Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

ня від Росії допомоги і захисту. Важливим етапом на шля-

ху зміцнення Російської держави було повалення в 1480 р.

ординського іга. Ця подія засвідчила перетворення Росії

на суверенну державу, сприяла піднесенню її міжнародно-

го авторитету й подальшій активізації зовнішньої політики.

Остаточне визволення Росії від залежності Орди спра-

вило великий вплив на історичну долю українського наро-

ду, який намагався знайти в ній опору в боротьбі проти

польсько-литовських поневолювачів. Великий князь Іван III

офіційно проголосив своїм головним завданням у галузі

зовнішньої політики боротьбу за возз'єднання всіх земель,

що входили до Київської Русі, в єдиній Російській державі,

вважаючи всіх їх своєю «отчиною». Це відбилося й у прий-

нятті Іваном титулу «великий князь всея Русі». Вже в

1487 р. він зробив спробу дипломатичним шляхом примуси-

ти уряд Литви визнати за ним цей титул, однак зазнав не-

вдачі. Литва, звісно, не мала наміру віддати Москві укра-

їнські, білоруські та частину російських земель. Це стало

приводом до початку в 1498 р. російсько-литовської війни,

успішної для Росії, оскільки її підтримувала певна частина

українських та білоруських феодалів Литовської держави.

Від самого початку утворення суверенної Росії росій-

сько-українські взаємини з кожним роком міцнішали. Вже

у другій половині XV ст. частина православних російських,

українських та білоруських великих феодалів, незадоволе-

них унією, політичним пануванням литовських феодалів-ка-

толиків, почала переходити від великого князя литовського

під владу великого князя московського.

1481 р. князі Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Голь-

шанський у відповідь на ліквідацію удільних князівств, передусім Київ-

ського, організували змову з метою вбити Казимира й проголосити ве-

ликим князем Михайла Олельковича — брата останнього київського

удільного князя Семена Олельковича — та, коли б на те випало, відо-

кремитися від Литви із землями до р. Березини й об'єднатися з Росією.

Однак змову було викрито. Михайла Олельковича стратили. Федір

Бєльський із двором утік до Москви.

У 1487 р. «від'їхали» до Москви і так звані «верховські» князі —

Воротинський і Бєльовський (їхні володіння розташовувалися у вер-

хів'ях Оки). «Від'їзди» до Москви православних руських феодалів від-

новилися в 1500 р. «Від'їхали» князі Василь Шемячич-Рильський, Семен

Можайський, князі Мосальські, згодом інші чернігово-сіверські князі.

Гого ж 1500 р. спалахнула нова російсько-литовська

війна. Росіяни здобули Брянськ, Мценськ, Стародуб, Го-

мель,

Любеч, Рильськ. У бою на р. Вєдроші 14 липня

1501 р. та восени 1501 р. під Мстиславлем литовці зазнали

поразки. Однак похід російських військ у 1502 р. під Смо-

ленськ склався невдало. У 1503 р. у Москві був укладений

мирний договір. Литва погодилася на перехід до Росії Чер-

нігово-Сіверської землі з Черніговом, Стародубом, Новго-

род-Сіверським, Брянськом та іншими містами. Отже, було

покладено початок входженню частини українських земель

у склад Російської держави. За угодою 1503 р. великий

князь литовський визнав за Іваном III право титулуватися

великим князем. Характерно, що, визначаючи наперед полі-

тику Російської держави, на переговорах у Москві 1503 р.

представники Івана III заявили литовським послам: «Ано

и не то одно наша отчина, кой городьі и волости ннне за

нами: и вся Русская земля из старини от наших прароди-

телей наша отчина».

В лютому 1507 р. сейм у Вільно ухвалив рішення про

відновлення війни з Росією. Литовська держава вимагала

повернути їй російські та українські землі, відібрані в неї

за угодою 1503 р. Король Сигізмунд І уклав угоду з крим-

ським ханом Менглі-гіреєм. Восени 1507 р. російські вій-

ська рушили на Литву. В лютому 1508 р. український фео-

дал князь Михайло Глинський разом з братами Василем та

Іваном очолив повстання на Київщині й Поліссі проти Лит-

ви,

їх підтримали мешканці Мозиря, Мінська. Проте Глин-

ські зазнали поразки і «від'їхали» до Москви, а за ними —

князі Друцькі, Козловські, Одинцевичі.

Військові дії 1508 р. відбувалися без певних успіхів су-

противників. Нарешті вони погодилися на «вічний мир» на

основі угоди 1503 р.

