Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

З Волині у Володимир-на-Клязьмі переїхав церковний

письменник Петро, поставлений у 1303 р. митрополитом

Південно-Західної Русі. Згодом він переніс центр митро-

полії з Володимира в Москву.

Дальшого розвитку набуло літописання. В Галицько-

Волинській землі в другій половині XIII ст. створений відо-

мий галицько-волинський літопис, котрий охоплює події

з 1201 по 1291 р. Головний герой цього твору — великий

князь Данило Галицький. У літопису детально висвітлює-

ться історія його життя, боротьба проти «боярської коро-

моли» та зовнішніх ворогів. Автори літопису виступають

виразниками поглядів середнього та дрібного боярства, го-

родян, тобто тих соціальних сил, на які спиралася князів-

ська влада в боротьбі проти великих бояр, а також проти

виступів пригноблених селянських мас. Літопис має цілком

світський характер. У ньому проводиться ідея сильної ве-

ликокнязівської влади, єдності Русі, зміцнення оборони її

від зовнішніх ворогів.

Культурні традиції Київської Русі продовжувалися в

таких видах письменства, як ораторська, житійна та па-

ломницька проза. Видатним представником ораторської

прози був архімандрит Києво-Печерського монастиря Се-

рапіон (помер у 1275 р.). У його «Словах» відтворені умо-

ви життя народу за монголо-татарського нашестя. Поряд

із численними церковно-моралізаторськими творами з'яв-

ляються літературні збірники (наприклад, «Ізмарагд»),

перекладні повісті «Олександрія», «Троянська історія»

та ін. Все ж літературі XIII — першої половини XIV ст.

бракує таких яскравих творів, як за часів Київської Русі.

У висвітлюваний період вона була переважно сферою ре-

лігійних та естетичних, але не суб'єктивних переживань.

На відміну від Західної Європи, на Русі не розвинулися ні

лицарська, ані двірська проза та поезія. Літературні тво-

ри мали, нагадаємо, переважно релігійно-моральний ха-

рактер.

Видатною пам'яткою письма та книжкової графіки є «Київський

псалтир», написаний на замовлення єпископа Михаїла київським прото-

дияконом Спиридонієм у 1397 р. Рукопис оздоблений кольоровими

мініатюрами, сюжети яких — не лише канонічні (запозичені з тодіш-

нього іконопису), а й побутові, анімалістичні, історичні, пейзажні та

алегоричні. В цих мініатюрах всебічно відбиті життя і світогляд серед-

ньовічного суспільства. Вони — одне з кращих надбань мистецтва Пів-

денно-Західної Русі XIV ст., яке зберігало й продовжувало традиції

Київської Русі.

У післямонгольський період у Південно-Західній Русі,

зокрема у Галицько Волинській землі, під орудою князя

Данила та

ЙОГО

наступників Відроджуються

місіииуиіапиці-

во,

зводиться ряд нових фортець і відбудовуються старі,

зруйновані ординцями. Виникає новий тип оборонних спо-

руд — з великою кількістю башт і центральною вежею-

донжоном. У другій половині XIII ст. розпочинається бу-

дівництво кам'яних замків: у Луцьку, Кременці, Невиць-

кому, Олеськові, Хотині. Нові тенденції з'являються і в

культовому будівництві, що відбилося у спорудженні під-

креслено урочистих храмів: церков Успіння та Івана Пред-

течі у Холмі, храмів Івана Богослова та Дмитра в Луцьку

(кінець XIII ст.), церкви Миколая у Львові, церкви Васи-

лія у Володимирі-Волинському та ін. В їхній архітектурі

візантійський стиль переходить у нові форми — переробле-

ні на місцевому грунті західно- та південноєвропейські,

своєрідно переплітаються візантійсько-руський і готичний

стилі.

З пам'яток київського живопису відомі ікони «Богома-

тір Печерська» (близько 1288 р.), «Микола з житієм», «Іго-

рівська богоматір». Вони вже значною мірою позбавлені

суворого аскетизму, обличчя змальовані м'яко, майстерно

виписані деталі одягу.

