Лекции - введение в интеллектуальную собственность

Подождите немного. Документ загружается.

шення розриву між балансовою вартістю високотехнологі-

чних компаній і їхньою ринковою вартістю. Так, фірма

"Netscape" при загальній вартості активів у $17 млн. оці-

нюється на ринку в $3000 млн. Зрозуміло, що цей розрив

пояснюється наявністю у фірми об’єктів інтелектуальної

власності.

За даними ВОІВ понад 40% активів підприємств в

розвинених країнах становлять нематеріальні активи, в

основному права на об’єкти інтелектуальної власності.

Таким чином, в сучасних умовах торгівля об'єктами

інтелектуальної власності переходить у якісно новий стан і

робить усе більший вплив на економічний розвиток, як

окремих країн, так і на всю систему світових зв'язків.

4.2. Інтелектуальна власність як товар

4.2.1. Властивості ринкового товару

До основних властивостей будь-якого ринкового

товару відносяться:

а) корисність, що розуміється як здатність задово-

льняти деяку потребу;

б) рідкість - властивість, протилежна загальнодо-

ступності;

в) універсальність - придатність до обміну на будь-

які інші ринкові товари.

Найважливішою є властивість рідкості, що пере-

творює корисність продукту в комерційну цінність, а сам

продукт - у товар. Наявність перших двох властивостей,

звичайно, майже автоматично забезпечує третю.

Право на використання ОІВ стає товаром, якщо йо-

му штучно додати властивість рідкості, тобто закріпити це

право за визначеною особою (правоволодільцем) і заборо-

нити його використання будь-ким іншим без санкції пра-

воволоділець. Тобто потрібно забезпечити правову охоро-

ну об'єкта інтелектуальної власності шляхом патентування

чи будь-яким іншим способом.

4.2.2. Оборотоспроможність ОІВ

З третьою властивістю товару - універсальністю -

тісно пов'язана його оборотоспроможність, що припускає

відчуження

прав інтелектуальної власності як від індиві-

дуума, так і від підприємства. У цьому випадку права на

ОІВ можуть обертатися як товар.

За принципом "відокремлюваності" права інтелек-

туальної власності можна поділити на три групи:

1. Права, що не відокремлюються від підприємства

чи від індивідуума;

2. Права, що не відокремлюються від підприємства;

3. Права,

що не відокремлюються від індивідуума.

До першої групи відносяться права на:

− знаки для товарів і послуг;

− фірмові найменування;

− секретні рецепти і технології;

− майнові права авторів;

− винаходи;

− права на фільми, відеопродукцію тощо.

До невідокремлюваних від підприємства відносять-

ся права на:

− об'єднання розрізнених компонентів (засобів

виробництва, устаткування, об'єктів нерухомос-

ті) у виробничу одиницю чи складне взаємоза-

лежне утворення (діюче підприємство);

− наявність підготовленого персоналу;

− системи і методи функціонування, розроблені як

складові частини діючого підприємства;

− наявність замовників продукції, що випускаєть-

ся, і постійної клієнтури обслуговування;

− подальші стартові непогодженості і труднощі;

− досягнення в галузі маркетингу і реклами влас-

ної продукції;

− переваги територіального розташування, близь-

кість розвинутої промислової інфраструктури,

транспортних шляхів;

− репутація підприємства.

Невідокремлюваним від індивідуума є права на:

− особисту репутацію працівників чи власників

підприємства серед громадськості, клієнтів, ін-

ших працівників, власників, банкірів;

− особисті професійні якості працівників (вклю-

чаючи ноу-хау), комерційні здібності, талант у

сфері реклами, менеджменту чи у фінансовій

сфері;

− загальну кваліфікацію, ерудицію, інтелект і ла-

більні якості працівників чи керівників у таких

галузях, як організація робіт з кадрами, взаємо-

дія з клієнтами, вміння усувати конфлікти в ко-

лективі тощо.

Властивість відокремлюваності чи невідокремлю-

ваності має важливе значення, тому що тільки у випадку

відокремлюваності від підприємства чи індивідуума (авто-

ра) ОІВ, права можуть бути оборотоспроможними, тобто

виступати як товар. Якщо ж права такі, що не можуть бути

відокремленими від підприємства чи індивідуума, то вони

можуть продаватися (передаватися) тільки разом з підпри-

ємством чи індивідуумом. Наприклад, не можна передати

видатні організаторські здібності директора одного під-

приємства директору іншого підприємства. Можна тільки

запросити талановитого директора на інше підприємство,

запропонувавши йому більш вигідні умови його праці,

тобто "купити" його разом з його якостями.

4.2.3. Термін служби ОІВ

За цією ознакою ОІВ поділяються на дві групи: ОІВ

з встановленим терміном служби та ОІВ з не встановле-

ним терміном служби. Ця обставина має важливі наслідки

при визначенні вартості ОІВ як товару, а

також при вста-

новленні терміну його амортизації, коли він перебуває на

балансі підприємства як нематеріальний актив.

