Пальчевський С.С. Соціальна педагогіка
Подождите немного. Документ загружается.
401Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики
прав на отримання соціальної допомоги (стягнення аліментів, розшук
батьків, збір документів для виплати пенсій у зв’язку із втратою годуваль!
ника, інвалідність і т.д., зв’язок із виправними закладами); 3) захист жит!
лових прав (робота з адміністраціями органів управління з метою забезпе!
чення житлом вихованців, взаємодія з житлово!комунальними службами у
вирішенні проблем ремонту квартир вихованців, взаємодія з юридичними
службами для складання договорів передачі житла внайм, постановка на
пільгову чергу, переоформлення житла у власність, повернення втрачених
земельних ділянок); 4) профорієнтаційна діяльність (контакт із міськими і
районними центрами зайнятості з метою виявлення потреби в тих чи інших
спеціалістах, трудовлаштування в канікулярний час); 5) робота з сім’єю
(відвідування родичів і батьків вихованців із метою відновлення і збережен!
ня родинних зв’язків, документальне оформлення дозволу відвідування
сімей у канікулярний час, постійний контакт з адміністративними органа!
ми з метою відслідкування способу життя, який веде рідня вихованців); 6)
соціально!правовий захист безпосередньо випускників (вирішення питань,
пов’язаних із житлом, кураторство у життєво важливих ситуаціях, соціаль!
но!педагогічний супровід випускника в період його становлення, зв’язок із
армійськими службами, забезпечення контактів з братами і сестрами, які
залишаються в дитячому будинку).
Соціально!педагогічний супровід випускників продовжується навіть
після створення ними сімей (підтримка молодих мам, проблеми трудо!
влаштування і подальшого проживання, раціональне ведення домашньо!
го господарства, розв’язання конфліктів за місцем роботи чи місцем про!
живання).
Таким чином, у дитячих будинках сімейного типу діти та підлітки у
процесі самореалізації стають не об’єктами, а суб’єктами соціального вихо!
вання. Це вимагає від соціальних педагогів переорієнтації власної діяль!
ності, оскільки функції контролю і організації перестають бути головними
в їх діяльності. Натомість на перший план виступає всебічний розвиток
особистості вихованця, його самореалізація і самоуправління соціально!
трудовою адаптацією.
402 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
Запитання і завдання
1. Які типи підлітків!правопорушників визначені дослідниками А.Бан!
дурою і Р.Уолтерсом ?
2. Обґрунтуйте стратегічні напрями соціально!педагогічного впливу
на підлітків!правопорушників ?
3. У чому полягає стратегія організації соціально!педагогічного комп!
лексу мікрорайону ?
4. Розкрийте особливості моделі соціально!педагогічного супроводу
підлітка з акцентуаціями характеру та технології її реалізації.
5. Які особливості тактик соціально!педагогічного супроводу підлітка
з акцентуацією характеру ?
6. Технологія створення «Банку даних дітей шкільного віку, які зна!
ходяться в утрудненій життєвій ситуації».
7. Визначіть особливості соціально!педагогічної діяльності у навчаль!
них закладах інтернатного типу.
8. Що являє собою соціально!педагогічний комплекс школи!інтернату?
9. Розкрийте технологію проведення професійної орієнтації випус!
кників шкіл!інтернатів у процесі співпраці служби професійної орієн!
тації та адаптації школи з Центром зайнятості соціальної служби для
молоді.
10. У чому полягає оригінальність моделі учнівського самоврядуван!
ня Центру реабілітації дітей!сиріт «Смарагдове місто» у м. Святогірськ
Донецької області ?
11. Методика організації оздоровлення та відпочинку дітей!сиріт та
дітей, що залишилися без батьківської опіки в літній період. Які її особ!
ливості ?
12. Підготуйте розповідь про соціально!педагогічну діяльність у ди!
тячих притулках. Які особливості її технологій і тактик ?
13. Розкажіть про особливості соціально!педагогічної роботи в дитя!
чих будинках, організованих за сімейним принципом.