На другу половину XIII—XIV ст. припадає дальший

розвиток мистецтва скоморохів — народних лицедіїв, співа-

ків,

музик, танцюристів. При князівських дворах зосеред-

жувалися співці, що складали «хвали» на честь бойових

подвигів князів та їхніх дружинників.

Здобутки руської культури другої половини XIII—•

XIV ст. відіграли важливу роль у наступний період, у часи

формування культури українського народу — в умовах па-

нування на Україні польських і литовських феодалів. Куль-

турні традиції Давньої Русі допомагали українському на-

родові зберігати та розвивати свою національну культуру.

Період феодальної роздробленості був закономірним

етапом розвитку Давньої Русі XII—XIV ст. Проте на дру-

гому етапі цього періоду — в другій половині

XIII—

XIV ст.— на основі дальшого розвитку продуктивних сил

суспільства (зростання міст) і диференціації великої фео-

дальної власності розвиваються сили централізації, носія-

ми яких були середні й дрібні феодали (дрібні бояри, «ми-

лостники») та городяни. Це приводило до утворення єди-

них держав. Зазначені процеси відбувалися і на Південно-

Західній Русі. Вони виявилися у піднесенні Галицько-Во-

линської держави та зміцненні влади великих князів (Да*

Яйла Романовича, Юрія львозича). алаоа великого князя

посилювалася в постійній боротьбі проти впливового га-

лицько-волинського боярства.

Загалом протягом другої половини XIII ст.— першої

третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло

значного рівня політичного розвитку, його залежність від

Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі.

Однак відносна слабкість сил централізації, припинення

княоїсої династії, віроломна політика Орди — все це спри-

чинилося до того, що князівство стало об'єктом агресії з

боку сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви, які

перетворилися в цей час на сильні, централізовані націо-

нальні держави. Зрештою, у 40—60-х роках XIV ст. по-

літично роз'єднані землі Південно-Західної Русі підпали

під владу Польського королівства і Великого князівства

Литовського. Однак і в меохах Литовської держави авто-

номія Волині та Київського князівства зберігалася. Остан-

нє особливо піднеслося у період з 60-х років XIV ст. і до

70-х років XV ст., коли в Києві княжила династія Геди-

міновичів (Олельковичів). Правителі Литви мусили зважа-

ти на інтереси феодальної верхівки Волині й особливо Ки-

ївщини.

Рекомендована література

Антонович В. Б. Киев, єго судьба и значение с XIV по XVI ст. //

Киев.

старина. 1882. Т. 1.

Грамоти XIV ст. К., 1974.

Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. К., 1990

Грушевский М. С. Очерк истории Киевской земли. К., 1890.

Історія Української РСР: У 8 т, 10 кн. К., 1977. Т. 1, кн. 2, розд. і[

Костомаров Н. И. Князь Данило Галицкий // Исторические произве^

дения. Автобиография. К., 1990.

Котляр М. Ф. Данило Галицький. К., 1979.

Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. К., 1984.

Насонов А. Н. Монголи и Русь (История татарской политики на

Руси).

М.; Л„ 1940.

Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Вольїнской Руси. М., 1950.

Свідерський Ю. Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти като-

лицької експансії в X—XIII ст. К., 1983.

Софроненко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Вольїн-

ской Руси XI—XIII вв. М., 1955.

Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого

ккяжества Литовского. К., 1987.

ЛЕКЦІЯ 6

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XIV

— У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст.

Політична історія ф Турецько-татарські напади ©

Утворення Російської держави та її роль в історії україн-

ського народу. Російсько-українські взаємозв'язки ф Со-

ціально-економічний розвиток українських земель ® Се-

лянські виступи ф Посилення шляхетства ф Розвиток

культури

Політична історія. Захоплені Литовською державою

південно-західні руські землі протягом другої половини

XIV

ст.

перебували на становищі удільних князівств (із за-

лишками місцевої автономії), очолюваних князями — чле-

нами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі

феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння,

зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі

удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати

йому військову допомогу. Удільні князі складали велико-

князівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі

роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих вели-

ких феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для

розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських

і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі

пригноблені маси селянства і городян.

Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за

князювання Ольгерда прагнула встановити свою владу і

над Північно-Східною Руссю, але наразилася на рішучу

відсіч з боку Московського князівства. Розгром литовських

військ під Любутськом у 1372 р. дружинами великого кня-

зя Дмитрія Івановича підніс значення Москви. її авторитет

ще більше зріс після Куликовської битви 8 вересня 1380 р.,

коли російське військо (до нього входили й загони з укра-

їнських і білоруських земель) завдало нищівної поразки

золотоординським полчищам Мамая.

Розгром татар і дальше піднесення Москви занепокоїли

литовського великого князя Ягайла (союзника Мамая під

час Куликовської битви) та правлячі верстви Литовської

держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільни-

ми князями та запобігти посиленню Московського князів-

ства, до якого тяжіла частина феодалів українських і біло-

руських земель, що знаходилися в складі Литовської дер-

жави, Ягайло 14 серпня 1385 р. уклав у м. Крево угоду

про унію Литви з Польщею, І Польщу, і Литву спонукала

до цього також загроза з боку Тевтонського ордена. Вод-

ночас польські феодали прагнули використати унію для

підкорення Литви та захоплення підвладних Литовській

державі українських земель. За актом про унію Ягайло

одружувався з польською королевою Ядвігою (а отже,

ставав королем Польщі), зобов'язувався прийняти като-

лицтво і зробити його державною релігією в Литві й на-

завжди приєднати до Польщі підвладні йому литовські,

українські та білоруські землі.

Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу

перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але

разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими

феодалами українських земель та експансії католицької

церкви на Схід. Спроба польських феодалів і Ягайла, який

у березні 1386 р. став королем Польщі під іменем Влади-

слава II Ягелла, ліквідувати незалежність Литовського

князівства («інкорпорувати» його до складу Польського

королівства) викликала опір з боку литовських феодалів

на чолі з князем Вітовтом. Проти Ягайла підняли зброю

й удільні руські князі. Боротьба Вітовта та його прихиль-

ників проти умов Кревської унії закінчилася компромісом.

За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Ягайло і поль-

ські феодали визнали Вітовта довічним правителем Литов-

ського князівства. Згодом Вітовт прийняв титул великого

князя литовського, а за Городельською угодою 1413 р. до-

мігся того, щоб Литовське князівство й після його смерті

зберігало автономію (на основі васальної залежності від

польського короля).

Спираючись на служилі верстви литовського боярства

та на підтримку польських феодалів, Вітовт здійснив ряд

заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави

і зміцнення її центрального управління. За його князюван-

ня залежність українських і білоруських земель від Литви

значно зміцнішала, посилилося пригноблення селянства і

міського населення великокнязівською владою та феодала-

ми.

Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на тери-

торії України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське,

Подільське), а Західне Поділля (з центром у Кам'янці)

мусив передати Ягайлові. В цих землях почали правити

великокнязівські намісники («И по всим городам,— гово-

рить літописець,— князь великий Витовт свои старостві по-

сажал»). Литовські пани-князі одержували тут великі зе-

мельні володіння. Отже, місцеве, литовське за походжен-

ням, велике боярство служило опорою великокнязівської

влади, його представники зайняли місця удільних князів

у великокнязівській раді та державні посади. Земельними

володіннями на Україні обдаровувалася й католицька

церква.

Вітовт поставив за мету витіснити татар з Причорно-

мор'я, однак у битві з татарським військом 12 серпня 1399 р.

на Ворсклі зазнав поразки. Отже, марними були сподівання

спадкоємців Мамая в союзі з великим князем литовським

відновити панівну роль Орди у Східній Європі. Невдача

на Ворсклі не дала Вітовтові змоги утвердитися в Орді

за допомогою свого союзника Тохтамиша з тим, щоб потім

за його підтримкою поширити владу литовських феодалів

і на Північно-Східну Русь. У 1416 р. загони ординців на

чолі з Едигеєм напали на Київ. І все ж у 20-х роках XV ст.

