Папакін Г.В. Історія державних установ України. Урядуючі інституції та державні установи ІХ

Подождите немного. Документ загружается.

Ігорем, який став жертвою заздрості своїх дружинників до воїв боярина

Свенельда, свідчить, що “отроки” останнього, яким так заздрила княжа

дружина, отримували свою частку від загальнодержавного збору з дерев-

лян, оскільки останні знаходилися у віданні Свенельда. Така частка, воче-

видь, була немалою. В руках воєводи-боярина напевно осідала значна

частина отриманого державою прибуткового продукту. Про це свідчить і

приклад сина Володимира Ярослава, який у Новгороді збирав данину для

київського великого князя. З трьох тисяч гривень дві лишалися самому

Ярославу на утримання дружини, і лише одну отримував Київ.

Відповідно до тогочасних уявлень князь не усвідомлював державу

як своє неподільне, цілісне надбання. Уже Святослав розподілив її між

трьома синами; причому сам планував осісти не в Києві, а на Дунаї —

“середині своєї землі”. Цей захід започаткував державну реформу, вна-

слідок якої вся Русь опинилася в руках однієї княжої династії Рюри-

ковичів. Завершив її син Святослава Володимир. Надалі подібні розпо-

діли між князівськими нащадками відбувалися впродовж усього ХІ ст.

У ХІІ ст. навіть склалася система дуумвірату, коли Великими князями

Київськими одночасно були представники різних родів правлячої динас-

тії, за кожним з яких стояла власна територія — Смоленське князівство за

Ростиславом та його сином Рюриком, Волинь — за Ізяславом та його

сином Мстиславом, за Святославом Всеволодовичем — все гніздо чер-

нігівських Ольговичів. Уже з 60-х років ХІІ ст. визначальною стала

тенденція княжого сепаратизму, розробленості українських земель.

Утворилися 15 більших князівств, кожне з яких жило самостійним

політичним життям, визнаючи “старійшинство” київського князя лише

номінально. Але в силу архаїчних уявлень про князівську родину як

колективного власника всієї Русі розподіл спадщини Володимира між

його нащадками не сприймався сучасниками як остаточний розпад

Київської держави.

Можна стверджувати, що форма державного устрою Київського

князівства упродовж усього періоду його існування зазнала значної

трансформації. Спочатку воно було централізованою державою, в якій усі

землі-волості та князівства безпосередньо підпорядковувалися Великому

князю Київському. У ХІІ ст. Київська Русь перетворилася на федерацію

кількох великих князівств на чолі з великим князем Київським. Така

форма державного устрою отримала назву “колективного сюзерені-

тету”. Згодом титул Великого князя Київського став більше почесним,

ніж реальним, і Київська Русь стала сеньйоральною формою монархії.

Спільною лишалися територія, культура, закони, церква, але управління

здійснювалося вже окремо у кожному князівстві.

Відтоді інструментом узгодження державної політики ставали

княжі з’їзди (снеми), перший з яких відбувся в Любечі 1097 р. Докладно

описаний у літопису, він дає наочне уявлення щодо кола питань, які

розглядались і на наступних з’їздах. “Онуки Ярослава” домовилися на

ньому про розподіл доти спільної “отчини” на три окремі частини,

закріплені за старшими лініями Ярославового дому: нащадками Ізяслава,

Святослава і Всеволода. Так уперше був проголошений принцип спад-

кового володіння підвладними територіями, а отчини набули правового

статусу родової власності. Попри те, що не всі постанови Любецького

з’їзду було здійснено, він мав винятковий вплив на подальший державний

розвиток Русі. У Любечі було опрацьовано норми міжкняжих взаємин,

спрямовані на подолання міжусобної боротьби, забезпечення більшої

політичної стабільності в країні. На з’їзді, судячи з усього, був також

затверджений загальноруський судово-правовий кодекс. С. Юшков слуш-

но зауважував, що склад учасників таких князівських з’їздів був досить

широким: там були присутні не тільки князі, але й боярство та дружина.