Рекомендована література
1. Артюшкіна Л.М., Поляничко А.О. Специфіка професійної діяльності
соціального педагога загальноосвітньої школи!інтернату для дітей!сиріт та
дітей, позбавлених батьківського піклування // Практична психологія та
соціальна робота. – 2004. – № 2. – С. 42!47.
2.Бандура Альберт, Уолтерс Ричард. Подростковая агрессия. Изуче!
ние влияния воспитания и семейных отношений. Пер. с англ. Ю.Брянце!
403Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики
вой и Б.Красовского. – М.: Апрель Пресс, Изд!во ЭКСМО!Пресс, 1999. –
Глава 7. Асоциальная агрессия. Обзор. – С. 352 – 371.
3.Василькова Ю.В., Василькова Т.А. Социальная педагогика. – М.:
Издательский центр «Академия», 2000. – С. 357!379.
4.Иванцова А. Работа социального педагога с детьми из неблагопо!
лучных семей // Воспитание школьников. – 2000. – № 7. – С. 22!25.
5.Одинцова Л., Шамахова Н. Детский дом, организованный по се!
мейному принципу // Воспитание школьников. – 2004. – № 2. – С. 25!31.
6.Пименова О. Социально!педагогическая, психологическая и воспи!
тательная работа в приюте // Воспитание школьников. – 2003. – № 4. – С.
29!32.
7.Соціальна педагогіка / За ред. А.Й.Капської . – К., 2000. – С. 220!252.
8.Технології соціально!педагогічної роботи / За ред. А.Й.Капської/. –
К., 2000. – С. 197!209.
9.Тысячникова Л. Наш опыт социально!педагогической работы //
Воспитание школьников. – 2003. – № 2. – С. 24!30.
10. Трус И. Модель социально!педагогического сопровождения под!
ростков с акцентуациями характера // Воспитание школьников. – 2003. –
№ 3. – С. 26!32.
11. Чумак Л. Роль дитячого самоврядування у соціальній адаптації
вихованців школи!інтернату // Рідна школа. – 2004. – № 1. – С. 49!52.
404 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
2.6. Робота соціального педагога з молодими
інвалідами, хворими та обдарованими учнями
Висушити одну сльозу – більше
доблесті, ніж пролити ціле море
крові.
Джордж Байрон
Інвалідність як суспільний феномен. Моделі інвалідності.
Інституційні та позаінситуційні форми піклування про
дітейінвалідів. Стратегія соціальнопедагогічних дій
фахівця в роботі з прийомними сім’ямиспеціалістами
та їх вихованцями. Соціальнопедагогічний супровід сім’ї,
в якій хвора дитина. Програма делегування повноважень
соціального працівника базового рівня одному з батьків,
що виховує дитинуінваліда з функціональними обмеженнями.
Методика соціальнопедагогічної роботи з дітьми
з відхиленнями в розвитку в палаці дитячої творчості.
Досвід роботи київської громадської організації «Церебрал».
Соціальнопсихологічна адаптація дітей, хворих
на епілепсію. Лікувальна педагогіка. Соціальнопедагогічні
проблеми обдарованих дітей.
Проблема молодих інвалідів, або по!іншому, дітей з функціональними
обмеженнями чи особливими потребами, залишаючись наразі недостатньо
дослідженою, потребує особливої уваги суспільства. Ще наприкінці минуло!
го століття ООН проголосила 1983!1992 роки Міжнародним десятиліттям
інвалідів. Це засвідчило зміну офіційної позиції світової громадськості сто!
совно осіб із функціональними обмеженнями. Уперше були визначені їхні
права нарівні з правами інших членів суспільства. Ще донедавна проблема
інвалідності стосувалася лише самої людини!інваліда та її сім’ї. Нині ж виз!
нається, що інвалідність – не стільки нещастя однієї людини, скільки сус!
пільний феномен. Відомі різні моделі інвалідності: медична, економічна,
функціональна, соціальна. Відповідно до медичної моделі інваліда від «нор!
