Громовая А.М., Ліхачов В.К. (ред.) Акушерство і гінекологія
Подождите немного. Документ загружается.
Кульдоскопія
Кульдоскопія – це огляд органів малого таза за допомогою оптичного приладу, який вводиться в
черевну порожнину через заднє склепіння піхви. Кульдоскопію частіше застосовують коли утворення, яке
підлягає огляду розташоване за маткою, при вираженому спайковому процесі в черевній порожнині, у гладких
хворих. Показання, протипоказання і підготовка до дослідження такі, як і для лапароскопії.
Ультразвукове дослідження
Ультразвукове дослідження (ехографія) є одним з сучасних і розповсюджених методів неінвазивної
діагностики. Метод заснований на здатності органів і тканин по-різному відображати ультрозвукові хвилі.
Генератор випромінює ультразвуковий пучок (сигнал), який при відображенні від тканин, що мають
різну щільність змінюється. Відображений від тканин ультрозвуковий промінь попадає на перетворювач і
перетворюється в електричні коливання, які добре видно на екрані електронно-променевої трубки. Це дає
можливість встановити структурні особливості досліджуваного органа і визначити його розміри.
Для кращої візуалізації внутрішніх статевих органів дослідження проводять при наповненому сечовому
міхурі після попереднього спорожнення кишечника.
Ехографію проводять у положенні хворої лежачі на спині, шкіру живота змащують вазеліновою олією
для поліпшення акустичного контакту з датчиком і роблять серію поздовжніх і поперечних сканувань у
нижньому відділі живота.
Основним показанням для ультрозвукового дослідження є уточнення даних про розміри матки і
яєчників. Ехографія дозволяє одержати інформацію про вроджені аномалії розвитку внутрішніх статевих
органів. При наявності внутрішньо-маткової патології (синехії, гіперпластичні процеси, підслизова міома
матки, рак ендометрія) на ехограмах видні відповідні ехо-структури. Ехографія підтверджує наявність і
розміщення ВМС в порожнині матки. При розвитку міоми можна встановити розміри матки, розташування
вузлів, провести диференціальну діагностику між пухлинами матки та яєчників, між кістозним або солідним
новоутворенням яєчників.
Протипоказань у даного метода немає. Ультразвукова діагностика незамінна при ожирінні, напруженій
черевній стінці, її болючості, метиоризмі, у дівчаток.
Рентгенологічні методи дослідження
Метросальпінгографія – це контрастне зображення порожнини матки і маткових труб за допомогою
рентгенографії. Показаннями для метросальпінгографії є різні патологічні процеси, які спричиняють зміну
форм і розміру матки (підслизові вузли, аномалії розвитку, пухлини). Сальпінгографію проводять для
визначення прохідності маткових труб, а також уточнення локалізації закриття їх просвіту (маткова частина,
перешийок, ампула).
Протипоказаннями є підозра на позаматкову вагітність, кровотеча, гострі та підгострі запальні
процеси, важкі захворювання серця, легень, підвищена чутливість до препаратів йоду.
Перед дослідженням хворій призначають очисну клізму, спорожнюють катетером сечовий міхур, під
шкіру вводять 1мл 0,1% розчину атропіну сульфату або 2мл но-шпи. Метросальпінгографію проводять з
дотриманням всіх правил асептики і антисептики на 16-18 день менструального циклу. Хвору укладають на
край рентгенівського стола, передню і задню губи шийки матки захоплюють кульовими щипцями. У канал
шийки матки вводять наконечник з’єднаний з шприцем Брауна, який містить контрастну речовину (йодліпол,
урографін, верографін тощо). Повільно протягом 1-2 хвилини вводять контраст в порожнину матки (до 5мл).
Зразу після введення контрастної речовини роблять знімок, повторно через 10-15хв
На гістерограмі порожнина матки має вигляд подовженого трикутника з вираженою “талією” внаслідок
втягнутих бокових ліній. Якщо труби прохідні то рештки контрастної речовини у вигляді неоформленої маси
визначаються вільними у черевній порожнині.
Пневмопельвіографія
Пневмопельвіографія (пневмогінекографія, газова пельвіографiя рентгенопельвіографія) – це
рентгенографія органів малого тазу після введення газу (повітря або кисню) в черевну порожнину (після
попереднього пневмоперітонеума) При високому положенні тазу газ заповнює порожнину малого тазу,
витісняючи з неї петлі кишечника. На знімку добре видно зовнішні контури матки, труб, яєчників, а також
пухлин, які можуть бути зовсім невидимі на рентгенограмі.
Біконтрастною пневмопельвіографією
Біконтрастною пневмопельвіографією називають пневмопельвіографію з одночасною
метросальпінгографією. Вона показана в разі необхідності старанного дослідження маткових труб при неплідді
(підозра на туберкульоз), при підозрі на підслизову міому, ендометріоз тощо.
Ангіографія
Ангіографія – це метод введення контрастних речовин у судини матки, мережу яких видно під час
рентгенографії матки. Як різновиди виділяють внутрішньоматкову флебографію, ангіометросальпінгографію.
Застосовують для діагностики пухлин матки і додатків.
Лімфографія
Лімфографія – в основі методу лежить здатність лімфатичних судин всмоктувати контрастні речовини,
які вводяться парентерально, що робить їх доступними для рентгенологічного дослідження.
Нормальний лімфатичний вузол вбирає контрастну речовину, у той час як частина вузла уражена
метастазами не має такої здатності, рентгенологічно видно крайовий дефект наповнення.
Лімфографію застосовують для визначення ступеня поширення ракового процесу шийки матки, тіла
матки і яєчників, а також для контролю радикальності хірургічного втручання та розмітки полів опромінення
під час цілеспрямованої променевої терапії.
27.2.3.5. Визначення рівня статевих гормонів
Для визначення рівня статевих гормонів і їх метаболітів у сечі і крові застосовують різні методики.
Естрогенні гормони діляться на три фракції: естрадіол, естрон і естріол. В організмі жінки проходить
постійний зворотний процес перетворення естрадіолу в естрон і незворотний – естрону в естріол.
Найсильніший естрогенний ефект дає естрадіол, слабкий – естрон і найслабший – естріол. У динаміці
нормального менструального циклу виділення естрогенів схильне до певних закономірностей. Найнижча
екскреція естрогенів спостерігається під час менструації, потім поступово підвищуючись досягає максимуму до
часу овуляції, після чого знову знижується. Друга хвиля підвищення кількості естрогенів спостерігається на
21-22-й день менструального циклу. Естріол виділяється у більшій кількості, ніж естрон і естрадіол (у
співвідношенні 2:1). Клінічне значення має не тільки загальна кількість естрогенів, а й вміст окремих фракцій.
Вміст естрогенів у сечі визначають за допомогою біологічного, хімічного, фотометричного,
флуорометричного методів; у сироватці крові – радіоімунним і спектрофотометричним методами. Проте
визначення вмісту естрогенів у сироватці крові пов’язане з необхідністю застосування складних біохімічних
методик, які потребують спеціального устаткування.
