широкі крижі, пропорційне добре розвинене вим’я, жива

маса козлів — 70 – 80, маток — 50 – 60 кг. Вони скороспілі, енергій-

ні, рухливі, характеризуються високою плодючістю й молочною про-

дуктивністю. Так, плодючість досягає 180 – 250 %, жива маса козе-

нят при народженні — близько 3 – 4 кг. Лактація триває 8 – 10 міс,

надій — 600 – 700 кг. У кращих тварин при повноцінній годівлі він

Рис. 42. Коза зааненської породи

331

досягає 1000 – 1200, рекорд — 3080 кг. Вміст жиру у молоці — близь-

ко 3,0 – 4,5 %. В Україні існує відносно велика ферма (200 голів) кіз

зааненської породи в сільськогосподарському підприємстві с. Луки

Лохвицького району Полтавської області. Це підприємство значною

мірою сприяло поширенню молочного козівництва світового рівня в

нашій країні.

Інші породи кіз молочного напряму: тоггенбурзька (Швейцарія),

біла поліпшена (Німеччина), альпійська (Франція), англо-нубійська

(Англія), мегрельська (Грузія), горківська (Росія).

Ангорська порода створена в Туреччині і свою назву одержала

від м. Анкари. Спеціалізована порода (рис. 43) для виробництва од-

норідної вовни — мохеру. У ангорських кіз вовна із люстровим блис-

ком, біла, шовковиста, пружна, довжина штапелеподібних косиць —

близько 20 – 25 см, тонина волокон — 50 – 44 якості. Тварини неве-

ликі, але настриги вовни високі. Жива маса козлів — 50 – 55, ма-

ток — 30 – 35 кг, настриги вовни відповідно 4,5 – 6 та 3 – 3,5 кг; ре-

корд — 12,6 кг. Вихід чистого волокна — 75 – 80 %. Багатоплідність

кіз невисока — 110 – 120 %. Ангорська порода не набула поширення

в Україні.

Рис. 43. Коза ангорської породи

332

Кашмірська порода пухового виробничого напряму виведена

в Індії. Тварини мають низькі показники за живою масою — коз-

ли досягають 45 – 50, матки — 28 – 32 кг, відзначаються висо-

кими адаптивними властивостями. У них щільна будова тіла і міц-

ний кістяк, видовжений поперек. Пристосовані до розведення в

гірських і степових умовах. Світова слава цієї породи пов’язана з

особливостями пуху (м’який, пружний, тонкий), з якого виготовля-

ють знамениті кашмірські шалі та інші види високоякісного трико-

тажу.

Кашмірську вовну ще називають тибетською. Вовновий покрив

кашмірських кіз складається з грубої прямої ості (60 – 66 мкм) та

відносно довгого, тонкого (8,5 – 14,5 мкм) і густого пуху (підшерстя).

З однієї тварини начісують близько 200 – 500 г пуху. Кашмірські та

подібні до них типи кіз здавна поширені в Індії, Пакистані, Ірані,

Китаї, Середній Азії та степових районах Киргизстану і навіть до

Уралу й далі. Породи пухових кіз, які не поступаються кашмірсь-

ким, розводять у Російській Федерації.

Оренбурзька порода створена шляхом тривалої селекції тва-

рин за тониною, еластичністю, пружністю, м’якістю й міцністю пуху.

Поширена в Оренбурзькій і Челябінській областях Російської Феде-

рації та Татарстані. Жива маса козлів — 70 – 90, маток — 45 – 50 кг,

багатоплідність — 130 – 140 %. Вовновий покрив чорного кольору —

ость чорна, пух сірий, ость (5,5 – 16 см) значно довша за пух

(3,5 – 8 см). Породним недоліком є мала довжина пуху, а найважли-

вішою породною цінністю — невелика його товщина (близько 15 мкм).

Із козлів начісують 450 – 600, маток — 300 – 350 г пуху, вміст якого

у вовновому покриві тварин цієї породи становить 40 – 45 %. За які-

сними властивостями пух оренбурзьких кіз належить до кращих зра-

зків світового рівня.