мальної» людини відрізняють вроджені чи набуті патології, які обумовлюють
405Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики
неповноцінність людини у розумовому чи фізичному плані, або ж одночас!
но в першому і другому. Поліпшення життя інваліда досягається за рахунок
відновлення його здоров’я (фізичного, розумового) медичними засобами.
У рамках економічної моделі неповноцінними вважають тих людей, які ма!
ють певні обмеження в праці (не можуть працювати, працюють за обмеже!
ним часом). В Україні прийняте офіційне визначення інвалідності як дов!
готривалої чи постійної, повної чи часткової втрати працездатності внас!
лідок стійких чи важких порушень функцій організму у зв’язку з хворобою,
травмою чи дефектом розвитку. Модель функціональної обмеженості пояс!
нює неповноцінність як нездатність людини до виконання певних функцій,
доступних для здорових людей. Визначення інвалідності з позицій функ!
ціонального підходу дається в Декларації про права інвалідів, прийнятій
Генеральною Асамблеєю ООН у 1997 році. Згідно з нею «інвалід» – це осо!
ба, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нор!
мального особистого соціального життя через вади, вроджені або набуті,
його чи її фізичні або розумові можливості. У світлі цієї моделі дається
також визначення, яке зустрічається в Рекомендаціях до реабілітаційних
програм, ухвалених на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (1992
р.), в яких йдеться, що інвалідність – це обмеження в можливостях, зумов!
лене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, за!
конодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині, котра має
інвалідність, бути інтегрованою у суспільство і брати участь у житті сім’ї чи
суспільства на таких само підставах, як і всі члени суспільства.
Цілком правомірно, на нашу думку, дослідниця проблем соціальної
педагогіки А.Й.Капська не погоджується з таким твердженням, оскіль!
ки, як наголошує вона, самореалізація визначається не стільки потенцій!
ними можливостями, яких у здорової людини більше, а тими, які індивід
зумів використати. Отже, важливу роль у цьому процесі відіграють як ба!
жання і активність самої людини, так і наявність сприятливих соціальних
обставин. За умови такого розуміння проблема інвалідності виходить за
межі індивідуального існування. Подібні підходи зумовили появу соціаль-
ної моделі інвалідності. Згідно з нею визначальна роль в обмеженні повно!
правного функціонування людини у суспільстві належала її оточенню. За
умов відособлення в ньому формувалася ситуація соціальної бездіяльності,
відчуження і деградації людини з вадами фізичного і психічного розвитку.
У світлі цієї моделі нині основна увага спрямовується на створення сприят!
ливих умов для найповнішої самореалізації інвалідів та інтеграції їх у сус!
пільство у рамках «незалежного життя» кожного з них. Передбачається, що
за таких умов функціональні обмеження будуть віднесені до розряду куль!
406 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
турних відмінностей. Зважаючи на це, соціально!педагогічним працівникам
значну увагу слід приділяти не лише безпосередній роботі з людьми із функ!
ціональними обмеженнями, а й безпосередньому соціальному оточенню.
На сьогодні найпоширенішою формою піклування про дітей!інвалідів в
Україні є інституційна, яка передбачає соціалізацію їх у стінах дитячих бу!
динків, шкіл!інтернатів, професійно!технічних закладів. У країні діє систе!
ма спеціалізованих дошкільних закладів та шкіл!інтернатів. Однак недоліки
інтернатної системи соціального виховання стають на заваді формуванню
соціальної мобільності та інтегрованості вихованців. Це призвело до того, що
нині у більшості розвинутих країн інтернатних закладів немає зовсім. Про!
відним принципом в охороні дитинства стала позаінституційна підтримка
дітей та підлітків, яка полягає в тому, що дітей, котрі потрапляють під опіку
держави, передають для тимчасового догляду та виховання у прийомні сім’ї.
Такий вид догляду за дітьми!сиротами та дітьми, позбавленими батьківської
опіки, отримав назву прийомної опіки (англ. – foster care). Пізніше з’явили!
