Лекция - Посилення козацтва у другiй половинi ХУI ст. Запорiзька Сiч

Подождите немного. Документ загружается.

ТЕМА: Посилення козацтва у другiй половинi ХУI ст. Запорiзька Сiч —

козацька республ і ка

У серединi i в другiй половинi i змiцнення козацтва ХУІ ст., особливо пiсля

Люблiнської унiї 1569 р., у зв’язку з рiзким посиленням крiпосницького й

нацiонально-релiгийного гнiту на захiдних i пiвнiчних землях України, на

Середньому Поднипров’ї i Побужжі, Брацлавщини швидко збiльшувалася кiлькiсть

людей, зокрема втiкачiв з селян й мiських низiв. Не визнаючi влади панiв, вони

покозачувалися, тобто ставали вiльними людьми, козаками. Крiм селян i бiдних

міщан, у козаки йшли й бездомнi люди, так званi гультяї, а також деяка частина

дрiбної шляхти, яка зазнавала утисків великих магнатiв i шляхтичiв.

Поряд з бiдними козаками — «голотою», «сiромою» — серед козацтва були й

заможні осiлi козаки, якi зосереджували в своїх руках землi, мали пасiки, хутори —

«зимiвники», худобу і для роботи в своїх господарствах використовували працю

наймитiв, пiдсусiдкiв, полонених i козацької голоти. Одночасно з веденням свого

господарства заможні козаки наживалися н на лихварських операцiях, обплутуючи

тенетами боргiв козацьку голоту й селян.

Протягом другої половини ХУI ст. козацтво зростало кiлькiсно i

поширювалось територiально, багато козакiв жили в Поднiпров’ї i Побужжі в селах,

хуторах, мiстечках — на «волості» — і називалися волосними, городовими. А тих,

що втiкали далi на пiвдень, у степи за дніпровськi пороги, називали низовими,

«запорозькими».

ВИНИКНЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. Адміністративно-військовий

устрій.

Дванадцять порогiв (Кодацький, Звонецький, Ненаситець, або Дiд-порiг,

Вольний та iн.) — гранiтнi хребти висотою вид 4 до 7 м — перерізали Днiпро вiд

правого до лiвого берега i тяглися впродовж течiї приблизно на 100 км (приблизно

вiд нинішнього Днiпропетровська до Запорiжжя). Пропливати через пороги, де вода

проривалася крiзь кам’янi лави з грiзним шумом i ревінням, де з води виступали

численни скелi, було дуже небезпечно.

Далi на півдевь, нижче вiд порогiв, Днiпро розливався широкою низовиною,

приймав у себе багато приток — Томакiвку, Чортомлик, Базавлук, Iнгулець (на

правому березi), Московку, Кiнську (на лiвому березi) та iн., якi при впаданнi в

Днiпро створювали непрохiднi болотистi плавнi, зарослi очеретом i чагарником. По

течiї, на пiвдень вiд порогiв на пониззi Днiпра, було багато островiв — Велика i

Мала Хортиця, Великий, Томакiвка, Базавлук та iн.

На днiпровських островах, у безкраїх запорiзьких степах бiля рiчок, у

байраках i балках селилися козаки. Вони ловили рибу й полювали на звiра та птахiв,

вирощували хлiб, випасали худобу, добували мед i вiск. Вiд негоди й холоду вони

ховалися в землянках або хатах, зробленик з дерева чи хмизу i обмазаних глиною.

Тут, за порогами, козаки жили вiльними людьми, не знаючи панського гнiту. Великi

феодали-магнати i прикордоннi королiвськi старости та державцi намагалися

поширити владу й за пороги, пiдкорити собi козакiв. Ще бiльшою була небезпека

нападiв татар i туркiв. Ось чому козаки мусили жити по-вiйськовому,

органiзовувалися у громади ватаги, були завжди озброєнi i для кращої оборони

будували в рiзних мiсцях укрiплення — городки, або сiчi, зробленi з рублених або

сiчених колод.

З часом, очевидно, в 30-х роках окремi сiчi об’єдналися в одну Запорiзьку Сiч

або Кiш. Перша писемна згадка про Сiч згадується у «Всесвiтній хронiцi» (Кракiв,

1551) польського iсторика Мартина Бєльського. Спочатку, у серединi ХУI ст.,

козацький Кiш був розташований на о.IТОМАКІВЦІ, на південь вiд Хортицi

(поблизу сучасного м. Марганця Днiпропетровської обл., затоплений тепер водами

Каховського водосховища). Пiсля того як у 1593 р. на Сiч напали татари i

зруйнували всi укрiплення, запорожцi в тому ж 1593 р. перенесли Сiч на о. Базавлук

(Чортомлик), розташований в 20-30 км на пiвденний захiд вiд Томакiвки.