Зрештою, маємо відомості про з’їзди, повноважними учасниками яких

були як князі, а і їх представники. Безперечно, що т. зв. Правду

Ярославичів обговорювали саме на такому з’їзді: “Правда оуставлена

Роуськой земли, егда ся съвокупил Изяслав, Всеволод, Святослав, Кос-

нячко, Перенег, Микыфор Кыянин, Чюдин, Микола”. Відбували і снеми, де

під головуванням великого князя радились не князі, а лише їх

представники. Так, зміни до статті “о резах” ухвалена на такому з’їзді:

“По Святополце созва дружину свою на Берестовем: Ратибора, ты-

сячьского Киевского, Прокопия, тысячьского Белогородского, Станис-

дава, тысячьского Переяславского, Нажира, Мирослава, Иванка Чюди-

новича, Олгова мужа и уставили и до третияго резу, аже емлеть куны в

рез в треть...” Князівські з’їзди Київської Русі скликались тоді, коли в

них була потреба. Отже ніякої періодичності в їх проведенні не про-

стежується. Скликати з’їзди міг кожен, хто хотів притягти увагу до

певного питання, мав достатню силу і вплив. Водночас загальноземські

з’їзди скликали виключно великі князі, бо тільки вони могли організувати

такі з’їзди.

Значення ухвалених з’їздом постанов, як і на Заході, визначалось їх

фактичною підтримкою учасниками зібрання. Великий князь Київський

міг кінець кінцем і відмовитися від ухваленої постанови. Отже, кня-

зівський з’їзд не мав справжньої влади союзного органу. Літопис наво-

дить ряд випадків відмови від прийнятих постанов, у тому числі щодо

спільних військових походів.

Значну і, без перебільшення, провідну роль в “одержавленні” всіх

варварських народів, у тому числі предків українців, відіграла хрис-

тиянська церква. Саме на неї, після офіційного прийняття Руссю

християнства у 988 р., окрім душпастирства, лягала відповідальність за

політичну та соціальну сфери життя. Відомий дослідник ідей та уявлень

українського середньовіччя Наталя Яковенко писала з цього приводу:

“Освячуючи сходження на престол чи приймаючи присяги при укладанні

договорів, представники Церкви надавали світським владам законності.

Як єдиний письменний прошарок населення, особи духовного стану кон-

центрували у своїх руках вище адміністративне управління, а як люди,

наділені правом “учити іменем Бога”, прищеплювали нові погляди на

владу, родину, шлюб, доброчесність тощо”

. Крім того, церква з її

поділом на єпархії з єпископом на чолі та парафії, очолювані свяще-

никами, виконувала й певні безпосередньо державні функції. Н. Яковенко

зауважує: “При єпископах формувалися свої органи управління, де госпо-

дарськими справами займалися “владичні тіуни”, а судові функції вико-

нували “владичні намісники” (до церковної юрисдикції належали справи,

пов’язані з родинним життям, а також судочинство між кліром та

простолюдом, що підлягав церковним інституціям). Єпископи виступали

також посередниками у міжкнязівських конфліктах — як посли та

представники Церкви, що приймали взаємні присяги (“хресні цілу-

вання”)”

. Наявність єпископської кафедри ніби засвідчувала самос-

тійність князівства, його “повноцінність”, тому напередодні монгольської

навали в Київській метрополії існувало 16 таких кафедр, що збігалося з

кількістю та кордонами тодішніх руських князівств. Державницька

функція церкви підкреслювалася також утриманням церков та монастирів

державним коштом, адже на видатки церкви з великокнязівської скарб-

ниці надходила десята частина всіх доходів: від данин, мита, прибутків

княжого суду (штрафів, що відраховувалися на користь князя). Від цієї

норми походить назва першого собору — Десятинної церкви (церкви Св.

Богородиці). Зрештою, церква залишалася єдиним інститутом держави,

яка, всупереч реаліям політичного життя, уникла розпаду, а церковні

книжники зберегли і пропагували ідею “єдності Руської землі” навіть

тоді, коли Київської держави як єдності насправді вже не існувало.

