Мацнєв А.І., Проценко С.Б., Саблій Л.А. Моніторинг та інженерні методи охорони двкілля

Подождите немного. Документ загружается.

281

ристання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” [73] ви-

значили не лише мету та пріоритетні завдання, але й механізми реалізації зав-

дань, напрями гармонізації та інтеграції екологічної політики України в євро-

пейському екологічному процесі. Саме на підставі цього документа, що поєд-

нує стратегічні цілі з конкретними завданнями, розробляються програми Уря-

ду у галузі охорони довкілля та екологічної безпеки. На сьогодні вже функці-

онує програма “Заповідники”, схвалено Урядом Національну програму оздо-

ровлення басейну Дніпра, для реалізації якої залучено міжнародну допомогу з

обсягом понад 5 млн. доларів США, розроблено низку регіональних екологіч-

них програм.

Відповідно до “Основних напрямів державної екологічної політики” здій-

снюється удосконалення структури управління природоохоронною діяльніс-

тю. Розпочавши з реорганізації Комітету по охороні природи (1991 р.), вже

наприкінці 1994 року відповідно до Указу Президента було утворено нове мі-

ністерство, до компетенції якого віднесено усі питання регулювання та кон-

тролю в галузі екологічної та ядерної безпеки. Вперше в Україні було сфор-

мовано сучасну систему управління, що відповідає досвіду і практиці розви-

нених країн Заходу.

90-ті роки були також роками формування основних засад екологічного

законодавства незалежної держави. За досить короткий час було розроблено і

ухвалено низку Законів України у сфері регулювання екологічної та ядерної

безпеки, використання природних ресурсів і охорони довкілля. Загалом сфор-

мовано окрему галузь - екологічне право, на основі якої і здійснюється прак-

тична реалізація екологічної реформи.

Нині ми маємо усі підстави стверджувати, що попри негаразди та еконо-

мічну скруту за останні роки в Україні закладено базові основи (інституціо-

нальні, науково-методологічні, правові, економічні) державної екологічної

політики, що притаманні країнам з ринковою економікою. Сьогодні забруд-

нювати довкілля та надмірно споживати природні ресурси стає економічно

невигідним, і це головний результат проведеної роботи. Безумовно, ефектив-

ність управління охороною навколишнього середовища зросте у багато разів

за умов виходу економіки з кризи, і необхідно зробити все, щоб новий підйом

виробництва в нашій країні вже ніколи не загрожував втратою найціннішого,

що є у державі - чистого довкілля.

Держава відповідає за стан навколишнього природного середовища, а

створення чистого середовища - обов’язок кожного члена суспільства.

Національний план дій з гігієни навколишнього середовища

7.1. Основні механізми реалізації державної екологічної політики

Екологічна політика (від гр. politiká - державні чи суспільні справи) - це

сфера діяльності держави, зв’язана з охороною навколишнього природного

середовища, раціональним використанням природних ресурсів, забезпечен-

282

ням екологічної безпеки життєдіяльності людини. Ефективна екологічна по-

літика є невід’ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку

будь-якої держави.

З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику,

спрямовану на підтримування безпечного для існування живої і неживої при-

роди навколишнього середовища, забезпечення захисту життя і здоров’я на-

селення від негативного впливу, зумовленого забрудненням довкілля, досяг-

нення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне ви-

користання і відтворення природних ресурсів.

До головних складових механізму реалізації державної екологічної по-

літики належать такі [73]:

• державна інституційна інфраструктура проведення природоохо-

ронної політики;

• законодавчо-правовий механізм регулювання виробничої діяльності

юридичних і фізичних осіб щодо охорони і використання ними при-

родних ресурсів та поводження з відходами виробництва;

• економічний механізм природокористування та природоохоронної ді-

яльності;

• механізм реалізації міжнародних, національних, галузевих та місце-

вих природоохоронних програм.

Управління охороною навколишнього природного середовища поля-

гає у забезпеченні неухильного дотримання норм і вимог, що обмежують

шкідливий вплив процесів і продуктів виробництва на навколишнє природне

середовище, а також у забезпеченні раціонального використання природних

ресурсів, їх відновлення та відтворення.

Метою управління в галузі охорони навколишнього природного середо-

вища є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної

безпеки, проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навко-

лишнього природного середовища, раціонального використання природних

ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у га-

лузі охорони довкілля.