Розрізняють юридичний і економічний термін слу-

жби. Деякі ОІВ можуть не мати встановленого терміну

служби. Наприклад, відповідно до Закону України "Про

охорону прав на винаходи і корисні моделі" юридичний

термін дії (служби) патенту дорівнює 20

рокам. Однак, ці-

лком можливо, що за цей час патент може морально заста-

ріти, тому що не виключена імовірність, що з'являться нові

аналогічні, більш ефективні винаходи. Тому при економі-

чних розрахунках для патентів установлюється більш ко-

роткий термін, так званий економічний, котрий прийма-

ється рівним 10-12 рокам, а у окремих випадках і менше.

Встановлений термін служби характерний для бі-

льшості прав на ОІВ, відокремлюваних від індивідуума і

підприємства, але не для всіх. Так, знаки для товарів і по-

слуг не мають встановленого терміну служби, оскільки

визначений законом термін дії після його закінчення може

кожний раз продовжуватись ще на 10 років. Не мають

встановленого терміну більшість прав на ОІВ, невідділь-

них від підприємства чи індивідуума. Крім того, права на

ті самі ОІВ можуть мати як визначений, так і невизначе-

ний термін дії. Наприклад, ліцензія на право використання

винаходу чи товарного знаку може бути надана як на ви-

значений, так і на невизначений термін.

Відзначимо, що без установлення терміну дії стає

проблематичним визначення вартості переданих прав на

ОІВ, а сама процедура встановлення терміну дії буває над-

звичайно складною і відповідальною процедурою.

4.3. Інтелектуальна власність як нематеріаль-

ний актив

Активи підприємства складаються з матеріальних

активів, до яких відносять рухоме, нерухоме майно і обо-

ротні кошти, а також з нематеріальних активів - в основ-

ному, прав. Насамперед, це права власності на ОІВ, права

користування природними ресурсами (землею, водою,

надрами), а також права користування економічними, ор-

ганізаційними й іншими перевагами і пільгами: податко-

вими пільгами, місцем на товарній біржі. Крім того, до

нематеріальних активів відносять гудвіл (ділову репута-

цію), списки клієнтів тощо.

Нематеріальні активи - це принципово новий об'-

єкт фінансового обліку для України, що узагальнює особ-

ливі види вкладення капіталу підприємства, а також хара-

ктеризує його економічний потенціал і фінансову стабіль-

ність.

Відмінними ознаками нематеріальних активів є:

− відсутність матеріальної основи і при цьому во-

лодіння такою коштовною якістю, як здатність

давати доход власнику, виходячи з довгостро-

кових прав і переваг, що вони приносять йому

так довго, як це можливо;

− відсутність наміру продажу нематеріальних ак-

тивів у нормальних умовах діяльності підпри-

ємства;

− тривалість експлуатації, що дозволяє враховува-

ти їх у складі довгострокових інвестицій як обо-

ротні активи і через обраний варіант облікової

політики встановлювати більш розумний термін

погашення їхньої первісної вартості при загаль-

ній невизначеності термінів функціонування

(гудвіл, товарні знаки тощо);

− відсутність відходів;

− багатоцільовий характер експлуатації, що до-

зволяє використовувати об'єкт на різних ділян-

ках діяльності підприємства;

− підвищений ступінь ризику в прагненні отрима-

ти доход від застосування подібних активів.

З урахуванням цих особливостей, можна характери-

зувати права інтелектуальної власності в якості об’єкту

обліку, як узагальнене поняття результатів творчої діяль-

ності і засобів індивідуалізації юридичної особи, що не во-

лодіють фізичною основою і реалізуються у виді прав, які

приносять їхньому власнику доход, розмір якого залежить

від обсягу цих прав.

В Україні основними нормативно - правовими ак-

тами, що регулюють правовідносини, які стосуються не-

матеріальних активів, є: Закон України "Про оподаткуван-

ня прибутку підприємства" (1997 р.); "Положення про ор-

ганізацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні",

затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3

квітня 1993 р. № 250; "Указівки по організації бухгалтер-

ського обліку в Україні", затверджені наказом Міністерст-

ва економіки України від 7 травня 1993 р. № 25, а також

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 “Немате-

ріальні активи” (Зареєстровані в Міністерстві юстиції

України від 02.11.1999 за №750/4043).

4.4. Оцінка вартості прав на об'єкти інтелекту-

альної власності

4.4.1. Випадки, у яких необхідно визначити

вартість

Вартість є одним з основних ознак товару. Щоб

продати права на ОІВ чи використати їх у власному виро-

бництві - необхідно визначити їхню вартість.

Відповідно до Міжнародних стандартів оцінки

(МСО), розрахунки вартості прав на ОІВ можуть викону-

ватися при визначенні:

- вартості нематеріальних активів об'єктів прива-

тизації;

- оподатковуваної бази майна підприємств;

- вартості виключних прав, переданих на основі

ліцензійного договору чи договору про їхню пе-

реуступку;

- вартості об'єктів інтелектуальної (промислової)

власності, що вносяться до статутного фонду

підприємства;

- розміру компенсації, виплачуваної власнику ви-

ключних прав на використання ОІВ відповідно

до норм діючого законодавства.

