Пальчевський С.С. Соціальна педагогіка
Подождите немного. Документ загружается.
421Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики
обхідно було не тільки вилікувати, а й навчати, виховувати. Представники
лікувальної педагогіки виходили , насамперед, з усвідомлення того, що у
роботі з хворими дітьми потрібні не тільки любов, чуйність, дбайливість,
уважність до дитини, терпеливість і терплячість, а й весела вдача, душевна
щедрість, оптимізм. При цьому не менш необхідними є твердість і вимог!
ливість, довіра до дитини, тактовна допомога у розвитку її самостійності і
самосвідомості, у переключенні її невгамовної енергії на добрі справи.
Помітний психолікувальний ефект справляє заняття улюбленою спра!
вою, тому лікувальна педагогіка передбачає виховання в дітей уміння пра!
вильно і цікаво використовувати своє дозвілля. Робиться це тактовно, вра!
ховуючи внутрішні спонукання дітей. Дитина сама вибирає, що їй робити.
А вихователь ненав’язливо пропонує справу, якщо вибір не зроблений чи
допомагає в організації занять, якщо вибір уже визначений. У парку чимало
чудових куточків, де любо помріяти, поспілкуватися з другом чи почитати.
Є стадіон, де можна пограти в м’яч, теніс. На узбережному затишному пляжі
– помилуватися заходом сонця. У загадковій кімнаті казок при палаючій
свічі – послухати казки. У морській кімнаті – простежити, як ростуть водо!
рості.
Таким чином, лікувальний вплив справляє сама позиція педагогів,
які в організації лікування та життєдіяльності дитини в санаторії вихо!
дять із її уподобань, а не зовнішнього нав’язування своїх власних.
Поряд із хворими дітьми та дітьми!інвалідами особливої уваги со!
ціального педагога потребують обдаровані діти та підлітки. Відомо, що
згідно з одним із рішень Всесвітньої організації охорони здоров’я вони вхо!
дять у так звану «групу ризику» поряд із розумово відсталими, малолітніми
правопорушниками, дітьми алкоголіків та наркоманів. В.Юркевич, один із
дослідників проблем обдарованості дітей, стверджує, що їм необхідне особ!
ливе виховання, спеціальні, індивідуальні навчальні програми, спеціально
підготовлені вчителі, спеціальні школи.
Обдарованість, талант чи геніальність – це, насамперед, високий
рівень розвитку певних здібностей людини. Найвищий із них – гені!
альність в усі часи і у всіх народів сприймався як нерозгадане, загадкове
явище або своєрідний дар Божий. Викликає здивування і талант, і обдаро!
ваність. Відомі різні види обдарованості: соціальна (лідерська), художня
(музична, сценічна, зображувальна), психомоторна (спортивна), академіч!
на (здібності до навчання), інтелектуальна (здатність аналізувати, мисли!
ти, співставляти факти), творча (виявляється в нестандартному баченні світу
і нешаблонному мисленні).
422 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
Школа бере на себе відповідальність розвивати всі здібності учня до
їх можливого найвищого рівня. На жаль, педагогічна практика та й наука
настільки довго орієнтувалися на певного «усередненого» учня, що багато
педагогів розучилися бачити в дитині особистість як унікальність інте!
ресів, здібностей, рис характеру. У педагогічному середовищі стали попу!
лярними ідеї диференційованого навчання, вибору предметів і спеціаль!
них класів. Ще в кінці 80!х – на початку 90!х років минулого століття в
деяких областях України за рік відкривалося по кілька сот «диференційо!
ваних» класів. Диференціація, як правило, починалася лише з 7!го класу,
в той час, коли чимало здібностей дитини, не отримавши свого вчасного
розвитку, починають згасати. Розуміння цього породило в педагогічній
науці спроби створення системи диференційованого навчання, починаю!