Для реалізації державної екологічної політики визначають три рівні

управління:

національний

регіональний

місцевий

До функцій національного рівня управління належить вирішення таких

питань:

• розроблення методологічного, нормативно-методичного та правового

забезпечення;

• розроблення політики регулювання ядерної безпеки;

• проведення державної екологічної експертизи;

• формування економічного механізму природокористування;

• регулювання використання природних ресурсів та запобігання забруд-

ненню довкілля;

283

• ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності;

• державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;

• встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів;

• формування та використання державних фондів охорони довкілля;

• регулювання використання ресурсів державного значення;

• державний контроль за дотриманням природоохоронного законодав-

ства, в тому числі ядерної та радіаційної безпеки;

• впровадження екологічного аудиту;

• проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони, раціо-

нального використання та відновлення природних ресурсів;

• проведення державної політики щодо збереження біорізноманіття;

• забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки;

• реалізація міжнародних угод і виконання Україною взятих на себе в

рамках цих угод зобов’язань та підтримання міждержавних відносин у

природоохоронній сфері;

• забезпечення процесу прийняття державних рішень з урахуванням

екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження інформа-

ційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування);

• екологічна освіта та екологічне виховання.

До функцій регіонального рівня екологічного управління належить вирі-

шення таких питань:

• регулювання використання природних ресурсів місцевого значення;

• визначення нормативів забруднення природного середовища (встанов-

лення нормативів ГДВ, ГДС та розміщення відходів);

• впровадження економічного механізму природокористування;

• проведення моніторингу та обліку об’єктів природокористування і за-

бруднення довкілля;

• проведення державної екологічної експертизи;

• здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного

законодавства;

• розроблення програм впровадження природоохоронних заходів, ви-

значення та реалізація інвестиційної політики;

• інформування населення та заінтересованих підприємств, установ і ор-

ганізацій з екологічних питань.

До функцій місцевого рівня екологічного управління належить вирішення

таких основних питань:

• проведення локального та об’єктного моніторингу;

• здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного

законодавства;

• організація розробки місцевих екологічних програм та проектів.

284

Доки існують шкідливі для довкілля види антропогенної діяльності, щоб

обмежити їх вплив на природне середовище ми мусимо нормувати кількість

шкідливих речовин, що надходять у довкілля (повітря, ґрунти й води) від усіх

джерел забруднення, постійно контролювати шкідливі викиди промислових,

військових та сільськогосподарських об’єктів, прогнозувати екологічний

стан довкілля і приймати відповідні рішення й санкції щодо порушників за-

конодавства у галузі охорони природи.

Основними елементами політики екологічного управління (регулю-

вання) в Україні є:

• система норм якості повітря, вод, ґрунтів;

• процедура видачі дозволів по кожному основному стаціонарному дже-

релу забруднення, яка визначає гранично допустимі рівні надходжен-

ня забруднюючих речовин у довкілля і приводить їх у відповідність з

нормами якості складових навколишнього середовища;

• екологічний моніторинг та природоохоронні заходи, спрямовані на

забезпечення діяльності підприємств у відповідності з вимогами до-

зволів

, і які передбачають можливість накладання штрафів та стягнень

на порушників;

• система зборів за використання природних ресурсів та забруднення

навколишнього природного середовища (економічний механізм регу-

лювання природокористування);

• аналіз методом екологічної експертизи проектів економічного роз-

витку (по аналогії з оцінкою впливу на навколишнє середовище, що

застосовується у зарубіжній природоохоронній практиці).

Фундаментом екологічного управління є система екологічних норм якос-

ті повітря, води й ґрунтів і зв’язана з нею система видачі дозволів, тобто ме-

ханізм, за допомогою якого суб’єкти господарювання (власники джерел за-

бруднення) несуть відповідальність за дотримання встановлених для них

норм граничного впливу на довкілля.

Екологічні норми якості компонентів довкілля використовуються для ви-

значення обмежень для підприємств по викидах і скидах забруднюючих речо-

вин у навколишнє середовище - нормативів гранично допустимих викидів

(ГДВ) та скидів (ГДС). З цією метою використовують стандартні

моделі

роз-

сіювання шкідливих речовин в атмосферному повітрі або розбавлення зворот-

них вод поверхневими водами для розрахунку внеску кожного окремого дже-

рела у загальне забруднення довкілля.