Перенiсши свiй центр на о. Базавлук, запорожцi насипали тут землянi вали,

побудували дерев’янi укрiплення з сторожовими баштами, оточенi глибокими

ровами. В них бiля бiйниць вартували козаки, якi в разi небезпеки пiднiмали по

тривозi весь сiчовий гарнiзон.

Посерединi Сiчi був майдан, де вiдбувалися військовi ради, а навколо майдану

півколом стояли рiзнi будiвлi — вiйськова канцелярiя, пушкарня, майстернi,

куренi — довгастi низькi примiщення, в яких жили козаки i якi були зробленi з лози

(пiзнiше з дерев’явих колод) i вкритi очеретом або шкурами.

Уже наприкiнцi ХУI ст. Запорiзька Сiч мала чiтку вiйькову органiзацiю. Усе

козацтво подiлялося на полки по 500 чол. кожний, якими командували виборнi

полковники. Полки складалися з сотень на чолi iз сотниками, кiлька сотень

утворювали куренi, якими керували отамани. На чолi всього вiйська козацького

стояв виборний гетьман, який офiцiйно називався старшим (вперше титул гетьмана

було офiцiйно визнано за Богданом Хмельницьким). Безпосередньо Сiччю вiдав

кошовий отаман. Канцелярiю Сiчi вiв писар. Роль помiчникiв гетьмана у вiйськових

справах виконували осавули. Обозний вiдав артилерiєю, суддя —

судовимиIIIIсправами. Вiйськовими клейнодами (знаками) були корогви

(прапори) i бунчук (довге древко, на кiнцi якого насаджували мiдну або позолочену

кулю, з якої звисав жмут волосся подiбно до кiнського хвоста). Ознакою влади

старшого (гетьмана) була булава.

Вищою владою в Сiчi вважалася вiйськова рада (коло), в якiй формально

мали право участi всi козаки. У Сiчi iснувало дві ради, два кола: одне — велике,

загальне — із участю всiх козакiв i друге — мале — з участю тiльки старшини.

Отже, i на початковому етапi iсторiї Запорiзької Сiчi не було повної рiвностi.

Як волосне, так i низове козацтво подiлялося на заможних й бiдних козакiв, дукiв i

голоту. Посол австрiйського iмператора Лясота писав, що серед козацтва були

заможнi козаки, зокрема мисливцi або власники човнiв, i голота — простий народ,

що зветься у них черню.

Заможнi запорожцi мали човни, запаси зброї, солi, грошi, захоплювали за

Сiччю землi й луки, рибнi промисли, де працювали бiднi козаки i наймити. У самiй

Сiчi, як засвiдчено сучасниками, поряд з повноправними козаками — товаришами

були й неповноправнi — «новики», джури, молодики, пахолки, хлоп’ята, слуги, що

обслуговували заможних козакiв. За словом одного iз сучасникiв —

Старовольського (1628), новики протягом трьох рокiв не мали права брати участi у

виборах старшин та деяких iнших радах i виконували роль слуг у своїх отаманів.

Яскравi образи бiдних козакiв, голоти, «сiроми» змальовуються в народних

думах та iсторичних пiснях, зокрема в думi про козака Голоту:

Правда, на козаковi шати дорогi

Три семирязi лихi:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлiв незгожа.

Абсолютну бiльшiсть запорiзьких козакiв становили українцi, але на Сiчi були

й росiяни, бiлоруси, поляки, татари й вихiдцi з iнших народностей.

Хоча повної рiвностi серед козацтва не iснувало, але для Запорiзької Сiчi протягом

усього її iснування був характерний загалом демократичний устрiй, про що свідчать

козацьке самоврядування, право козакiв володiти землями, брати участь у

вiйськових радах i виборах старшин та iн. Отже, Запорiзька Сiч була козацькою

республiкою, своєрiдним прообразом Української козацької держави, яка

створилася в ходi визвольної вiйни в серединi ХУII ст. пiд керiвництвом Богдана

Хмельницького.

Вiйськове мистецтво

У численних походах i боях українське козацтво виробило самобутнє

вiйськове мистецтво, виявляло високу воєнну вмiлiсть як на сушi, так i на водi.