Придонська порода виведена на території басейнів р. Дон та її

приток (Волгоградська, Воронезька й Ростовська області Російської

Федерації). Пух цих кіз (7 – 10 см) довший за ость (3,5 – 5 см) на

4 – 4,5 см. Вміст пуху й перехідного волосу (грубого пуху) у вовново-

му покриві коливається від 60 до 90 %, в тому числі перехідного во-

лосу — 20 – 30 %. Тонина пуху й перехідного волосу становить у се-

редньому 18 – 22 см, в тому числі тонкого пуху — близько 16, пере-

хідного волосу (грубий пух) — близько 27 мкм. Пух сірого або темно-

сірого кольору, ость — чорного. Тому влітку після линяння придон-

ські кози набувають чорної, а в осінньо-зимовий період, коли пух

переростає над остю, сірої або темно-сірої масті. Жива маса козлів —

65 – 75, маток — 36 – 40 кг, начіс пуху відповідно 750 – 1300 та

500 – 700 г. Пух високої виробничої цінності. За хутровими якостя-

ми кози подібні до романовських овець.

333

8.4. Виробництво продукції козівництва

Основними складовими технології козівництва є відтворення

стада, годівля та утримання тварин. Технологічний процес ґрунту-

ється на закономірностях відтворення кіз як виробничому втіленні

закономірностей онтогенезу тварин.

Відтворення стада. Залежно від зони розведення і виробничого

напряму в структурі стада може бути різна частка тварин кожної

статевої й вікової груп: козлів-плідників — 1 – 2 %, маток — 35 – 60,

кізочок — 20 – 25, козликів — 15 – 20, кастратів — 10 – 25 %. Маток

використовують 6 – 7, козлів — близько 4 – 5 років. Статевої зрілості

кози досягають у 5 – 7-місячному, а відтворної — 1,5-річному віці.

При несприятливих умовах вирощування молодняку в перше пару-

вання кіз допускають у 2,5-річному віці. Кози мають сезонний ха-

рактер розмноження і в охоту, тривалість якої 24 – 48 год (в серед-

ньому — близько 40 год), вони приходять восени, повторно — через

5 – 22 доби. Середня тривалість статевого циклу — 10 – 19 діб. Значна

частина кіз (20 – 22 %) може приходити в охоту через кожні 5 – 9 діб.

Кітність триває 5 міс. Козенят відлучають у 4 – 4,5-місячному віці.

Календарні строки проведення робіт по відтворенню стада кіз за-

лежать від конкретних виробничих і зональних природних умов гос-

подарства. Найважливіше — вибір строку окоту. Враховують: наяв-

ність кормів, приміщень, обладнання, робочої сили, сезонність роз-

множення тварин, динаміку цін та попиту на продукцію кіз протягом

року. Фактичні строки окоту коливаються від січня до травня, а звід-

си визначаються строки парування кіз у період від серпня до грудня.

За нормальної вгодованості козлів і маток парування (природне або

штучне осіменіння) триває близько 40 діб. Переважна більшість ма-

ток запліднюється, як правило, в перші 20 – 25 діб парування.

Підготовка кіз, обладнання й приміщень до окоту, проведення

його і вирощування козенят від народження до відлучення від ма-

ток, а також система вирощування молодняку після відлучення не

мають принципових відмінностей порівняно з відповідними техно-

логічними процесами у вівчарстві. Винятком є кози, яких викорис-

товують для одержання товарного молока. Насамперед доїти їх

припиняють за 1,5 міс до окоту. При вирощуванні козенят під мат-

кою доїння починають лише після відлучення молодняку. Особливе

значення це має для вовнових кіз, а також пухових і частково міс-

цевих грубововних. У молочному козівництві молодняку в період

вирощування випоюють молоко та використовують різноманітні ви-

ди підгодівлі. Кіз починають доїти через 1,5 – 2 год після окоту.