Визначені обмеження стають основою при справлянні підприємствами

зборів за забруднення навколишнього середовища.

Система екологічного управління, яка ґрунтується на показниках стану

окремих складових навколишнього природного середовища, має свої

перева-

ги, оскільки дозволяє гнучко поєднувати загальні вимоги до зменшення рівнів

надходження забруднювачів у довкілля з урахуванням особливостей конкрет-

285

них водних об’єктів і повітряного басейну, їх асимілюючої спроможності

(здатності до самоочищення). Вона не встановлює “загальних” норм гранично

допустимих викидів і скидів для конкретних галузей промисловості, які ґрун-

туються на можливостях існуючих технологій (а саме такі,

технологічні нор-

ми застосовують органи екологічного регулювання у більшості країн світу,

оскільки вони є порівняно простими, зрозумілими, і їх дотримання легко кон-

тролювати). Проте існуюча в Україні система екологічного нормування має й

ряд суттєвих недоліків, а саме:

• значна кількість норм, а в деяких випадках і зайва суворість роблять їх

практично непридатними до застосування;

• надмірна складність системи послаблює виконання природоохорон-

них положень і перевантажує й без того недостатньо укомплектовані

необхідним обладнанням та кваліфікованим персоналом органи еколо-

гічного регулювання;

• складність і неточність визначення фонових показників стану довкілля

та інших вихідних даних для розрахунку нормативів ГДВ/ГДС, біль-

шість з яких надається самими підприємствами (зокрема, дані інвента-

ризації джерел забруднення), робить систему такою, що допускає віль-

не трактування;

• використання при нормуванні переважно санітарно-гігієнічних норма-

тивів замість екологічних не забезпечує належного захисту природних

екосистем від деградації;

• в багатьох випадках асимілююча спроможність природних екосистем

по нормованих речовинах вже вичерпана або знаходиться на межі ви-

черпання (наприклад, якість поверхневих вод у переважній більшості

водних об’єктів України нині не відповідає нормам рибогосподарсько-

го водокористування

), що позбавляє сенсу застосування такої систе-

ми екологічного нормування.

Слід також звернути увагу на принципову відмінність у застосуванні ти-

пових моделей розсіювання і розбавлення забруднюючих речовин в Україні

та у промислово розвинених країнах світу. Так, у США ці моделі застосову-

ють як один з інструментів

стандартизації

якості повітря і вод, який дає

можливість отримати інформацію про зв’язок між окремими джерелами і за-

гальним рівнем забруднення навколишнього природного середовища. Вони

допомагають органам, відповідальним за визначення граничних рівнів антро-

погенного навантаження, спланувати заходи по боротьбі із забрудненням

всього повітряного чи водного басейну регіону з урахуванням не тільки круп-

них зосереджених, але й рухомих або розосереджених дрібних джерел за-

Із 47 водних об’єктів України, на яких у 1996 р. проводилися гідробіологічні спостереження,

не виявлено жодного водотоку або водойми, які б відповідали вимогам фонового стану, чи ха-

рактеризувалися, як “чисті води”. На 26 водних об’єктах екосистеми перебували у стані еколо-

гічної напруги, на 19 - спостерігалася екологічна напруга з елементами регресу [63].

286

бруднення. В країнах колишнього СРСР ці моделі застосовують більш спро-

щено - для встановлення

нормативів

ГДВ і ГДС речовин стаціонарними дже-

релами забруднення, і використовують їх, переважно, суб’єкти господарю-

вання - промислові підприємства, а не природоохоронні органи.

Ефективним інструментом запобігання деградації природного середови-

ща в Україні є державна екологічна експертиза - вид експертної діяльності,

що здійснюється з метою забезпечення контролю за відповідністю проектних

рішень вимогам природоохоронного законодавства, діючих нормативно-тех-

нічних та інструктивно-методичних документів у галузі охорони довкілля і

використання природних ресурсів. Державній екологічній експертизі підляга-

ють проекти схем і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей, техніко-

економічні обґрунтування проектів та проекти на будівництво і реконструк-

цію об’єктів, проекти інструктивно-методичних і нормативно-технічних ак-

тів, документація на створення нової техніки, технологій, матеріалів і речо-

вин. При проведенні державної екологічної експертизи до спеціальних екс-

пертних органів, створених при Мінекоресурсів України, можуть залучатися

необхідні ланки державного управління, представники наукових, проектних

та інших установ, громадськості та експерти міжнародних організацій. Ви-

сновки державної екологічної експертизи є обов’язковими до виконання.

