Менеджер 2008 №03 (45)

Подождите немного. Документ загружается.

ДонДУУ ♦ МЕНЕДЖЕР ♦ № 3 (45) ♦ 2008 р.

119

Постановка проблеми. Узагальнення доступних літературних та інформаційних джерел

створює підстави для ствердження про те, що на сьогодні не існує, нажаль, наукового підґрунтя

для використання позитивного досвіду регіонального розвитку з врахуванням специфіки стану

справ у регіонах України. Певні кроки з метою усунення таких недоліків сприятимуть набуттю оз-

нак системності та соціальної орієнтованості, як процесів формування державної політики, так і

реалізації позитивного, адаптованого з врахуванням специфічних рис регіональної політики

української держави.

Мета дослідження, таким чином, полягає у тому, що б визначити можливості раціоналізації

та, певним чином, «імплантації» досвіду вирішення регіональних проблем у Європі на тлі

вітчизняної державної політики регіонального розвитку.

Основний зміст. Інтерес до досвіду, що накопичений в країнах Європи у питаннях регіо-

нального розвитку актуалізувався з початком практичних дій спрямованих на розробку основ

формування та реалізації регіональної політики в Україні. Характерною рисою вивчення та

використання європейського досвіду в цій галузі стало приділення українською владою держа-

вного рівня все більшої уваги до гармонізації регіональної політики та її впровадження в краї-

нах Європейського Союзу.

Але до 2000 року, з моменту набуття Україною незалежності у 1991 році та до початку

розробки „Концепції державної регіональної політики” (21.05.2001 р.) в країні спрацьовували

традиційні механізми радянської регіональної політики. У контексті соціально-економічної си-

туації, що склалася в країні у перше десятиріччя розвитку та яка характеризується як глибока,

системна криза усіх сторін життя – економічної, політичної культурної тощо, переважним ін-

струментом регіональної політики явився перерозподіл, вкрай обмежених, ресурсів між тери-

торіями, що стали депресивними.

Під регіональною політикою традиційно розумілося втручання вищих інстанцій у ситуа-

цію на місцях з метою зупинки подальшого занепаду слабко розвинених регіонів. Заради спра-

ведливості, слід вказати, що й статус депресивних територій не мав на той момент визначення.

Проте, керівництво держави не могли не турбувати тенденції поглиблення територіаль-

них відмінностей про що було наголошено ще у Посланні Президента України до Верховної

Ради України (31.05.2002 року). Разом з тим, як відзначалося у стратегії економічного і соціа-

льного розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» розрахованої на 2004 – 2015 роки,

достатньо глибока диференціація за всіма показниками була характерна для України ще за ра-

дянських часів. За роки незалежності її рівень відчутно зріс. Зокрема, за узагальнюючим інди-

катором рівня економічного розвитку - показником обсягу виробництва валової доданої варто-

сті на одну особу – різниця с між максимальним і мінімальним його значенням зросла на 2,7

рази у 1996 році до 5,9 рази у 2001 році. У 2003 році різниця між максимальним та мінімаль-

ним значенням обсягу виробництва промислової продукції у розрахунку на одну особу у порів-

няльних цінах становила 8,5 рази проти 15,3 у 1997 році, інвестицій в основний капітал на

одну особу – 8,1 рази у 2002 році проти 4,2 у 1997 році, надходжень до бюджетів усіх рівнів на

одну особу 12,5 рази у 2003 році проти 7,7 у 1998 році.

Виходом з такого складного становища повинна була стати реалізація такої довгостроко-

вої державної регіональної політики, яка б створювала умови для збалансованого розвитку усіх

регіонів країни, впровадження ефективних механізмів стимулювання діяльності місцевих орга-

нів державної влади, забезпечення гарантованих державою соціальних стандартів та пристой-

ного рівня життя для кожного її громадянина незалежно від місця проживання.

Природно, що внаслідок дії цілого комплексу історичних, природно – географічних та

економічних факторів, а також різних темпів проведення реформ і змін у системі господарю-

вання виникає територіальна диференціація рівня економічного розвитку та можливостей соці-

ального забезпечення громадян. Але вона не повинна бути визначальною для формування рівня

життя людей.

Тим більше, що Україною вже визначені цілі та пріоритети. Цілком зрозуміло, що діста-

тися поставлених цілей можна шляхом євроінтеграції. Але членство в Європейському Союзі

для України не є, та не повинно бути самоціллю. Відповідний курс стосується європейської

♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦

120

самоідентифікації українського народу, стратегічних орієнтирів внутрішніх перетворень, логіки

поглиблення трансформаційних процесів, політики здійснення реформ.

