Остапчук М.В., Рибак А.І. Системи технологій (за видами діяльності)

Подождите немного. Документ загружается.

застосовуються в виробництві керамічних плиток.

Пресовані керамічні плитки виготовленої із порошкоподібної суміші, які

ущільнюються і формуються під високим тиском у гідравлічному пресі за

допомогою прес-форм.

Екструдована керамічна плитка виготовляється з тістоподібної маси вихідних

матеріалів і формується при проходженні через спеціальні отвори екструдера

за допомогою матриці-мунд-штука, що забезпечує керамічній плитці

визначену товщину і ширину. Потім проходить нарізка виробів по довжині

спеціальними ножами (тонким дротом).

Сушіння. Перед піччю керамічна плитка проходить через сушильну камеру,

куди подається гаряче повітря і де керамічна плитка втрачає залишок вологи.

359

Виготовлення глазурі і поливка (емалювання). Керамічна глазур придає

важливі естетичні характеристики плитки (колір, блиск, декоративний

малюнок, розмаїття орнаментальних прикрас тощо), а також технічні

властивості (твердість, непроникність, легкість очищення тощо). Глазур

збільшує також зносостійкість підлогової керамічної плитки.

Основою керамічної глазурі є особливі види скла (фріти), які в процесі

випалу керамічної плитки розплавляються і щільно прилипають до суміші.

Глазур, яка складається із одних фріт, використовується тільки для

отримання блискучої поверхні деяких видів лицювальної керамічної плитки

(високо шпаруваотої і двократного випалу). Як правило, в суміш фріт

добавляють інші інгредиєнти, такі як барвники, сировину, що спроможна

переходити в склоподібний стан або сировину, яка не переходить в

склоподібний стан і залишається "заповнювачем" у скляній масі (кварц,

корунд, циркон тощо). Останні речовини викликають матування глазурі

(додають їй непрозорість) і можуть навіть порушувати властивий склу блиск

("матова" глазур).

Нанесення глазурі на керамічну плитку можливе як сухим, так і мокрим

способом. При мокрому способі глазур має вид водяної суспензії тонко

роздрібнених інгредієнтів, а при сухому способі — вид гранул.

Майже завжди покриття керамічної плитки складається з ряду глазур, які

нанесені різними способами: методом шовко-графіки (стереографії) одне-

або різнокольорової, керамічної кальки, напиленням, а також вручну з

використанням золотих, інтерференційних і дзеркальних фарб та іншого роду

декорацій. Дійсний різновид поверхонь глазурованих керамічних плиток

зв'язано саме з можливостями сполучень різних видів глазур. Глазурована

керамічна плитки буває блискучою (глянцевою), матовою, з гладкою чи

рельєфною поверхнею, в широкій колірній гамі, з різними малюнками,

візерунками, декораціями.

Випал. Для глазурованих (емальованих) плиток подвійного об-палу

технологія передбачає два роздільних обпала: для корпуса плитки перший

випал, для емалі другий випал. Глазуровані плитки одинарного випалу

піддається і основа, и емаль. Особливими типами таких керамічних плиток є

"пресовано-емаліровані" плитки, отримують нанесенням порошкоподібної

емалі в мить пресування, і плитки з "емалюванням по розпеченому корпусу",

отримуємо шляхом нанесення спеціальних гранульованих емалей на

розпечений

360

корпус.В процесі випалу при високих температурах (від 900 до 1250) °С в

залежності від типу плитки) в суміші відбуваються хімічні реакції з

видаленням пари і інших хімічних речовин, що призводить до ущільнення

виробу. Восьмипроцентна усадка означає, що для отримання випаленої

готової плитки з розміром сторони 20 см треба пресувати плитку розміром

21,6 см. Усадка суміші збільшується за мірою збільшення температури

випалу виробу. Незначні коливання температури призводять до коливання

усадки, які мають велике значення: із цього випливає необхідність поділу

готових виробів на партії за калібром. Усе частіше у виробництві керамічної

плитки стали застосовуватись двократний "швидкий випал" (тобто, короткий

інтенсивний випал) в печах з роликовим подом. "Швидкий випал" є

сучасною технологією, що дозволяє отримувати плитку великих розмірів і з

різноманітним малюнком. Він дає можливість зекономити енергію і

зменшити затрати. Економні витрати енергії ведуть також до менших викидів

в атмосферу газів і пилу, а відповідно і меншого забруднення довкілля.