Дискусійною є роль давньоруського нащадка народних зборів часів

військової демократії — віча — у державному управлінні. Сучасна

дослідниця Т. Вілкул підкреслює, що досить усталеною є думка істориків

про елітний характер віча. Це засвідчує безліч опосередкованих літо-

писних свідчень. По-перше, кількість “вічників” ніколи не була завели-

кою (до кількох сот, зрідка до тисячі): вони легко розміщувалися на

невеликих майданах середньовічного міста. По-друге, вони всі мали

“броню”, тобто важке озброєння, та коней, а, відповідно, — високий

майновий і суспільний статус, належали до верхівки міської громади. По-

третє, невід’ємною частиною віча було “хресне цілування” — процедура,

яку неможливо зробити на велелюдному збіговиську

Літописи зберегли свідчення про зібрання киян, новгородців, гали-

чан, чернігівців тощо лише під час вирішення кризових питань: оборона

міста, запрошення нового князя, повстання проти утисків старого воло-

даря. Тому незрозуміло, чи було віче постійно діючим органом, чи

обговорювалися на них якісь поточні питання державного управління. За

визначенням академіка Петра Толочка, при сильному князі цей орган був

покірним придатком верховної влади, при слабкому залежність могла

бути і зворотною. Іншими словами, на Русі у Х–ХІІІ ст. співіснували,

доповнюючи один одного, а часом і вступаючи у гострі протиріччя, орган

феодальної демократії, в якому головну роль відігравала боярсько-

купецька верхівка населення (віче) і репрезентант монархічної влади —

князь

. Слід наголосити, що роль боярства, віча та князів у різних землях

була неоднаковою. Так, Новгород та Галич мали давні традиції вирі-

шального впливу боярської ради, віча на вибір князів, засади управління в

князівстві. На Київщині, навпаки, традиційною була визначальна роль

князя, при якому Боярська рада мала лише дорадчі функції, а віче взагалі

збиралося зрідка.

Посеред адміністраторів, яких називають у літописах, варто від-

значити тисяцьких — керівників міського ополчення. В. Ключевський

слушно зауважував, що тисяцький командував ним, “як військовий упра-

витель міста; йому були підпорядковані предводителі частин тисячі,

соцькі, десяцькі. Прикметно, що лише головні міста старовинних облас-

тей створювали повні тисячі; молодші міста або пригороди не були

такими повними полками або тисячами, хоча й поділялися на сотні

подібно до старших”

. За часів ранньої Київської Русі тисяцькі не

призначались, а обиралися міським населенням, тому їх можна вважати

вибірними адміністраторами, які не тільки здійснювали військові функції,

але й мали певну цивільну владу. С. Юшков доводив іншу думку: “При

завоюванні племен київські князі повинні були ставити в племінних чи в

інших великих центрах свої гарнізони. В племінних і особливо важливих

центрах вони ставили більший гарнізон — тисячу, яка розпадалась на

сотні; тисяцький був начальником гарнізону, а сотники — командирами

окремих частин. У містах меншого значення ставили й менший гарнізон,

яким командував соцький. Цілком можливо, що в дофеодальний період

тисячі й сотні почали втрачати своє реальне, математичне значення.

Можливо, що гарнізон, на чолі якого стояв тисяцький, мав понад тисячу

воїнів. Можливо і навпаки. В міру того, як влада київського центру

здійснювалась над племенами, влада тисяцьких і соцьких почала оброс-

тати адміністративними, вірніше, судово-поліційними [фіскальними]

функціями. Оскільки виникають окремі органи місцевого управління —

посадники в місті і волостелі в волостях, природно, що функції

тисяцьких і соцьких починають спеціалізуватись”

. У X–XI ст. тисяцькі,

будучи насамперед керівниками військових сил даного князівства чи

округи, зосередили у своїх руках і всю адміністративну владу — фінан-

сову, судову, поліцейську. Тисяцькі виступали найближчими помічни-

ками князя з управління.

Поступово, із зростанням території та економічним розвитком

земель Давньої Русі, вдосконалювалися функції центральної влади.