Йдеться про реалізацію цивілізаційного вибору України на користь європейських ціннос-

тей, трансформацію інституційної системи держави в інститути європейського зразка, утвер-

дження європейських стандартів соціально–політичного розвитку, відповідного рівня та якості

життя населення [1, 10]. Важливою умовою реалізації європейського вибору повинна стати

розробка та реалізація в державі такої політики регіонального розвитку, щоб вона органічно

поєднувала в собі досвід європейських країн у цій галузі державотворення та спроможність ра-

ціонально використати не тільки найкращі зразки у вирішенні регіональних проблем, а й допо-

могу що надається європейською спільнотою. Тобто мова йдеться не тільки про наявність дер-

жавної політики регіонального розвитку, а й раціоналізацію досвіду та власно процесу викори-

стання можливостей, що надаються міжнародними програмами допомоги.

Під раціоналізацією розуміється такий рівень оперування потенціалом допомоги у вигля-

ді інформації та матеріальних, насамперед, фінансових ресурсів, що забезпечує максимальне

використання у повній відповідності з поставленою метою та з урахуванням реальних можли-

востей національної системи державного управління у максимально повній ступені відповід-

ності головним засадам власної регіональної політики.

Враховуючи таку потребу, Стратегією економічного і соціального розвитку України

(2004 – 2015 роки) ” Шляхом європейської інтеграції ” передбачається забезпечення синхроні-

зації дій української сторони та інших країн, щодо транскордонних проектів у сферах економі-

чного розвитку, розбудови прикордонної інфраструктури, культурного обміну, туризму, охоро-

ни довкілля з метою отримання одночасного фінансування з фондів програм технічної допомо-

ги (Phare / Interreg / Tacis).

Проте програма PHARE повинна розглядатися як попередник програми TACIS, що акти-

вно реалізується в Україні. Програма PHARE створювалася як інструмент Європейського Сою-

зу на допомогу країнам – кандидатам з Центральної та Східної Європи у підготовці до вступу у

ЄС. Вона була започаткована у 1989 році та її зусилля поширювалися тільки на Польщу та Уго-

рщину. Власно назва даної програми виникла як абревіатура з початкових букв “Poland

Hungary: Action for Restructuring of Economies”. У подальшому до кола впливу програми увійш-

ли: Албанія, Болгарія, Боснія та Герцеговина, Естонія, Литва, Латвія, Румунія, Словаччина,

Словенія, Чехія та Югославська Республіка Македонія. Але з 2001 року Албанія, Боснія та

Герцеговина і Македонія у фінансуванні інституційних побудов користуються можливостями

програми “ CARDS”.

Наслідуючи досвід свого попередника (PHARE) програма TACIS (Technical Assistance for

Commonwealth of Independent States) була розрахована на країни колишнього Радянського Сою-

зу (Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргизстан, Молдову, Росію, Таджи-

кистан. Туркменістан, Україну та Узбекистан) та Монголію. TACIS надає країнам технічну та

економічну допомогу, а також підтримує передачу європейських «ноу–хау» з метою розвитку в

цих країнах ринкової економіки та демократичного суспільства. При цьому основними секто-

рами діяльності TACIS виступають – інституційна реформа, підтримка економічних реформ та

розвиток приватного сектору, енергетика і навколишнє середовище, ядерна безпека [2].

INTERREG - цілий комплекс програм регіонального розвитку, що започатковані Євро-

пейським Союзом з метою підтримки прикордонних територій своїх та суміжних країн та роз-

витку міжрегіонального співробітництва. Згідно з програмою INTERREG -1 прикордонне спів-

робітництво стимулювалося всередині ЄС, особливо в периферійних регіонах країн ЄС де були

започатковані спільні підприємства та територіальні структури, такі, як єврорегіони тощо. Про-

грама INTERREG -2, яка сприяла міжнародному співробітництву та збільшенню кількості кон-

тактів поза кордонами країн ЄС у галузі регіонального планування і охорони середовища. На

період 2000 – 2006 роки передбачалася програма INTERREG -3, що мала реалізуватися за трьо-

ма напрямками:

ДонДУУ ♦ МЕНЕДЖЕР ♦ № 3 (45) ♦ 2008 р.

121

- INTERREG - 3А стосується транскордонного співробітництва, інтегрованого міжрегіо-

нального розвитку між прикордонними регіонами та сприяння розвитку зовнішніх кордонів

ЄС;

- INTERREG - 3В

стосується підтримки транс регіональної кооперації, сприяння інтегра-

ції і гармонійному територіальному розвитку;

- INTERREG - 3С

має за мету посилення міжрегіонального співробітництва, підвищення

технічного рівня міжрегіонального економічного розвитку [3, 204].