Завдяки більш короткому часу випалу печі з одношаровим роликовим подом

в даний час заміняють старі тунельні печі для випалу при виробництві

більшості видів керамічної плитки.

Керамічна плитка — дуже міцний та твердий матеріал. Границі її міцності

при так званому "сосредоточенной нагрузке" в (10...20) раз перевищує

можливості цементу та залізобетону. І може досягати 30000 тонн/м. Цю

властивість плитка проявляє тільки за умови правильного укладання.

Жорсткість. Керамічна плитка не гнеться та не деформується навіть при

високих навантаженнях на розрив. І чим товстіша, тим вищий цей показник.

Вогнетривкість та вогнестійкість. Саме завдяки вогнестійкості плитку можна

використовувати для облицювання печей та камінів. Вогнестійкість означає,

що вона зовсім не горить і, більше того, захищає від вогню облицьовану

поверхню. Причому при нагріванні ніяких токсичних газів не виділяє.

Теплоємність та теплопровідність. Завдяки цим властивостям плитка здатна

швидко проводити та утримувати тепло.

Стійкість кольору. Плитка не чуттєва до впливу сонячних промінів. Вона не

змінює свого кольору, що не властиво іншим матеріалам (паперовим

шпалерам, пластмасам, тканині...).

Антистатичність та електроізоляційні властивості. Керамічна плитка не

проводить електричний струм. Це значить, що вас не

361

вдарить розрядом статичного струму, як це буває при проходженні по

синтетичних поверхням (лінолеуму, килимах).

Хімічна стійкість. Керамічна плитка має "імунітет" до руйнівного впливу

хімічно активних речовин (боїться тільки фтористоводневої кислоти).

Гігієнічність. Керамічна плитка — один із самих гігієнічних матеріалів. На її

поверхні не "гніздяться" бактерії і мікроби. Недарма плиткою облицьовують

стіни і підлоги в операційних, де чистота — залог здоров'я.

Декоративність. Керуючись в більшості цим критерієм, люди купували і

будуть купувати плитку для внутрішнього лицювання стін і підлог; для

зовнішнього лицювання стін і підлог (на терасах, балконах) та для басейнів.

Необхідно, щоб плитка відповідала майбутньому місцю "служби" (усередині

приміщення чи зовні). Отут вирішальну роль відіграє її морозостійкість.

Властивості і, як і міцність плитки, залежать від здатності плитки поглинати

вологу. Причому в зворотній пропорції: чим більше вона поглинає вологу,

тим менше буде морозостійкою.

Керамічна плитка надзвичайно міцний матеріал при ідеально рівному

покритті, яке повинно добре "зхоплювати" плитку, щоб не утворилось

пустот, інакше в цьому місці вона рано чи пізно лопне.

Ще один важливий критерій якості плитки, встановлений європейськими

нормами, — формат і зовнішній вигляд. Плитка повинна мати чітко

встановлені розміри, абсолютно правильну ідеально рівну поверхню. Для

глазурованої плитки дуже важлива рівномірність глазурованого покриття:

однакова пофарбо-ваність, відсутність підтоків та белесих країв.

7.7. Переробка деревини

Деревинає цінною природною сировиною, яка має значну міцність, гнучість,

незначну густину, але вона може розтріскуватись, усихати, жолобитися, що

призводить до зміни форми і розмірів деревних виробів.

Різні породи дерев мають різну твердість клен, дуб, груша, пальма, тис, оріх

вважають твердими, а м'якими — липу, сосну, осику, ольху, тополю, ялину,

т.і.

Обробка деревини складається із трьох операцій: вибір заготовки, розрізання,

чорнова обробка, чистова, розмічення деталей виробу, підготовка, з'єднання

деталей.