Вміст естрогенів у добовій кількості сечі у різних фазах
менструального циклу (за Брауном, 1950)
Фази менстру- Вміст естрогенів у добовій кількості (мкг)
ального циклу Естрадіол Естрон Естріол Загальна кількість
Проліферативна
Овуляція
Секреторна
5.7
10,7
8,2
10,7
18,4
11,3
8,2
16,5
15
24,3
45,6
34,5
У невагітної жінки гормон жовтого тіла – прогестерон, – він продукується текаклітинами жовтого тіла
яєчників, а під час вагітності – синтиціальними клітинами хоріальних ворсинок плаценти.
Визначення прогестерону в сечі і сироватці крові не знайшло широкого клінічного застосування через
малу специфічність та складність методів його визначення. Про функцію жовтого тіла також можна судити за
вмістом у сечі основного метаболіту прогестерону – прегнандіолу.
Прегнандіол являє собою окислений продукт прогестерону. Доведено, що рівень прегнандіолу, який
виділяється з сечею, зв’язаний прямопропорційно з рівнем прогестерону в організмі жінки, тобто у невагітних
жінок рівень пригнандіолу є показником функції жовтого тіла яєчників, а під час вагітності – функції жовтого
тіла вагітності і плаценти.
Прегнадіол з’являється в сечі за 24 години до овуляції. Під час овуляції або через 24-48 годин після
овуляції його кількість поступово збільшується досягаючи максимуму (12мг на добу) на 6-7-й день після
овуляції, потім поступово зменшується і зникає за 1-3 дні до менструації. Слід пам’ятати, що виділення
прегнандіолу схильне до значних індивідуальних коливань і пов’язане з фазами менструального циклу, тому
слід визначати його не менше 3 раз (на 7, 14 і 21 дні).
Відсутність прегнандіолу у другій половині менструального циклу означає, що овуляція не настала і
цикл є монофазним – ановуляторним. Значне зменшення кількості прегнандіолу у ІІ фазі вказує на недостатню
секреторну зміну ендометрія. Вміст прегнандіолу у перші 3 місяці вагітності відносно низький до 10мг за добу.
При загрозливому аборті, якщо вміст гормону підвищується, то прогноз вагітності сумнівний. У разі
внутрішньоутробної смерті плода кількість прегнандіолу у сечі зменшується до 1-2мг на добу або зовсім
припиняється. За наявності гестозу у вагітних рівень прегнандіолу в сечі тим нижчий, чим важчий гестоз.
17-кетостероїди є похідними андрогенів і гормонів коркової речовини надниркових залоз – кортизону і
кортизолу (гідрокортизону). Тому на основі виділення 17-КС не можна робити висновок про виділення
естрогенів. Однак у разі розвитку деяких патологічних процесів у яєчниках, спричинених підвищенням
екскреції андрогенів, виділення 17-КС, як правило, підвищується (синдром Штейна-Левенталя,
адреногенітальний синдром тощо), тому ця реакція має діагностичну цінність особливо у разі розвитку пухлин
яєчників і надниркових залоз. У здорових невагітних жінок кількість 17-КС у сечі становить 7-17,5мг на добу.
Гормональні проби
Для виявлення причин порушень менструальної функції і рівня ураження системи гіпоталамус-гіпофіз-
яєчники-матка застосовують гормональні проби. Вони допомагають проведенню диференціальної діагностики і
вибору раціональної терапії.
Проба з ФСГ використовується для визначення функціонального стану яєчників (при аменорєї,
затримці статевого розвитку та ін.). Після введення пергоналу (5000ОД на протязі 10 днів) визначають вміст
естрогенів в крові і слідкують за динамікою функціональних показників (КПІ, симптоми “зіниці”, “листка
папороті”). При нормальній функції яєчників проба позитивна.
Проба з хоріогоніном застосовується для уточнення стану яєчників. Хоріогонін вводять по
1500-5000ОД внутрішньом’язово на протязі 5 днів. Результати оцінюють по підвищенню рівня прогестерону в
крові і базальної температури вище 37°С. Якщо яєчники функціонально реагують на стимулюючий вплив
хоріогоніна, то після його введення посилюється утворення гормона жовтого тіла, що свідчить про центральний
генез порушень. Віддалені результати проби свідчать про первинну неповноцінність яєчників.
Проба з гестагенами. Проводять пробу з метою встановлення ступеню недостатності естрогенів і
прогестерону при захворюваннях репродуктивної системи, які супроводжуються аменореєю.
Внутрішньом’язово вводять 1мл 1% (10мг) масляного розчину прогестерону на добу щоденно протягом
6-8 днів, або 1мл 2,5% (25мг) масляного розчину прогестерону через день (усього 3 ін’єкції), або 2мл 12,5%
(250мг) масляного розчину 17-оксипрогестерону капронату (17-ОПК) одномоментно. При позитивній пробі
(поява менструально-подібної реакції через 2-4 доби після відміни прогестерону або через 10-14 діб після
введення 17-ОПК) слід думати про значну недостатність гестагенів. Це також свідчить про наявність в
організмі естрогенної стимуляції, так як прогестерон викликає секреторну трансформацію з послідуючим
відторгненням ендометрію тільки в тому разі, коли останній попередньо підготовлений для цього естрогенами.
Негативна проба може вказувати на значну недостатність естрогенів або органічні зміни ендометрію.
Проба з естрогенами і гестагенами. Проба проводиться з метою виключення (підтвердження)
захворювання або пошкодження ендометрію (так званої маткової форми аменореї) і з’ясування ступеню
недостатності естрогенів. Внутрішньом’язово вводять 1мл 0,1% (10000ОД) масляного розчину фолікуліну на
добу протягом 7 діб щоденно. Ін’єкції можна замінити вживанням етінілестрадіолу (мікрофолін) у дозі 0,1мг
(2 таблетки по 0,05мг одночасно) протягом 7 діб щоденно. Потім вводять прогестерон у дозах, вказаних для
проведення проби з гестагенами. Через 2-4 або 10-14 діб після введення відповідно прогестерону або 17-ОПК
повинна розпочатися ментруальноподібна реакція. Негативний результат, тобто відсутність
менструальноподібної реакції, вказує на глибокі органічні зміни ендометрію (маткова форма аменореї). Поява
менструальноподібної реакції свідчить про гіпофункцію яєчників.
Проби з дексаметазоном. Пробу проводять при підозрі на гіперандрогенію у жінок з клінічними
проявами вірілізації. Як відомо, джерелом андрогенів в організмі жінки можуть бути яєчники або наднирники.
Підвищена секреція андрогенів яєчниками можлива при ендокринних захворюваннях або вірілізуючих
пухлинах яєчників. Тому перед проведенням проб необхідно виключити пухлину яєчників ретельним
гінекологічним дослідженням. У жінок з ожирінням додатково проводять УЗД органів малого тазу, а при
підозрі на пухлину яєчників – лапароскопію. Проба з дексаметазоном базується на здатності дексаметазону (як і
всіх глюкокортикоїдних препаратів) зменшувати виділення АКТГ передньою долею гіпофізу, внаслідок чого
гальмується утворення і виділення андрогенів наднирниками.