Козаки були озброєнi самопалами або рушницями, пiстолями, шаблями, списами,

застосовували луки й стрiли, добре стрiляли з гармат. По Днiпру i морю плавали на

човнах, якi називалися чайками або байдаками, i вмiщали 50—70 чол. кожний.

Влучнi стрiльцi, запорожцi також прекрасно володiли шаблями, лiтали, як

вихор, на конях i вмiли майстерно вести як наступальнi, так i обороннi бої. В разi

потреби вони швидко будували шанцi, а коли для цього не було умов, то

перекидали вози голоблями наперед, зв’язували їх ланцюгами i вели бiй табором.

Як писав Боплан, сотня козакiв у таборi не побоїться нi тисячi полякiв, нi кiлькох

тисяч татар.

Козаки безмежно любили свою вiтчизну i зраду вважали найтяжчим

злочином. Для завоювання волi, визволения своєї землi вiд iноземних загарбникiв

вони готовi були жертвувати навiть власним життям. Прекрасний образ старого

козака-патрiота створив М. Гоголь у повiстi Тарас Бульба.

Козаки, писав Боплан, пристрастно люблять свободу, вiддають перевагу

смертi над рабством, через iдо рiдко помирають вiд хвороби i то в глибокiй старостi,

бiльшiсть залишае голови на полi честi. За словами Боплана, козаки були всi

високого зросту, дотепнi й щирi, мiцнi здоров’ям, витривалi, легко переносили

холод i голод, спеку i спрагу, на вiйнi невтомнi, вiдважнi, хоробрi й смiливi i мало

дорожили життям.

У час воєнних походiв козаки дотримувалися сувороъ дисциплiни,

беззастережно пiдкорялися наказам старшин, ъли часто лише сухарi та соломаху

(вариво з борошна або пшона). Козаки, говорив Боплан, у час походу завжди

тверезi, i якщо буде помiчено п’яного, то отаман негайно наказував викинути його

за борт (на морi).

З кожним роком у вiдповiдь на набiги татар i туркiв козаки дедалi частiше

вдправлялися в походи на їхнi володiння, громили ворожi сили i визволяли

невiльникiв. У 1574р. вiдбувся похiд козакiв у Молдову на чолi з гетьманом Іваном

Сверчовським на допомогу молдовському господаревi Iвонi, й виступив проти

Туреччини.

У 1577—1578 рр. у Молдову ходили козаки пiд проводом Iвана Пiдкови,

який, пiсля розгрому загонiв турецьких вiйськ i зайняття столицi Ясс, був

проголошений господарем Молдови. Але в 1578 р. пiд натиском переважаючих сил

турецьких вiйськ i молдовських бояр Пiдкова змушений був відійти в Україну, був

заарештований i на вимогу турецького султана скараний за рiшенням польського

сейму у Львовi 16 червня 1578 р. Героїчний образ Пiдкови оспiваний

Т.IГ.IШенченком у поемi Iван Пiдкова.

Для захисту пiвденної України вiд турецько-татарської агресiї козацтво

використовували i старости прикордонних повiтiв, якi козакували разом з козаками.

Одним з них був український князь Дмитро Iванович Вишневецький, що служив

черкаським i канiвським старостою з кiнця 40-х — у 50-i роки ХУI ст. (з

перервами). Для захисту вiд турецько-татарських нападiв українських земель у 1554

— 1555 рр. на островi Хортицi вiн збудував замок. Деякий час перебував на службi

у росiйського царя Івана IУ Грозного. Багато разiв козацькi загони на чолi з

Вишневецьким ходили впоходи на Крим i Туреччину, громили турецько-татарських

агресорiв, визволяли невiльникiв. У 1563 р. Вишневецький взяв участь у боротьбi

претендентiв на молдовський престол, але його невеликий загiн пiд Сучавою був

оточений i розгромлений, а сам Вишневецький разом з одним iз своїх помiчникiв

шляхтичем Яном Пясецьким був схоплений i вiдправлений до Стамбула, де вони

обидва були жахливо скаранi. Як пише сучасник польський хронiст Мартин

Бєльський, «Вишневецьквй i Пясецький були скинутi з башти на гаки, вмурованi в

стiни бiля морської затоки по дорозi з Константинополя в Галату. Пясецький помер

негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положеннi три

днi, поки турки не вбили його з лукiв за те, що лаяв їхню вiру».

Багато iсторикiв вважають, що Вишневецький став прототипом образу козака

Байди, оспiваного в народнiй пiснi «В Цариградi на риночку», що пiшов на

мученицьку смерть, не зрадивши рiдної Вiтчизни.