362

Способи обробки деревини: пиляння, стругання, довбання, різання,

свердління, фрезерування, шліфування, полірування, нанесення покриття, т.і.

Поряд з матеріалами із натуральної сировини широко використовують

деревні пресовані матеріали просоченні розчинами фенолоформальдегідної

смоли, пластифікованої деревини, дерев-ношарові матеріали тощо.

В країнах і районах з великими запасами лісів звичайного походження,

заготівля деревини, носить характер добувної промисловості і виступає, як

самостійна лісозаготівельна промисловість, яка веде заготівлю в лісах, а

також обробку і переробку деревини. Деревина до цього часу залишається

однією з розповсюджених матеріалів для будівель, виготовлення меблів,

шпона, багатьох художніх виробів і т. д. Після спилювання дерев на

лісоповаль-них об'єктах пиляний ліс завозять на деревообробні підприємства.

Зберігають деревину в вигляді дощок, брусків або нероспилюваними

колодами. З колод перед зберіганням треба зняти кору. Це попереджує

пошкодження грибами.

Дерева, що заготовлені влітку, очищують від кори через 2 тиждня, а

заготовлені зимою — до потепління. На кінцях колод оставляють кільця кори

шириною 10 см, що попереджає їх від розтріскування. Знімають кору добре

ножем загостреним зі зрубаним гострим кінцем на станку. Цей станок

називають пилорамою. Встановлюють колоди на пилораму широкою

частиною кілець вверх або вниз. Після цього дошки виходять з широкими і

вузькими роковими кільцями. Всі дошки висихають рівномірно і однаково

коробляться при висиханні.

Зберігають деревину штабелями, викладеними на дерев'яних, бетонних або

підставках з камінців — підштабельники висотою (60...70) см. На підставки

кладуть для гідроізоляції куски толії, а на них міцні поперечини, однакових

розмірів за товщиною, шириною, одної породи деревини. Висушені

пиломатеріали зберігають в приміщеннях.

Штабелі накривають дахом, який вистроюють на (120... 150) мм вище від

верхнього ряду, щоб повітря під дахом не затримувалось. У виробничих

ангарах завжди штабель пиломатеріалів накривають тольєю.

Коли пиломатеріали сушаться в штабелях волога із них випаровується

найбільше через торці, де й начинається потріскування деревини. Торці

завжди фарбують масляною фарбою, глиною з

363

вапном, розчином бітула, або бензином. Коли деревина сушиться на повітрі

то небажано щоб вологість була нижчою 16%. Таку деревину

використовують тільки для зовнішніх будівельних конструкцій. Для

виготовлення меблів, віконних рам, дверей і підлог потрібна суха деревина з

вологістю не вище 10%. Для цього її висушують в камерах, які підігрівають і

добре вентилюються. Також приміщення має добру вентиляцію, щоб волога

після підсихання деревини випаровувалась з приміщення.

Після цього деревина піддається спеціальній обробці для захисту від гниття,

дерево руйнуючих комах і для вогнестійкості.

Захищають деревину від гниття (грибка), який частіше пошкоджує погано

провітруємі і вологі місця, за допомогою водорозчинних і маслянистих

антисептиків. Водорозчинний антисептик має такий склад: фтористий натрій

— 3,0; барвник — 0,05; вода — 97%.

В цьому випадку барвник використовують для контролю рівномірності

обробки. Фтористий натрій розчиняють в воді, нагрітій до 80°с. Деревину

просочують в ваннах (20...ЗО) хв. Одноразову обробку проводять пастою

такого складу: сульфатно-спиртова барда — (1,2...2,0); фтористий натрій —

(1,0...3,0); вода — (1,6...2,2)%. Пасту щітками наносять на деревину з розра-

хунком (400...750) г. на їм3 поверхні.

Маслянистий антисептик, більш стійкий до вологи, має склад: нафтобітум

(3...4) — зелене масло (розчинник) — 0,35; торфний пил — 1,5%.

На їм3 деревини витрачають (335...350) г. пасти.