чи з першого класу (Гильбух Ю., Кондратенко Л., Коробко С. Как не убить
талант // Народное образование. – 1991. – № 4. – С. 15!22). Коли раніше
внутрішня диференціація призводила до того, що дітей у класі ділили на
три більш чи менш постійні групи: сильну, середню і слабку, пропонуючи
для кожної з них завдання різної складності, то згодом з’явилася гіпотеза
стосовно того, що за умови диференціації, починаючи з молодших класів,
найраціональнішою формою організації навчально!виховного процесу є
покласна диференціація. Система передбачала чотири типи класів: 1) клас
вікової норми (навчання за звичайними програмами за умов звичайної
наповнюваності); 2) клас прискореного навчання (для потенційних та!
лантів за умови звичайної наповнюваності класу; освоєння курсу початко!
вої школи за формулою: «Чотири роки за три»); 3) клас підвищеної інди!
відуальної уваги (за зразком відомих «класів вирівнювання» для відстаю!
чих учнів; наповнюваність 16!18 учнів у класі); 4) спеціальні класи для
учнів з глибокою затримкою психічного розвитку.
Такий підхід викликав докори з двох боків. З одного боку, авторів доко!
ряли за елітарний характер системи, а з іншого боку, за те, що вона начебто
копіювала широковідому американську систему «А,В,С». З першим автори
погоджувалися, але виправдовувалися тим, що відбір учнів в «елітарний»
клас відбуватиметься за інтелектуальною ознакою, а не за соціальним поло!
женням батьків (в ідеї це звучить красиво, однак, упевненості в дотриму!
ванні цього принципу на практиці немає). Стосовно другого у дослідників
були заперечення, оскільки вони вважали, що подібність між запропонова!
ною системою і системою «А,В,С» має суто зовнішній характер через різні
методики відбору дітей та принципи навчання.
Як засвідчив час, запропонована система, пройшовши, за тверджен!
ням її авторів, успішні експериментальні випробування, так і не ввійшла
423Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики
в масову педагогічну практику, залишивши проблему обдарованості в школі
в основному не вирішеною.
Цікавою стосовно обдарованих дітей є думка відомого дефектолога
В.П.Кащенка (1870!1943), який у 1907 році, уже після закінчення навчан!
ня на медичному факультеті Київського університету, відкрив у Москві
приватну школу!санаторій для аномальних дітей. У своїй статті «Чи по!
трібно виділяти обдарованих дітей із загальної маси школярів?» він пише:
«Очевидно, кожний пам’ятає, що в середовищі його шкільних товаришів
був хоч би один із таких обдарованих. Більша частина обдарованих дітей,
юнаків, однак, учиться вкрай погано і нерідко вважаються гіршими учня!
ми в класі. Тут доречно буде процитувати М.І.Пирогова, який так добре
знав шкільну справу і який у своїй статті «Школа і життя» пише: «Скільки
учнів вважаються в школі тупоголовими, а в житті виявляються розумні!
шими від своїх учителів». Не зайвим буде згадати історичні приклади, що
Наполеон вважався одним із найслабших учнів Бриєнської військової шко!
ли. Геніальний Ньютон і в середній школі, і у вищій вважався за мало!
здібного. Відомий натураліст Олександр Гумбольдт також відставав у школі
від своїх ровесників. Однією із очевидних якостей обдарованості є оригі!
нальність мислення, яка не мириться ні з якими намаганнями школи підко!
рити своїм правилам і вимогам, напрацьованим у іншому масштабі. Найча!
стіше мислення це виявлене з певним спрямованим інтересом. У той час,
коли школа вимагає від нього (учня – С.П.) однакової участі у всіх занят!
тях, починаючи від латинської граматики і закінчуючи природничою істо!
рією, його думка витає в якійсь визначеній галузі, і школа тільки заважає
цій роботі думки: тільки пригнічує її» (Антология педагогической мысли
России второй половины ХІХ – начала ХХ вв. – М., 1980. – С. 480!487).
З огляду на викладене стає зрозумілим, що вирішити проблему обдаро!