Вітовт розширив кордони держави на південь — до Чорно-

морського узбережжя, збудувавши тут ряд фортець.

На початку XV ст. назріла вирішальна сутичка між

Польсько-Литовсь-кою державою і Тевтонським орденом.

15 липня 1410 р. відбулася битва під Грюнвальдом, в якій

об'єднані сили слов'ян і литовців розбили німецьких рица-

рів і зупинили їхню агресію на Схід.

За князювання Вітовта (1391—1430) Литовська держава досягла

найбільшої могутності, однак її розквіт був нетривким, бо засновувався

на політиці дедалі зростаючої дискримінації православного руського

населення. Так, у пунктах Городельської унії сказано: «Пани [і] також

бояри-шляхта земель наших, названих вище, даруваннями, привілеями

і наділеннями, їм нами дарованими, даними, приділеними, лише като-

лики і Римській церкві підвладні... користуються»; «також урядниками

призначаються лише католицької віри шанувальники і підвладні святій

Римській церкві. Також і всі постійні уряди земські... каштелянства,

даруються лише тим, хто сповідує [християнську] католицьку віру, і

[лише ті] до Ради нашої допускаються і в ній присутні...» Підтримуючи

Вітовта, литовські феодали-католики були зацікавлені у збереженні

унії з Польщею, прагнучи використати її для зміцнення свого пануван-

ня на землях України та Білорусії.

Після смерті Вітовта у 1430 р. у Литовському князівстві

спалахнула боротьба проти наступу польських феодалів і

католицької церкви. Литовські та руські феодали на сеймі

у Вільно всупереч Городельській унії обрали великим кня-

зем литовським Свидригайла Ольгердовича, відомого своїм

негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Король

Ягайло розпочав військові дії проти Свидригайла, прагнучи

захопити Волинь і Поділля. В 1430—1431 рр. польське вій-

сько здобуло Кам'янець, Володимир-Волинський, обложило

Луцьк. На Волині й Поділлі розпочалася народна війна

проти загарбників.

Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських

православних феодалів викликали невдоволення литовсь-

ких магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литов-

ським Сигізмунда (брата Вітовта), який відновив унію

Литви з Польщею. Водночас, намагаючись позбавити Сви-

дригайла опори серед православних феодалів, Сигізмунд

привілеєм від 15 жовтня 1432 р. зрівняв їх у правах з ли-

товськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сигіз-

мундові в битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. остаточ-

но розгромити Свидригайла і його прибічників — руських

князів. Проте на Київщині ще тривала боротьба руського

населення проти литовського панування, за відновлення

автономії Київської землі. Лише наприкінці 30-х років Си-

гізмунд зміцнив свою владу над українськими та білорусь-

кими землями. Орієнтація Сигізмунда на польських феода-

лів урешті-решт викликала спалах невдоволення серед

литовських і руських феодалів, і в 1440 р. він загинув від

рук змовників на чолі з князем Іваном Чорторийським.

Цього ж року литовські феодали обрали великим князем

сина Ягайла — малолітнього Казимира (в Польщі королем

на цей час був його брат Владислав III). У 1447 р. він став

також королем Польщі під ім'ям Казимира IV. Отже, поль-

сько-литовська унія відновилася.

У 40-х роках на підвладних Литві російських, україн-

ських і білоруських землях знову розпочалася боротьба

проти литовського панування. Першими у 1440 р. повстали

городяни Смоленська, згодом визвольний рух поширився

на Волині, Київщині, у Вітебській землі. На Волині відно-

вив своє князювання Свидригайло. Литовські магнати при-

душили народні виступи, але були змушені піти на поступ-

ки місцевим князям, земянам і боярам і відновили Київ-

ське та Волинське удільні князівства. Київським князем

став Олелько Володимирович, а на Волині князем зали-

шився Свидригайло.

У ЗО—40-х роках XV ст. на українських землях найрі-

шучіше боролися проти польського і литовського пануван-

ня городяни, дрібна православна шляхта; місцеві ж укра-

їнські пани-князі в інтересах збереження своєї влади у ви-

рішальні моменти йшли на угоду з литовськими магнатами.

