Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

141

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

і підкорених народів. Ще Александр Македонський, вірний учень

Арістотеля, прагнув у своїй політиці культурного єднання завойо-

ваних країн. Тому, втративши панівні соціально-політичні та еконо-

мічні позиції, Греція проте відігравала роль головного об’єднавчого

чинника елліністичної культури. Крім цілеспрямованого залучення

Александром Великим греків і македонців до головних галузей ство-

рюваного культурного світу, цьому сприяла ще й характерна для

періоду еллінізму підвищена рухомість населення. Завдяки цьому

чимало греків опинилося в найбільших новоутворених культурних

центрах елліністичних держав.

Крім того, грецькі поліси, особливо Афіни, залишалися культур-

ними осередками, які вабили до себе цінителів мистецтва, грецької

філософської освіти. Острівні поліси завдяки близькості до головних

торгових шляхів між Азією, Єгиптом і Європою також прислужили-

ся пропаганді грецької естетичної норми й культурних традицій. Ост-

рови Кос, Родос, Делос славилися своїми культурними надбаннями

періоду еллінізму.

Тобто період еллінізму, хоча його перебіг і не був сприятливий

для грецького процвітання, все-таки виявив культурне панування

Еллади в тогочасному світі. Історія поклала на Елладу велику мі-

сію — не державнотворну, а саме культурну. Світова імперія Алек-

сандра Македонського розпалася дуже швидко, але в державах, що

постали на її уламках, запанувала грецька культура.

Проте вона була вже відмінною від класичної грецької. По-перше,

це була космополітична культура, яку творив «громадянин світу», а

не тільки грецького поліса. Не на соціальній, а саме на культурній

ниві втілювався ідеал єдності людства, що його вимріяв Александр

Македонський. Тому елліністична культура — не лише втілення уні-

кальності грецького духу, а й засвоєння найкращих здобутків куль-

турного розмаїття об’єднаного світу. По-друге, це була культура різко

стратифікованого суспільства: більше ніж будь-коли вона стала куль-

турою інтелектуальної еліти, задовольняючи потреби нової рабо-

власницької знаті, потонулої у східних розкошах царських дворів.

По-третє, ця культура віддзеркалила основні проблеми перехідного

елліністичного періоду як переходу людини з античної полісної ко-

лективності до народжуваного рабовласницькою монархічною дер-

жавою індивідуалізму. В елліністичній культурі втілився світогляд

142

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

людини, що випала зі стабільної полісної колективності й загубилася

в масштабах централізованої імперії, зазнавши, проте, нового для ан-

тичності відчуття індивідуалізму.

Дуже змінилися релігійні уявлення греків. Традиційні для антич-

ної Греції релігійні вірування, поєднавшись зі східними релігійними

традиціями, народили нові форми релігії. Поширилося ототожнення

богів грецького пантеону зі стародавніми східними божествами, до

яких греки й раніше ставилися з увагою. Деякі культи (Ісіди, Кібе-

ли) греки засвоїли майже незмінними, тільки перейменували Ісіду

на Деметру, а Кібелу на Афродіту чи Артеміду. Новий культ Серапі-

са в еллінізованому Єгипті — поєднання мемфіського Осіріса-Апіса

з грецькими богами Зевсом, Гадесом та Асклепієм. Поряд із місце-

вими культами з’являються й деякі універсальні божества, що поєд-

нують у собі подібні функції найшанованіших богів різних народів.

Чільне місце в культурі еллінізму посідає культ Зевса Гіпсіста (Най-

вищого), що тотожний фінікійському Ваалові, єгипетському Амоно-

ві, вавилонському Белові, юдейському Ягве та багатьом іншим. Не

меншого поширення набуває відроджений культ Діоніса. Тенденція

до універсалізації релігійних вірувань стає прологом майбутнього

монотеїзму.

Елліністична духовна атмосфера соціальної, психологічної неста-

більності породжує потребу в різних містичних обрядах, віру в магію,

астрологію, поширення містерій. Східні релігійні традиції відповіда-

ють цим запитам своїм глибоким містицизмом, підвищеною роллю

екстазу в обрядовості. Не менш потрібен новоствореній рабовлас-

ницькій імперській державності притаманний східним релігійним

традиціям культ царської особи. Елліністичні правителі ретельно

підгримували цю запозичену в східних деспотій іще Александром

Македонським традицію. Александру ще доводилося переборюва-

ти опір греків незвичному для них обожненню живої людини. Про-

те надалі воно стало нормою релігійної свідомості еллінського світу,

поєднавши давньосхідні погляди на божественність царської влади з

грецьким культом героїв та ойкістів (засновників міста), які в міфо-

логічному уявленні греків були причетні до олімпійських богів.