ваних учнів, як протилежної крайності проблеми розумово відсталих дітей,
шляхом лише однієї диференціації неможливо, оскільки людська осо!
бистість унікальна і рамки будь!яких стандартів для неї були і залишаються
умовними. Лише за умови особистісноорієнтованого підходу можуть бути
створені сприятливі можливості для розвитку обдарованої дитини на ос!
нові її внутрішньоінтенційної спрямованості. Стратегічні напрями діяль!
ності соціального педагога з метою реалізації такої спрямованості розгля!
нуті нами в підрозділі 1.3.
424 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
Запитання і завдання
1. Обґрунтуйте інвалідність як суспільний феномен.
2. Які розрізняють моделі інвалідності й в чому їхня суть?
3. Визначіть інституційні та позаінституційні форми піклування про
дітей!інвалідів.
4. У чому полягають стратегічні основи соціально!педагогічних дій
фахівця в роботі з прийомними сім’ями!спеціалістами та їхніми вихован!
цями?
5. Розкрийте суть соціально!педагогічного супроводу сім’ї, в якій хвора
дитина?
6. Складіть програму делегування повноважень соціального праців!
ника базового рівня одному з батьків, що виховує дитину!інваліда з фун!
кціональними обмеженнями.
7. Яку методику соціально!педагогічної роботи з дітьми з відхилен!
нями в розвитку можна розробити в Палаці дитячої творчості?
8. У чому суть досвіду Київської міської громадської організації до!
помоги та сприяння дітям!інвалідам з дитинства «Церебрал»?
9. Соціально!психологічна адаптація дітей, хворих на епілепсію.
10. Чому обдаровану дитину відносять до «групи ризику» ?
11. Які шляхи вирішення проблеми обдарованих дітей?
Рекомендована література
1. Василькова Ю.В. Методика и опыт работы социального педагога. –
М., 2001. – С. 122!142.
2.Василькова Ю.В., Василькова Т.А. Социальная педагогика. – М., 2000.
– С. 329!343.
3.Гордонова Н.М. Досвід соціально!психологічної адаптації дітей,
хворих на епілепсію в умовах загальноосвітньої школи // Практична пси!
хологія та соціальна робота. – 2002. – № 3. – С. 56!57.
4.Дубровський О.О. «Перлина Росії» // Педагогічний пошук. – К., 1988.
– С. 501!540.
5.Звєрєва І.Д., Іванова І.Б. Концептуальні основи соціального захисту
людей з функціональними обмеженнями. Зб. теоретичних та методичних
матеріалів. – К.: А.Л.Д., 1995.
6.Проблеми дітей, хворих на церебральний параліч в Україні // Со!
ціальна політика і соціальна робота. – 2001. – № 2. – С. 34!41.
7.Руденко Г. Из опыта работы с детьми!инвалидами // Воспитание
школьников. – 2004. – № 1. – С. 36!40.
8.Соціальна педагогіка / За ред. А.Й.Капської. – К., 2000. – С. 206!212.
425Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики
9.Технології соціально!педагогічної роботи / За заг. ред. А.Й.Капської.
– К., 2000. – С. 146!155.
10. Шевчук О. Перші кроки програми делегування повноважень со!
ціального працівника батькам, які виховують дитину з функціональними
обмеженнями // Соціальна політика і соціальна робота. – 2001. – № 3. –
С. 74!84.
11. Яскал Л. Виховання в прийомній сім’ї як чинник соціалізації
дітей!інвалідів // Соціальна політика і соціальна робота. – 2000. – № 3,4. –
С. 36!47.