ся прийомні сім’ї!спеціалісти, які поряд з іншими дітьми брали на утриму!
вання дітей!інвалідів. Вони засвідчили свою ефективність у напрямі їх соціа!
лізації. Дослідження, проведені у 1959 році в США, підтвердили, що легше
знайти для дитини!інваліда прийомну сім’ю, ніж створити умови для успіш!
ної соціалізації в рідній.
Стратегія соціальнопедагогічних дій фахівця в роботі з прийомними
сім’ямиспеціалістами та їхніми вихованцями полягає в таких основних
напрямах:
1. Вивчення можливостей поліпшення умов життя дитини!інваліда у
власній сім’ї або можливостей розмістити її в сім’ї родичів. Робота з біоло!
гічними батьками з метою відновлення чи збереження сім’ї. Перевірка
повноти реалізації програм субсидій, спрямованих на запобігання вилу!
ченню дитини з функціональними обмеженнями із сім’ї.
2.Участь у судовому засіданні. Ознайомлення з матеріалами суду, за
вироком якого дитину розміщують у прийомній сім’ї.
3.Перевірка всіх запобіжних заходів під час підбору прийомної сім’ї!
спеціаліста (стаж сімейного життя, позитивні рекомендації в родинному та
громадському житті, наявність чи відсутність власних дітей, наявність відпо!
відного державного сертифікату після реєстрації й тестування у приватних
та урядових службах соціального захисту).
4.Навчання, контроль та нагляд за прийомними сім’ями. Надання їм
всебічної допомоги. Розподіл виділених на дітей центральними державни!
ми та місцевими органами влади коштів.
407Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики
5.Закріплення за прийомною родиною мультидисциплінарної коман!
ди, яка спроможна: надавати різнобічні послуги, координувати їхнє на!
дання, поліпшувати якість стосунків, у які вступають прийомні діти, про!
водити моніторинг втручань у сім’ї, зорієнтовані на профілактику, систем!
не клінічне обстеження дітей; готувати за вимогою суду мультидисциплі!
нарну експертизу груп ризику.
6.Визначення тривалості перебування дитини чи підлітка в прийомній
сім’ї. Вивчення можливостей повернення в біологічну сім’ю. Робота над
відновленням та реабілітацією її.
7.Виведення дитини з!під опіки прийомної сім’ї. Запобігання багато!
разовому переміщенню вихованця із сім’ї в сім’ю.
8.Подальший соціально!педагогічний супровід клієнта.
Важливою ділянкою роботи соціального педагога у вирішенні проблем
соціалізації дітей!інвалідів у вітчизняній соціально!педагогічній практиці є
соціально!педагогічний супровід сім’ї хворого. Психологи доводять, що у
батьків із появою дитини з порушеннями в розвитку з’являються психічні
розлади. У зв’язку з цим Шухард виділяє кілька етапів кризи в сім’ї:
1) заперечення проблеми,
2) наддепресія,
3) пошуки шляхів виходу з кризи,
4) визначення ситуації і звернення до фахівців,
5) скорочення контактів з навколишнім світом, зосередження всієї уваги
на дитині, надія на її одужання, повторний сильний стрес у випадку втрати
надії, змирення із тою ситуацією, яка склалася.
Стратегія соціальнопедагогічного супроводу сім’ї, в якій хвора дитина,
включає такі основні напрями:
1.Допомогти батькам зрозуміти, що хвору дитину не слід сприймати
як погану, а як представника людей з розряду особливих культурних
відмінностей, у ставленні до яких у світовій практиці став чітко помітним
поворот від культури корисності до культури гідності.
2.Дати зрозуміти родині, що вона у світі не єдина зі своєю пробле!
мою. Є інші сім’ї, які у рамках можливого вирішують цю проблему на
основі вироблення власної філософії життя. Результатом цього є ство!
рення найсприятливіших умов для соціалізації хворої дитини. Познайо!
митись з такою родиною.
3.Проводити консультації, у ході яких пропагувати та рекомендувати
послуги різноманітних соціальних служб, медичних закладів. Ознайомлю!