Науку часто плутають із знанням. Це глибоке непорозуміння. Наука - це не

тільки знання, але й усвідомлення, тобто вміння користуватися знанням.

В.О.Ключевський

7.2. Органи управління в галузі охорони навколишнього природного

середовища в Україні

Системі державного регулювання природокористування в Україні прита-

манна багатогалузева структура. Основою державного управління є ради різ-

ного рівня, які мають постійні комісії депутатів з питань охорони природи.

Вони наділені правом законодавчої ініціативи і здійснюють контроль за до-

держанням природоохоронного законодавства. Кабінет Міністрів України

має у своєму складі Міністерство екології та природних ресурсів України, яке

також наділене функціями регулювання використання природних ресурсів і

контролю. У системі Міністерства діють підрозділи в усіх адміністративно-

територіальних одиницях і деяких природних регіонах. В межах своєї компе-

тенції відомчий контроль мають право здійснювати ряд міністерств і ві-

домств.

До органів законодавчої влади у галузі охорони довкілля в Україні від-

носяться комітети Верховної Ради з питань екологічної політики, природоко-

ристування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, з питань охо-

рони здоров’я, а також комітети, що займаються справами промисловості,

енергетики, транспорту і сільського господарства. Державні нормативні акти

у сфері екології формуються також на рівні Кабінету Міністрів України.

287

Державні органи виконавчої влади у галузі охорони природи в Україні

представлені Міністерством екології та природних ресурсів (скорочено Мін-

екоресурсів), санітарно-епідеміологічною службою Міністерства охорони

здоров’я (МОЗ), Міністерством з питань надзвичайних ситуацій та у справах

захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (МНС), еколо-

гічними відділами міністерств і комітетів різних секторів економіки, що охоп-

люють промисловість, енергетику, транспорт, сільське господарство, а також

екологічними підрозділами обласних та місцевих органів самоврядування.

Основний контроль стану довкілля здійснюють Мінекоресурсів та МОЗ

України, їх гідрометеорологічна, геологічна та санітарно-епідеміологічна

служби, а допоміжний екологічний контроль - служби комунального, водно-

го, лісового господарства, Мінагрополітики України, рибнагляду та ін.

Повноваження і функції у здійсненні державного контролю, спостережен-

ня, планування, регулювання природокористування, інформаційного забезпе-

чення та ін. розподілені між Мінекоресурсів України, розпорядчими і вико-

навчими органами рад різного рівня, міністерствами і відомствами та їх під-

розділами на місцях.

Ключове місце в системі державних органів управління природокористу-

ванням і природоохороною діяльністю займає Міністерство екології та при-

родних ресурсів України, утворене указом Президента України від 15 груд-

ня 1999 р. на базі Міністерства охорони навколишнього природного середо-

вища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки), Комітетів України з пи-

тань геології і використання надр та з питань гідрометеорології, Державної

адміністрації ядерного регулювання України, Головного управління геодезії,

картографії і кадастру та Державної комісії у справах випробувань і реєстра-

ції засобів захисту та регуляторів росту рослин і добрив, що були ліквідовані.

В свою чергу,

Мінекобезпеки України

було утворене указом Президента Ук-

раїни від 15 грудня 1994 р. на базі Міністерства охорони навколишнього при-

родного середовища (Мінприроди) та Державного комітету по нагляду за

ядерною і радіаційною безпекою, а

Мінприроди України

- в серпні 1991 р. на

базі Державного комітету по охороні навколишнього природного середови-

ща

, організованого у 1987 р. на основі Комітету, наділеного менш офіційни-

ми повноваженнями (фактично цей Комітет був точною копією Державного

комітету по екології, утвореного у той же період в Москві). На відміну від

своїх попередників, Мінекоресурсів України наділене більш широкими пов-

новаженнями для посилення його ролі як основного інституту державної вла-

ди, відповідального за управління охороною навколишнього природного се-

редовища.