Мала дексаметазонова проба: пацієнтці призначають дексаметазон по 0,5мг кожні 6 годин (2мг на
добу) протягом 3 діб, загальна доза препарату для проведення проби складає 6мг. За 2 дні до вживання
препарату і на наступний день після його відміни збирають добову сечу для визначення в ній 17-КС (для жінок
до 40 років нормальне значення цього показника становить до 37мкмол/добу). При зниженні вмісту 17-КС
порівняно з вихідними показниками більш ніж на 50-75% проба вважається позитивною, що вказує на
наднирникове джерело андрогенів. Зниження рівня 17-КС після проби менше, ніж на 25-30% вказує на
яєчникове походження андрогенів. Вміст метаболітів андрогенів у сечі знижується при цьому за рахунок
виключення наднирникової фракції.
При негативній пробі, тобто відсутності падіння 17-КС проводять велику дексаметазонову пробу:
вживання дексаметазону по 2мг (4 таблетки по 0,5мг одномоментно) кожні 6 год (8мг на добу) протягом 3 діб
(загальна доза 24мг). Контроль вмісту 17-КС проводиться як і при малій пробі. Негативний результат проби
(відсутність зниження 17-КС) точно вказує на наявність вірілізуючої пухлини наднирників, оскільки секреція
андрогенів у такій пухлині має автономний характер і не знижується при блокаді АКТГ гіпофіза
дексаметазоном.
Функціональні проби для визначення рівня порушення гіпоталамо-гіпофізарної системи. Перед
проведенням проб необхідно виключити органічні захворювання або пухлини гіпофіза, яєчників,
функціональну гіперпролактинемію, дизгенезію гонад (відсутність функціонально-активної тканини яєчників).
Проби проводять при нормальному або зниженому вмісті гонадотропінів у крові.
Проба з кломіфеном проводиться при захворюваннях, що супроводжуються хронічною ановуляцією на
фоні олігоменореї або аменореї. Пробу слід починати після менструальноподібної реакції, викликаної
вживанням естрогенів і прогестерона. Для цього призначають етінілестрадіол (мікрофолін) по 0,05мг на день
протягом 7 днів щоденно, потім 2мл 2,5% масляного розчину прогестерону через день (усього 4 ін’єкції).
Введення гормонів доцільне не тільки для отримання менструальноподібної реакції, як точки відліку, але і в
зв’язку з тим, що кломіфен більш ефективний після попередньої дії естрогенів.
З 5-го по 9-ий день від початку менструальноподібної реакції призначають кломіфен в дозі 100мг на
день (2 таблетки по 50мг). Дія кломіфену – антиестрогенна по своєму біологічному ефекту – реалізується через
рецептори естрогенів гіпофізотропної зони гіпоталамусу. Тимчасова блокада цих рецепторів викликає
підсилення секреції РГЛГ (люліберина), під впливом якого відбувається викид гіпофізом гонадотропінів ФСГ і
ЛГ і стимуляція синтезу стероїдів у дозріваючому фолікулі яєчника. Ефективність проби контролюється при
можливості визначення гонадотропінів або естрадіолу в плазмі до початку проведення проби і на 5-6-ий день
після закінчення вживання препарату. Підвищення рівня гонадотропінів до цифр овуляторного піку вказує на
збережені резервні можливості гіпофіза, тобто реакцію-відповідь гіпофіза на виділення люліберину.
Підвищення рівня естрадіола до цифр, які наближаються до овуляторного піку, вказує на гонадотропну
стимуляцію. Таким чином, позитивна проба вказує на збережену функціональну активність гіпоталамусу,
гіпофізу і яєчників.
Контролювати пробу з кломіфеном можна по результатам зміни базальної температури і появі або
відсутності менструальноподібної реакції через 25-30 днів після вживання кломіфену. Можливі три типи
реакції на проведення проби:
1) базальна температура монофазна, але менструальноподібна реакція наступила – цикл
ановуляторний;
2) базальна температура зі скороченою другою фазою (менше 10 днів), менструальноподібна реакція
наступила своєчасно – цикл з недостатністю лютеїнової фази;
3) базальна температура двофазна, менструальноподібна реакція своєчасна – овуляторний цикл.
Негативна реакція на пробу з кломіфеном, яка супроводжується відсутністю збільшення концентрації
естрадіолу, гонадотропінів у плазмі крові, монофазною базальною температурою і відсутністю
менструальноподібної реакції, свідчить, по-перше, про порушення функціональної здатності гіпофізотропної
зони гіпоталамуса до виділення люліберину і, по-друге, про неспроможність гіпофізу синтезувати
гонадотропіни.
По багаточисельним даним клінічних досліджень гіпоталамічна причина порушень зустрічається
значно частіше, ніж гіпофізарна.
Негативний результат кломіфенової проби потребує подальшого дослідження.
Проба з люліберином проводиться для вирішення питання про гіпоталамічну чи гіпофізарну природу
аменореї. Внутрішньовенно вводять 100мкг синтетичного аналога люліберина. До початку введення препарату і
через 15, 30, 60 і 120 хвилин після введення через постійний катетер з ліктьової вени беруть кров для
визначення вмісту ЛГ. При позитивній пробі на 60 хвилині виявляється підвищення вмісту ЛГ до овуляторних
цифр, що вказує на збережену функцію передньої долі гіпофіза і порушення функції гіпоталамічних структур.
Контрольні запитання
1. Назвіть найважливіші симптоми гінекологічних захворювань.
2. Механізм виникнення найважливіших симптомів гінекологічних захворювань.
3. Непліддя як симптом гінекологічних захворювань.
4. Сексуальні розлади як наслідок гінекологічних захворювань.
5. Розлади функцій сечовидільного апарату і кишечника як наслідок гінекологічних захворювань.
6. Методи дослідження гінекологічних хворих.
7. Додаткові методи обстеження гінекологічних хворих: пункція черевної порожнини, цитологічна
діагностика, біопсія шийки матки, пертубація і гідротубація маткових труб.
8. Ендоскопічні методи дослідження, ультразвукове дослідження, рентгенологічні методи
дослідження.
РОЗДІЛ 28
ЗАПАЛЬНІ ЗАХВОРЮВАННЯ ЖІНОЧИХ
СТАТЕВИХ ОРГАНІВ
Запальні захворювання жіночих статевих шляхів займають перше місце в структурі гінекологічної
захворюваності.
Збудниками запальних захворювань в основному є стафілококи, стрептококи, кишечна паличка,
ентерококи, протей, гонококи, мікоплазми, хламідії. Часто при запальному процесі виявляються мікробні
асоціації.
Серед шляхів розповсюдження інфекції слід зазначити проникнення збудників за допомогою
сперматозоїдів, трихомонад, можливий пасивний транспорт мікроорганізмів. Останнє місце займають
гематогенний та лімфогенний шляхи.