Поступки православним князям, земянам і боярам Во-

лині та Київщини були тимчасовими. Спираючись на під-

тримку польських феодалів, литовський уряд уже на по-

чатку 50-х років узяв курс на остаточну ліквідацію залиш-

ків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті

Свидригайла Волинське князівство припинило своє існу-

вання.

Литва прагнула також розірвати зв'язки місцевої церк-

ви з російською православною церквою. У 1458 р., за київ-

ського князя Семена Олельковича, православна церква

України та Білорусії була відокремлена від московської

митрополії й перетворена на самостійну київську митропо-

лію.

Але схилити православне населення України до унії

з католицькою церквою у XV ст. литовським правлячим

колам не вдалося.

В 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича Київ-

ське князівство також було ліквідоване. Великий князь Ка-

зимир призначив воєводою в Київ литовського магната

Гаштольда, однак кияни відмовилися впустити його в міс-

то.

Гаштольд здобув Київ лише за допомогою війська.

«И

ОТТОЛ-Б,—

зазначив літописець,— на Кнев* князи пере-

сташа бити, авм'Ьсто князей воєводи насташа».

Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина

і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолюва-

ні намісниками-воєводами, що підлягали безпосередньо

владі великого князя. Землі-воєводства поділялися на по-

віти, в котрих головували старости. Посади воєвод і ста-

рост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винаго-

роджувані великим князем за їхню службу вотчинами та

значними привілеями. З великих магнатів складалася ве-

ликокнязівська рада («пани-Рада»), без згоди якої вели-

кий князь не мав права видавати закони і розпорядження.

Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими.

Пани-магнати користувалися правом мати власні, так зва-

ні надвірні, військові загони й підлягали безпосередній

юрисдикції великого князя.

В умовах всевладдя литовських і місцевих магнатів

православне населення українських земель перетворилося

на об'єкт нещадного поневолення й покатоличення. Біль-

шість місцевих феодалів дотримувалася щодо Польсько-

Литовської держави угодовської політики.

Після смерті у червні 1492 р. короля Казимира IV ли-

товські пани-магнати обрали великим князем литовським

його сина Олександра Казимировича. Олександр обнароду-

вав привілей, за яким погодився на дальше обмеження сво-

єї влади «панами-Радою». А польські магнати і шляхта

обрали своїм королем іншого сина Казимира IV — Яна

Альбрехта. Отже, унія Польщі та Литви на якийсь час роз-

палася. Проте польські феодали й католицька церква праг-

нули до зближення з Литвою, і після смерті у 1501 р. Яна

Альбрехта обрали цього ж року великого князя литовсько-

го Олександра королем Польщі, поновивши тим самим

унію двох держав. Укладена в 1501 р. Мельницька унія

відбивала намагання Польщі ще більш ущільнити зв'язки

з Литовським князівством. Литовський сейм, однак, не за-

твердив Мельницької унії.

Взагалі литовські магнати, не бажаючи посилення шляхти (як це

мало місце в Польщі), воліли розірвати навіть династичну унію. Поль-

ща ж докладала зусиль до її збереження й зміцнення. Після смерті

Олександра у 1506 р. великим князем литовським було обрано його

брата Сигізмунда. Польські магнати незабаром обрали його своїм

королем (Снгізмунд 1). У 1529 р. литовці зробили останню спробу розір-

вати династичну унію, обравши великим князем сина Сигізмунда 1 —

Сигізмунда Авіуста, та даремно: польські пани й шляхта у 1530 р,

заздалегідь, ше за життя Сигізмунда 1, обрали Сигізмунда II Августа

королем Польщі. В 1544 р., досягнувши повноліття, Сигізмунд Август

почав правити Литвою, а після смерті батька в 1548 р.— Польщею.

На цьому бездітному королеві й урвалася династія Ягеллонів.