Нині Мінекоресурсів України є центральним органом державної виконав-

чої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України, основні завдання якого

полягають у реалізації державної політики у галузі охорони навколишнього

природного середовища, раціонального використання і відтворення природ-

288

них ресурсів, захисту населення та навколишнього середовища від негативно-

го впливу господарської діяльності шляхом регулювання екологічної, ядерної

та радіаційної безпеки на об’єктах усіх форм власності.

Діяльність міністерства розпочиналася і дотепер продовжується в період

гострої економічної кризи, коли проблеми захисту навколишнього природно-

го середовища не відносяться до загальнонаціональних пріоритетів. За дани-

ми Світового Банку [115], бюджет Мінприроди у 1992 р. становив 456 млн.

крб., що робило його “найбіднішим” міністерством в Уряді України, а персо-

нал міністерства нараховував всього 2800 осіб (для порівняння, персонал Мі-

ністерства охорони здоров’я України у той же час становив 20000 працівни-

ків).

Міністерство складалося з центрального апарату, що включав 15 управ-

лінь, а також з управлінь в усіх областях України та в містах Києві і Севасто-

полі. Обласні управління були створені ще у 1988-89 роках і відповідали за

роботу з місцевими органами влади та промисловими підприємствами по уз-

годженню заходів, спрямованих на приведення підприємств у відповідність

до вимог дозволів на викиди і скиди забруднюючих речовин, проведення пе-

ревірок і обстежень (моніторинг стану джерел викидів і скидів стічних вод) та

визначення розмірів штрафів.

Першим Міністром охорони навколишнього природного середовища Ук-

раїни став д-р Юрій Щербак, який раніше очолював асоціацію “Зелений

Світ”. Він розпочав формування нового міністерства і намагався на міжна-

родному рівні привернути увагу до проблем охорони навколишнього природ-

ного середовища в Україні. Його наступник, д-р Юрій Костенко, який всту-

пив на посаду Міністра в листопаді 1992 року, продовжив подальшу реоргані-

зацію міністерства і приймав активну участь в роботі Комісії Верховної Ради

з екологічних питань та проблем ядерної енергетики.

Досвід подальшої роботи показав, що перехід наприкінці 1992 р. в цен-

тральному апараті Міністерства від управління за ресурсним до управління за

функціональним принципом був виправданим. Така структура повніше відпо-

відає Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”,

зокрема, вона сприяє підвищенню екологічної безпеки, яка має велике зна-

чення у загальній системі національної безпеки України.

В результаті реорганізації у 1995 р. Мінекобезпеки включило до переліку

пріоритетів проблеми ядерної та радіаційної безпеки і утворило низку нових

структурних підрозділів з питань промислового і сільськогосподарського ви-

робництва, що забезпечило передумови для комплексного вирішення питань

охорони довкілля. В рамках міністерства була створена Державна екологічна

інспекція

(раніше це було найбільше управління міністерства з відділами, що

займалися організацією використання і охорони атмосферного басейну, вод-

Нині Головна державна екологічна інспекція.

289

них ресурсів, ліквідації відходів), яка, в свою чергу, складалася з Головної

екологічної інспекції, інспекторських підрозділів на місцях та інспекцій Чор-

ного і Азовського морів.

Мінекоресурсів здійснює свої повноваження безпосередньо та через Дер-

жавну адміністрацію ядерного регулювання України, Головну державну еко-

логічну інспекцію, Головну державну інспекцію з нагляду за ядерною безпе-

кою, Головне управління національних природних парків і заповідної справи,

державні управління екологічної безпеки в областях, містах Києві та Севасто-

полі, спеціально уповноважені органи у галузі екологічної безпеки Автоном-

ної Республіки Крим, інспекції, науково-дослідні та навчальні заклади, інші

підприємства, установи й організації, що входять до сфери його управління і

становлять систему Мінекоресурсів України.

Починаючи з березня 1999 р., діяльність Державної комісії у справах ви-

пробувань і реєстрації засобів захисту та регуляторів росту рослин і добрив,

Комітетів України з питань геології і використання надр та з питань гідроме-

теорології спрямовувалася і координувалася Кабінетом Міністрів України че-

рез Мінекобезпеки України, а з грудня 1999 р. вони увійшли до складу ново-

створеного Мінекоресурсів України.