Серед чинників, що сприяють проникненню інфекції у верхні статеві шляхи, є будь-які
внутрішньоматкові маніпуляції. Важливе значення у розповсюдженні інфекції мають внутрішньоматкові
контрацептиви.
Розвитку запальних захворювань та їх тривалому перебігу сприяє недостатність захисних реакцій
організму, що виникла в перинатальному періоді (природжені ендокринні, обмінні та інші порушення), в
дитячому і пубертатному віці (високий індекс інфекційних захворювань), у похилому та старечому віці
(нейроендокринні розлади, перенесені екстрагенітальні та гінекологічні захворювання).
Всі запальні захворювання геніталій діляться на неспецифічні і запальні захворювання які передаються
статевим шляхом.
28.1. Неспецифічні запальні захворювання
жіночих статевих органів
Серед неспецифічних запальних захворювань жіночих статевих органів за локалізацією вирізняють:
1. Запалення зовнішніх статевих органів (вульвіт, бартолініт).
2. Запалення внутрішніх статевих органів (кольпіт, ендоцервіцит, ендометрит, сальпінгіт, оофорит,
параметрит, пельвеоперитоніт).
Вульвіт (vulvitis)
Запалення вульви можуть бути первинними (ізольованими) або вторинними. Виникненню первинного
вульвіту сприяють недотримання правил гігієни зовнішніх статевих органів, хімічні, термічні, механічні
(розчухи, зсадини) впливи, ендокринні розлади (цукровий діабет, гіпофункція яєчників), запальні процеси в
переанальній ділянці. Частіше ізольовані запалення вульви виникають у дівчаток та жінок похилого віку. У
дорослої жінки первинні вульвіти зустрічаються рідко, що пов’язане з тканинними властивостями епітелію
вульви, що забезпечує його резистентність до інфекції.Вторинні вульвіти є наслідком патологічних виділень із
вульви та шийки матки і мають характер вульвовагінітів.
Виділяють гострий і хронічний вульвіт. При гострому запаленні хворі скаржаться на печію, болючість
та свербіж у ділянці зовнішніх статевих органів, які посилюються під час ходьби та сечовиділенні, а також
липкі білі.
При огляді спостерігається набряк, дифузна гіперемія зовнішніх статевих органів, а часто і внутрішньої
поверхні стегон із слідами розчухувань та дрібні виразки із гнійним виділенням. При адекватному лікуванні
вульвіт зникає безслідно, але може переходити в хронічну форму. При хронізації процесу вираженість ознак
дещо зменшується (зникає гіперемія, зменшується набряк, білі стають менш інтенсивними), але періодично
вони відновлюються знову.
Лікування комплексне, включає місцеві і загальнозміцнюючі засоби. Необхідно додержуватися
ліжкового режиму, утримуватися від статевого життя, два-три рази на день проводити туалет зовнішніх
статевих органів теплим (36-37°С) розчином перманганату калію (1:10000), теплим настоєм ромашки (1 столову
ложку ромашки залити стаканом окропу і настояти протягом 20 хв), 2-3% розчином борної кислоти. Можна
застосовувати примочки з розчином фурациліну (1:5000) 3-4 рази протягом доби. При сильному свербіжу
вульву змащують 5% анестезіновою маззю. Необхідно проводити лікування супутніх захворювань (гнійні
ураження, діабет, гельмінтози, цервіцити), на фоні яких нерідко розвивається вульвіт.
Бартолініт (bartolinitis)
Бартолініт – це запалення великої вестибулярної залози, яке виникає внаслідок проникнення збудника
у її вивідну протоку, що призводить до набряку останньої і її закупорювання. Секрет залози затримується і
утворюється псевдоабсцес. Шляхи перебігу захворювання – самостійний розрив абсцесу або затихання
процесу. Досить часто мають місце рецидиви. Проникнення мікробів у паренхиму залози і оточуючу
клітковину призводить до виникнення істинного абсцесу.
Клінічна картина складається з сильного болю у ділянці статевої губи при сидінні, ходьбі, нездужання,
гіпертермії, тахікардії.
При об’єктивному обстеженні спостерігається набряк та гіперемія в ділянці статевої губи, при
утворенні абсцесу – зона розм’якшення з наявністю флюктуації.
Лікування зводиться до розкриття абсцесу і його дренування. Розріз проводиться по внутрішній
поверхні статевої губи до нижнього полюсу гнійника. Рану промивають, дренують марлевою полоскою з
використанням гіпертонічного розчину хлориду натрію або антисептичних мазей. Одночасно призначають
антибіотики. У “холодній” стадії проводиться енуклеація залози разом з вивідним протоком.
Кольпіт (colpitis)
Кольпіт – це запалення слизової оболонки піхви. Неспецифічний кольпіт може бути викликаний
окремим видом бактерій або їх асоціацією. Найчастіше причиною є умовно патогенна мікрофлора (стафілокок,
стрептокок, ентерокок, ешеріхії, протей та ін.).
Перебіг кольпіту досить часто поєднується з цервіцитом, псевдоерозією шийки матки, іноді –
уретритом.
Основною ознакою кольпітів є значні серозні або гноєвидні, жовтого чи зеленуватого кольору
виділення з неприємним запахом, свербіж і печія піхви та вульви.
При огляді за допомогою дзеркал виявляється гіперемія і набряк стінок піхви. В тяжких випадках може
відбуватися локальна десквамація дистрофічно зміненого епітелію, в результаті чого на стінках піхви
утворюються дрібні яскраво-червоні цяточки, що кровоточать при дотику.
У хронічну стадію процесу, коли ознаки запальної реакції стають менш виразними, розпізвананню
кольпіту допомогає проведення кольпоскопії (виявляються грануляційні зміни в сосочковому шарі епітелію).
Для діагностики кольпіту і встановлення його етіології необхідно дослідити нативні мазки і мазки, які
пофарбовані по Граму або метиленовим синім. Інколи необхідно провести культуральні дослідження. Доцільне
визначення чутливості збудників до антибіотиків.
Перебіг кольпітів тривалий; нерідко після менструації або перенесених інтеркурентних захворювань
виникають загострення.
Лікування кольпітів включає місцеві і загальні засоби. Місцева терапія полягає в туалеті зовнішніх
статевих органів, спринцюванні та піхвових ванночках (небільше 3-5 днів) розчинами перманганату калію,
фурациліну, хлоргексидину, хлорфілліпту або настоями трав. У піхву вводять тампони з галаскорбіном,
облепіховим маслом або піхвові таблетки “Поліженакс”, “Гінілгін”, “Хлорхіналгін” та ін. В хронічних стадіях
процесу місцево використовують масляні розчини естрогенів. При виражених ознаках запалення або
резистентності до лікування можуть бути застосовані антибіотики, вітаміни групи А, В, С, гіпосенсибілізуючі
препарати, фізіотерапія.