вати з правовим становищем хворої дитини.
408 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
4.Ознайомити батьків з методикою роботи із хворою дитиною. Допо!
магати в організації спільного з дитиною сімейного відпочинку.
5.У випадку, коли сім’я з хворою дитиною проходить через «класич!
ний» паттерн (матері надміру втягнуті у виховання дитини в той час, як
батьки відходять від ситуації емоційно чи фізично), проводити бесіди з
батьками та залучати до проведення психологічних тренінгів з метою запо!
бігання розпаду сім’ї.
6.Радити батькам не намагатися «нормалізувати» дитину в тому випад!
ку, коли це неможливо. Невдача в таких випадках призводить до трагедії.
7.Допомогти батькам побачити реальні можливості дитини і спряму!
вати всі сили на її розвиток у ході належного догляду за нею, виховання та
навчання її.
8.Соціально!педагогічний супровід сім’ї з хворою дитиною вести на
основі плану реабілітації хворого, складеного спільно з дитячим лікарем.
На базі цього плану розробити батькам відповідні рекомендації.
Останнім часом у вітчизняній соціально!педагогічній практиці зроб!
лено перші кроки щодо реалізації експериментальної програми делегу
вання повноважень соціального працівника базового рівня одному з батьків,
що виховує дитинуінваліда з функціональними обмеженнями. Вперше
здійснено спробу делегувати повноваження соціального працівника ма!
тері. Програма ініціювалася Соціальною службою для молоді та Благо!
дійним товариством допомоги інвалідам і особам із інтелектуальною
недостатністю «Джерела». Мета її – забезпечення кваліфікованого дог!
ляду за дитиною, зменшення направлень дітей до інтернатних закладів,
надання підтримки родинам, які виховують дитину з особливими по!
требами. Методичний супровід програми здійснювали соціальний пра!
цівник, психолог і дефектолог. Учасниці програми (жінки віком від 30 до
59 років, діти яких мали діагноз: аутизм, синдром Дауна, розумова
відсталість різних ступенів, дитячий церебральний параліч) мали мож!
ливість звертатися до фахівців за консультаціями щодо розвитку дити!
ни, пошуку відповідної інформації та фінансових ресурсів. Фахівці от!
римали право представляти інтереси учасниць програми в місцевих орга!
нах влади, контролювати виконання плану догляду, організовувати і про!
водити індивідуальні та групові психологічні консультації, інформаційні
тренінги. Після завершення програми всі респондентки відзначили по!
зитивні її сторони. Одні сприйняли її як крок держави, спрямований на
взаємопідтримку (матері не віддають дітей у спеціалізовані інтернати,
де на утримання однієї дитини витрачається близько 600 гривень у місяць,
держава частково компенсує матері витрати по догляду за дитиною). Другі
409Розділ 2. Методики, технології, стратегії і тактики
звернули увагу на те, що державні органи спеціального захисту отримали
за умови такого делегування повноважень певні переваги, оскільки вико!
нання повноважень соціального працівника та соціального педагога по!
кладалося на батьків, які й так доглядають за своєю дитиною. Це вигідне
тим, що краще за них з доглядом дитини ніхто не впорається, а ще тим,
що матерів не потрібно ретельно контролювати.
О.Шевчук, описуючи у своїй статті результати цього експерименту, ілю!
струє їх такими зауваженнями респонденток:
«Так як мати доглядає дитину, стороння людина її доглядати не буде,
тим паче таку дитину, як моя. Відповідно, краще за мене ніхто не спра!
виться з цими обов’язками. За них просто ніхто не взявся б».
«У мене є два виходи: або віддати дитину в інтернат і йти працювати
за спеціальністю, щоб принаймні забезпечити її необхідними ліками і віта!
мінами; або взяти участь у цій програмі, отримувати гроші й бути поруч зі
своєю дитиною».
«Нарешті державні чиновники зрозуміли, що догляд за дитиною!інва!
лідом – це важка 24!годинна робота, без вихідних і відпусток, яка має оп!