Проте 1512 р. стосунки між Москвою і Литвою знову

загострилися. Нова війна тривала майже 10 років. Після

двох невдалих походів у 1512 і 1513 рр. під Смоленськ у

1514 р. розпочався третій похід. Наприкінці липня 1514 р.

російські війська зайняли Смоленськ і його фортецю, в

1519 р.— ряд міст Білорусії й дісталися нарешті Вільна.

Проте росіян відволік набіг кримського хана на Москву в

1521 р. Скориставшись з цієї передишки, король Сигіз-

мунд І розпочав переговори. За умовами перемир'я 1522 р.

Смоленська земля відійшла до Російської держави.

В 1523 р. Росія приєднала до себе удільне Новгород-Сівер-

ське князівство. Цього вимагала, зокрема, зростаюча загро-

за з боку Кримського ханства.

Уже на початку XVI ст. почалися переселення селян,

городян і козаків з українських земель, загарбаних Лит-

вою,

до Російської держави. Москва сприяла цьому. Після

угоди 1503 р. у верхів'ях Сули, Ворскли влаштовується

«великокнязівська сторожа», а згодом створюється укріп-

лена лінія Рильськ — Путивль. На службі в прикордонних

фортецях протягом першої чверті XVI ст. з'являються ук-

раїнські козаки («черкаси») — переселенці з Київщини та

Черкащини.

Так уже з другої половини XV — початку XVI ст. зміц-

нювалися зв'язки між українським і російським народами,

визрівали передумови для їхньої дальшої спільної бороть-

би проти іноземних загарбників.

Соціально-економічний розвиток українських земель.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. на українсь-

ких землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля,

розбудовувалися старі й виникали нові села та міста.

В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюєть-

ться трипілля. З останнім пов'язані угноєння грунту та

використання плуга і сохи (із залізними лемешами). Три-

пільна система й плугова оранка здебільшого застосовува-

лися в господарствах феодалів.

У різних місцевостях України рівень розвитку земле-

робства не був однаковим. У Східній Галичині, на Поділлі,

Волині, в центральних районах Київщини вживалася три-

пільна, на Поліссі, Півдні Київщини й Переяславщині —

вирубна та перелогова системи.

Крім землеробства, розвивалися тваринництво, город-

ництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливо-

го значення в господарському житті рибальство і мислив-

ство.

Переробкою сировини займалися у феодальних госпо-

дарствах. Одним з основних джерел прибутків феодалів

було млинарство. Млини переважно були водяними (до

речі, водяні колеса як двигун застосовувалися також при

обробці дерева, валянні сукна, в залізорудній справі).

З XVI ст. поширюється переробка деревини: в господарст-

вах панів вироблялася велика кількість дьогтю, смоли, по-

ташу, ванчосу (тесу). Розвинутими промислами на Україні

в XV—XVI ст. були також солеваріння (в Прикарпатті) та

видобування руди на руднях (особливо на Волині й По-

ліссі).

Промисли відігравали значну роль й у селянському гос-

подарстві: селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний

посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського

та побутового вжитку тощо.

Феодальне господарство грунтувалося на експлуатації

селянства, об'єднаного в громади (общини), котрі склада-

лися з кількох дворищ, кожне з яких, у свою чергу, об'єд-

нувало кілька індивідуальних господарств («димів»). До

складу дворища, крім родичів, входили також селяни,

прийняті зі сторони або як рівноправні члени («потужни-

ки»,

«поплічники») або як економічно залежні люди («по-

ловинники», «дольники», «підсусідки»). У XV — на початку

XVI ст. дворища володіли й спільно користувалися голов-

ним чином угіддями — сіножатями та водами, тоді як ді-

лянки орної землі почали вже переходити в індивідуальне

(хоча й обмежене ще дворищем) володіння окремих родин-

«димів». Унаслідок поступового освоєння пустищ, лісів

тощо земельні ділянки дворищ розташовувалися в різних

місцях і відзначалися черезсмужжям.

У відношенні до феодала-землевласника дворище висту-

пало як сукупна податкова одиниця. Виконуючи повиннос-

ті,

накладені на неї в цілому, сільська громада розкладала

поміж дворищами всі податки і побори на користь феода-

ла і держави.