Усі означені програми мають потужну ресурсну базу. Так, Європейським фондом регіо-

нального розвитку, одним із структурних фондів ЄС і служби реалізації регіональної політики

Співтовариства на період 2004 – 2006 років передбачалося фінансування Програми добросусід-

ства Польща – Білорусь – Україна за INTERREG - 3А у обсязі 37, 8 млн. євро, а з урахуванням

національного спів фінансування складала 50,4 млн. євро. При цьому найбільші обсяги перед-

бачаються на модернізацію та розвиток існуючих транспортних систем з метою поліпшення

регіонального доступу – 14,5 млн. євро, на розвиток транскордонної системи охорони навко-

лишнього середовища - 9,8 млн. євро, а на підтримку ініціатив місцевих громад 9,4 млн. євро.

Окрім того, програмою TACIS на цей же період, за такими ж приорітетами сплановано 8 млн.

євро. Постає питання раціонального використання наданої допомоги. Але його вирішення може

отримати максимальну ефективність тільки у контексті виваженої та погодженої регіональної

політики [4].

Якщо узагальнювати розуміння згаданих програм, то слід чітко розуміти, що метою де-

кларованої в INTERREG, PHARE, TACIS та інших ініціативах Європейського Союзу кооперації

регіонів є, насамперед, подолання «розбалансованості» розвитку Європи, моноцентризму та

синдрому периферійності, які гальмують економічне зростання на багатьох територіях конти-

ненту. Успіх такої кооперації має бути пропорційним до рівня налагодження дієвих зв’язків

між різноманітними державними інституціями, бізнесом та громадськістю регіонів, розділених

кордоном, територія яких, окрім історичних чи етичних зв’язків може бути взаємно доповню-

ваною з економічного погляду [5].

Віддаючи належне вище названим програмам, передбачається за необхідне використання

досвіду набутого у функціонуванні таких європейських регіональних структур як Конгрес міс-

цевих та регіональних влад Європи, Палати регіонів Ради Європи, Комітету регіонів Європей-

ського Союзу, Асамблеї Європейських прикордонних регіонів.

У відношенні до раціоналізації європейського досвіду сприяння регіональному розвитку

особливу зацікавленість викликають можливості Конгресу місцевих та регіональних влад Єв-

ропи, який був створений у якості консультаційного органу в 1994 році на замість колишньої

Постійної Конференції місцевих та регіональних влад Європи. На сьогодні до Конгресу входять

46 країн, серед яких Україна. Конгрес являється місцем для проведення зустрічей та дискусій

представників обраних органів місцевої та регіональної влади, а також обміну думками у від-

ношенні місцевої та регіональної політики країн – учасників.

Головними завданнями, що вирішуються Конгресом являються:

- розробка рекомендацій для Комітету Міністрів та Парламентської Асамблеї Ради Євро-

пи за усіма аспектами місцевої та регіональної політики;

- організація конференцій та слухань з метою залучення громадськості в процес розши-

рення та поглиблення демократичних реформ;

- підготовка доповідей про стан справ з місцевою та регіональною демократією у країнах

– членах Ради, а також країн, що подали заявки на вступ до нього на засадах моніторингу вико-

нання принципів Європейської хартії самоврядування;

- сприяння ефективній роботі місцевих та регіональних структур влади у країнах – чле-

нах;

- захист та представництво інтересів місцевих і регіональних органів влади в процесі роз-

робки єдиної європейської політики;

- сприяння створенню єврорегіонів;

- здійснення спостережень за виборами у місцеві та регіональні органи влади.

♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦

122

Конгресом місцевих та регіональних влад Європи надається практична допомога при під-

готовці кадрів для органів влади місцевих та регіональних рівнів в країнах Центральної та Схі-

дної Європи, сприяння співробітництву між центрами з підготовки кадрів на місцевому та регі-

ональному рівнях, забезпечуючи контакти національних організацій з партнерами інших країн.

При цьому надається приклад максимально повного використання існуючої нормативної бази

до якої, насамперед, слід відносити:

- Європейську рамочну конвенцію про транскордонну співпрацю (1982 р.),

- Європейську хартію місцевого самоуправління (1985 р.),

- Європейську конвенцію про участь іноземців у громадському житті на місцевому рівні

(1992 р.),

- Європейська хартія регіональних мов та мов меншин (1992 р.),

- Європейська конвенція про ландшафти (2000 р.),

- Європейська хартія міст (1992 р.),

- Хартія про участь молоді в житті міст та регіонів (1992 р.) [6].

Під егідою Конгресу місцевих та регіональних влад Європи у співпраці з органами влади

України метою раціонального протягом 2003 -2007 років було проведено семінари та засідання

робочої групи з питань регіоналізації в Україні. На останньому з них (5 - 6 березня 2007 року,

м. Київ), що присвячувався питанням регіональної політики в Україні, підкреслювалася необ-

хідність звершення конституційної реформи та відповідного перегляду національного законо-

давства з метою імплементації принципів організаційної, правової, матеріальної і фінансової

автономії місцевого самоврядування, закладених в Європейській хартії місцевого самовряду-

вання.