С. Юшков стверджував: “...особливо ускладнилась діяльність князя у

власному домені, де йому доводилось призначати посадників, волостелів,

тіунів та інших численних представників адміністрації. В міру того, як

данина почала перетворюватись у феодальну ренту, встановлюються

торговельні мита в містах, утворюється складна фінансово-адмініст-

ративна система. В міру того, як почала розвиватись зовнішня і

внутрішня торгівля, князеві доводилось організувати будівництво шляхів

і мостів. Багато уваги треба було віддавати охороні торговельних

шляхів, а особливо основного — шляху в Візантію”

Від середини ХІІ ст. М. Котляр відзначає “княжий двір” як окрему

та авторитетну владну структуру. Він пов’язує заміну дружинного

управління двірським з перетворенням Русі на федеративну монархію,

розвитком княжого та боярського землеволодіння, втратою панівною

верствою загальнодержавної корпоративності. Вчений доходить ви-

сновку, що княжий двір “був рушійною силою влади, органом державного

управління, інструментом здійснення государем завдань внутрішньої та

зовнішньої політики”

З князівських слуг, які виконували державні функції, за часів

Київської Русі згадують насамперед ключників (сучасною мовою —

скарбник, казначей), тобто керівників ресорту прибуткового і витратного.

Такою ключницею при Ользі було Малуша, донька Малха Любечанина і

мати князя Володимира Святославовича. Щодо цієї посади теж немає

усталеного погляду. Деякі дослідники вважають ключників ледь не

верхівкою суспільства, особами знатного походження. Інші, спираючись

на свідчення літописів, намагаються довести, що при призначенні на

посаду в княжої адміністрації мало значення не походження, а особиста

відданість, і ключником міг бути “раб”, військовополонений, іноземець

тощо.

У літописах та “Правді Руській” згадувалися також тіуни (тивуни),

вирники, мечники, огнищани та інші княжі урядовці. Перші були адмі-

ністраторами, завідували княжим (боярським) господарством, здійсню-

вали суд від імені князя. Є відомості, що принаймні в ХІ ст. кандидатуру

київського тіуна князь мав погоджувати з киянами. Пізніше князівські

тіуни почали відігравати величезну роль не тільки в управлінні кня-

зівським господарством, а й у загальній адміністративно-фінансовій і

судовій організації. Літопис, наприклад, розповідає, що під час правління

князя Всеволода всіма справами відали його тіуни. Поступово розви-

нулася спеціалізація князівських тіунів: виділилися тіуни, що завідували

князівським двором-вогнищем, — тіуни вогнищні; ті, що відали стайнею

князя, — тіуни конюші і т. д. Значна частина тіунів була відряджена на

місця виконувати різні адміністративні й господарські обов’язки. Інші

виступали як сучасні судові виконавці (збирали виру, тобто штрафи, що

накладалися на злочинців).

Остаточно оформився другий дуже важливий двірський чин —

конюшого. Про нього літопис уперше згадав 1185 р.: разом з князем

Ігорем Святославичем у половецький полон потрапив, між іншим, і його

конюший. Відомство конюшого мало велике значення в тогочасній адмі-

ністративній системі. До його обов’язків входило забезпечення князівсь-

кого війська кінським складом, тому від його діяльності залежала сила

найголовнішої частини князівського війська — кінноти.

Перша згадка про один з найважливіших двірських чинів —

двірського, дворецького (в Західній Європі — мажордому) належить до

1171 р. Іпатіївський літопис розповідає: “И поможе бог Андреевичю

Мьстиславу c братьею, и взяша Киев. Мьстислав же Изяславич бежа ис

Києва на Василев. И постигше и Бастеева чадь, начаша стреляти в плечи

ему, и много изоимшаша дружины около его: яша Дмитра Хороброго и

Олексу дворьского”.

З цієї оповіді стає зрозумілим, що Олексій не був двірським тіуном

давнішого часу. Двірський уже брав участь у військових діях і був однією

з визначних осіб найближчого князівського оточення. Його захоплення в

полон справило на сучасників таке враження, що літописець поспішив

спеціально про це повідомити, адже, перебуваючи безпосередньо при

суверені, двірський відав усім князівським господарством.

У ХІІІ ст. виокремився і третій значний двірський чин — мечоноша,

посада якого утворилась з посади мечника. Мечоноша, звичайно, не

носив за князем меч — це була справа інших, дрібних князівських слуг.