У Галичині наприкінці XIV — у XV ст. існували села на

так званому «німецькому» та «волоському» праві. Поль-

ська держава заохочувала переселення сюди заможних ні-

мецьких і польських селян. Засновані колоністами поселен-

ня на німецькому праві не мали общинної організації й

очолювалися війтами (солтисами). Звільнені від панщини,

вони сплачували грошову ренту. Поселення на волоському

праві засновувалися в горах або передгір'ях, мало придат-

них для землеробства; поселенці звільнялися від панщини

і сплачували феодалові данину худобою та дичиною.

Протягом XIV—XV ст. на українських землях зростало

велике феодальне землеволодіння — князівське й бояр-

ське—

за рахунок захоплення пустищ, общинних земель,

купівлі в інших власників, великокнязівських дарувань.

Відбувався загальний наступ феодалів на селянські грома-

ди.

Верховним власником усієї землі був великий князь (у

Литві),

але дарувати землі він міг лише за згодою «панів-

Ради».

Магнатське землеволодіння особливо розвинулося на Волині. Ще

у 1386 р. великий князь литовський Ягайло наділив князя Федора Да-

ниловича містом Острог і кількома селами. У XV ст. князі Острозькі,

користуючись своїми старостинськими та воєводськими посадами, при-

власнили силоміць або одержали від великого князя чимало сіл і мі-

стечок: Броди, Озеряни, Межиріч, Звягіль та ін. На початку XVI ст.

Острозьким належала третина всіх земель центральної Волині. Магнати

Сангушки тримали міста Ковель, Турійськ, Любомль, князі Чорторий-

ські — Чорторийськ, Осташин, Клевань. Великими землевласниками на

Волині були й князі Червертинські, Несвіжські, Вишневецькі, Дуброви-

цькі, Сапіги. На Подніпров'ї та в Поліссі розлягалися маєтності князів

Гданських (предок яких — татарський мурза — за великого князя Ві-

товта перейшов на литовську службу й одержав вотчину на берегах

Ворскли з містом Глинськ), на Київщині — князів Рожиновських (із

центром володіння у Сквирі), Полозовичів, Дашкевичів, Немировичів,

Юршів, на Чернігівщині — князів Гольшанських, Рильських, Стародуб-

ських, Воротинських, у Галичині та на Західному Поділлі — Гербуртів,

Даниловичів, Одровонжів, Бучацьких, Язловецьких. В останніх двох

згаданих районах з ласки польських королів землі одержували також

польські магнати і шляхта. В XV — на початку XVI ст. тут господарю-

вали Сенінські, Гобданки, Ходецькі та ін.

Зростали й володіння православної церкзи. Великокнязівський уряд

надавав землі Києво-Печерському, київському Миколо-Пустинському та

іншим монастирям. Маєтки київського митрополита (митрополія була

відновлена в 1458 р.) розташовувалися на Київщині, Переяславщині,

Чернігівщині. Монастирі багатіли й за рахунок відписувань, дарувань

з боку князів та бояр.

Уже в середині XVI ст. вільних общинних земель на

Україні майже не залишилося. Руками залежного селянст-

ва українські, литовські, польські феодали освоювали пус-

тища. Часто великі князі та місцеві феодали роздавали

своїм васалам землі в тимчасове користування — «до воли

и ласки господарской»; наприкінці XV ст. почастішали на-

дання земельних володінь «до живота», тобто до смерті

феодала. Землевласники прагнули перетворити тимчасове

володіння на спадкове. «Абьі не гинула служба князя вели-

кого», великі князі зазначали у дарчих грамотах про пере-

творення дарованих володінь на спадкові. Васали мали

відбувати військову службу (разом із певною кількістю во-

їнів,

на власний кошт озброєних і споряджених) на користь

сюзерена — великого князя, короля — не лише з тимчасо-

вих «держань», а й з вотчин.

Великий князь, місцеві феодали-пани вели власне гос-

подарство. Центром вотчини був замок або двір, де розта-

шовувалися житла для слуг і «челяді невольної», госпо-

дарські будівлі — комори, стайні, хліви тощо. Орні та інші

угіддя оброблялися челяддю та навколишніми залежними

селянами.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. селянство

становило основну масу населення українських земель.

Воно зазнавало різних форм феодальної експлуатації, по-

силюваної протягом указаного періоду. Селяни сплачували

натуральну й грошову ренту (чинш) феодалам, державні

податки й відбували різні повинності на користь держави.

