існування розірваного між різними державно-політичними утвореннями
українського національного організму не могло остаточно вбити пам’ять про
власну державну велич, мрію про незалежне майбутнє, прагнення
реалізувати цю мрію. Одночасно цей документ перегукується і з ідеями
визвольного руху інших слов’янських народів, що попали в залежність від
Австрії — чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів, словенців.
Відозва Ради до всіх українців в Австрійській імперії не лише "будила"
національну свідомість та історичну пам’ять. Вона містила і певні орієнтири
на майбутню діяльність українського руху: "Пробудил ся уже й наш лев
руський і красну нам ворожить пришлість. Вставайте Браття, вставайте з
долгого сну вашого, бо уже час. Вставайте! але не до зради і незгоди! но
двигнім ся разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити далі нам
свободи. Пожиткуймо з тої способности, абисьмо не покрили ся ганьбою
перед світом і не стягнули на себе нарікання поколінь наступних.
Поступаймо з другими народами в любові і згоді! Будьмо тим, чим можем і
повиннісьмо. Будьмо народом".
Стати народом. Відчути силу власної правди. Це надзавдання для маси,
що втратила практично повністю панівні прошарки, що представлена,
головним чином, селянською масою — малоосвіченою, але вірною
традиціям. Досягти поставленої мети можна лише на основі національного
солідаризму, на що й вказують автори відозви.
Скликаний з ініціативи Головної Руської Ради Собор руських вчених у
Львові став помітною подією в культурному і громадському житті Галичини.
Його учасники, зокрема Я. Головацький, виступили з обґрунтуванням ідеї
про те, що українська мова є єдиною і спільною для Східної і Західної
України, мовою одного народу, що розділений між двома імперіями. Саме
ідея єдності нації стала фундаментальним принципом, на якому базувалось
вирішення всіх інших питань, що ставив перед собою Собор.
Головна Руська Рада намагалась максимально використати історичний
момент для того, щоб створити умови для подальшого розвитку українського
народу в Австрійській імперії. Однією з головних передумов вважалось
завдання об’єднати всі землі імперії населені українцями в один коронний
край зі значними автономними правами. Першим кроком для цього повинно
було стати розділення Королівства Галичини і Лодомерії на дві частини —
українську і польську. У листі до цісаря від 9 червня 1848 року зазначалось,
"... щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе
провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть обминає
східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть краю була
первісно самостійним князівством, та в кінці червеноруським Воєвідством —
26