Від деревогризучих комах захищають деревину розчином хлорофосу (10%),

сумішшю одної частини часу і трьох частин скипидару, сумішшю бури і

бурної кислоти, взятих порівну і розведених до (10...20)% концентрації.

Розчин бури з борною кислотою одночасно є і вогнетривким. Воду, перед

розчиненням компонентів нагрівають до (70.. .80) °С. Потім матеріали з

деревини пропонують в виді лісоматеріалів, матеріалів з шпону, матеріали з

розпиленої і роздрібненої деревини. Круглий лісоматеріал — колоди,

довжиною (4.. .6,5) м. товщиною від 14см і більше. Пластини отримують

розпилюванням колод вздовж на дві рівні частини.

Брусся — пиломатеріал шириною і товщиною більше 100 мм. Вони бувають

обрізними з усіх сторін — чотирьохкантні і обрізні з двох сторін.

364

Дошки — основний вид пиломатеріалів. Ширина, як мінімум в два рази

більша товщини. Є дошки тонкі— 13, 16, 19, 22, 32 мм. І товсті — 40, 50, 60,

75, 100 мм. І ті і інші бувають необрізані і обрізані. Ширина обрізних дошок

(80...250) мм. а довжина (1.. .6,5) мз градацією 0,25 м.

Ріжуть бруски — вузькі дошки з шириною не більше, чим в два рази більші

за товщину. Бруски з тонких дошок називають рейками.

Заготовки — пиломатеріали з дошок або брусків, ріжуть і підбирають за

довжиною і шириною з пропуском на обробку за розміром майбутніх

деталей. Випускаються паркет, дошки для підлоги, підвіконні дошки,

плінтуси, ґонт, тощо.

7.8. Вироблеництво скла

Скло виготовлялось та оброблювалось вже 2500 років до нашої ери в Єгипті,

а за 2000 років до нашої ери у Китаї. У Росії виготовлення скла було вперше

організоване лише у 1635 році шведом Єлисеєм Костом.

Скло уявляє собою поєднання кремнезему з рядом окислів (натрію, калію,

кальцію та інших), яке утворюється при дуже високій температурі. При

охолодженні скло набуває в'язкості, яка в свою чергу дозволяє виготовляти зі

скла різні вироби. Всі речовини, які знаходяться у склоподібному стані

мають декілька спільних фізико-хімічних характеристик. Типові склоподібні

тіла ізотропні, тобто властивості їх однакові у всіх напрямах; при нагріванні

плавляться, як кристали, а поступово пом'якшуються, переходячи з крихкого

у тягуче, в'язке і, згодом, у краплерідке становище; розплавляються і

твердіють, тобто витримують неодноразове розігрівання до розплавленого

стану, а потім охолодження за однаковими режимами.

Взагалі скло — це аморфна, тверда плотна маса, непроникна для рідин та

газів, нерозчинна у кислотах. Хороше скло однорідне, майже не проводить

тепло та елекроенергію і повністю прозоре.

Існує багато видів скла з різним хімічним складом. Основними групами скла

є: вапняне скло — найбільш розповсюджене, ви-Ікористовується при

виготовленні посуду, віконного та дзеркального скла та ін. За хімічним

складом відрізняють поташе-вапня-не та содово-вапняне, свинцеве скло

(свинцевий кришталь) — різновид скла, в якому частина вапна замінена на

свинець. З цьо-

365

го різновиду скла виготовляють більш дорогий посуд, а також оптичне скло,

яке сильно переломлює та розсіює світло.

Склад звичайного віконного скла наближено виражається формулою

SiONa

CaOO



Скло добувають сплавленням у спеціальних печах суміші соди Na CO,

вапняку СаСО і білого піску SiO. Хімізм процесу можна представити так:

при сплавленні утворюються силікати натрію і кальцію:

;

COSiONaCONaSiO

232322



COCaSiOCaCOSiO

2332



Ці сілікати та кремнезем сплавляють у масу, яка поступово охолоджується:

SiONaOSiOCaSiOSiONa

CaO

222332



Часто у виробництві скла соду замінують сульфатом натрію і вугіллям. В

цьому разі силікат натрію утворюється за рівнянням реакції:

SOCOSiONaSONaSiO

2242422



Для виготовлення спеціального скла змінюють склад вихідної суміші.