4.4.2. Підходи до визначення вартості прав на

об'єкти інтелектуальної власності

Прийоми, що застосовуються для визначення вар-

тості прав на об'єкти інтелектуальної власності, можна

розділити на три групи: підходи, методи і методики. Під-

ходи дають принципи визначення вартості. Методи визна-

чають процедуру розрахунку вартості. Методики розгля-

дають застосування того чи іншого методу стосовно конк-

ретних об'єктів інтелектуальної власності та конкретних

цілей розрахунку.

Оцінка вартості прав на конкретний ОІВ у

конкретному випадку їхнього використання є досить

складною процедурою й у кожному випадку вимагає

унікального рішення задачі. Однак, при усьому

різноманітті таких випадків, існує три загально визнаних

підходи до оцінки прав на об'єкти інтелектуальної

власності: підхід на основі активів, ринковий підхід,

доходний підхід.

Підхід на основі активів (бухгалтерських книг)

заснований на припущенні, що вартість об'єкта інтелекту-

альної власності дорівнює вартості витрат на його ство-

рення, доведення й амортизацію. В межах цього підходу

існує кілька методів розрахунку вартості. Один з них, так

званий метод вартості заміщення, полягає в тому, що мак-

симальна вартість об'єкта інтелектуальної власності ви-

значається мінімальною ціною, яку варто заплатити при

покупці об'єкта інтелектуальної власності, еквівалентного

за функціональними можливостями і варіантами його ви-

користання або такого, що володіє аналогічною спожив-

чою вартістю. Цей варіант розрахунку влаштовує покупця,

тому що він може документально відстежити витрати на

створення ОІВ і, таким чином, переконатися, що ця вар-

тість виправдана. Але він невигідний для продавця, оскі-

льки останній одержить суму, рівну тільки понесеним ви-

тратам на створення ОІВ, тобто без прибутку.

Ринковий підхід до оцінки вартості прав ІВ припу-

скає використання методу порівняльних продаж. Сутність

методу полягає в порівнянні оцінюваного об'єкта з анало-

гічними по призначенню, якості і корисності об'єктами, що

були продані на цей час на аналогічному ринку.

Цей підхід дає так звану "справедливу ціну", тобто

таку ціну, за яку продавець, який володіє інформацією про

ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий продати

ОІВ, а покупець, який також володіє повною інформацією

про ОІВ і ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий

купити даний ОІВ. Тобто, ціна встановлюється ринком і

влаштовує як продавця, так і покупця.

Дохідний підхід припускає, що ніхто не стане

вкладати свій капітал у придбання того чи іншого ОІВ,

якщо такий же доход можна одержати будь-яким іншим

способом.

Суть методу полягає в тім, що вартість прав на ОІВ

визначають, як функцію доходу, що може принести вико-

ристання даного ОІВ у майбутньому.

Для розрахунку поточної вартості об'єкта оцінки за-

стосовують два основних методи: метод дисконтування і

метод капіталізації доходу.

Метод дисконтування, заснований на тому допу-

щенні, що вартість грошей у майбутньому буде менша,

ніж сьогодні:

де PV- поточна вартість об'єкта оцінки;

CF - майбутній грошовий потік;

і - коефіцієнт дисконтування.

При виборі коефіцієнта дисконтування враховуєть-

ся та обставина, що безризикові гроші коштують дорожче,

ніж ризикові. Тобто, якщо ризик мінімальний, то і ставка

дисконтування мінімальна, і навпаки.

За методом капіталізації доходу вартість об'єкта

оцінки визначають як частне від ділення чистого доходу,

отриманого від комерційного використання об'

єкта оцінки,

на коефіцієнт капіталізації:

де PV

- поточна вартість об'єкта оцінки;

CF - грошовий потік щорічного доходу;

K - коефіцієнт капіталізації.

Цей метод розрахунку вартості вигідний для про-

давця, тому що в майбутньому доход, що очікується від

використання прав на об'єкти інтелектуальної власності,

може бути дуже значним. Однак, для покупця це найменш

вигідний варіант розрахунку, оскільки

існує реальна не-

безпека того, що об'єкт інтелектуальної власності, напри-

клад, винахід, не знайде практичного застосування в силу

того, що через деякий час, що передує впровадженню,

з'явиться новий, більш перспективний винахід.

Відзначимо, що визначення величин, що входять до

формул, є досить складною задачею й описано в спеціаль-

ній літературі

Вибір того чи іншого підходу до оцінки вартості

прав на об’єкт інтелектуальної власності залежить як від

виду об'єкта інтелектуальної власності, так і від мети оцін-

ки. Остаточну вартість прав на об'єкт інтелектуальної вла-