лачуватися... Я не віддала дитину в інтернат, де на неї мали б виділяти більше
ніж 600 гривень, я виховую її вдома і отримую мізерну пенсію» (Шевчук О.
Перші кроки програми делегування повноважень соціального працівника
батькам, які виховують дитину з функціональними обмеженнями // Со!
ціальна політика і соціальна робота. – 2001. – № 3. – С. 77, 80).
Усі учасники програми відзначили позитивний вплив на свій психо!
логічний стан і ставлення до дитини проведених із ними тренінгів. Ось
що зазначили деякі матері:
«Я ніколи не брала участі в тренінгах, тому мені було дуже важко
сформулювати свої очікування на початку. Але я навіть не могла передба!
чити, що ця подія так змінить моє ставлення до життя: воно почало зміню!
ватися на більш оптимістичне, майбутнє здається обнадійливішим».
«Я отримала колосальний заряд позитивних емоцій від атмосфери
тренінгу, від інших учасниць, викладачів» (Там само).
Якби умовою для участі в програмі було залучення учасниць, діти
яких перебувають в інтернатах і які б дали згоду виконувати повноважен!
ня соціального працівника базового рівня, то йшлося б про один із ори!
гінальних шляхів деінституалізації соціального виховання дітей із функ!
ціональними обмеженнями.
На основі висновків та результатів дослідження доцільною буде така
стратегія соціальнопедагогічної діяльності соціального працівника базо
вого рівня в умовах виконання програми делегування повноважень соціаль
410 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
ного працівника батькам, які виховують дитину з функціональними обме
женнями:
1. Визначення державних та громадських організацій, які доцільно за!
лучити до участі в програмі (центри ССМ, управління та відділи у спра!
вах сім’ї і молоді, соціального захисту, опікунські ради, заклади освіти (зок!
рема інтернатного типу), притулки для неповнолітніх, асоціації молодіж!
них громадських організацій, благодійні фонди, жіночі та релігійні органі!
зації). Оформити з ними відповідні домовленості.
2.Вивчити сім’ї, які виховують дітей з особливими потребами. Зару!
читися згодою матерів на залучення їх до участі в програмі. Для цього
провести з ними індивідуальні інтерв’ю, у ході яких виявити їхнє став!
лення до нових обов’язків та до тренінгу, що відбувається в межах прог!
рами.
3.Скласти плани догляду за дітьми та обговорити їх під час групового
тренінгу.
4.Визначити програму проведення психологічних тренінгів. Розпо!
чати їх із психологічних занять, які сприяють знайомству учасниць групи
і їх психологічному наснаженню. Заняття чітко структурувати. Обмежу!
вати теоретичну і термінологічну їхні частини. На час проведення занять
вирішити проблему догляду за дітьми учасників програми.
5.Активізувати обговорення проблем виховання і реабілітації дітей
за рахунок використання на заняттях інтерактивних методів викладання.
6.Рекомендувати батькам для самостійного читання спеціалізовану
літературу, сприяючи самореалізації їх шляхом працевлаштування на нову
роботу в рамках сім’ї.
7.Слідкувати за виконанням учасниками програми плану догляду і
складання ними щомісячного звіту за встановленим зразком про вико!
нання завдань цього плану.
8.Навчити батьків вести щоденник психолого!педагогічних спосте!
режень, спираючись на соціально!психологічний супровід.
9.Виробляти у матерів уміння аналізувати власну реабілітаційну ро!
боту, робити на основі такого аналізу конструктивні висновки.
10. Залучення учасників програми до консультування матерів дітей!
інвалідів, які не беруть участі у подібних програмах.
Останнім часом із метою активізації соціальної роботи з дітьми та
молоддю з особливими потребами соціальні служби розширюють сфери
їх спілкування, співпраці, організації дозвілля, ігрової і творчої діяльності.
Впроваджуються такі організаційні форми роботи, як: реабілітаційні цент!
ри, ігротеки, недільні школи, клуби спілкування, об’єднання, товариства,