Напевно одним з кроків щодо раціоналізації європейського досвіду регіонального розви-

тку повинні стати підготовка та впровадження Стратегія децентралізації в Україні, а логічним

продовженням діяльності у цьому напрямі має бути започаткування нової спільної з Європей-

ською Комісією та Радою Європи програми з метою розвитку місцевої та регіональної демок-

ратії в Україні [ 7 ].

Одним з реальних кроків спрямованих на раціоналізацію європейського досвіду реаліза-

ції державної політики регіонального розвитку вже являється впровадження відпрацьованої в

Європі форми інституційної підтримки розвитку регіонів – мережі агенцій регіонального роз-

витку. Такі агенції покликані активно співпрацювати з місцевою та центральними владами, як

фокусні центри стратегічного планування та супроводження проектів розвитку територій, за-

безпечувати ефективну між секторну співпрацю влади – бізнесу – громадськості та створювати

якісно нове економічне середовище. У липні 2001 року була створена Асоціація агенцій регіо-

нального розвитку України до складу якої входять, на сьогодні 43 агенції.

Починаючи з 2000 року процеси розробки засад формування регіональної політики були

зосереджені на встановленні цілей, запровадженні прозорих заходів регіонального розвитку,

кращому встановленні орієнтирів та підвищенні ефективності державної підтримки, що нада-

ється територіям з традиційно депресивними ознаками, квінтесенцією чого виступає низький

рівень доходів населення тощо. У практиці державного управління за новими підходами намі-

тилося переосмислення балансу відносин між органами влади центрального та місцевого рів-

нів.

Стає реальністю розгляд сутності впливу на регіональні проблеми з боку держави як до-

помога регіонам у самостійному створенні умов для успішної економічної діяльності.

На сьогодні вже маються підстави для висновку про те, що під час розробки Закону Укра-

їни „Про стимулювання розвитку регіонів ” (2005 року) та «Державної стратегії регіонального

розвитку до 2015 року» (2006) враховувався і використовувався здебільшого європейський до-

свід. Власне існування цих документів являє собою значний крок у процесі гармонізації внут-

рішніх стратегій та інституційних структур України з нормами та вимогами Європейського

Союзу. Таким чином, Україна виконує свої зобов’язання у раках Плану дій «Україна – ЄС» на

2004 – 2006.

ДонДУУ ♦ МЕНЕДЖЕР ♦ № 3 (45) ♦ 2008 р.

123

Особливої уваги, у зв’язку з цим, заслуговує програма сприяння політиці регіонального

розвитку в Україні - LARGIS.

Програма LARGIS була розрахована на 2000 -2006 роки. Перша частина проекту

LARGIS I (2000 - 2002 рр.) мала своїм змістом інформаційну підтримку та допомогу Міністерс-

тву економіки України в розробці концепції нового підходу до регіонального розвитку та дося-

гнення консенсусу необхідного для прийняття такого підходу. Наслідком такої акції планувала-

ся розробка детальної законодавчої бази для розробки та впровадження політики регіонального

розвитку в державі. Паралельно вирішувалося питання посилення професійної компетенції фа-

хівців, що залучаються до вирішення завдань у даній галузі. На міністерство економіки Украї-

ни на той період саме покладалося виконання завдань, що пов’язувалися з формуванням держа-

вної політики регіонального розвитку в нових умовах, а в його структурі функціонував Депар-

тамент регіонального розвитку. Програма LARGIS була запроваджена Міністерством Велико-

британії у справах міжнародного розвитку (DfID) відповідно до запиту Міністерства економіки

України з метою сприяння політиці регіонального розвитку в Україні. Власне сприяння поляга-

ло у допомозі уряду у виробленні стратегії та відповідного законодавства з питань майбутньої

політики регіонального розвитку в Україні в більш широкому контексті наближення до політи-

ки та практики Європейського Союзу.

Під час реалізації проекту LARGIS II: „Сприяння політиці регіонального розвитку в

Україні (червень 2005 року – травень 2006 року)” досягнуто певних позитивних наслідків. Вони

полягають у наступному.

По – перше, надана допомога в остаточному прийнятті Закону України „Про стимулю-

вання розвитку регіонів” (вересень 2005 року) Продовженням вагомої інформаційної підтримки

в межах LARGIS I, яка була необхідною в рамках розробки закону, стали коментарі до остаточ-

ного проекту закону, що надавалися в червні 2005 року перед його поданням до Верховної Ра-

ди України.