Годівля. До місячного віку козенята задовольняють потреби у

поживних речовинах за рахунок молока матері. Проте в цей період їх

починають привчати до поїдання інших кормів — доброякісного сіна,

концкормів, коренеплодів тощо. Так, концкорми починають згодову-

вати з місячного віку по 30 – 50 г і доводять до 300 – 350 г на момент

відлучення козенят від маток, коли жива маса їх досягає 18 – 20 кг.

334

 Молодняку кіз після відлучення до 1,5-річного віку в раціон

включають: зелені корми — 3 – 3,5 кг (влітку), сіно — 0,6 – 0,8 (взим-

ку), силос — до 1 кг (тваринам старшого віку), концкорми — 0,2 –

0,3 кг. У такому раціоні міститься до 0,7 – 1,1 к. од. і 90 – 110 г пере-

травного протеїну, а також необхідна кількість сухої речовини, об-

мінної енергії, каротину та мінеральних речовин.

Рівень годівлі козлів-плідників і маток залежить від живої маси,

показників продуктивності та фізіологічного стану тварин (паруваль-

ний і непарувальний періоди для самців; холостий, кітний та підсис-

ний періоди для маток). Норму годівлі козлів-плідників у парувальний

період (2 – 4 садки) збільшують на 45 – 50 %. Поживність раціону дося-

гає 1,9 – 2,3 к. од., вміст перетравного протеїну — близько 300 – 340 г.

 Козлам-плідникам за добу згодовують: зеленого корму — 3 – 5 кг

(влітку), сіна — 2 – 3 (восени), вівса — 0,4 – 0,5, ячменю — 0,2 – 0,3,

макухи — 0,1 – 0,2, збираного молока — 0,5 – 1 кг. Рівень годівлі

лактуючих маток порівняно з холостими збільшують на 60 – 70 %.

Поживність їх раціону досягає 1,8 – 1,9 к. од., а вміст перетравного

протеїну — 190 – 200 г. Підсисна матка одержує на добу: зеленого

корму — 2 – 2,5 кг (влітку), сіна — 1 – 1,5 (взимку, весною), концкор-

мів — 0,4 – 0,5, силосу — 1,5 – 2 кг (взимку, весною). Козлів-

кастратів годують за нормами козлів-плідників у непарувальний

період, але меншими на 30 – 40 %.

Слід зазначити, що кози невибагливі до кормів, добре перетрав-

люють клітковину, тому їм можна згодовувати грубі корми невисо-

кої якості, навіть (як уже зазначалося раніше) гілки дерев та кущів.

Це визначає значну перспективу козівництва для розвитку маловід-

ходних систем сільськогосподарського виробництва в зонах інтенсив-

ного та екстенсивного землеробства.

Утримання. Існують дві принципових системи утримання кіз:

стійлова та пасовищна. Протягом року ці системи змінюють і допов-

нюють одна одну. За нормами потреба в площі кошари для матки

становить 1 – 1,2 м

, для матки з козеням — 1,5, козла-плідника —

до 2, козлика — 0,8, кізочки — 0,6 м

. Приміщення мають бути світ-

лими (коефіцієнт природного освітлення 1 : 12), сухими, без протя-

гів. Кошари обладнують щитами і годівницями. Для утримання кіз

(оскільки тварини стрибають) використовують щити більшої висоти,

ніж для утримання овець. Для козлів-плідників висота їх досягає

1,5 м (у вівчарстві 0,9 – 1 м). Біля кошари повинен бути просторий

баз (за площею в 2 рази більший за приміщення). Навіть у морози

до – 12 °С кіз можна утримувати на базу, оскільки вони бояться не

холоду, а вологості та задушливого повітря.

Утримувати кіз великими отарами складно, оскільки вони не

відзначаються добре вираженою стадністю (розбрідаються), дуже

рухливі й дещо збуджені. Проте тварини швидко звикають до лю-

дей, реагують на лагідне ставлення до них. За особливостями пове-

дінки кіз найкраще утримувати невеликими стадами в господарст-

вах різної форми власності.