Замінюючи соду

CONa

поташем

отримують тугоплавке скло

(для хімічного посуду). Замінюючи крейду

CaCO

оксидом свинцю (II)

Р1О, а соду поташем, добувають кришталеве скло. Воно має більшу

променезаломлювальну здатність і застосовується для виготовлення

художнього посуду.

Із скла виготовляють волокна і тканини для технічних потреб. Освоєно

випуск склокристалічних матеріалів-силітів, які порівняно зі склом мають

більшу міцність. З них виготовляють електричні ізолятори, посуд, тощо.

Основні процеси виготовлення скляних виробів складаються з таких

операцій: сирі матеріали подрібнюються, просіюються та змішуються у

визначених для кожного сорту скла вагових співвідношеннях. Ця суміш

(шихта) засипається у спеціальні скловарні печі і при високій (близько 1450)

піддається плавленню. Отримана розплавлена скломаса, очищена від

сторонніх домішок, набуває в'язкості при певній температурі, а потім іде на

виготовлення виробів. Виготовлення скла відбувається або за допомогою

склоробних машин, або за ручним способом.

Отримані вироби в більшості випадків ще в гарячому стані переносяться в

спеціальні печі, в яких підлягають поступовому охолодженню. Завдяки

цьому вони стають стійкими до змінення

366

температури і менш крихкими. Після охолодження деякі вироби готові для

використання, інші ж підлягають хімічній та механічній обробці.

Основними сирими матеріалами для скла є кварцевий пісок з високим

вмістом кремнезему, кальцинована сода, сульфат, поташ, крейда, вапняний

камінь, доломіт, доломітові вапняки. Для того, щоб надати склу спеціальних

якостей додають окис свинця, окис цинку, барит або вуглекислий барій,

фосфорну кислоту або її солі.

Для отримання фарбованного скла використовують марганець, хром,

кобальт, мідь, золото та ін., а також деякі рідкі елементи.

Для освітлення скломаси до шихти домішують селітру, кухонну сіль, а також

миш'як. Для отримання непрозорого, так званого молочного скла у шихту

домішують криоліт, фтористий натрій, або кальцій і деякі інші матеріали.

Приблизне співвідношення сирих матеріалів для отримання віконного скла

при машинному виробництві таке: пісок — 100 вагових частин, сода — 36,

сульфат — 4, крейда — 25 вагових частин.

Скловаріння. Конструкції скловарних печей досить різноманітні. Печі

бувають періодично та безперервно працюючі.

До перших відносяться так звані горщикові печі. Кількість скловарних

горщиків, які встановлені у таких печах коливається від 1 до 16, при

місткості горщика від 0,1 до 1 тонни рідкої скломаси. У періодично

працюючих печах процес плавлення шихт постійно чергується з процесом

вироблення продукції.

У безперервно працюючих печах плавлення шихти, очищення скломаси та

вироблення продукції відбувається одночасно та безперервно. Басейни таких

ванних печей за об'ємом дуже різноманітні. Об'єм середньої печі у Європі

складає 200 квадратних метрів, з добовою продуктивністю (55...65) тонн.

Опалення скловарних печей здійснюють за допомогою генераторного газу

(отриманого з торфу, вугілля та дров), а також нафтою. Зараз плавлення скла

здійснюють в електричних печах.

367

Контрольні запитання до 7-го розділу

1. Класифікація та призначення будівельних матеріалів.

2. Виробництво гіпсу.

3. Технологія вапна.

4. Гашене та негашене вапно.

5. Технологія цементу.

6. Виготовлення цегли та черепиці.

7. Виробництво скла.

8. Використання будівельних матерілів.

9. Класифікація та властивості керамічних виробів.

10. Застосування кераміки в побуті.

11. Переробка деревини. Види нокломатеріалів.