Після проведення курсу лікування доцільне відновлення нормальної вагінальної мікрофлори шляхом
застосування молочнокислих бактерій (біфідум-, лактобактеріну та ін.). В подальшому рекомендовано
проведення протирецедивного лікування через 4-5 місяців.
Ендоцервіцит (endocervicitis)
Запалення слизової оболонки цервікального каналу рідко виникає самостійно і частіше
супроводжується виникненням псевдоерозій шийки матки, ектропіону, поліпу або ендометриту. Розвитку
ендоцервіциту сприяють травми шийки матки в пологах, при абортах або під час внутрішньоматкових
маніпуляцій.
Основними скаргами, що перед’являють хворі на ендоцервіцит є значні густі білі, іноді – тупий біль
внизу живота, гіпертермія, нездуження. При огляді в дзеркалах спостерігається гіперемія слизової оболонки та
її набряклість, особливо виражені в гострій стадії захворювання. Іноді поверхневий епітелій злущується. При
подальшій регенерації може відбуватися часткове заміщення циліндричного епітелію плоским.
Тривалість перебігу ендоцервіциту різна і залежить від персистенцій інфіційного агенту в криптах і
складках слизової оболонки.
Обстеження і лікування ендоцервіциту повинно проводитися як і при кольпіті. Обов’язковим є
використання засобів виявлення гонококів, хламідій та інших збудників. В плані онконастороженості доцільне
проведення кольпоскопії з біопсією (в підгостру стадію процесу).
Лікування повинно бути етіотропним (антибактеріальна терапія з урахуванням чутливості збудників до
препаратів). Після затихання ознак гострого процесу призначається місцеве лікування: вагінальні ванночки з
використанням хлоргексидину, ваготілу, коллоідного срібла, бетадіну, інстиляції цервікальног каналу або
ін’єкцій антибіотиків підслизову оболонку цервікального каналу. При розвитку ендоцервіциту на фоні розривів
шийки матки після протизапального лікування показана пластична операція.
Ендометрит (endometritis)
Запаленню слизової оболонки тіла матки сприяють аборти, діагностичні вишкрібання,
внутрішньоматкові контрацептиви, ускладнення, пов’язані з патологічними пологами та ін. Іноді до розвитку
ендометриту призводять грип, ангіна та інші запальні захворювання.
При ізольованому ендометриті вражається функціональний і місцями базальний шари епітелію. В
підслизовому шарі утворюються лейкоцитарний вал, що запобігає подальшому проникненню інфекції в
глибину тканин. Слизова оболонка ендометрію руйнується, відторгається, а з нею виділяються і скупченнями
крові. При цьому можливе навіть самовиліковування. Та в більшості випадків захворювання прогресує і
інфекція лімфогенно поширюється на м’язовий шар (метроендометрит) та серозний покрив матки (периметрит).
Іноді розвивається флебіт і тромбофлебіт судин матки і навіть сепсис.
Можливий гострий і хронічний перебіг ендометриту. У гострій стадії захворювання хворих турбує біль
внизу живота, що віддає в поперек, нездужання, гіпертермія, значні серозні та серозно-гнійні виділення. При
дворучному дослідженні матка болюча, м’якувата, злегка збільшена.
Триваліть гострого ендометриту – 8-10 днів при переході гострої фази в хронічну вираженість ознак
зменшується, однак, морфологічні функціональні зміни, що виникають в ендометрії призводять до патологічної
афферентної імпульсації в відділи центральної нервової системи, які регулюють роботу гіпоталамо-
гіпофізарно-яєчникового комплексу. Гіпофункція яєчників призводить до неповноцінної трансформації
ендометрію і порушення процесів десквамації і регенерації в ньому. В зв’язку з цим з’являються атрофічні,
кістозні або гіпетрофічні зміни в ендометрії, а також порушення менструального циклу, що проявляється пост-,
пременструальними, а найчастіше – міжменструальними кровотечами. Нерідко хронічний ендометрит
ускладнюється безплідністю або звичним викиднем.
При гострому ендометриті призначається ліжковий режим, холод на низ живота, загальна
антибактеріальна терапія (антибіотики і сульфаніламідні препарати) в залежності від тяжкості процесу,
тривалості захворювання, чутливості збудників до антибіотиків, знеболюючі (анальгін 50% – 2,0мл;
ацетилсаліцилова кислота по 0,5г – 3 рази), гіпосенсибілізуючі (димедрол 0,05г; супрастін 0,025г; діазолін
0,05г – 2 рази) засоби, вітаміни, які нормалізують проникливість судинної стінки (рутин 0,02г – 3 рази на добу,
аскорбінова кислота по 0,05г – 3 рази). Показане внутрішньоматкове введення охолоджених розчинів
(димексид, лідаза, настоянка колендули, новокаїн, дімедрол). При кров’яних виділеннях призначають
препарати, які скорочують матку (ерготал по 0,001г – 2-3 рази на добу, гіналгін (метронідазол) 0,5г – 2-3 рази).
При хронічному ендометриті для покращення гемодинаміки органів малого тазу та підвищення імунологічної
реактивності організму призначаються фізіопроцедури (ультразвук, електрофорез, лікувальні грязі, ванни).
Сальпінгооофорит (salpingooophoritis seu adnexitis)
Запалення макових труб та яєчників виникає внаслідок проникнення збудника висхідним шляхом із
матки, нисхідним – з очеревини, лімфогенним – із прямої, сигмовидної кишок чи хробакоподібного відростка, а
також гематогенним шляхом.
Запалення починається з слизової оболонки труби (ендосальпінгіт), а потім розповсюджується на
м’язевий шар. Разом з вмістом маткових труб через абдомінальний її кінець мікроорганізми потрапляють в
черевну порожнину, інфікують черевний покрив труби (перисальпінгіт) та яєчників (периоофорит). Після
розриву фолікула загальний процес виникає і в самому яєчнику (сальпінгооофорит). Внаслідок склеювання
фімбрій і розвитку злук, просвіт труби зактивається з накопиченням серозного (гідросальпінкс) або гнійного
(піосальпінкс) вмісту. При осумкуванні гнійного ексудату в яєчниках утворюється абсцес – піоовар. Змінені
яєчник і труби зливаються, утворюючи так звану тубооваріальну “пухлину”. Процес проліферації сполучної
тканини призводить до швидкого утворення злук з кишечником, сальником, парієтальною очеревиною малого
тазу. Перебіг захворювання може бути гострим, підгострим і хронічним.
Симптоматика сальпінгооофориту поєднує в собі місцеві та загальні прояви. До місцевих проявів
належать: ниючий постійний інтенсивний біль у здухвинній ділянці, що віддає в крижі та посилюється після
переохолодження, перед або під час менструації; білі слизового, серозного чи гнійного характеру; порушення
менструального циклу (полі- або олігоменорея, альгодисменорея, ановуляція та ациклічні кровотечі); безпліддя.
До загальних симптомів відносяться всі загальнозапальні симптоми. Часто з’являються порушення
функції травлення (коліти, ентерити та ін.) та сечовидільної системи (бактеріурія, цистіт).