335

Технологія виробництва

яєць і м’яса сільсько-

господарської птиці

9.1. Народногосподарське значення, біологічні

особливості, стан і перспективи

розвитку птахівництва

Народногосподарське значення птахівництва визначається його

можливістю постачати цінні продукти харчування — яйця і м’ясо, які

характеризуються високою поживністю, відмінними дієтичними і

смаковими якостями. У курячому яйці міститься 34,4 % сухої речови-

ни, де на протеїн припадає 12,1 %, ліпіди — 10,5, вуглеводи — 0,9,

мінеральні речовини — 10,9 %. До складу протеїну яйця входять усі

незамінні амінокислоти в найсприятливішому співвідношенні для

підтримання життєвих процесів організму людини. Перетравність

його становить 97 – 98 %.

Ліпіди є справжніми жирами і зосереджені на 99 % у жовтку яйця.

Їх засвоюваність досягає 96 – 100 %. У складі яйця містяться майже

всі відомі вітаміни, вміст яких залежить від наявності в кормах. За

кількістю вітаміну А жовток курячих яєць поступається тільки печін-

ці. Із корму в яйце несучки здатні трансформувати 10 – 40 % вітамі-

ну А. Споживання одного яйця задовольняє потреби людини у віта-

мінах на 10 – 50 %.

Незамінний продукт харчування — м’ясо птиці, яке перевершує

м’ясо інших видів тварин за вмістом протеїну та його біологічною пов-

ноцінністю. Вміст у ньому білка досягає 25 %, а грудні м’язи містять

до 92 % повноцінних білків. Забійна маса сільськогосподарської птиці

досягає 80 % і більше, а їстівні частки становлять 67 % живої маси.

Побічну продукцію птиці ефективно використовують у народно-

му господарстві. Так, пух і пір’я є цінною сировиною для легкої

промисловості. Послід птиці багатий на протеїн (25 – 40 %), фосфор

та інші мінеральні речовини, тому його використовують як органіч-

не добриво. Після висушування послід можна згодовувати великій

рогатій худобі і свиням. Наявність у його складі сечової кислоти дає

можливість використовувати послід для виготовлення медичних

препаратів. Із відходів забою та інкубації яєць виготовляють сухі

білкові корми, що містять 50 – 85 % протеїну, всі незамінні аміноки-

слоти, вітамін В

та інші поживні речовини.

336

Птицю можна утримувати великими партіями на обмежених

площах, що зумовлює успішне впровадження промислової техноло-

гії, при якій практично вирішені всі питання механізації й автома-

тизації виробничих процесів. Її всеїдність дає можливість викорис-

товувати для годівлі різні корми, а в присадибних господарствах

різноманітні відходи. Порівняно з іншими сільськогосподарськими

тваринами, птиця краще використовує обмінну енергію й перетрав-

ний протеїн корму. Молодняк курей на 1 кг приросту витрачає

2,5 – 3 к. од, тоді як у виробництві свинини та яловичини відповідно

4 – 5 і 7 – 10 к. од.

Сільськогосподарській птиці притаманні високі продуктивність,

інтенсивність росту, плодючість та скороспілість. Від курки-несучки

за рік одержують 200 – 300 шт. яєць і більше загальною масою 12 –

18 кг, качки — 100 – 150 каченят (200 – 250 кг м’яса), індички —

70 – 80 індиченят (до 400 кг), гуски — 40 – 50 гусенят (180 – 225 кг

м’яса).

Відкладати яйця кури починають у 5 – 6-місячному, качки й ін-

дички — 6 – 7-місячному, гуси — в 9 – 10-місячному віці; молодняк

виводиться протягом місяця. У 7 – 8 тижнів останній досягає забій-

них кондицій. Так, жива маса каченяти в 7-тижневому віці стано-

вить 3300 г. Якби ріст телят відзначався подібною інтенсивністю, то

їхня маса у 49-денному віці досягала б 2000 кг.

Швидка зміна поколінь, висока плодючість, транспортабельність,

здатність до акліматизації, розвиток зародка поза організмом мате-

рі створюють умови для успішної селекційної роботи по вдоскона-

ленню птиці.