Головним загальнодержавним податком на землях, загарбаних Лит-

вою,

була серебщича (в Галичині та на Київщині вона називалася по-

димщиною, бо стягалася з «диму», тобто індивідуального господарства,

на Волині — воловщиною). Іншим державним грошовим податком була

татарщина, яка до 60-х років XIV ст. збиралася місцевими князями за

дорученням ханської адміністрації. В рахунок державних повинностей

селяни зводили й ремонтували замки або двори великого князя, буду-

вали мости, прокладали дороги, давали підводи і «стацію» для пере-

везення та утримання великого князя (короля) з почтом тощо. Церкві

залежні селяни сплачували десятину. Однією з головних форм повин-

4 1-358

ностей селян, що проживали на землях панів і шляхти, була натураль-

на рента (данина) переважно цінними продуктами: медом, воском,

хутрами, зерном, сіном (дякло), а ще «мезлева» — данина свиньми, вів-

цями, курями, яйцями.

З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринку зроста-

ла потреба феодалів у грошах, і частина натуральної да-

нини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі ви-

плати і штрафи вже стягалися грошима.

Від кінця XV і протягом першої половини XVI ст. поряд

із збільшенням натуральної та грошової ренти феодали

(переважно в Галичині та на Західній Волині) почали за-

водити власні орні землі за рахунок селянських земель та

відроджувати панщину. Селяни змушені були відбувати

14-денну панщину як звичайну річну норму. Отже, вони

потрапляли в дедалі міцнішу особисту залежність від фео-

далів,

тобто закріпачувалися. Ступінь цієї залежності різ-

них категорій населення в XV — першій половині XVI ст.

була неоднаковою. У дворах (замках) жила «челядь не-

вільна»— холопи (раби), поповнювана шляхом захоплен-

ня людей у полон, шлюбів вільних з невільниками (віль-

ний автоматично ставав холопом), заміни неволею смерт-

ної кари. Існувало також боргове холопство. Оскільки раб-

ська праця була економічно невигідною, челядь поступово

наділяли землею, і челядинці в такому випадку перетворю-

валися на кріпаків.

Основну масу залежних селян становили «данники» й

«тяглові люди»: перші платили державі данину натурою,

другі — відбували повинності. Із зростанням панського гос-

подарства грані між ними поступово стиралися. Наприкін-

ці XV — у першій половині XVI ст. данники і тяглові селя-

ни,

потрапивши під владу феодалів, які прибирали до рук

землі із селянами, почали відбувати повинності та сплачу-

вати оброки.

Поширення феодального землеволодіння, а отже й зміц-

нення влади панів над селянством вимагало розвитку крі-

посного права як юридичного оформлення кріпацтва. Воно

виявлялося в дедалі більшому прикріпленні селян до зем-

лі,

посиленні права феодала на працю й майно селянина

та в чи не остаточному припиненні громадянської дієспро-

можності селянина (придбання майна, промислова діяль-

ність і торгівля, розпорядження спадщиною). Кріпосне пра-

во дістає вияв також у масі не оформлених правом побу-

тових відносин.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. селянство

за своїм юридичним статусом поділялося на дві основні

групи: «непохооюих» (або «отчичів») і «похожих» (або «вільч

98,

них»}.

Останні мали право переходу від одного феодала

до іншого. З часом прошарок непохожих зростав унаслідок

поступового обмеження державою права переходу (вста-

новлювалися певні дні року, в які можна було переходити;

від селян, що переходили, вимагалися значні викупи тощо).

1435 р. в Галичині було визначено певний строк перехо-

ду — тільки в дні Різдва і лише за умови виплати панові

викупу (копи грошей, міри пшениці, чотирьох «руських»

сирів та ін.). За ухвалою сейму від 1447 р. селянин не міг

залишити маєток пана, не посадовивши на свій наділ іншо-

го господаря. За привілеєм 1447 р. великий князь Казимир

зобов'язався не приймати на свої землі непохожих з маєт-

ків феодалів і вимагав того ж від останніх щодо велико-

князівських непохожих. Втеча селянина від пана суворо

каралася. Судебник 1468 р. передбачав страту підбурюва-

чів до втечі або тих, хто силоміць виводив селян від панів.

На початку XVI ст. у Галичині вже будь-хто без дозволу

свого пана не міг перейти в інше місце. На середину XVI ст.

більшість селян у цьому районі були вже непохожими, тоб-

то кріпаками.