Об’єктивно можна виявити симптоми подразнення очеревини та, у відлогих місцях, притуплення
перкуторного звуку, пов’язане з утворенням випоту. При великих розмірах тубооваріального запального
утворення його можна пропальпувати.
При гінекологічному дослідженні виявляють гнійні виділення з цервікального каналу, болючість при
зміщенні шийки матки та біль при пальпації матки, з боку від якої пальпуються потовщені, м’які, болючі
додатки чи пухлиноподібний конгломерат. При наявності випоту в черевній порожнині спостерігається
потовщення та нависання заднього й бокового склепіння.
Діагноз запалення додатків матки базується на даних анамнезу, особливостях скарг, даних
об’єктивного обстеження перебігу захворювання, зміні гематологічних показників.
Запалення додатків матки у гострій стадії найчастіше доводиться диференціювати з апендицитом,
перекрутом ніжки пухлини яєчника, при хронічному перебігу – з трубним абортом.
При сальпінгооофориті початок захворювання поступовий, йому передують ознаки гінекологічного
захворювання в анамнезі. Під час бімануального дослідження визначається наявність болючого утворення з
однієї або з обох боків від матки, болючість під час спроби змістити матку, симптоми подразнення очеревини
відсутні або не різко виражені. У клінічному аналізі крові – значне прискорення ШОЕ, помірний лейкоцитоз із
зсувом ліворуч. Протизапальне лікування призводить до покращення стану хворих.
Для гострого апендициту характерний різкий початок захворювання, біль часто починається в
епігастральній ділянці, турбує нудота, можлива блювота. Різко виражені симптоми подразнення очеревини
(Ровзінга, Щеткіна-Блюмберга, Сітковського та ін.), напруження м’язів передньої черевної стінки. У клінічному
аналізі крові вже в перші години захворювання виявляються високий лейкоцитоз з вираженим нейтрофільним
зсувом. У динаміці всі ознаки хвороби прогресують, загальний стан хворих погіршується, симптоми перитоніту
зростають.
Інколи виникають труднощі при диференціації гострого запалення додатків матки з перекрутом ніжки
пухлини яєчника. Для останнього характерні різкий початок, відсутність в анамнезі вказівок на запальний
процес, визначення в ділянці додатків пухлиноподібного утворення округлої форми, болючого при зміщенні.
Лікування сальпінгооофориту в гострій стадії відповідає загальним принципам лікування запальних
процесів.
Призначається ліжковий режим, повноцінне вітамінізоване харчування. Антибіотики використовують
при болях з урахуванням тяжкості процесу (при легких формах можливе застосування per os, при більш тяжких
– внутрішньом’язове або внутрішньовенне введення масивних доз) впродовж 7-10 днів. Антибіотикотерапію
слід проводити на фоні прийома протигрибкових препаратів, а після її завершення обов’язково застосовувати
імуномодулюючі засоби (левамізол 0,05г, Т-активін 0,01%–1мл, тімоген 0,0001г). Одночасно з антибіотиками
призначаються протизапальні (діклофенак по 150мг, напроксен по 1-1,5г на добу та ін.), десенсибілізуючі
засоби (дімедрол 0,05г, тевегіл 0,001г, супрастін 0,025г), почергове введення вітамінів В
1
та В
6
, антиоксиданти
(вітаміни А, Е, С). З моменту призначення антибактеріальних засобів для підвищення резистентності організму
призначають аутогемотерапію по зростаючій схемі через день.
При стиханні гострих явищ запалення для досягнення фібринолітичного
ефекту застосовують
біостимулятори рослинного (гумізоль, екстракт алое 1мл) та тваринного походження (плазмол, екстракт
плаценти, стекловидне тіла), а також розсмоктуючі засоби (трипсин, лідаза та ін.) внутрішньом’язево або
шляхом електроферезу. В підострій стадії доцільне призначення фізіотерапевтичних процедур (ультрозвукова
терапія, електроферез з солями цинку і йоду та ін.).
Хворі із піосальпінксом, піооваром, тубооваріальним утворенням, які не піддаються консервативній
терапії, підлягають оперативному лікуванню. Обсяг оперативного втручання вирішується під час операції.
Параметрит (parametritis)
Запалення навколоматкової клітковини найчастіше виникає після патологічних пологів, абортів,
оперативних втручань, травм. Параметрити розподіляють на передні, бокові і задні. Запалення всієї клітковини
малого тазу називається пельвеоцелюліт.
У перебігу параметриту виділяють три стадії: інфільтрації, ексудації й ущільнення ексудату. Нагноєння
спостерігається рідко. При адекватному лікуванні і сприятливому перебігу ексудат підлягає резорбції і
заміщенню сполучною тканиною. Для клінічної картини властиві гіпертермія, погіршення самопочуття, тупий
біль внизу живота, загальнозапальні зміни та відсутність симптомів подразнення очеревини.
При гінекологічному дослідженні – склепіння піхви резистентні, можливе визначення малоболючого
інфільтрату, який простягається від бокової поверхні матки до стінок тазу. Спочатку він має м’яку
консистенцію, а при рубцюванні пальпується у вигляді щільного тена.
При перкусії визначається притуплення перкуторного звуку в ділянці інфільтрату із співпаданням
перкуторної і пальпаторної меж. Лікування параметриту проводиться за загальними принципами
протизапальної терапії. При нагноєнні інфільтрату проводять його розкриття і дренування параметрією.
Пельвеоперитоніт (pelveoperitonitis)
Запалення тазової очеревини може виникати вторинно – при переході запального процесу з будь-якого
органа малого тазу та первинно – гематогенним чи лімфогенним шляхом. Первинне джерело інфекції може
бути в маткових трубах, яєчниках, клітковині малого тазу, хробакоподібному відростку. Можливий розвиток
пельвіоперитоніту при нагоєнні позаматкової гематоми, кісти або кістоми, перфорації піосальпінксу.
Гостра стадія процесу характеризується розладом мікроциркуляції, пропотіванням кріз стінки судин
плазми і утворенням серозного, а потім і гнійного ексудату. Вихід із судинного русла великої кількостю
фібрину і посилене відкладання його волокон на брюшині, внаслідок активації фібробластів, під дією
біологічно активних речовин, що виділяються в процесі запальної реакції, призводить до масивного утворення
злук, що сприяє швидкому відокремлення запального процесу в межах органів малого тазу і попереджає
розвиток дифузного перитоніту.
У клінічній картині спостерігаються: різкий біль у животі, особливо в нижніх його відділах,
гіпертермія, тахікардія, нудота, блювота, здуття живота та затримка газів і випорожнень, ознаки інтоксикації.
При об’єктивному дослідженні визначаються симптоми подразнення очеревини, особливо в нижніх
відділах живота, квола перистальтика кишок, притуплення перкуторного звуку у відлогих місцях. При
дворучному обстеженні визначається нависання заднього склепіння, болючість при пальпації та зміщенні
шийки матки.