Світове поголів’я сільськогосподарської птиці в 1999 р. станови-

ло: курей — 14 139 млн голів, качок — 830, індиків 244 млн голів.

Найпоширеніші серед них кури, поголів’я яких розміщене по кон-

тинентах: Африка — 8,1 %, Північна Америка — 17,5, Південна

Америка — 11,0, Азія — 50,1, Європа — 12,5, Океанія — 0,8 %. Най-

більше сільськогосподарської птиці зосереджено в Китаї — 3421 млн

голів, потім США — 1720, Індонезії — 1000, Бразилії — 950, Мекси-

ці — 420, Індії — 383, Російській Федерації — 350, Японії — 306 млн

голів.

Виробництво курячих яєць у світі останніми роками досягло

48 986 млн шт., м’ яса сільськогосподарської птиці — 63 249 тис. т.,

що порівняно з середніми показниками 1989 – 1991 рр. збільшилося

відповідно на 13 509 млн шт. (27,6 %) та 22 426 тис. т (54,9 %). В

Україні у 1999 р. одержали 8740 млн шт. яєць, середньорічна несу-

чість становила 200 яєць, виробництво м’яса сільськогосподарської

птиці — 204 тис. т, тобто 12 % загальної кількості виробленого м’яса

в країні.

Характерною особливістю птахівництва в світі є його концентра-

ція, спеціалізація та кооперація. Майже в усіх країнах із розвине-

ним птахівництвом відбувається скорочення кількості ферм і збіль-

337

шення середнього їх розміру. У провідних країнах набула розвитку

внутрішньогалузева спеціалізація, яка ґрунтується на системі вели-

ких фірм-компаній, а в США та деяких інших країнах — агропро-

мислових об’єднань. У країнах з розвиненим птахівництвом знач-

ного поширення одержало вирощування курчат на м’ясо на основі

фермерських господарств за контрактом із бройлерними компанія-

ми. В США на даному етапі 92 % усього поголів’ я бройлерів виро-

щують на основі фермерських господарств.

У західноєвропейських країнах ферми, які працюють за контрак-

том, об’єднуються в кооперативи, а відгодівлю курчат організовують

у невеликих фермерських господарствах.

В Україні в умовах розвитку різних форм організації агропроми-

слового виробництва поряд з великими спеціалізованими підприєм-

ствами державного сектора бройлерів почали вирощувати у власних

підсобних господарствах населення.

9.2. Племінна робота у птахівництві

На сучасному етапі розвитку птахівництва здійснено перехід від

використання міжпородних помісей до міжлінійних гібридів, із чіт-

ко вираженим гетерозисом за основними господарсько корисними

ознаками. Зараз основою виробництва м’яса птиці і яєць є гібридна

птиця, яка характеризується вищим приростом живої маси, високою

несучістю, кращими інкубаційними якостями яєць і потребує мен-

ших витрат кормів.

Для виведення й розмноження поєднаних ліній птиці та виро-

щування гідридів у країні створена система племінних птахівниць-

ких господарств, яка складається із селекційно-генетичного центру,

державних племінних птахівницьких заводів, племрепродукторів І і

ІІ порядку, батьківського стада при великих птахофабриках, плем-

ферм господарств із різною формою власності, міжгосподарських

підприємств.

Селекційно-генетичному центру належить провідне значення в

якісному поліпшенні птиці, удосконаленні існуючих та створенні

нових, високопродуктивних порід, ліній і кросів, збереженні й вико-

ристанні резервного генофонду, розробці теоретичних основ селекції

та гібридизації. Він передає птицю кращих кросів у племінні заводи

або репродуктори І порядку.

Одним із основних завдань племінних заводів є розмноження

вихідних ліній, а при необхідності — виробництво батьківських

форм і постачання їх племрепродукторам. За кожним племінним

заводом закріплюють один-два репродуктори І порядку і 7 – 10 — ІІ.

У репродукторах І порядку розмножують птицю вихідних ліній і

відтворюють батьківські форми. Племінну продукцію у вигляді до-

338

бового молодняку або інкубаційних яєць ці господарства одержують

із племзаводів або селекційних центрів. На основі договору (коопе-

рації) вони передають добовий молодняк батьківських форм репро-

дукторам ІІ порядку.