Турецько-татарські напади. У XV ст. Україні почала

загрожувати нова небезпека — з боку Турецької (Осман-

ської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV—

XV ст. Турецька військово-феодальна держава за султанів

Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію (Констан-

тинополь був завойований у 1453 р.), увесь Балканський

півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Крим-

ське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди.

Основу його зовнішньої політики становило грабування

країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримча-

ки захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків),

Хаджібей, які раніше належали Литовській державі.

В 1475 р. Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангуп, Пе-

рекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати ва-

сальну залежність від неї й таким чином встановила своє

панування на узбережжях Чорного та Азовського морів.

Турецький уряд збудував тут ряд фортець, що використо-

вувалися для нападів на українські землі. Наприкінці

XV ст., після завоювання Буджаку й зведення фортець в

Аккермані, Бендерах, Хотині, розпочалися напади турків

на Галичину та Поділля. 1498 р. вони вперше спустошили

галицькі міста Перемишль і Ярослав. Кримські ж татари,

спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст.

постійно нападали на Україну. В 1482 р. Меиглі-гірей з

великим військом вдерся на Київщину, здобув Київ («град

взя...

и огнем сожже,— писав літописець,— полону бесчис-

ленно взя, а землю Киевскую учинише пусту»). Наприкін-

ці XV — у першій третині XVI ст. татарські орти (загони|

на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, пали-

ли,

руйнували й спустошували українські міста і села,

гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство

на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала

Кафа.

Хоча литовські князі почали сплачувати кримським ха-

нам щороку грошову данину (упоминки), кримчаки не при-

пиняли своїх розбійницьких нападів на українські землі.

Польсько-литовська держава була не в змозі організувати

захист своїх південних рубежів. Наймане військо було не-

значне, налічувало ледве 4 тис. чоловік. Шляхетське опол-

чення та магнатські надвірні загони не заважали, більш

того — навіть потурали загарбникам: коли татари поверта-

лися додому з ясиром, шляхетські загони нападали на них

1 відбирали полонених і добро, повертаючи їх потім влас-

никам за викуп. У найскрутнішому стані перебували райо-

ни Побужжя, Придніпров'я та Лівобережжя, котрі почали

заселюватися лише в XV — першій половині XVI ст. Зведе-

ні тут литовським урядом замки, навколо яких зосереджу-

валося місцеве населення,— Брацлав, Вінниця, Черкаси,

Канів, Остер — були погано обладнані, мали невеликі гар-

нізони й неспроможні були забезпечити надійний захист.

Так, в описі Остерського замку від 1552 р. зазначалося:

«Замок Остерський... 14 літ тому назад з дерева соснового

поставлений, необліплений, недбало весь зроблений, недоб-

ре покритий...; є всіх городень старих і нових — ЗО, веж 5;

але,

крім нових, всі городні і вежі некріпкі, ветхі... Крім

замку, передмістя — острог, огороджений дерев'яним тином

з земляним валом... У замку — 2 великі гармати («діла»),

2 серпентини, 38 гаківниць...» Цей красномовний опис не

потребує якихось коментарів.

Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та

загони місцевих князів на чолі з воєводою князем К. І. Ос-

трозьким завдали ряд поразок татарським нападникам

(битви під Лопушною у 1512 р., під Соколом у 1519 р. та

під Ольшаницею в 1527 р.). Головний тягар оборони укра-

їнських земель від турків і татар ліг на плечі народних

мас'—селян, городян і нової сили, що піднімалася,— коза-

цтва.

Утворення Російської держави та її роль в історії

українського народу. Російсько-українські взаємозв'язки.

Першим на шлях боротьби за національну незалежність

став у XIV ст. російський народ, добиваючись політичного

об'єднання всіх своїх земель навколо Москви. її піднесення

мало для України, так само як і для інших відторгнених

частин Давньої Русі, велике значення: підтримка Москов-

ського князівства, що набирало сили, могла

стати

для них

передумовою їхньої національної незалежності, остаточно-

го визволення від іноземного гніту.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. утворилася єдина

Російська держава. її існування відкривало для україн-

ського і білоруського народів реальні можливості отриман-