426 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
2.7. Соціальнопедагогічні заходи,
спрямовані на надання допомоги
ВІЛінфікованим, наркозалежним і залежним
від психотропних речовин клієнтам
та втягнутим у ранню проституцію
Те, що люди звикли називати долею,
є, насправді, всього-на-всього
сукупністю вчинених ними дурниць
Артур Шопенгауер
ВІЛінфекція та СНІД як суспільна проблема. Діяльність
соціального працівника в системі ВІЛсервісних
організацій. Методичні основи профілактики ВІЛ/СНІДу
в загальноосвітніх закладах освіти. Міфи про наркоманію,
поширені в середовищі молоді. Методика виявлення ознак
вживання наркотиків підлітком. Біопсихосоціодуховна модель
психокорекційних впливів у роботі з наркозалежними
клієнтами. Токсикоманія і шляхи боротьби з нею. Проблеми
підліткової проституції у діяльності соціального педагога.
Упродовж тривалої своєї історії людство ще ніколи не зустрічало!
ся з вірусом, який діяв би так руйнівно, як вірус імунодефіциту люди!
ни, і так би загрожував існуванню суспільства, як він. Щороку ВІЛ
нещадно забирає мільйони людських життів, нереалізованих ні в ро!
дині, ні в суспільстві. В Україні за останні 5 років кількість випадків
ВІЛ!інфекції зросла в 20 разів. За оцінками фахівців майже 400 тисяч
громадян живуть нині з ВІЛ/СНІДом, а це майже 1% дорослого насе!
лення. Викликає занепокоєння й те, що переважна більшість інфіко!
ваних – молодь віком від 20 до 39 років. Хвороба поступово виходить
за межі медичної проблеми і перетворюється в громіздку соціальну
проблему з її численними соціально!педагогічними аспектами. При!
чиною цього є те, що, як стверджують вчені, соціальна ситуація для
розвитку особистості не лише в Україні, а й на всьому пострадянському
427Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики
просторі є вкрай несприятливою. У зв’язку з цим психолог А.К.Дуса!
вицький виділяє три основних системних чинники, які характеризують
її основні особливості. Насамперед, це порушення природного пребігу
історичного процесу. Двічі упродовж останнього століття переривався
зв’язок часів. Попередній етап кваліфікувався як помилковий, а новий –
як істинний. За цих умов катастрофою виявилася втрата історичної пам’!
яті. З’являється покоління людей, яке втрачає почуття родинності,
відмовляється від відповідальності за минуле, а відповідно, і за майбутнє.
Відбувається, як стверджує вчений, не зняття і асиміляція досвіду, а його
забування, що породжує розрив між поколіннями, бездуховність, маргі!
нальність, аномію, з їхніми неминучими наслідками: наркоманією, ал!
коголізмом, ростом злочинності. Подібна ситуація у свій час досліджу!
валася західними соціологами і психологами (Е.Дюркгейм та інші). По!
друге, найважчим результатом цього стало руйнування системи суспіль!
ного виховання особистості. Поряд із радянською ідеологією та її інсти!
тутами виявилися відкинутими деякі й позитивні форми виховання. У
новій системі освіти почав відбуватися розрив між навчанням і вихован!
ням. По!третє, надзвичайно ускладнює входження в життя нового поко!
ління криза сучасної сім’ї. Відомо, що всі психологічні теорії розвитку
оцінюють етап входження дитини у світ як такий, що визначає увесь наступ!
ний розвиток. Відсутність досвіду близьких стосунків у ранньому ди!
тинстві (неповні сім’ї, відсутність братів і сестер, занурення батьків у
ділові та побутові проблеми) породжує примітивізм свідомості дітей,
неврози, комплекс меншовартості, страх перед спілкуванням і складністю
світу, похмуре почуття самітності. Усе це зумовлює втечу підлітків, юнаків
та дівчат від світу сьогоденних проблем у світ ейфорії, що закономірно
рано чи пізно призводить їх до нещастя.
Як відомо, кожна проблема, зокрема соціальна, має свій відповід!
ний публічний дискурс. З одного боку, мас!медіа не тільки віддзеркалюють
соціальне життя, рефлективно орієнтуючись на громадську думку, а й
перетворюються в небезпечний механізм, здатний маніпулювати людсь!