У репродукторах ІІ порядку проводять схрещування батьків-

ських форм для одержання гібридного добового молодняку, який

передають господарствам, де його вирощують з метою реалізації то-

варної продукції. Вони входять до складу об’єднань або працюють

на основі кооперації з господарствами по виробництву яєць чи м’яса

птиці. Ця система забезпечує безперервний процес селекції високо-

продуктивної птиці яєчного та м’ясного напрямів продуктивності,

репродукцію кращих вихідних ліній і батьківських форм, масове

виробництво гібридів.

Зоотехнічний облік у птахівництві. Одним із головних захо-

дів галузі є чітка організація обліку продуктивності птиці. Для цьо-

го її окільцьовують ніжними кільцями або мітять криломітками піс-

ля переведення в приміщення для дорослого поголів’я. У журнал

кільцювання дорослої птиці записують номер криломітки чи кільця,

живу масу, а для м’ясної птиці — ще й форму будови тіла.

Щоденний індивідуальний облік несучості ведуть у відомостях.

Яйце, знесене кожною несучкою, відмічають наростаючим підсум-

ком, що спрощує облік продуктивності. Також ведуть щомісячний

облік вибракування несучок. У журналі продуктивності птиці за

віком — за кожний місяць продуктивного використання вказують

поголів’я на початок місяця, кількість кормо-днів, валовий збір

яєць, несучість на початкову, середню несучку, масу яєць, кількість

птиці, що загинула чи вибракувана, збереження поголів’я тощо.

Помісячну несучість записують у журнали обліку продуктивності.

Користуючись даними за місяцями несучості та вибракування

птиці, визначають загальний збір яєць, який буде одержано від

усього поголів’я несучок, що є на початок року, за місяцями і за рік,

несучість на початкове та середньорічне поголів’я.

У селекційній роботі значну увагу приділяють збільшенню кіль-

кості інкубаційних яєць. У зв’язку з цим регулярно оцінюють їхню

масу при зважуванні. Дані індивідуального зважування записують

у відомість обліку зважування яєць. Періодично оцінюють і зано-

сять у відомості показники їх якості.

У період вирощування молодняку й утримання дорослої м’ясної

птиці ведуть відомості вибування птиці, в яких реєструють номери

криломіток та ніжних кілець, дату й причину вибування.

При роботі з м’ясними видами птиці у журнал вирощування мо-

лодняку, крім показників живої маси і збереження птиці в різні ві-

кові періоди, записують відхилення від стандарту, що є показником

однорідності стада. Також у певні вікові періоди м’ясну птицю оці-

нюють за різними ознаками і дані заносять у журнали (відомості)

бонітування.

339

Технологія виробництва курячих яєць ґрунтується на пото-

ковості процесу, що передбачає безперервний і рівномірний випуск

продукції протягом року. Однією з важливих умов цієї технології є

утримання в одному приміщенні, окремій зоні або підзоні, відді-

ленні, цеху птахофабрики або ферми тільки одновікової й вирівня-

ної за розвитком птиці. Тобто використовується потоково-цехова си-

стема утримання птиці, в основу якої закладено принцип «все зай-

нято — все пусто».

Виробництво яєць на промислових птахофабриках здійснюється

за потоково-цеховою системою. При цьому розрізняють такі цехи:

батьківського стада, інкубації, вирощування ремонтного молодняку,

промислового стада, забою, переробки продуктів забою та посліду.

9.3. Породи та кроси курей

У світі налічується понад 100 порід курей. За існуючою класифі-

кацією всі породи поділяються на яєчні, м’ясо-яєчні та м’ясні.

Основною господарсько корисною ознакою яєчних курей є висока

несучість і невелика маса тіла. Кури цих порід характеризуються

ранньою статевою зрілістю й здатністю до тривалої безперервної

продуктивності. До яєчних порід курей відносять леггорн (рис.

44) і російську білу.

Рис. 44. Кури породи леггорн