72
аристократії з Південної Спілки, а на непримириму боротьбу, що рвалися до бою справді
за всіх пригнічених, не спиняючись ні перед якою перепоною. Проміж ними й
“спілчанами” стояла справді непроходима стіна навіть після об’єднання двох організацій.
Радикальний демократизм розділяв їх весь час проміж собою, як розділяв Південну
Спілку від Північної з тою тільки ріжницею, що те, що було крайнє лівим для “северян”,
явилося опортунізмом для “слов’ян”. “Южане” з острахом дивились на нових спільників,
що у їх “нет страха, нет преград, в души которых и было одно слово действовать с
наступлением каким то бешеным и с отчаянием”, які фактично взяли всю ініціятиву в
свої руки в підготовці повстання на Україні на свій лад і готувалися на власну руку
кинутися та захопити владу, не вижидаючи, доки довершиться переворот в столиці. Не
даром Муравйов-Апостол пригрожував застрілити Горбачевського на випадок власного
виступу “слов’ян”, мовляв, що треба “этих бешеных собак “славян” держать в руках”.
Це були люди, що й на суді держалися гордо, заявляючи, що вони робили все те, що
“здравый разум может внушить при беспристрастном и прилежном рассмотрении
вещей”, бо були переконані й зараз же “твердо уверены, что твердость законов в силе и в
предрассудках” та, що “отечество забыто и что скрывается тайный какой то
отечественный враг, который все несчастья насылает для пагубы соотечественников”. Це
були люди, що перед судом не видавали своїх співзаговірників, а твердо заявляли, що
“напрасно стараются разыскивать всех тех, кои к сему причастны”. Вони не каялися
свого “злочинства”, не просили ласки, сміливо дивилися смерті у вічі, заявляючи на суді,
що не вважають проступком “жертвовать собою для того, чтобы жизнью своею и кровью
освобождать своих соотечественников от угнетений, которыми они мучатся”. “Я с
удовольствием передаю себя строгости законов”, заявив Андрієвич, “для меня собственно
нет счастья, но в счастии народа был бы и я счастлив. На смерть взираю с большим
хладнокровьем, нежели на страданье со человеки. Благоденствующие потомки почтут
мою смерть”.
Такі були “слов’яни”. Плани їх розвіялися однак раніш ніж вдалося серйозно
підготовити їхнє виконання. Що більше, навіть ці плани, ідеї демократичної,
республіканської, слов’янської федерації та звільнення людства від економічної
нерівности, не найшли у них хочби такого оформлення, як, напр., “Конституція” Микити
Муравйова, не говорю вже про “Руську Правду” Пестеля. Не зважаючи однак на те,
зміщення всенької діяльности “слов’ян” не двозначно вказує, що Товариство Об’єднаних
Слов’ян стояло в центрі революційного руху того часу, і воно творить оцей перелом в
історії революційного руху на Україні, ба навіть у всенької Росії. Тільки воно, в порівнянні
з тими декабристськими течіями в Росії, далеко глибше від инших виражало класові
супереки того часу, куди дальше заглядало в майбутнє людського суспільства, аніж хочби
названа “Руська Правда”, не кажу вже про монархічно-поміщицьку “Конституцію”
Микити Муравйова. Тільки воно було виразником справжньої демократії того часу. Але
об’єктивна дійсність, не тільки невдала демонстрація повстання, піднята північними
декабристами, розвіяла мрійні надії на здійснення цих демократичних ідей та ще й
знівечила ці реальні можливості перевороту, що їх готували південні декабристи,
знівечила взагалі й основи декабристської революційної діяльности, що готувалася
нанести смертельний удар не тільки самодержавно-поліцейській владі, але й всенькому
сучасному дворянсько-кріпацькому укладові.
Таким був декабризм на Україні, взагалі викоханий українською дійсністю.
Шибениці Петропавловської кріпости та сибірська каторга, вкупі з жахливою вулицею
“шпіцрутенів”, були кривавим фіналом революційного здвигу декабристів в Росії взагалі
та на Україні зокрема, здвигу, що об’єктивно був промощуванням для буржуазної
революції, назріваючої в серці феодального суспільства, а суб’єктивно, в головах його
лівого крила прямував до перетворення у вимріяне демократичне громадянство.
Соціялізм для цього руху, навіть для його найлівішого крила, для “слов’ян”, ще не був
відомий ані по свойому змістові, ані по своїй назві, але він вже вирисовувався на
далекому обрію хоч і в неясних зарисах, хоч і в соціяльно-політичних, головним чином, а
не економічних формах. Він вирисовувався вже тоді, не тільки як протитеза до
російського феодалізму, але й як протитеза до щойно народженого капіталізму,
вирисовувався, як вислів синтезу суперек старого й нового способу виробництва –
феодального й капіталістичного. Україна й породила його, чи радше оповила в ньому