Одним з перших видатних козацьких ватажкiв, якi очолювали морськi походи

козакiв на турецько-татарськi володiння, був Самiйло Кішка. У 70-i роки ХУI ст.

вiн потрапив у турецький полон i пробув там близько 25 рокiв. У 1599 р. недалеко

вiд мiста Гезлева (тепер Євпаторiя) на Чорному морi Кiшка пiдняв галері повстання

невiльникiв-гребців, які перебили яничарiв i повернулися в Україну. Ставши

гетьманом реєстрового козацтва (1599— 1602), Кiшка водив у 1600 р. козакiв у

складi польсько-шляхетського вiйска на Волощину, а в 1601—1602 рр.— на

Лiвонiю, де й загинув. Повстання невiльникiв пiд проводом Кiшки оспiване в

українськiй народнй думi Самiйло Кiшка.

Утворення ре є стрового козацтва

Втечi й покозачення селян позбавляли феодалiв робочих рук i збiльшували

лави неслухняного, свавiльного населення, готового в перший-лiпший момент

виступити проти панiв. Козацькi походи на Крим, Молдову та iншi пiдвладнi

туркам землi ускладнювали вiдносини Польщi з Туреччиною i Кримом. Польський

уряд, щоб уникнути цього, вирiшив узяти невелику заможнiшу, статечнiшу частину

козакiв на державну службу, дати їм деякi привiлеї i їхнiми руками придушити

свавiлля решти козакiв, повернути їх у панське ярмо.

У 1572 р. ко р онний гетьман (голов н окомандувач польських військ)

Ю.Язловецький за наказом польського короля Сигiзмунда II Августа набрав на

державну службу загiн iз 300 козакiв. Вони вносилися у спецiальнi списки (реєстр),

звідси пiшла їхня назна реєстровi козаки. Реєстровим встановили платню з

державної скарбницi, вони не пiдлягали владi i юрисдикцiї старост та iнших

мiсцевих властей i були пiдпорядкованi призначеному урядом із числа шляхтичiв

«старшому i суддi», який пiдлягав тiльки коронному гетьману i королю.

Влада козацького старшого мала поширюватися не лише на реєстрових, а й на

низових козакiв, у зв’язку з чим вони також звiльнялися від юрисдикцiї iнших

властей i судiв — воєводи, старост, мiських урядiв та iн.

Однак усе це не могло спинити зростання козацтва, пригасити його бойовий

дух. Походи проти татар i туркiв не припинялися. Турецький султан i кримський

хан вимагають вiд польського короля, яким став Стефан Баторiй (1575—1586)

приборкати козакiв, погрожуючи вiйною.

Польський уряд, що в цей час вiв тривалу i виснажливу вiйну з Росiєю,

видавав суворi розпорядження про заборону походiв проти татар i туркiв, про

заборону входу на Днiпровський Низ i виходу звiдти, про лiквiдацiю нереєстрового

козацтва, але всi вони залишалися на паперi. Уряд не мiг припинити зростання

козацтва.

Одночасно з цим польський уряд намагався здiйснити свої плани про

залучення козакiв на державну службу. У 1578 р. в реєстр було включено 500 чол., у

1583 р.— 600, у 1590 р.—1000 чол. Але кiлькiсним збiльшенням реєстрового

козацтва уряд не досягав поставленої мети, реєстровi козаки часто дiяли разом з

нереєстровими.

Чисельнiсть козацтва продовжувала збiльшуватися. Поступово воно

змiцнювалося i видiлялося в окремий суспiльний стан. Козаки мали свою особливу

органiзацiю з специфiчними порядками й характером життя, з своїм

центром — Запорiзькою Сiччю.

Той факт, що козаки, вiдбиваючи татаро-турецькi напади i влаштовуючи

походи на Кримське ханство i турецькi землi, захищали кордони Речi Посполитої,

дозволяв їм вважати, що вони несуть державну службу. Якщо це так, то вони —

окрема суспiльна група, яка не повинна виконувати iнших повинностей, крiм

воєнної, на користь держави чи будь-кого iншого — магнатiв, шляхти i т. п.