На відміну від релігії, де найбільше відчувався вплив Сходу, у фі-

лософії періоду еллінізму цілком панувала грецька традиція. Афіни

й надалі залишаються головним і найбільшим центром філософської

143

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

думки. Існують філософські школи зі своїми традиціями, вчителями

й послідовниками, а також і критиками. Філософія стає професією.

Зберігши традиції попередників, елліністична філософія змінює

центр своєї уваги. Відображаючи основні соціально-психологічні

та світоглядні зміни свого часу, вона дедалі більше орієнтується на

проблему індивіда, на його спроби звільнитися від влади тоталітари-

зованого суспільства, на пошуки засад найвищого людського блага.

Етична проблематика стає головною. Школи стоїків та епікурейців

розмірковують над проблемою людського щастя й шукають засобів

його досягти. Відправною точкою у вирішенні моральних проблем

стає світовідчуття самотньої, не впевненої в завтрашньому дні люди-

ни, яка усвідомлює неможливість вплинути на перебіг подій, безсила

перед необмеженою центральною владою пізньоантичного суспільст-

ва, і якій можна допомогти, тільки звільнивши її від влади зовнішньо-

го світу, передусім від його політики.

Епікур в етичному вченні обґрунтовує свободу індивіда як неза-

лежність, «відхиляння» від усього зовнішнього. Помірність, розум-

ність задоволень і жадань, доброчесність визначають міру блаженства

людського життя в цій своєрідній негативній свободі. В епікуреїзмі

доброчесність і щастя невіддільні одне від одного: щастя — мета, а

доб рочесність — засіб досягти особистого щастя.

За стоїчними уявленнями, у світі панує сувора невблаганна необ-

хідність. Із наперед визначеного перебігу подій несила вирватися за

жодних обставин. Однак людина, наділена розумом і здатна збагну-

ти невідворотність долі, здобуває свободу у свідомому підкоренні їй

(фізичному й душевному). Мужність і розсудливість, стійкість перед

мінливістю долі, збереження своєї моральної сутності, своєї добро-

чесності дають змогу досягти незворушності, рівноваги й несхитності

духу, які і є щастям, блаженством. Для стоїків щастя — нагорода за

доброчесність.

Звільнення людини від влади зовнішнього світу (в Епікура —

зав дяки втечі від нього, у стоїків — через безумовну покору йому) є

морально досконалим життям і головною чеснотою мудрих. У цьому

відмінність філософії елліністичного періоду від класичної філософії,

що орієнтувала особу на інтереси поліса й суспільну справедливість.

Водночас із цими провідними школами елліністичної пори існу-

вала також заснована Пірроном школа скептиків. Оскільки, вважали

144

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

скептики, людські почуття недосконалі, будь-яке істинне знання про

речі навколишнього світу неможливе. Жодної проблеми не можна

розв’язати, бо протилежні твердження однаковою мірою сумнівні.

Отже, найправильнішим буде взагалі уникати будь-яких категорич-

них суджень про світ.

Скептицизм, індивідуалізм філософської думки, так само як і пе-

реживання містицизму в релігії, — ознаки кризових явищ в еллініс-

тичному світі, що не минали навіть у найсприятливіші для розвитку

культури часи.

Елліністичний період позначився небаченим досі розквітом нау-

ки завдяки плідному синтезові наукових досягнень Стародавнього

Сходу та грецького раціонального методу пізнання. Наука виокреми-

лася з філософії з її всеохопним світосприйманням.

Центрами розвитку науки стали засновані Александром Маке-

донським міста. Тією ж мірою, якою елліністична філософія пов’я-

зана з Афінами, вся елліністична наука прямо чи опосередковано

пов’язана зі столицею елліністичного Єгипту Александрією — міс-

том, названим на честь його засновника. Покровителями наук були

вже перші Птолемеї. Створений Птолемеєм І Александрійський Му-

сейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами,

обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, найбільшою на ті

часи бібліотекою. Вчених, що мешкали й працювали тут, утримувала

держава. Матеріальна база наукових досліджень зростала також зав-

дяки меценатству, яке стало дуже престижним.