По – друге, досягнуте дотримання в Державній стратегії регіонального розвитку до 2015

року, затвердженої Кабінетом Міністрів України у липні 2006 року, стандартів та передового

досвіду подібних документів прийнятих у країнах ЄС. Експерти LARGIS надавали критичні

коментарі та поради на кожному етапі перегляду стратегії. Разом з тим, не всі пропозиції при-

ймалися відразу.

Так, впровадження в зміст проекту стратегії принципу „ поляризованого розвитку” за

яким першорядна увага приділяється державним капіталовкладенням у вибрані регіони, що

мають відігравати роль локомотивів розвитку викликало опір як у представників центральних

органів, так і на регіональному рівні. Сумніви викликало також положення про укладення угод

щодо регіонального розвитку саме з урахуванням специфіки даного етапу соціально–

економічного розвитку України.

Слід зауважити, що зміст принципу „поляризованого розвитку” поєднує в собі не тільки

цілеспрямовану підтримку регіонів де зосереджені фінансові, кадрові та інші ресурси з метою

прискорення дії фактору поєднання зусиль та використання побічних вигод в інтересах інших

регіонів, а і підтримку найменш розвинутих та найбільш депресивних регіонів, компактних те-

риторій, подальша деградація яких загрожує підірвати національну єдність та гармонійний роз-

виток держави. При цьому підходи до вибору об’єктів допомоги мають характеризуватися ре-

алістичністю та селективністю та особливою зосередженістю на питаннях підвищення конку-

рентоспроможності та продуктивності економік регіонів як цілісних соціально-економічних

систем.

По–третє, інформаційне забезпечення нормативних актів для ефективної реалізації по-

ложень Закону та Державної стратегії. Дані акти впорядковували питання пов’язані:

- з методологією визначення і категоризації соціально та економічно відсталих регіонів

та територій. За інформацією Міністерства економіки раніше, при визначенні депресивних те-

риторій тим чи іншим урядом використовувався довільний підхід, тобто про послідовне засто-

сування певної методології питання не ставилося. Законом України „Про стимулювання розви-

тку регіонів” визначено головні принципи і категорії регіональної депресивності з включенням

низки показників. Але апробацією було виявлено певні недоліки. Їх врахування та врахування

♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦

124

рекомендацій експертів LARGIS дозволило сформувати перелік критеріїв вимірювання показ-

ників депресивності на регіональному та субрегіональному рівнях, власне набір таких показни-

ків, провести аналіз рівня розвитку всіх регіонів, міст та районів в Україні по цих показниках, а

також підготувати рекомендації щодо порядку моніторингу змін у рівні розвитку окремих те-

риторій. Значний обсяг виконаної аналітичної роботи дозволив також виявити типовий недолік

з яким зіткнулися розробники методології визначення і категоризації соціально та економічно

відсталих регіонів, це – низький рівень якості регіональної статистики, особливо на рівні міст

та районів;

- з послідовністю та критеріями розподілу державних капіталовкладень та дотацій. У

практиці роботи Верховної Ради України рішення про надання дотацій ухвалювалися за реко-

мендаціями окремих депутатів або депутатських груп. Відсутність критеріїв та нормативних

процедур надання дотацій регіонам приводили до такого стану коли дотації надавалися не у

залежності від рівня соціально-економічного розвитку конкретної територій, а скоріше зумов-

лювалися політичними міркуваннями. Реалізація проекту LARGIS стала підґрунтям для розро-

бки системи критеріїв розподілу дотацій на капіталовкладення, що пов’язані як зі сприянням

економічного розвитку, так і з вирішенням проблем депресивних територій. Слід вказати на

той факт, що розроблена система критеріїв має ознаки гармонізації зі стандартами прийнятими

у Європейському Союзі. Окрім того внесено пропозиції щодо умов спільного фінансування ви-

трат як державою, так і регіоном або містом, що дотуються. Не зважаючи на здійснені розроб-

ки вони не були реалізовані у зв’язку з тим, що між Верховною Радою та Кабінетом Міністрів

виникла суперечка обумовлена тим, що такі рішення за чинним законодавством приймаються

депутатами, а за пропозиціями ці повноваження перебираються урядом. На сьогодні викорис-

товується перехідна процедура за якою такі критерії як фінансування капіталовкладень в

об’єкти, що знаходяться на завершальній стадії будівництва або виділення коштів на проекти з

вищим рівнем рентабельності. А загальним критерієм, що запроваджувався вже з 2006 року, є

той чи інший механізм енергозбереження та використання, а де це можливо, альтернативних

енерготехнологій;

- з підготовкою, укладанням та виконанням угод щодо регіонального розвитку. Угоди

щодо регіонального розвитку відповідно до Закону України „Про стимулювання розвитку регі-

онів визнаються ключовим інструментом державної політики сприяння співпраці між центра-