368

Розділ 8. Машинобудівний комплекс

8.1. Загальна характеристика машинобудівного комплексу

В Україні питома вага продукції комплексу в загальному обсязі продукції

промисловості становить 20%, функціонують такі великі підприємства, як

Новокраматорський машинобудівний завод, Краматорський завод важкого

машинобудування, Харківський тракторний завод, харківський завод

"Електроваж-машина", харківський та київський авіаційні заводи, завод важ-

ких пресів у Дніпропетровську, трансфоматорний завод у Запорожжі, завод

електронних мікроскопів у Сумах і цілий ряд інших. Новими центрами

розвинутого машинобудування стали середні, великі та більші міста західних

областей України.

Машинобудівний комплекс України — це складні, взаємопов'язані і

багатопрофільні виробництва, що спеціалізуються на випуску машин і

устаткування, приладів і засобів обчислювальної техніки, запасних частин до

них, технологічного оснащення тощо. Особливе місце належить виробництву

устаткування для галузей промисловості. Провідними є хімічне та

нафтохімічне, гірничошахтне та гірничорудне, металургійне

машинобудування, авіаційне, верстатобудівне машинобудування для легкої і

харчової промисловості та побутових приладів, сільськогосподарської

техніки.

Центрами випуску машин і устаткування для тваринництва і

кормовиробництва є Ніжин, Бердянськ, Біла Церква, Коломия, Умань,

Ковель, Рожище (Волинська обл.).

Виробництво металообробного обладнання, особливо верстатів, займає

важливе місце в машинобудуванні, забезпечує його необхідними основними

виробничими фондами. Від наявного парку верстатів, їх належного

технгічного і технологічного рівня, оптимальної структури за видовим

складом і значущістю значною мірою залежать виробничі можливості самого

машинобудування, його відповідність сучасним вимогам і здатності для

технічного переозброєння всього виробництва і насамперед машинобудуван-

ня. Стан і технікотехнологічний рівень верстатобудування, структура

металообробного обладнання країни — один з основних показників розвитку

машинобудування, її виробничих можливостей.

Центрами виробництва металообробного обладнання, зокрема верстатів, а

також інструменту є переважно великі, більші та надійніші міста — Одеса,

Харків, Київ, Житомир, Краматорськ, Львів, Бердичів; виробництво

ковальсько-пресових машин

369

розміщено в Одесі, Хмельницьку, Дніпропетровську, Роздільній, Стрию;

промисловість по виробництву штучних алмазів і абразивних матеріалів — у

Полтаві, Львові, Запоріжжі, Києві, Іршаві (Закарпатська обл.); виробництво

металообробного і деревообробного інструменту — у Запоріжжі,

Хмельницьку, Вінниці, Харкові, Кам'янці-Подільському, Луганську.

Центрами авіабудів-ництва є Київ, Харків.

Машиною називають механічний устрій із узгодженопрацю-ючими

частинами, що здійснюють визначені і доцільні переміщення для

перетворення енергії, матеріалів чи інформації.

Основне призначеня машини — заміщення виробничих функцій людини для

полегшення праці і підвищення продуктивності.

Машини поділяють на енергетичні (тобто такі що перетворюють енергію із

одного її виду в інший) — електродвигуни, електрогенератори, двигуни

внутрішнього згоряння, турбіни (парові, газові, водяні, т.ін.).

Робочі машини — верстати, будівельні текстильні транспортні,

обчислювальні машини, машини-автомати.

Машинобудування — галузь для виробництва машин. Машинознавство —

наука про машини (ТММ, металознавство, опір металів, деталі машин, тощо).

Будь-яка машина складається зі окремих вузлів і деталей. При цьому значна

частина деталей є стандартизованою і загальною для багатьох видів машин

— болти, гвинти, ваги, осі, прикладки, тощо. Вони можуть бути виготовлені

на окремихспеціалізованих підриємствах масового виробництва, що даєзмогу

повністю автоматизувати і механізувати всю технічну лінію їх виготовлення.