До наукових надбань елліністичної пори належить видатна праця

Евкліда «Початки», синтез математичних знань стародавнього світу,

праці Архімеда Сиракузького з проблем математики й фізики, праці

засновника тригонометрії Аполлонія з Перги.

Завдяки походам Александра Македонського отримали поштовх

до розвитку астрономія та географія. Розширення географічних уяв-

лень греків і знайомство з вавилонськими астрономічними центрами

в цих походах зумовили низку наукових відкриттів. Арістарх Само-

ський висунув гіпотезу геліоцентризму. Хоч і не визнана в античності

й середньовіччі, вона була першою в астрономічній науці здогадкою

про будову сонячної системи. Ератосфен, дійшовши висновку про ку-

лястість Землі, досить точно виміряв довжину її кола. Дікеарх склав

карту тогочасного світу й вирахував висоту багатьох гір Греції.

145

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Розширилося пізнання природи та людини. В період еллінізму

Арістофан з Візантії створив систематизований виклад зоологічних

знань, Феофраст — ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Три-

ває накопичення медичних знань, особливо завдяки анатомічним до-

слідженням (Ерасистрат, Герофіл).

Епопея Александра Македонського дала матеріал для розвитку

історичної науки. Для елліністичного періоду характерне співісну-

вання двох типів історичних досліджень. Багата мемуаристика того

часу за своєю формою більше скидається на художню літературу, ніж

на наукове дослідження. Їй притаманні штучна драматизація подій,

використання риторичних засобів викладу, розрахованих на емоцій-

ну реакцію читача, вихваляння особистих заслуг можновладців. Як

приклад можна навести праці Каллісфена про Александра Македон-

ського, Клітарха Александрійського, Філарха. Водночас було чимало

історичних праць, у яких історичні події подано точно і об’єктивно:

так описав історію походів Александра Македонського Птолемей І,

Ієронім із Кардії — боротьбу діадохів.

Найвидатніший грецький історик II століття до нашої ери — По-

лібій, автор «Загальної історії» в сорока книгах, присвяченої подіям

від 221 до 146 року, коли Рим перетворився на середземноморську

державу й підкорив Грецію та Македонію.

Історична література елліністичної доби доповнюється грекомов-

ними історіями інших народів. Це написані в III столітті до нашої ери

грецькою мовою Манефонова історія фараонського Єгипту, Беросо-

ва історія Вавилонії, грецький переклад єврейського П’ятикнижжя

(Септуагінта) тощо. Намагання єгиптян, вавилонян, євреїв, римлян

познайомити грецький світ зі своєю історією засвідчує провідну роль

грецької мови й культури за тих часів.

Особливе наукове досягнення елліністичної культури — поява

грецької філології. Утримання величезної кількості текстів Алек-

сандрійської бібліотеки потребувало не лише класифікації та ката-

логізації, а й бібліографічних описів, критики текстів, встановлення

авторської, канонічної редакції, граматичних коментарів, з’ясування

авторства, часу написання тощо.

Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Арістофан

Візантійський, Аристарх Самофракійський та ін.

Учень Аристарха Діонісій Фракійський уклав першу граматику

грецької мови.

146

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

У II столітті до нашої ери склалася філологічна школа при Пер-

гамській бібліотеці (засновник — Кратет із Малла), яка вивчала

грецьку ораторську та філософську прозу. Александрійці уславилися

своїми коментарями до Гомера, Гесіода, загалом до грецької поезії.

Характерні риси мистецтва еллінізму — світськість (адже най-

більшими замовниками були царі та багатії), патетика (адже вони ви-

магали уславлення), інтерес до побутових тем.

Докорінних змін зазнала література. Традиційні жанри класич-

ної епохи відступили на другий план. Майже зникли трагедія та ора-

торська література. Поезія перетворюється на мистецтво обраних,

задовольняючи нахили до високоінтелектуальної літератури й улес-

ливо оспівуючи багатих замовників.