В аналізах крові спостерігається значне зростання кількості лейкоцитів за рахунок юних та
паличкоядерних нейтрофілів, прискорення ШОЕ, гіпопроеїнемія, а також зміни в електролітному складі.
Негайне оперативне лікування пельвіоперитоніту є помилковим і може призвести до розвитку
розлитого перитоніту. При своєчасно розпочатому і правильно проведеному консервативному лікуванні в
перші ж години, перераховані симптоми захворювання стають менш вираженими і поступово зникають.
Рекомендується ліжковий режим, висококалорійна їжа. Парентеральне харчування повинно включати розчини
натрію хлориду, калію, білкові розчини, глюкозу з вітамінами. Призначають холод на низ живота, знеболюючі і
снодійні препарати, внутрішньовенне ведення 5-10мл 10% розчину кальцію хлориду. Для покрашення
перистальтики кишечника застосовують прозерин. З метою нормалізації мікроциркуляції призначають
реополіглюкін та гепарин в малих дозах.
Обов’язкова масивна антибіотикотерапія в поєднанні з внутрішньовенним введенням метрагілу (по
500мг через 8-10 годин). Рекомендується використання не менш ніж двох антибіотиків, при чому один з них
необхідно вводити внутрішньовенно. Перевагу слід надавати препаратам широкого спектру дії (цефтриаксон,
амікацин, фортум) або комбінованому введенні кліндаміцину з гентаміцином або тобраміцином. Палалельно
використовують антимікотичні та імуномодулюючі препарати.
У перші 8-12 годин картина прояснюється. Необхідність у хірургічному лікуванні настає тоді, коли, не
дивлячись на всі консервативні заходи, прогресують явища перитоніту.
Загальні принципи лікування неспецифічних запальних
захворювань жіночих статевих органів
1. Антибактеріальна терапія з урахуванням чутливості збудника та його групової належності – так при
анаеробній флорі застосовують метронідазол, тінідазол, які мають на неї бактерицидний вплив. Паралельно
обов’язковим є призначення притигрибкових засобів. Антибактеріальну терапію поєднують з похідними
нітрофурану та протизапальними препаратами – інгібторами синтезу простагландинів (анальгін, бутадіон,
реопірин).
2. Інфузійна терапія. Для лікування гіпокаліемії – внутрішньовенне ведення розчинів Рінгена-Локка та
калію; для підтримки осмотичного тиску та об’єму циркулюючої крові – розчини альбуміну, плазма; для
дезінтоксикації – низькомолекулярні декстрани (полідес, неогемодез), для покращення мікроциркуляції –
реополіголюкін з гепарином.
3. Вітамінотерапія із застосуванням вітамінів груп В, С, Е.
4. Гіпосенсибілізуюча терапія (тавегіл, диазолін, супрастін, дипразін, дімедрол).
5. Імунотерапія – імуномодулятори (левамізол, декаріс, метіндол).
6. Фібринолітична терапія (алое, плазмол, лідаза, трипсин) після стихання гострих явищ процесу.
7. Фізіотерапія із застосуванням ультразвукової, УВЧ-терапії та електроферезу солями цинку та йоду
(після зняття гострих ознак запалення).
28.2. Запальні захворювання жіночих статевих органів,
які передаються статевим шляхом
Гонорея (gonorrhoea)
Гонорея – венеричне захворювання, збудником якого є гонокок – грам-негативний диплокок з
внутрішньоклітинною локалізацією.
Шляхи передачі – переважно статевий та, іноді, побутовий (через вологу білизну, рушники). Джерелом
інфекції може бути хвора людина, носій та предмети особистої гігієни. Гонокок не утворює екзотоксину, під
час загибелі гонококу звільняється ендотоксин, який викликає дегенеративно-дистрофічні зміни в тканинах,
розвиток злучних процесів. Вродженого та набутого імунітету до гонореї немає, тому захворіти можна
повторно. Реінфекції протікають також гостро, як і первинне враження.
Сприятливі умови для життєдіяльності гонококів виявляються в циліндричному епітелії. Тому для
гонорейного ураження характерний розвиток цервіциту, сальпінгіту, уретриту. Нерідко інфікуються
парауретральні ходи, протоки великих вестибулярних залоз. Запальний процес розвивається в неушкодженій
слизовій оболонці.
Багатошаровий плоский епітелій піхви перешкоджає проникненню і розмноженню гонококів, і тому
ураження можливе тільки при певних обставинах. З цим пов’язані особливості перебігу гонореї в дитячому віці,
у вагітних, породіль та жінок похилого віку. В ці періоди життя жінки структура слизової оболонки піхви дещо
змінена. Внаслідок розрихлення піхви (під час вагітності), недостатньої кератизації та ніжності слизової
оболонки (у дівчаток) або атрофії, легкої ранимості епітелію та відсутності десквамаційних процесів у ньому (у
жінок похилого віку) в умовах тривалого впливу гонококів можливе виникнення вторинних гонорейних
вагінітів.
За тривалістю розрізняють свіжу (до 2 місяців) та хронічну (більше 2 місяців) гонорею. Свіжа гонорея,
в свою чергу, поділяється на гостру, підгостру та торпідну.
Останнім часом спостерігається збільшення частоти суб’єктивно безсимптомної гонореї. Нерідко
захворювання спричиняється гонококами у поєднанні з трихомоніазом, стафілококовою та колібацилярною
інфекцією.
За локалізацією розрізняють гонорею нижнього відділу статевої системи – вульвіт, бартолініт,
ендоцервіцит; верхнього відділу – гонорейний ендометрит, сальпінгооофорит, пельвеоперитоніт та гонорейний
проктит і уретрит.
Захворювання на гонорею із значною вірогідністю можна діагностувати за низкою клінічних проявів:
1) уретрит, особливо у поєднанні з двостороннім бартолінітом чи каналікулітом;
2) ендоцервіцити у жінок з первинним безпліддям, які не мали діагностичних чи інших втручань, що
травмують шийку матки;
3) двосторонній аднексит у жінок, що не мали пологів, абортів, внутрішньоматкових маніпуляцій,
особливо у поєднанні з ендоцервіцитом, уретритом чи проктитом.
Діагноз гонореї підтверджується при наявності позитивних результатів бактеріологічного, як
основного, та культурологічного і серологічного методів діагностики.
У сучасних умовах трудність діагностики гонореї заключається в тому, що гонокок змінив свої
морфологічні властивості, і тому зросла частота стертих форм захворювання. Супутня гонококу флора
(трихомонади, віруси) ускладнює етіологічну і клінічну діагностику цієї інфекції. Велике значення в
діагностиці гонореї, особливо її первинно-хронічних форм, належить методам провокації. В їх основі лежить
штучне створення умов посилення кровообігу, в результаті чого гонококи можна виявити на поверхні слизових
оболонок за допомогою звичайних методів лабораторної діагностики.