льними та регіональними органами влади у справі стимулювання розвитку на регіональному

рівні. Погодження ідеї укладення угод слід визнати значним досягненням у просуванні шляхом

до розвитку регіонів до рівня відповідному для держави, що позиціонує себе як європейська. В

основі її розробки покладено ретельне вивчення досвіду Франції та Польщі у цьому напряму

державної політики. Саме під впливом позитивного досвіду європейських країн у контексті віт-

чизняного бачення сутності угоди передбачено, насамперед, відносини партнерські, на відміну

від вертикальної ієрархії. Ними закладено можливості для подальшого розвитку відносин у фо-

рматі „центр – регіон” за умов здійснення, у повному обсязі, конституційної реформи.

Суттєвою рисою угод є розподіл фінансових зобов’язань, який дозволяє залучати держа-

вні кошти для виконання конкретних програм у тій пропорції, що виявляється принципово не-

обхідною. Такі домовленості передбачають згоду центрального уряду надавати кошти на осно-

ві співфінансування на інфраструктурні проекти, що розглядаються як пріоритетні завдання як

державного, так і місцевого значення. Міністерство економіки погоджуючи положення про

угоди, виходило з того, що розпочинати треба з невеликої їх кількості, напрацювання власного

досвіду, уникнення розчарування їх учасників, особливо з боку місцевих влад за умов перших

невдач. Разом з тим, планується, що угоди щодо регіонального розвитку передбачатимуть гара-

нтоване багаторічне фінансування (протягом 3 – 5 років) і таким чином значно підвищать ста-

більність та передбачуваність фінансового планування, яке здійснюють місцеві органи влади.

Досвід європейських країн свідчить, що за таких умов з’являються стимули для залучення при-

ватного капіталу до участі у таких проектах. Безсумнівним досягненням у реалізації LARGIS

стало й те, що Урядом України вже підписані такі угоди з обласними радами Дніпропетровська,

Донецька та Харкова.

ДонДУУ ♦ МЕНЕДЖЕР ♦ № 3 (45) ♦ 2008 р.

125

Слід зауважити, що без детальної та всебічної розробки цієї нормативної бази впрова-

дження Закону та Державної стратегії могло набути здебільшого або переважно декларативно-

го характеру.

PHARE

LARGIS

TASIC

INTERREG

Досвід

Інформація

Спільні дослі-

дження

Кадри

Фінанси

ЄС,

відповідні

структури

Проблеми регіо-

нального

розвитку

Чинники впливів:

1.Специфічність

менталітету;

2.Професіоналізм

кадрів;

3. Залежність економіч-

ного життя,

складу державного від

політичної

ситуації.

Органи державної влади

(центральні та регіона-

льні), органи

місцевого

самоврядування

Діяльність щодо

регіонального

розвитку

Звітність

Моніторинг

Управлінські рішення

Програми

Стратегії

Законотворчість

Регіональна політика

Рис. 1. Модель раціоналізації європейського досвіду вирішення проблем регіонального

розвитку в практику державного управління вУкраїні

♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦

126

В-четвертих, надання практичної допомоги у вирішення питання підвищення кваліфікації

провідних фахівців Міністерства економіки України (12 головних спеціалістів та керівників

відділів, директор Департаменту регіонального розвитку та перший заступник Міністра еконо-

міки). Разом з тим, до опрацювання достатньою мірою питань у сфері аналізу та розробки

стратегії експерти проекту LARGIS II діяли як консультанти та інструктори для співробітників

Міністерства економіки України. Консультантами, як міжнародними, так і українськими нада-

валися коментарі до кожного з проектів документів, але авторами кінцевого варіанту є тільки

спеціалісти Міністерства економіки України.

По–п’яте, спільна розробка реалістичної моделі агентства регіонального розвитку (облас-

ного, або міжобласного рівнів) з використанням досвіду агентств, що вже працюють в Україні

та найкращого досвіду країн Європейського Союзу.

По–шосте, визначення показників контролю за досягненням кожної з цілей поставлених у

Державній Стратегії, На основі методології, розробленої в рамках Проекту розвитку Львівщи-

ни, який реалізується за підтримки DFID.

При цьому конкретні зразки досвіду країн ЄС у галузі регіональної політики адаптували-

ся для використання в українській політиці та законодавчій базі. Насамперед, це стосується до-

свіду роботи з угодами щодо регіонального розвитку у Франції та Польщі. Найбільшу користь

принесли постійні консультації з експертами з країн ЄС та безпосереднє ознайомлення з досві-

дом на місцях під час поїздок у країни представлені цими експертами, а також у Велику Брита-

нію.