Можна думати, що він завідував князівським арсеналом, палатою зброї.

Першу звістку про мечоношу літопис наводить під 1210 р.

Відбулася “спеціалізація” і серед нижчих князевих слуг — гриднів,

отроків, детських (децьких).Видається, що останні, наприклад, стали

відтепер “судово-адміністративними агентами”. Що ж до інших, серед

яких фігурували ще сідельничий, покладник, ловчий, осменик, дирич,

подвойський та інші, то їхні функції достеменно нам невідомі. Частина з

них була, поза сумнівом, дворовими слугами невисокого рангу; інші ж,

навпаки, входили до складу того, що можна вважати центральним урядом

тогочасного князівства. За спостереженнями С. Юшкова, “...в IX–X ст. ще

не склалась відомча спеціалізація дружинників, тіунів та інших князівсь-

ких слуг. Але в міру поглиблення і розширення процесу феодалізації,

розширення і ускладнення князівського господарства, ця спеціалізація

почала потроху виявлятись. Ми вже говорили, що коли основний кон-

тингент дружинників, особливо верхівка їх, почав відриватись від кня-

зівського двору, почав осідати на землю і дружинні відносини стали

переростати в відносини васалітету, — основними адміністративними

князівськими агентами стали нижчі двірські слуги, яких здебільшого

набирали з княжих холопів, — тіуни, мечники тощо”.

Місцевими органами управління за часів Київської Русі були

посадники в містах і волостелі у волостях/погостах. Посадник у місті був

повноважним представником князівської влади.

Функції посадника набули універсального характеру. Як пред-

ставник князя в місті, посадник виконував той обшир влади, який

належав самому князеві: судив, збирав данину й різні мита, відав полі-

ційними справами, керував військовими силами міста. Частину зібраних з

населення данини й мит він лишав на свою користь, причому, очевидно,

діставав ще “корм” від населення.

Волостель був таким же повноважним представником князівської

влади в нижчій адміністративній одиниці — у волостях, і виконував, як

і посадник, усі державні функції. Утримання його також складалося з

відрахувань з князівських доходів і з “корму”.

Посадники і волостелі мали своїх помічників в особі тіунів і рядо-

вичів, які, мабуть, призначалися з належних їм рабів. Вони також

отримували “корм” з населення та відрахування з різних поборів. У них

були помічники із спеціальних галузей управління — вирники для

збирання вира, мостовики тощо.

Важливо відмітити, що державний апарат Київської Русі пройшов

тривалу еволюцію, не був незмінним і зазнавав впливу конкретних

історичних, політичних та економічних умов. Інститути державного

управління впродовж усього періоду свого існування перебували в

процесі становлення і зміни питомої ваги в державному житті.

Разом з тим можна стверджувати, що за часів Київської Русі форми

державного устрою та інститутів державного управління співпадали

у загальних рисах із загальноєвропейськими, характерними для всіх

ранньофеодальних держав (імперія Каролінгів, англо-саксонські держави

на Британському острові тощо).

3.2. УРЯДУЮЧІ ІНСТИТУЦІЇ

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА/КОРОЛІВСТВА

Уперше терени майбутнього Галицько-Волинського князівства

(зокрема, міста Перемишль та Червен) були приєднані до Київської Русі

Володимиром Святим 981 р. Саме він заклав м. Володимир на р. Лузі, а

згодом там з’явилась і Володимирська єпархія Київської митрополії.

До кінця ХІ ст. волинські та підкарпатські землі створювали окрему

адміністративну одиницю, підпорядковану київському великокняжому

столу. До неї входили такі волості: Володимирська, Луцька, Погоринська,

Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька, Перелиська,

Звенігородська, Теребовлянська, Галицька (це нинішні Волинська об-

ласть, частина Брестської області Білорусі, а також Тернопільщина, Івано-

Франківщина, Львівщина, Поділля, східні регіони Польщі — Холмщина

та Підляшшя).

Саме ці землі створили Галицько-Волинське князівство, яке згодом

стало правонаступником Київської Русі і набуло державної єдності

наприкінці ХІІ ст. Цьому передувало створення двох незалежних від

Києва князівств: Галицького та Волинського.