Ліквідовуючи право переходу, держава водночас сприя-

ла посиленню влади феодала над покріпаченими селянами,

обмежуючи общинне самоврядування. З цією метою перш

за все здійснювалася заміна копного суду («копа» — сход

громади) судом самих феодалів над залежним селянством

у панських вотчинах (йдеться про вотчинний суд). У Гали-

чині, що перебувала в складі Польського королівства, вже

у 30-х роках XV ст. право вотчинного суду стало привілеєм

шляхти. В 1447 р. згадуваним уже привілеєм великого кня-

зя Казиміра право вотчинного суду було надано феодалам

українських земель у складі Литви. Судебник 1468 р. роз-

ширював далі ці права. Уряд прагнув уніфікувати судочин-

ство,

спрямоване на охорону та зміцнення феодальної зе-

мельної власності. 19 статей (із 25) судебника вимагали

покарання селян за непослух та активні виступи. Селянин,

що захопив панське майно вартістю більш як півкопи гро-

шей, ішов на шибеницю. При цьому суд над покріпаченими

селянами остаточно передавався до рук феодалів. Власник

замку (двору) судив навіть тих, хто скаржився на нього

великому князеві. За розгляд судових справ феодал брав

із селян грошима, збіжжям — «повежне», «потюремне»,

«оглядне», «поланцюжне», «поколодне». В 1492 р. великий

князь Олександр Казимирович обнародував земський при-

вілей для всього Литовського князівства, в якому підтвер-

джувалися попередні привілеї панам і шляхті. А на почат-

ку XVI ст. селяни були позбавлені права скаржитися вели-

кому князеві (королеві) на своїх панів.

Велику роль в зміцненні феодально-кріпосницьких відносин відіграв

кодекс законів Литовської держави — перший Литовський статут 1529 р.

Він пильнував інтереси феодалів-землевласників, зміцнював їхню владу

над залежним селянством, оберігав феодальну власність. Так, за підпал

панського маєтку винних карали на смерть через повішання. В статуті

юридично закріплювалася монополія стану феодалів на земельну влас-

ність: «...Не может жоден боярин ани

ЧЄЛОВБК

в чужого человька земли

покупати без воли пана его», якщо ж селянин купив землю — «то он

учинил над Уставу...». Статут остаточно визначив станову неповноправ-

ність селянина («кметя») та обмежив його право виходу з панського

маєтку. При цьому після переходу кметя в інше місце все його майно,

домашня худоба, тяглова сила мали залишатися на попередньому місці

проживання. Внаслідок усіх цих юридичних заходів у XV — на початку

XVI ст. в українському селі виникло становище, відбите у такому того-

часному вислові: «Своего ничого не маєм, одно Божоє да господарево».

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. поглиблю-

вався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла.

Основними центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк,

Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. пра-

цювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-

золотарі, зброярі (особливо славилися вироблювані ними

стріли), сідлярі, ковалі, конвісари (бляхарі), теслярі, вин-

ники, пекарі, рибалки та ін.

Ремісники-городяни об'єднувалися в цехи, очолювані

старшинами (цехмайстрами). Членами цехів були майст-

ри—

власники майстерень, на яких працювали підмайстри

та учні. Всі справи в цехах вирішували найбагатші майстри.

У Львові в першій половині XV ст. було дев'ять цехів: пе-

карів, різників, кравців, шевців, ковалів, лимарів, сідлярів,

чинбарів і кушнірів. Наприкінці XV ст. у Львові налічува-

лося близько 500 цеховиків, 36 професій. На середину

XVI ст. кількість цехів у цьому місті зросла до 20. На по-

чатку XVI ст. цехи виникли в Києві та в більшості інших

великих міст України.

Крім цехового, в містах існувало й позацехове ремесло.

До позацехових ремісників («партачів») відносилися ті,

хто був неспроможний вступити до цехів через брак кош-

тів,

прибулі із сіл заробітчани тощо.

У XV — в першій половині XVI ст. на Україні тривав

дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням про-

дуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці,

зростанням товарного виробництва, спрямованого як на

внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля

відбувалася в суворих рамках середньовічної регламента-

ції: згідно із законом складського права приїжджі купці

100

зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і про-

давали свої товари на умовах, визначених місцевим купе-

цтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися

лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші

торговельні збори.

У великих містах існували спеціальні торговельні ряди

(у Києві, наприклад,— хлібні та рибні, у Луцьку, Львові,

Кам'янці — суконні ряди). Купці в містах створювали об'-

єднання на зразок ремісничих цехів. Торжища виникали

також у великих селах, переважно біля монастирів. Ви*

значну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали

ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах.

Економічний розвій українських земель зумовив і роз-

виток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозилися полотно,

пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні

прикраси. Велике значення мало розширення економічних

зв'язків України з Росією, ганзейськими містами та гену-

езькими містами-колоніями в Криму. З кінця XIV ст. по-

жвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з

Твер'ю, Новгородом, Москвою. Російські купці з 1427 р.