Мінекоресурсів під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє

з іншими центральними органами виконавчої влади, органами Автономної

Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого

самоврядування, підрозділами Кабінету Міністрів України, особливо з відді-

лом з питань техногенної, екологічної, ядерної безпеки та природокористу-

вання, а також з відповідними органами інших держав.

Діяльність міністерства насамперед спрямується на виконання Указів

Президента України, Програми діяльності Кабінету Міністрів та Плану з ос-

новної діяльності Мінекоресурсів.

Державна екологічна політика, яку проводить міністерство, базується на

поєднанні вирішення економічних і екологічних проблем, створенні мотива-

ції та умов їх розв’язання на національному, регіональному, місцевому та

об’єктному рівнях.

Окрім Мінекоресурсів України здійсненням екологічної політики займа-

ються й інші державні інститути. Міністерство охорони здоров’я України ві-

діграє значну роль у розробці стандартів та здійснює моніторинг атмосферно-

го повітря і поверхневих вод у місцях проживання населення. Наукові дослід-

ження проводяться в інститутах Академії Наук. Місцеві міські ради через офі-

ційно призначених представників приймають активну участь у проведенні пе-

ревірок та здійсненні природоохоронних заходів на міському рівні спільно з

держуправліннями екоресурсів. Вони також мають право тимчасово призупи-

няти роботу підприємств або давати вказівку про вибіркове усунення джерел

забруднення на підприємствах.

290

Однак слід зазначити, що в сучасному вигляді державний механізм регу-

лювання і контролю за використанням природних ресурсів і станом природ-

ного середовища в Україні являє собою досить складну і недостатньо опера-

тивну систему. Однією з причин, що гальмують ефективне впровадження еко-

логічної реформи в Україні, є неврегульованість питань розмежування управ-

лінських і контрольних функцій Мінекоресурсів України та органів управлін-

ня в галузі використання і охорони земель, надр, вод, лісів, інших природних

ресурсів, а також органів, що здійснюють контроль в галузі екологічної, зо-

крема, радіаційної безпеки. Існує необхідність посилення і послідовного роз-

ширення складу та повноважень регіональних і місцевих органів управління і

контролю в цій сфері, поступового формування узгодженої системи органів

екологічного контролю на регіональному, міжрегіональному рівнях стосовно

екосистем, що склалися в Україні, використання можливостей басейнового

принципу управління з урахуванням регіональних та місцевих особливостей,

запровадження єдиної мережі автоматизованого екологічного контролю, удо-

сконалення первинного обліку і виробничого контролю за викидами і скида-

ми забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище.

Чинне законодавство також не регламентує розмежування функцій сто-

совно контролю за охороною навколишнього природного середовища між

місцевими радами різних рівнів та спеціально уповноваженими органами дер-

жавного управління, що в деякій мірі стає причиною безвідповідальності.

Ефективність державного контролю в галузі охорони навколишнього природ-

ного середовища значно знижується і тим, що місцеві органи охорони приро-

ди є органами подвійного підпорядкування - Мінекоресурсів України і місце-

вим державним адміністраціям. Об’єкти комунального господарства на міс-

цях, які підпорядковані місцевим державним адміністраціям, скидають у во-

дойми більш як половину загального обсягу забруднених стічних вод, і підпо-

рядкованість органів охорони природи цим адміністраціям фактично виклю-

чає можливість притягнення до відповідальності посадових осіб об’єктів-за-

бруднювачів довкілля за порушення природоохоронного законодавства.

Ефективність реалізації природоохоронної політики в значній мірі базу-

ється на наукових засадах. Українська екологічна наука має в своєму активі

солідний багаж як в аспекті фундаментальних, так і прикладних розробок. Її

потенціал складається з установ Академії наук України, Української академії

аграрних наук, Української екологічної Академії наук, вищих навчальних за-

кладів та галузевих науково-дослідних установ.

Мінекоресурсів України встановлені тісні зв’язки з низкою науково-до-

слідних інститутів, які спеціалізуються на проведенні досліджень якості води

та впровадженні екологічних технологій. Мінекоресурсів офіційно підпоряд-

ковуються такі заклади:

• Український науково-дослідний інститут екологічних проблем

УНДIЕП у Харкові;