П. Грицак називав творцями Галицького князівства Ростиславовичів

Рюрика, Володаря та Василька, нащадків онука Ярослава Мудрого

Ростислава Володимировича, які жили в ХІ — на початку ХІІ ст.: “Вони

не тільки основоположники галицької династії, вони — творці Галиць-

кого князівства, дарма, що воно ще тоді так не називалося, “добрі”

галицькі князі, що одинокі з усіх галицьких князів ніколи не мали жадних

конфліктів з галицькою верхівкою…”

Столицею Галицької землі за Володимира Володаровича в 1141 р.

став Галич (замість Перемишля), а його син Ярослав (на прізвисько

Осмомисл) остаточно відстояв її незалежність як від київського великого

князя, так і від угорців (1152). Він перетворив Галицьке князівство на

найсильніше, але з його смертю почалися заворушення і війна між

синами, і 1199 р. рід Ростиславичів згас. Ініціативний сусід — волинський

князь Роман зміг з’єднати ці дві землі в єдине князівство.

Волинське князівство відділилося від Києва наприкінці 1160-х років,

і осіли тут нащадки Володимира Мономаха. Роман Мстиславич був сином

великого князя Київського Мстислава Ізяславича, який і відділив Луцько-

Волинську землю від Київського домену.

Проте справжнім героєм-творцем Галицько-Волинської Русі, яка

замінила Київську Русь, став Данило Романович. Він припинив сорока-

літню боротьбу за галицьку спадщину, зміг встановити внутрішній мир у

державі й забезпечити її авторитет серед сусідів. Про це свідчить

прийняття Данилом 1253 р. з рук папського посланця “вінця, скіпетра і

корони”, що символізувало створення першого на Русі королівства —

Галицько-Волинського. Після його смерті не обійшлося без тертя між

спадкоємцями, але братовбивчих війн не було. Востаннє титул “короля

Русі” вжив онук Данила Юрій Львович, а його сини-дуумвірати Лев та

Андрій уже вважалися відповідно “князем Галичини” та “князем Воло-

димирії”.

Галицько-Волинська Русь практично повністю успадкувала систему

державного управління та державних установ, притаманну Київській Русі.

Княжий двір виконував функції центрального органу державного управ-

ління. Князь, як і в Києві, був найвищим керівником, зосереджував у

своїх руках всю повноту влади, яку намагався вирвати з рук бояр. З 1253 р.,

коли Данило Галицький отримав від папи Римського королівську корону,

великий князь Галицький і Волинський набув формального титулу

короля. Але він фактично не мав абсолютної влади, оскільки боярська

дума обмежувала його функції і взагалі могла закликати на стіл іншого

князя. Ще однією особливістю Галицько-Волинського князівства була

можливість дуумвірату, коли в Галичі й Луцьку одночасно правили два

князі (Данила та Василько Романовичі, Лев та Андрій Юрійовичі).

С. Юшков свого часу підкреслював таку особливість Галицького

князівства: “...князь і його дружина, його боярство не зуміли пустити

коріння в землі-князівстві, не зуміли організувати свого домену”

. Саме

до цього він зводив князівсько-боярський конфлікт на Галичині.

Боярська рада зазнала в Галицько-Волинському князівстві певної

трансформації. Формально залишаючись дорадчим органом, вона об’єд-

нала всю верхівку тогочасного суспільства. До ради входили бояри-

аристократи, галицький єпископ, воєводи, намісники та суддя княжого

двору (всі без винятку бояри). З числа бояр–членів ради обирали регентів

при малолітніх князях або в період міжкнязівства, окремі бояри вважали

себе у праві обіцяти трон князю за своїм вибором, а боярин Володислав

Кормильчич у 1213 р. навіть проголосив себе князем Галицьким, що для

Давньої Русі було нечуваним зухвальством

. Проте нині через брак

джерел важко з’ясувати, чи був це постійно діючий державний інститут,

чи вона збиралася ситуативно. Права боярської думи були дуже вели-

кими: так, вона висунула умови щодо перебування на Галицькому столі

Данила Романовича — виведення з-під княжого контролю всього земель-

ного фонду. У боротьбі з боярством Данило Галицький намагався

спиратися на віче (1213 та 1235), але зломити спротив бояр зміг тільки

збройною силою (Ярославська битва 1245 р.). Лише після цього відно-

вилося Велике Галицько-Волинське князівство.