До методів провокації відносяться:
1) хімічний – змащування слизової оболонки уретри 1-2% розчином нітрату срібла, а каналу шийки
матки 2-5% розчином нітрату срібла, або розчином Люголя на гліцерині;
2) механічний – масаж уретри через її задню стінку;
3) біологічний – внутрішньом’язове введення гоновакцини 500 млн. мікробних тіл; пірогеналу
200 МПД протягом 3 днів;
4) аліментарний – прийняття гострої і солоної їжі, пива;
5) фізіологічний – менструація;
6) термічний – індуктотерапія, діатермія, змінне магнітне поле.
Найбільш ефективна комплексна провокація. Вона проводиться одразу після менструації. Мазки і
посіви беруть через 24, 48, 72 години. Діагноз гонореї ставиться лише після виявлення гонококів.
Основними напрямками терапії гонореї є ліквідація збудника, підвищення імунобіологічної
реактивності, усунення локальних проявів. При застосуванні антибіотиків необхідно пам’ятати, що при
висхідній гонореї завжди має місце змішана флора, тому необхідно призначати їх з урахуванням чутливості.
З антибіотиків призначають пеніцилін по 300000 ОД через 4 години (курсова доза – 4,2-6 млнОД),
біцилін-1, біцилін-5 вводять 5 разів по 600000ОД через 12 годин (на курс 3 млнОД); левоміцетин застосовують
по 0,5 г через 4 години (на курс 10г). Допоміжною є імунотерапія (аутогемотерапія, застосування гоновакцини,
пірогенних препаратів).
Слід проводити також інфузійну, гіпосенсибілізуючу терапію та вітамінотерапію. Місцеве лікування
гонореї нижніх відділів статевої системи проводять при хронічних процесах або гострих у випадках алергічних
реакцій чи неефективності антибіотиків. При гонорейному цервіциті застосовують піхвові ванночки з 3-5%
розчину протарголу, канал шийки матки обробляють 10% розчином гідрокарбонату натрію і змазують 3-5%
розчином протарголу один раз на 3 дні.
Після проведеного лікування при відсутності гонококів у мазках, які взяті на 2-4 день менструації
протягом 3-х менструальних циклів жінка перестає бути джерелом інфекції і її можна зняти з обліку.
Кандідоз (candidos)
Гриби роду Candida є представниками нормальної мікрофлори піхви, але також вони можуть
потрапляти у статеві шляхи жінки з кишечнику, при безпосередньому контакті з ендогенним джерелом інфекції
(хворі чи носії) через інфіковані предмети або ж статевим шляхом. Свої патогенні властивості вони можуть
проявляти при зниженні захисних сил організму, гормональних порушеннях (наприклад – цукровий діабет),
метаболічному дисбалансі, дисбактеріозі, внаслідок прийому антибіотиків, кортикостероїдів, імунодепресантів,
на тлі пероральної контрацепції.
Кандідозний кольпіт відрізняється тривалим перебігом, глибоким проникненням грибків у піхвовий
епітелій багатовогнещевим ураженням з залученням у запальний процес слизової оболонки піхвинної частини
шийки матки та ендоцервікса.
Розрізняють гостру (тривалістю до 2 місяців) та хронічну (тривалістю більше 2 місяців) форми
кандідоза. Для гострої форми характерні профузні рідкі виділення з домішками сироподібних включень і
кислуватим неприємним запахом, також постійний нестерпний свербіж зовнішніх статевих органів, що
посилюється у другій половині дня, вночі або перед менструацією, та печія піхви. При огляді слизової
оболонки відмічається її гіперемія, сірувато-білі нальоти, які дуже важко відділити.
При хронічній формі вищеперераховані симптоми нечітко виражені. Слизова оболонка може бути
негіперемована і нальоти з неї легко знімаються.
Лікування хворих повинно бути комплексним і базуватися на принципах курсової терапії, що включає
в себе застосування специфічних і неспецифічних лікарських засобів.
До неспецифічних лікарських засобів відносять місцеве використання тетрабората у гліцерині,
генцианвіолета (перешкоджає прикріпленню грибків).
Специфічні антимікотичні препарати руйнують міцелій і клітини самих грибів. До них відносяться:
– ністатин, що вводиться внутрішньовенно по 1000000 ОД 4 рази в день, протягом 14-16 днів;
– пімафуцин (натаміцин) – по 0,1г вагінальні таблетки 1 раз в день на ніч, протягом 3-6діб;
– кетоконазол (нізорал) – всередину по 0,2г в таблетках 2 рази в день під час їжі, протягом 5 днів.
Місцева терапія полягає у тому, що спочатку потрібно провести механічну очистку піхви з метою
видалення з неї виділень та продуктів життєдіяльності мікроорганізмів за допомогою ватного тампона або за
допомогою спринцювання. Потім наноситься на стінки та склепіння піхви, шийку матки антимікотична мазь
(мебетизолова, клотримазолова та ін.) 2 рази на день. Бажано, щоб статевий партнер пройшов курс терапії
(нізорал 200мг 2 рази в день протягом 5-7 днів).
При хронічному кандидозі курс терапії складає близько 7 днів під час 3 наступних менструацій, 10-
денний курс лактобактеріном по 5 доз інтравагінально.
Трихомоніаз (trichomoniasis)
Трихомоніаз виникає внаслідок проникнення в статеві органи вагінальної трихомонади. Властивістю
цих збудників є здатність до фагоцитозу і захвату мікроорганізмів, що робить можливим перенесення інших
інфекційних агентів за допомогою трихомонад. Вони спроможні обмежувати рухливість і життєздатність
сперматозоїдів, тому часто трихомонадна інфекція стає причиною чоловічої та жіночої безплідності. Зараження
трихомонадами відбувається, зазвичай, статевим шляхом. Можливе також інфікування плоду при проходженні
через уражені пологові шляхи.
Розвитку трихомонадної інфекції сприяють ендокринні розлади, гіповітамінози, бактеріальне
забруднення піхви, що супроводжується зниженням кислотності її вмісту. Збудники інтенсивно розмножуються
під час або після менструації.
Інкубаційний період при трихомоніазі становить 5-15 днів. Захворювання відрізняється
багатосередковістю. Основним місцем ураження є слизова оболонка піхви і ендоцервікс, сечовий міхур, уретра
вивідні протоки вестибулярних залоз. Можливе навіть втягнення в процес матки і її додатків.
Виділяють свіжий трихомоніаз і хронічний, який характеризується малосимптомністю і тривалим
перебігом (більш ніж два місяці). Можливе трихомонадоносійство.
У клінічній картині захворювання переважають значні гнійні, з неприємним запахом білі, свербіж та
печія вульви, заднього проходу, болюче сечовипускання.
При об’єктивному дослідженні спостерігається набряк та гіперемія зовнішніх статевих органів,
екскоріації, дерматит. Слизова оболонка піхви різко гіперемійована і має зернисту поверхню. Білі значні,
пінисті, жовтого чи зеленуватого кольору.
Діагноз встановлюється на основі анамнезу, клінічної картини та мікроскопії нативних і забарвлених