Треба також відмітити, що заслугою учасників проекту LARGIS є здійснення інформа-

ційно–методичного забезпечення діагностики соціально– економічної ситуації в регіонах, що

дозволило розробникам Держаної стратегії регіонального розвитку до 2015 року виділити клю-

чові проблеми, які потребують вирішення. До числа таких проблем віднесено:

- низьку інвестиційну привабливість та інноваційну активність на регіональному рівні;

- недостатній розвиток інфраструктури, у тому числі й соціальної;

- нераціональне використання людських ресурсів;

- слабкі міжрегіональні зв’язки;

- зростання регіональних диспропорцій в соціально-економічному розвитку країни.

Висновки. Отже слід відзначити, що питання раціоналізації європейського досвіду регіо-

нального розвитку вважається за необхідне розглядати не тільки як отримання фінансової та

консультаційної допомоги для вирішення регіональних проблем, що накопичилися в Україні з

урахуванням їх приорітетності. Справа полягає у тому, що участь у міжнародних програмах

транскордонного, прикордонного та регіонального має сенс має безперечно сенс з огляду:

- на необхідність центральної влади не тільки констатувати наявність регіональних та мі-

сцевих проблем, а й вивчати їх та зробити спробу вирішення, що передбачається умовами пар-

тнерських відносин;

- на відкриття можливості приймаючи участь у спільному вирішенні проблем Європей-

ського рівня, разом з тим вирішувати власні проблеми за фінансовою, організаційною інформа-

ційною та методичною допомогою європейських партнерів;

- на відповідальність за виконання прийнятих на себе обов’язків. Саме цей аспект висту-

пає як дієвий механізм, що забезпечує певну закінченість, логічність та результативність в ме-

жах планів спільної діяльності.

Література

1. Стратегія економічного і соціального розвитку України ( 2004 – 2015 роки) ”Шляхом

європейської інтеграції ”/ Авт.кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін.; Нац. н – т стратег.

дослідж., Ін – т екон. прогнозування НАН України, М – во економіки та з питань європ. інтегр.

України. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. - 416 с.

http://old.europexxi.kiev.ua/ukrainian/ukraine_eu/012.html

http://pbu.wwpwp.gov.pl/ru/3.

ДонДУУ ♦ МЕНЕДЖЕР ♦ № 3 (45) ♦ 2008 р.

127

4. Мирослава Лендьел. Регіональне співробітництво в Європі: шанс чи примара інтегра-

ції?//Український регіональний вісник.-2001. - №23. - 15 вересня.

(

http://www.urr.org.ua/data/newsview/?id=98b513dea).

5. Congress of Local and Regional Authorities Council of Europe:

http//www.coe.int/t/congress

6. http://federal.org.ua/node/228

УДК 331.109.44

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ЩОДО

ЗВІЛЬНЕНИХ ПРАЦІВНИКІВ МІЛІЦІЇ

ОНИЩУК С.В.,

викладач кафедри цивільного права

та процесу Прикарпатського юриди-

чного інституту ЛьвДУВС

В статті обґрунтовано необхідність кардинального перегляду та рефор-

мування пенсійного забезпечення працівників ОВС. Розглядається головні на-

прями проведення соціальної політики: захист рівня життя працівників ОВС за

допомогою різних форм компенсацій; надання допомоги їхнім сім’ям; надання

допомоги у разі звільнення із служби – здійснення політики соціального стра-

хування, проведення активної політики, спрямованої на набуття працівниками

ОВС після звільнення додаткової кваліфікації, гарантування процесу трудової

діяльності після звільнення з органів внутрішніх справ.

В статье обоснована необходимость кардинального пересмотра и ре-

формирования пенсионного обеспечения работников ОВД. Рассматриваются

главные направления проведения социальной политики: защита уровня жизни

работников ОВД при помощи разных форм компенсаций; оказание помощи их

семьям; оказание помощи в случае увольнения со службы – осуществление

политики социального страхования, проведения активной политики, направ-

ленной на получение работниками ОВД дополнительной квалификации после

увольнения, гарантирование процесса трудовой деятельности после увольне-

ния из органов внутренних дел.

In this article proved a necessity of cardinal revision and reformation of the

pension providing over the Internal Affairs Ministry workers. Examined main ways

of conducting of social policy: defence of living standard of the Internal Affairs

Ministry workers by the different forms of indemnifications; giving assistance their

families; giving assistance in the case of liberation from service – realization of

policy of social security, pursuing an active policy, directed on acquisition of

workers of the Internal Affairs Ministry after liberation of additional qualification,

guaranteing of labour process activity after liberation from the internal affairs

organs.

Постановка проблеми та її зв’язок із важливими науково-практичними завданнями.