Важливе значення у видiленнi козацтва в окремий суспiльний стан i

перетворення його на велику суспiльно-полiтичну силу мали тi соцiально-

економiчнi змiни, якi сталися пiсля Люблiнської унiї. На територiї пiвденно-схiдної

України, яку захищала вiд татаро-турецьких загарбникiв мiсцева люднiсть i тi

втiкачi, якi йшли з захiдних i пiвнiчних українських земель, де в той час селянство

було вже закрiпачене, польськi й українськi магнати i шляхтичi почали

закрiпачувати населення, захоплюючи землi, на яких воно сидiло. Для селянства,

щоб не потрапити в панське ярмо, залишався один вихiд покозачитися, визнати

владу козацьких старшин i разом з усiм козацтвом, яке на той час уже створило свiй

центр — Запорiзьку Сiч,— вступити в боротьбу з панами за свої землi i право бути

вiльним хлiборобом, проти наступаючого крiпацтва.

Отже, силу i безперервне поповнення своїх рядiв козацтво черпало передусiм

iз селянства — мiсцевого, якому загрожувало покрiпачення, i селян-втiкачiв iз

Захiдної та Пiвнiчної України, якi втiкали звiдти вiд крiпацького гнiту.

Саме цi двi групи українського населення i були основними джерелами

формування козацтва, i тими елементами, якi, вливаючись наприкiнцi ХУI ст. до лав

козацтва, перетворили його на велику суспiльно-полiтичну силу. Це, звичайно, не

виключає того, що до складу козацтва потрапляли й вихiдцi з iнших класiв i верств

тодiшнього населения (мiщани, дрiбнi шляхтиці, бояри та iн.), але не вони

вiдiгравали вирiшальну роль i визначали характер козацтва.

Видiлившись на кiнець ХУІ ст. в окремий суспiльний стан, ставши значною

суспiльно-полiтичною силою, створивши свою органiзацiю i свiй вiйськовий центр

— Запорiзьку Сiч, козацтво уже на початку 1590-х рокiв широко виступає на

боротьбу не тiльки проти турецько-татарських агресорiв, а й проти польсько-

шляхетського i взагалi феодально-крiпосницького гнiту. Першими визначними

подiями, в яких українське козацтво виступило як велика суспiльно-полiтична сила,

були селянсько-козацькi повстання, в Українi 1591— 1596 рр.

КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ КІНЦЯ ХУІ ст.

Перше велике зацько-селянське повстання в Українi почалося наприкiнцi

грудня 1591 р. на Київщинi з нападу загону реєстрових козакiв i селян на чолi з

Криштофом Косинським на мiсто i замок Бiлу Церкву, що було резиденцiєю

бiлоцеркiвського старости Януша Острозького, сина київського воєводи князя

Костянтина Острозького. У Косинського, одного з козацьких старшин, вихiдця з

дрiбної шляхти, Я. Острозький вiдiбрав маєток Рокитне (над р. Рокитною, притокою

р. Росi), наданий йому за сеймовою ухвалою 1590 р. Почуваючи себе ображеним,

Косинський, обраний гетьманом реєстровцiв, став на чолi загону повстанцiв, що

напали на Бiлу Церкву.

Повстанцi, пiдтриманi мiщанами, оволодiли мiстом i замком, захопили

будинки старости й пiдстарости, забрали гармати, зброю, припаси, грошi, спалили

документи.

У 1592 р. i на початку 1593 р. повстання охопило Київщину, Волинь,

Брацлавщину. Повстанськi загони взяли мiста Трипiлля, Переяслав, Богуслав і

напали навiть на Київ та київський замок, де, як визначав Острозький, «позабирали

гвалтом гармати лiпшi, порох i всяку зброю».

Косинський iз своїм загоном, який щодня збiльшувався, на початку 1593 р.

дiяв на Волинi. Феодалам за допомогою польського короля для придушення

повстання вдалося зiбрати значнi, добре озброєнi й спорядженi вiйськовi сили

шляхти Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, на чолi яких став

київський воєвода К. Острозький. Йому на допомогу з вiйськовими загонами

прийшов староста черкаський i канiвський Олександр Вишневецький. Бiля мiстечка

П’ятки (тепер село Чуднiвського р-ну Житомирської обл.) протягом тижня

повстанцi хоробро оборонялися, завдали великих втрат шляхетським вiйськам, але

23 сiчня 1593 р. зазнали поразки. Однак, вiдiйшовши на Низ, вони не склали зброї.

Запорiзьке козацтво вирiшило всiм Кошем iти в Україну i бити панiв. Разом з тим

Косинський начебто звернувся до росiйського царя Федора Iвановича з проханням

прийняти козакiв у росiйське пiдданство. Росiйський уряд через тяжкi наслiдки

Лекция - Посилення козацтва у другiй половинi ХУI ст. Запорiзька Сiч - козацька республіка

Подождите немного. Документ загружается.