Частина перша Пропедевтика психіатри
"недуги плотньїе" (соматичні) і "недуги душевньїе", причина
яких в ушкодженні мозку. В цій праці лікареві рекомендували
для виявлення душевних хвороб викликати пацієнта на щиру
розмову і спостерігати за його поведінкою, позою, ходою та
усмішкою. В різних працях цього періоду описують епілепсію,
післятифозний психоз, реактивну маячню переслідування. Є
там і характеристика алкогольного делірію, за якого хворому
ввижаються диявол, інша нечисть. Все це супроводжується за-
лякуванням. У 1263 р. перекладено рукописний варіант анато-
мо-фізіологічного звіту філософа XI ст. Іоанна Болгарського
"Шестоднев", де були відомості про нервову систему і душевні
хвороби.
Правовий стан "причинних" у родині та охорона їхнього май-
на відображені в 12 статтях "Градских законов", які ввійшли
до "Судного закону" Володимира, а пізніше — в "Уложение"
царя Олексія Михайловича (1669). У них, зокрема, зазначало-
ся, що в разі захворювання батьків діти повинні турбуватися
про їхнє лікування, а батьки, в свою чергу,— дбати про дітей.
Якщо цієї умови не виконують, родичів позбавляють спадщи-
ни. Душевнохворі не можуть "дарів давати", свідчити на суді,
а заповідач повинен мати "здравий ум, а не тіло". У разі вчи-
нення вбивства "біснуватий" не підлягав смертній карі. Його
направляли в монастир.
У часи середньовіччя в слов'янських країнах психічно хворі
майже не постраждали, як це було в Західній Європі. Спроби
нав'язати думку про необхідність нещадного знищення відьом,
чаклунів і єретиків зустріли опір з боку християнської церкви,
оскільки "християнська істина може бути поширена лише мир-
ним шляхом". Слов'яни в усі часи ставилися до душевнохво-
рих як до нещасних, котрі перебувають під тяжким гнітом і
мають право на прихисток та допомогу близьких. Божевілля
розглядали як хворобу, що розвинулася під впливом бісів, дия-
вола чи зурочення злими людьми. Тому хворий потребував
людяного поводження й лікування, бажано в монастирі.
У XVII і XVIII ст. роль монастирів як притулку для душевно-
хворих знижується. Це було пов'язане з тим, що держава біль-
ше сприяла розширенню церковнопарафіяльних закладів, аніж
монастирських лікарень і богаділень. На монастирі поклада-
ли переважно обов'язки з утримання небезпечних пацієнтів:
"имея над ними надзирание, чтобьі Не учинили себе и другим
повреждения".