Боярство на Галичині мало свою специфіку: на відміну від бояр

інших українських земель було здебільшого місцеве походження (на-

щадки колишньої родоплемінної верхівки), володіло великими земель-

ними угіддями на правах вотчинної власності та специфічної для

Галичини системи кормління, вело самостійну міжнародну торгівлю,

насамперед галицькою сіллю, збирало значне мито з іноземних купців,

тому, відповідно, було традиційно незалежне від князівської влади і

поступово забрало до своїх рук головні органи місцевого самоврядування

та влади. Фактично від них залежало запрошення на галицький стіл того

або іншого князя. Так, у 1211 р. сини Ігоря Святославовича, які спільно

керували князівством за запрошенням того ж боярства з 1205 р. (тоді

загадковою смертю помер засновник князівства князь Роман), почали

утискати бояр, то останні навіть залучили угорців і фізично знищили всіх

Ігоревичів на Галичині. Такі свої широкі права бояри здійснювали через

боярську раду (думу). Взагалі галицькі бояри прагнули поставити князів у

таке становище, щоб вони лише князювали, але не правили, віддавши

реальну владу — політичну та адміністративну — їм. З літописів відомі

прізвища найвпливовіших бояр: Арбузовичі, Веремійовичі, Бернатовичі,

Молибоговичі, Кормильчичі, Суддичі.

Жодному з великих князів не вдалося подолати політичної сили

боярства, і тривалий час між ними велася підспудна й відкрита боротьба,

яка врешті призвела до оволодіння галицьким столом литовським князем

Любартом 1340 р., та приєднання Галицько-Волинської Русі до Польсь-

кого королівства у 1349 р. Через таку постійну борню важко говорити про

чинні державні установи Галича, адже за таких обставин важко від-

різнити випадок від норми, факт від права, оскільки право припиняло

свою дію, а випадок приймав обличчя права. За зауваженням В. Клю-

чевського, “панування галицького боярства, як його зображує літопис ХІІ

та ХІІІ ст., справляє враження боярської анархії, якій не вдалося

перетворитися на сталий аристократичний порядок. Тому, можливо, це

панування не відбилося помітно на галицькій боярській думі. Вона могла

бути чисельнішою за боярську раду київських князів, і могли бути

точніше визначені її склад та відношення до інших органів управління;

але чи був більш окресленим і конкретнішим її політичний авторитет

перед особою князя, цього не видно з літописів”

Віче як орган державного управління скликалося час від часу, в разі

виникнення серйозних криз у суспільстві, і могло використовуватися як

князем проти боярства, так і боярами проти князя. 1231 р. князь Данило

скликав галичан на віче, питаючи, чи залишаться вони йому вірними,

якщо піде війною на бояр. У відповідь він почув від віча: “Пане! Якщо не

подушиш бджіл, меду не з’їси”. Віче не мало формально окресленого кола

учасників, визначених регламенту, повноважень і компетенції. Поступово

його роль занепала, і вже XIV ст. про віче в Галичині вже не згадувалося.

Система управління в Галицько-Волинській державі була двірсько-

вотчинною. Центральна виконавча влада перебувала в руках двірського

(дворецького), який керував князівським двором та вотчинами, чинив суд

від імені князя, виконував найвідповідальніші доручення. За палацовою

“табелю про ранги” він ішов безпосередньо після єпископа і належав до

числа найвпливовіших посадових осіб. Зокрема, цей двірський “возбра-

няв” Данилові займати Галич. Він же виконував дуже відповідальні

доручення: наприклад, був посланий з військом на Перемишль з дору-

ченням вигнати звідти князя Костянтина Рязанського, ворога князя

Данила. Галицько-Волинський літопис містить його звіт про руйнування

Папакін Г.В. Історія державних установ України. Урядуючі інституції та державні установи ІХ - початку ХХ ст

Подождите немного. Документ загружается.