користувалися правом вільної торгівлі в Києві. У XV — в

першій половині XVI ст. з Росії до Києва, Львова, Луцька

везли шкурки соболів, бобрів, лисиць, горностаїв, а з Укра-

їни до Росії — збіжжя, мед, віск, сіль. На українських рин-

ках російські купці скуповували східні та європейські това-

ри.

Усталений торговельний шлях з російських міст до

Константинополя йшов через українські землі, через Київ

російські купці діставалися до генуезького міста в Кри-

му— Кафи. В Києві існували двори-колонії російських,

грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтен-

сивно торгували з Кафою Львів і Луцьк, сполучаючись з

Кримом так званими татарським та молдавським шляхами.

Значних розмірів досягла торгівля українських міст і з

країнами Центральної та Західної Європи (через Краків і

Торунь). З кінця XV ст. зростає роль Гданська, через який

до Західної Європи з України вивозилися збіжжя, продук-

ти лісового промислу.

Багатіючи на розвиткові ремесла і торгівлі, українські міста одер-

жували від великих князів (королів) привілеї на самоврядування —

так зване Магдебурзьке право (за назвою німецького міста Магдебурга,

«хартія» якого правила за зразок). У 1356 р. таке право одержав Львів,

у 1432 р.—Луцьк, у 1494 р — Київ, протягом XV —першої половини

XVI ст.— більшість значних міст України. Органом міського самовряду-

вання був магістрат, який мав дві колегії-—лаву (суд) і раду (адміні-

стративний орган). Члени магістрату обиралися з-поміж заможних

купців і цехових старшин (з представників патриціату і бюргерства).

Магістрат очолював війт, у великих містах призначений урядом.

101

Головна ж маса міського трудового населення («плебс») була усунута

від управління. До того ж з посиленням впливу польських феодалів

і католицької церкви на українських землях посилюється національно-

релігійна дискримінація українського міщанства. Все це породжувало

його боротьбу за ліквідацію обмежень та за участь у самоврядуван-

ні міст.

Селянські виступи. У відповідь на посилення феодаль-

но-кріпосницького гноблення в XV — першій половині

XVI ст. на Україні зростав антифеодальний рух. Однією з

його поширених форм були втечі селян від панів, передусім

в Галичині, на Поділлі, Волині, де феодальний гніт був

особливо важким і де магнати й шляхта непомірно збіль-

шували чинші та вводили панщину. Втечі нерідко супро-

воджувалися підпалом маєтку або убивством панських

слуг. Збіглі кріпаки осідали у володіннях великого князя,

а також на незайманих землях Середнього Придніпров'я,

Побужжя, Лівобережжя. З огляду на незадоволення фео-

далів,

які втрачали робочі руки, в 1447 р. великий князь

Казимір видав привілей, в якому зобов'язувався забороня-

ти збіглим селитися на господарських землях. Судебник

1468 р. вимагав від феодалів східних воєводств (Київщина,

Брацлавщина) не приймати «на слободи» у свої маєтки

селян-утікачів.

Частина селян — сільські ремісники — тікали в міста,

переважно в ті, що були на Магдебурзькому праві, й по-

повнювали ряди міського плебсу.

Разом зі втечами вже у XV ст. почастішали збройні ви-

ступи селян проти гнобителів-феодалів. У липні 1431 р.

унаслідок збільшення феодальних повинностей і насиль-

ницького покатоличення розпочалося селянське повстання

у Белзькій землі, придушене незабаром королівськими вій-

ськами. В 1431—1434 рр. відбувалися збройні виступи се-

лян у Бакотській землі на Поділлі. В 1457 р. на Буковині

діяв повстанський селянський загін під проводом Лева.

Значного розмаху набуло повстання 1490—1492 рр.

українських і молдавських селян Буковини та Східної Га-

личини (Покуття), очолене Мухою. Повстанці здобули Сня-

тин, Коломию, Галич і рушили на Львів. До них приєдна-

лася частина дрібної української шляхти, і чисельність

повсталих зросла до 10 тис. Однак, хоча в ході цього пов-

стання яскраво виявилася солідарність трударів різних

національностей, усе ж через свій стихійний характер і по-

гану організованість воно було приречене на невдачу. Ко-

роль Казимир IV оголосив «посполите рушення». Під Рога-

тином бунтівні селяни зазнали поразки від об'єднаного вій-

ська польської шляхти та німецьких найманців. Муха з

102