Із окремих деталей виготовляють вузли теж іноді масового загального

призначення шакиропідшипники, редуктори, помпи, гальма тощо. Вузлами

або агригатами можуть вважатися більш крупні з'єднання деталей та вузлів.

Наприклад двигуни є складовими агрегатами автомобілів, комбайнів, літаків

і теж виготовляти на окремих спеціалізованих заводах. (Наприклад "Мотор-

Січ").

Тобто всі машинобудівні підприємства дуже тісно пов'язані між собою

технічними та економічними зв'язками. Робота кожного машинобудівного

підприємства в значній мірі залежить від постачальників металовиробів,

деталей, вузлів агрегатів.

Крім внутрішніх галузевих зв'язків машинобудування пов'язане іншими

галузями, які постачають для машинобудування

370

полімери, гуму, тканини, деревину, тощо, що використовуються в

машинобудуванні як конструкційні та допоміжні матеріали.

8.2. Конструкційні матеріали в машинобудуванні

Матеріали, з яких виготовляють деталі, конструкції машин і механізмів,

називають конструкційними. Щоб визначити придатність матеріалу до

виготовлення з нього певної деталі, необхідно знати склад, будову та

властивості цього матеріалу, а також враховувати умови роботи деталі та

фактори, що впливають на працездатність і надійність деталі та машини —

швидкість старіння матеріалу, вплив на нього температури, вологості повітря

тощо.

Класифікують конструкційні матеріали (див. рис. 8.1) за природним

походженням, технологічністю використання в конструкції виробу й за

іншими ознаками. Розрізняють металеві, неметалеві та композиційні

матеріали. До металевих матеріалів належать метали та сплави. В техніці

терміном метал визначають прості речовини кристалічної будови зі

специфічними властивостями: вони непрозорі, мають металевий блиск,

високі електро- і теплопровідність, міцність, більшість з них пластична, їх

можна обробляти у холодному й гарячому стані різанням, тиском і

зварюванням.

Сплави — це складні за вмістом речовини, утворені з кількох металів і

неметалів унаслідок дифузії, тобто взаємного проникнення частинок.

Чисті метали в техніці застосовують рідко. Майже всі метали, що

використовуються, мають спеціально введені домішки. Залежно від

основного компонента метали та сплави поділяють на чорні й кольорові.

До неметалевих матеріалів належать деревина, пластмаси, гумові, ебонітові,

графітові, абразивні, лакофарбові та клеючі матеріали, шкіра, азбест, скло,

кераміка, парцеляна, мармур, повсть, текстильні, паперові, змащувальні та

інші матеріали. Неметалеві матеріали можуть бути природними,

синтетичними і штучними, а за хімічним складом — органічного й

неорганічного походження. Залежно від застосування їх поділяють на конст-

рукційні, футерувальні, прокладні та ущільнювальні, лакофарбові, в'яжучі,

тощо.

Композиційно-шарові матеріали — це поєднання неметалевих матеріалів з

металевими або будь-яким іншим каркасом для надання їм необхідних

фізико-механічних властивостей (надтвер-

371

Рис. 8.1. Класифікація конструкційних матеріалів

дості, високотемпературності), тобто композиційними матеріалами

називають композиції, складові яких мають різні властивості і нерозчинні або

малорозчинні одні в одних. За технологічними способами обробки матеріалів

їх поділяють на ливарні, де-формівні, спікливі та зварювальні.

Матеріали, з яких можна виготовити деталі литтям, називають ливарними.

Поширеним ливарним матеріалом є чавун та деякі пластмаси.

Матеріали, які мають достатню пластичність, і деталі, які виготовляють

обробкою тиском (або деформуванням), називають деформівними. З них

можна виготовляти деталі куванням, штампуванням, пресуванням тощо.

Добре обробляються деформуванням сталі, сплави на мідній основі (крім

бронз), алюмінієві деформовані сплави та інші пластичні метали і сплави.

Матеріали, деталі з яких виготовляють спіканням порошків, називають

спеченими. Це метало- та мінерало-керамічні матеріали. Більшість матеріалів

має комплекс властивостей, тобто вони можуть оброблятися виливанням,