Авторами поетичних творів переважно стають учені-філологи,

які привносять у поезію тенденцію наслідування класичних зразків

грецького епосу, панегіричної поезії: епічна поема Аполлонія Родось-

кого «Аргонавтика», витончені, але досить заплутані міфологічністю

та вченістю так звані епілії (малий епос) Каллімаха. Серед поетичних

новацій цього періоду, крім епіграм, варто згадати буколічні (сільсь-

кі) ідилії. Засновником цього жанру був видатний ліричний поет

Фео кріт із Сиракуз.

Якщо епос, ідилії, епіграми та гімни задовольняли смаки еліти, то

мім і комедія призначалися широким верствам населення елліністич-

ного світу. Найвидатнішим представником «нової аттичної» комедії

був Менандр, який зосередив увагу на приватному житті людини.

Менандр показує життя приземлене, його персонажі — люди звичай-

ні. Особистість, індивідуальність, вдача цікавлять поета над усе. Він

створює комедію характерів.

Загалом елліністичній літературі притаманні аполітизм, педан-

тизм, еротика, стрижнем багатьох творів стає заплутана інтрига. Ві-

дійшовши від великих соціальних проблем, вона заглиблюється у

внутрішній світ людини, досягши в його зображенні чималих успіхів.

В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та

живопису греків.

Видатними пам’ятками архітектурного мистецтва стали не лише

нові культові споруди, наприклад, храм Артеміди в Ефесі, збудова-

ний на місці спаленого Геростратом, чи храм Аполлона в Дідімах по-

близу Мілета, храм-гробниця Мавзола в Галікарнасі, монументальні

147

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

вівтарі — Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона II в Сиракузах, а й самі

новозбудовані міста: Александрія, Антіохія — столиця велетенської

імперії Селевкідів, Пергам та інші столиці й великі центри еллініс-

тичного світу. Вони виникли як осередки нової греко-македонської

державної влади — за чітко визначеним планом. Саме в елліністич-

ний період вдалося впровадити планування міської забудови, що

його ще в V столітті до нашої ери запропонував архітектор Гіпподам.

Створюється міське середовище, яке однаково задовольняє вимоги

зручності й закони естетики. Особливого значення в архітектурі цієї

пори набувають житлове та цивільне будівництво.

Елліністична архітектура, окрім хіба що храмового будівництва

для місцевих релігійних культів, майже не зазнала впливу Сходу.

Однак за повного панування грецьких архітектурних норм і принци-

пів вона перейняла притаманну Сходові монументальність і розкіш.

Це виявилося як у розмірах, грандіозності будівель, так і в пишноті

скульптурного декору.

В елліністичній скульптурі переважає патетичний стиль, що від-

повідає новим рисам архітектури, досягаючи з нею гармонії. Зростан-

ня попиту на скульптурну продукцію знизило її мистецький рівень

порівняно з класичною скульптурою, проте елліністичну пластику

вирізняли оригінальні риси. Виникли нові осередки розвитку скульп-

тури. Античних майстрів доповнили скульптори Пергама, Александ-

рії, Родоса та Антіохії. Попри однакове з класичною скульптурою

художнє завдання елліністичне мистецтво вдається до інших об’ємів

і засобів виразності. Поряд з класичними зразками з’являються гі-

гантоманія та скульптурна мініатюра. Класичних героїв-атлетів та

Афродіт доповнюють скульптурні зображення «гігантомахії» — бо-

ротьба богів, скульптурні групи, жанрові та еротичні сюжети. Мит-

ці пильно спостерігають за дійсністю. Буремна елліністична епоха,

спов нена крові та страждань, песимістичних очікувань і стоїчності

духу, втілюється в монументальній патетиці, відтворюючи пережиті

жахи та сильні пристрасті, розчарування й жалі. Імперсональні грець-

кі скульптури класичної доби змінюються скульптурним портретом,

зображенням різних соціальних типів.

Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульпто-

ра Лісіппа. Євтехід Сікіонський створив скульптурну групу «Тюхе»

(богиня долі та щастя) для Селевкідів, прославляючи щасливу долю

148

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Антіохії — столиці їхнього царства. Другий Лісіппів учень — Харес із

Лінда — спорудив на острові Родос на честь героїчного захисту міста

Родоса гігантську бронзову скульптуру бога Геліоса — відомий Ро-

доський «Колос», що став одним із семи див світу.