Державна служба атестованого персону органів внутрішніх справ характеризується такою

ознакою, як сталість службово-трудових відносин [10, с. 99-112]. Це пояснюється тим, що сто-

рони трудового договору зацікавлені в тривалому характері таких відносин, оскільки це дозво-

ляє укомплектувати підрозділи ОВС кваліфікованими кадровими працівниками: за наявності

постійних кадрів, які набувають незамінного практичного досвіду у роботі та виконують свою

службово-трудову функцію, й трудовий колектив працює ритмічно та злагоджено, усуваються

♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦

128

причини службових конфліктів, зменшуються випадки порушення законності, надзвичайних

подій та порушення дисципліни особами рядового та начальницького складу ОВС [9, с. 20]. У

сталості службово-трудових відносин зацікавлені й безпосередньо працівники, оскільки ста-

лість останніх позбавляє їх турбот про працевлаштування, надає змогу постійно підвищувати

свою кваліфікацію, забезпечує постійним джерелом засобів до існування. Але, зрозуміло, що

сталість трудових відносин не означає те, що вони не можуть припинятись.

Реалізація конституційного права на працю у сфері правоохоронної діяльності держави

передбачає встановлення трудовим законодавством, яке має широку сферу дії [11, с. 98-105],

певного порядку припинення трудового договору, зокрема, необхідна: наявність у законодавст-

ві підстав(и) їх припинення; дотримання певного порядку звільнення за конкретною підста-

вою(ами); наявність юридичного факту(ів) щодо припинення трудових правовідносин (наказ

посадової особи, заява працівника, акт третьої сторонни – суду, військово-лікарської комісії,

профспілки атестованих працівників ОВС) [12, с. 344-347]. Проте, незважаючи на якій із вище

вказаних підстав, припинилися трудово-службові відносини працівників ОВС, саме ці люди

потребують додаткових гарантій з боку держави, адже сам процес адаптування працівників, які

тривалий час служили народові України, до цивільного життя є досить складним. Тому зараз в

сучасній, демократичній державі назріває нагальна потреба вивчення процесу соціального за-

хисту звільнених працівників міліції із ОВС. Визначення його сутності викликана й тим, що це

питання спеціально українськими вченими ще не досліджувалось і в методології управління

означеним явищем спостерігаються певні проблеми. І тому воно вимагає проведення активної

соціальної політики на рівні держави.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить, що головними напрямами проведення

соціальної політики є: захист рівня життя працівників ОВС за допомогою різних форм компен-

сацій; надання допомоги їхнім сім’ям; надання допомоги у разі звільнення із служби – здійс-

нення політики соціального страхування, проведення активної політики, спрямованої на набут-

тя працівниками ОВС після звільнення додаткової кваліфікації, гарантування процесу трудової

діяльності після звільнення з органів внутрішніх справ. Держава повинна виконувати і ще одну

із функцій, яка має важливе значення, це фінансування негативних проявів ринку для даної ка-

тегорії працівників (безробіття, втрата працездатності), створення ефективної пенсійної систе-

ми. Ось чому об’єктом дослідження є соціальна політика держави щодо звільнених працівників

ОВС, її структура, цілі, об’єкти, суб’єкти та інструменти реалізації.

Метою роботи є дослідження сучасної структури соціальної політики держави щодо зві-

льнених працівників міліції, аналіз її стану, і, на цій основі, характеристика сучасних процесів,

що протікають в соціально-правовій сфері.

Виклад основного матеріалу дослідження доцільно розпочати тезою про те, що звільнен-

ня, вихід на пенсію працівників міліції як процес переходу від цього базису дуже складний, по-

декуди тонкий та звивистий [13, с 121]. У ст. 46 Конституції України закріплено право грома-

дян на соціальний захист [1]. У свою чергу, Основний закон нашої держави забезпечив належні

правові підвалини щодо визнання людини найвищою соціальною цінністю, створив умови для

реалізації кожним громадянином своїх прав та обов’язків.

Працівник органів внутрішніх справ як громадянин Украіни і як державний службовець

має право на діяльність, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він віль-

но обирає або на яку вільно погоджується. Але оскільки, реалізуючи своє право на працю, дер-

жавний службовець ОВС виступає спеціальним суб’єктом суспільних відносин, структура під-

розділів внутрішніх справ потребує відповідного соціального захисту з боку держави.

Говорячи про соціальний захист працівників ОВС, нам слід визначитися із самим термі-

ном “соціальний захист”. Отже, соціальний захист – це комплексна система заходів, які засто-

совуються для забезпечення вільної та належної реалізації суб’єктивних прав і виконання фун-

кціональних обов’язків [15, с. 348]. Ефективність функціонування механізму застосування за-

собів соціального захисту працівників органів внутрішніх справ залежить від досконалості пра-

вової бази яка регламентує порядок та умови проходження служби в органах внутрішніх справ

України.