кою свідомістю. Від того, доходить висновку дослідниця проблеми вис!
вітлення ВІЛ/СНІДу у засобах масової інформації Т.Семигіна, яким чи!
ном преса висвітлює соціальні проблеми різних уразливих прошарків
населення, залежить толерантність ставлення у суспільстві до тих лю!
дей, котрі справді потребують соціальної підтримки у нових соціально!
економічних умовах, зокрема й люди, котрі живуть із ВІЛ та СНІД. В
українських медіа, стверджує дослідниця, СНІД стійко асоціюється зі
«злом», його носії – з «особами, які ведуть непристойний спосіб життя»,
428 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
їх протиставляють «нормальним» людям, котрі «живуть поряд, ходять
одними вулицями зі злом». Стандартним упродовж багатьох останніх
років став імідж СНІДу як «чуми ХХ століття», а, як відомо, в народі чуму
традиційно сприймали як «Божу кару» за гріхи, за недотримання мо!
ральних норм суспільства. Ще одним відомим іміджем СНІДу в газетних
публікаціях є образ «дорогої хвороби» з її аспектами «неминучості» та
«безвиході й беззахисності нас усіх». СНІД, як газетна тема, має, за вис!
ловом Т.Семигіної, «шарм скандальності», що цілком закономірно для
діяльності медіа в умовах ринку з метою збільшення читацької ауди!
торії.
Таке висвітлення проблем ВІЛ/СНІДу в засобах масової інфор!
мації зумовлює упереджене ставлення в суспільстві до людей – носіїв
цієї хвороби. Це підтвердило дослідження, проведене в липні 1999 року
місією Medecins Sans Frontieres (MSF) в Україні. Воно також засвідчи!
ло, що в країні не було повномасштабних кампаній у засобах масової
інформації з питань солідарності та співчуття людям, які живуть з ВІЛ.
У широких громадських колах визнано відсутність гуманного ставлення
до цієї вразливої групи людей. Від них відмовляються їх друзі та сім’ї,
їх звільняють з роботи, виселяють з домівок, з ними брутально пово!
дяться медичні працівники. Тестування на ВІЛ, як правило, здійснюєть!
ся без попереднього консультування та згоди людини. Не лише в ши!
роких громадських колах, а й серед медичних працівників відчуваєть!
ся нестача інформації про інфекцію ВІЛ/СНІД, її передачу, лікування
та профілактику.
З метою вироблення відповідної стратегії кампанії в засобах масо!
вої інформації місія «Лікарі без кордонів» провела дослідження, яке
ставило за мету, по!перше, оцінити поінформованість, ставлення і по!
ведінку людей щодо питань ВІЛ/СНІДу та хвороб, що передаються
статевим шляхом, по!друге, оцінити стигматизацію ВІЛ!інфікованих
і хворих на СНІД. Дослідження проводили вдома серед випадково
відібраних людей віком від 15 до 50 років у трьох містах: Києві (се!
редній рівень поширення інфекції), Одесі (високий рівень) і Львові
(низький рівень). Усього було опитано 1200 осіб. Було, виявлено окрім
деяких невідповідностей уявлень реальному стану справ, ще й низку не!
коректних уявлень про шляхи передачі вірусу. Загалом основні результа!
ти дослідження виглядають так:
429Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики
Таблиця 1.
Ризик передачі ВІЛ, %
Максимальний
ризик
Ризик
середнього
ступеня
Мінімальний
ризик
Немає
відповіді
Використання тієї
самої голки для
повторних ін’єкцій
97 2 1 0
Статеві зносини без
презерватива
96 3 1 0
Статеві зносини з
використанням
протизаплідних
таблеток
84 13 1 2
Допомога у
медичному закладі, в
якому є пацієнти з
ВІЛ
62 32 5 1
Регулярні безладні
статеві зв’язки з
використанням
презерватива
29 59 11 1
Обід у ресторані, де
працює офіціант із
ВІЛ
22 49 28 1
Пиття з келиха, що
був використаний
інфікованою
людиною
17 47 34 2
Поцілунки 16 54 29 1
Кашель і чхання 12 41 45 2
Робота в одному
приміщенні з ВІЛ!