Найвідоміші пам’ятники патетичного монументалізму — скульп-

турні групи на фронтоні храму в Самофракії (серед них шедевр ел-

лінізму — мармурова скульптура Ніки Самофракійської роботи

Піфократа Родоського) та монументальний фриз велетенського Пер-

гамського вівтаря, наочне втілення майстерності родоської скульп-

турної школи. До цього напряму можна зарахувати й скульптурну

групу «Лаокоон» (Агесандр, Полідор та Афінадор) і «Бик Фарнезе»

(робота Аполлонія й Тавріска із Тралл).

Традиції видатного Праксителя продовжено елліністичними ста-

туями Афродіти Кіренської та Афродіти Мілоської («Венера Мілось-

ка»).

Мистецтво скульптурного портрета представлене статуєю Де-

мосфена, портретом Менандра, різьбленням на камені в мініатюрній

«Камеї Гонзага».

Живопис елліністичної доби розробляв ті самі теми: бачимо істо-

ричну тематику з портретним реалізмом головних персонажів, побу-

тові, еротичні сюжети. Розвивається пейзаж, що переважно править

за обов’язкове тло для ідилічних сцен, проте існує й як окремий жанр.

Зростання живописної техніки та сюжетної різноманітності де-

монструють фрески багатих домів Делоса, Геркуланума, Помпеїв,

стели з музею у Волосі — ті рідкісні оригінали й копії, що збереглися

до наших днів.

Загалом елліністична пора грецької культури була досить плід-

ною в усіх сферах матеріального та художнього життя. Проте куль-

турне процвітання елліністичного світу постійно супроводжують

ознаки кризи й занепадництва. Вичерпувалися традиційні засади

грецького соціуму. На історичну арену виходила нова культуротвор-

ча сила — Рим, який наприкінці І століття до нашої ери утвердив своє

панування в елліністичному світі. Підкорення Еллади не знищило її

культуру. Навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізував-

ся. Вплив Еллади тривав і за римських часів. Але це вже наступна

доба античної культури — римська античність.

149

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Рекомендована літ ература

1. Античность как тип культуры. — Москва, 1988.

2. Боннар А. Греческая цивилизация: В 2 т. — Москва, 1991.

3. Вернан Ж. П. Происхождение греческой мысли. — Москва, 1988.

4. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. — Мос-

ква, 1988.

5. Виппер Б. Р. Искусство Древней Греции. — Москва, 1972.

6. Корж Н. Г., Луцька Ф. Й. Із скарбниці античної мудрості. — Київ, 1988.

7. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. — Москва,

1990.

8. Кун М. Легенди та міфи Стародавньої Греції. — Київ, 1992.

9. Левек П. Эллинистический мир. — Москва, 1989.

10. Лосев А. Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. — Мос-

ква, 1967.

11. Лосев А. Ф. Дерзание духа. — Москва, 1989.

12. Мифология Древнего мира. — Москва, 1977.

13. Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. — Київ, 1981.

14. Словник античної міфології. — Київ, 1989.

12. Фролов Е. Д. Факел Прометея. — Ленинград, 1991.

150

Розділ VI.

КУЛЬТ УРА СТАРОДАВ НЬОГО РИМУ

Культура раннього Риму.

Культура епохи ре спубліки.

Культура епохи ім перії.

Виникнення христи янства.

Культура раннього Риму

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію. Її зна-

чення для світової цивілізації важко переоцінити. Латинська мова,

яка була носієм ідеї культури, справила вплив на цілу групу мов, так

званих романських. Ще два-три століття тому вона була мовою філо-

софії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох

європейських народів. Ще й сьогодні більшість наукових, медичних,

юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення ма-

ють досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в

системі державного й приватного права, адміністративного управлін-

ня та форм організації суспільного життя. Вивчення історії античної,

і зокрема римської, культури дає змогу зрозуміти закономірності роз-

витку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можли-

вим більш ґрунтовний підхід до вивчення й розуміння сьогоднішніх

соціальних і культурних процесів. Події та герої римської культури й

історії осмислюються у зв’язку з цим як культурні символи, що допо-

магають глибше розуміти сучасність.

Історію Римської держави традиційно поділяють на три великих

періоди — ранній Рим, або царський період, Римська республіка та