інфікованою
людиною
8 48 43 1
Чи є сенс у сформованому в масовій свідомості іміджі СНІДу як «зла»?
Британські дослідники Т.О’Харе, С.Уїльямс, А.Езовські з’ясували, що страх
перед ВІЛ/СНІД має дві причини: по!перше, це пов’язано з високою ле!
тальністю хвороби, по!друге, з тим, що вірусоносії здебільшого належать до
маргінальних груп суспільства. Однак, за твердженнями вчених, страх пе!
ред хворобою більше позначається на формуванні негативного ставлення
до людей з ВІЛ/СНІД, ніж на бажанні змінити свій спосіб життя – наприк!
лад, мати одного сексуального партнера, користуватися презервативом
тощо.
430 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
В останні ж роки отримані соціально!психологічною службою для дітей
та молоді дані засвідчують украй низьку обізнаність молодих людей з
проблемою СНІДу. Підлітків дивувала кількість ВІЛ!інфікованих. Вони
були вражені, коли їм говорили про те, що кількість хворих на цю небез!
печну хворобу потрібно помножити на 15, щоб дізнатися про справжню
кількість хворих.
З погляду соціально!педагогічної діяльності новий імідж СНІДу не!
обхідно формувати, зважаючи на такі засадничі етичні принципи, як: на!
уково!об’єктивне представлення інформації; намагання уникнути стиг!
матизації тих людей або груп, яких вважають вадою, що викликає бажан!
ня покарання та відторгнення; подання точок зору як фахівців, так і лю!
дей, які живуть із діагнозом ВІЛ/СНІД.
У пропаганді об’єктивних знань про хворобу та її насіїв чимало мо!
жуть зробити, крім представників медицини, соціальні педагоги і праців!
ники, вчителі, вихователі, представники преси – усі, хто має вихід на люди!
ну та проблеми її соціалізації. Основні положення таких знань досить ко!
роткі і насьогодні уже широко пропагуються різними медичними, соціаль!
ними службами та громадськими організаціями. Наприклад, в останні роки
Товариством Червоного Хреста України за сприяння Міжнародної Феде!
рації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця здійснюється про!
грама «Молодь Червоного Хреста проти ВІЛ/СНІДу». Консолідують свої
зусилля проти небезпечної хвороби народи світу. Так, наприклад, перше
грудня оголошено Всесвітнім днем боротьби зі СНІДом, а дев’ятнадцяте
травня – Днем пам’яті померлих від СНІДу.
Об’єктивні дані стосовно хвороби і її перебігу розкриваємо детальніше.
СНІД – синдром набутого імунодефіциту – остання стадія інфекційної хво!
роби, що має назву ВІЛ!інфекція. Збудником хвороби є вірус імунодефіци!
ту людини (ВІЛ), який уражає клітини крові – лімфоцити, що захищають
організм від інфекційних захворювань, розвитку злоякісних пухлин та інших
небезпечних впливів. Внаслідок дії ВІЛ!імунітет поступово слабшає і лю!
дина стає беззахисною перед збудниками різних інфекцій. ВІЛ!інфекція
розвивається повільно й підступність її у тому, що після зараження людина
довгий час може не відчувати ознак хвороби. Цей період триває інколи до 10
років і більше, згодом закінчується СНІДом, який дотепер залишається
невиліковною хворобою. Визначити ВІЛ можна через 1!3 місяці після про!
никнення вірусу в організм людини за допомогою спеціального аналізу
крові, що виявляє антитіла до вірусу.
ВІЛ передається статевим шляхом під час незахищеного (без презер!
вативу) сексуального контакту, коли сперма чи вагінальні виділення