Реферат - Культура України в другій половині ХІХ ст

Подождите немного. Документ загружается.

Фізіолог І. Сєченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик

М.Авенаріус — школи молекулярної фізики.

1881 р. уродженець України інженер Микола Бенардос першим у світі

винайшов І застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів.

Найекономічніший для свого часу паровоз сконструював наприкінці XIX ст.

київський інженер О.Бородін. Основам фізичної хімії першим у світі почав навчати

студентів у Харківському університеті професор Микола Бекетов. Там же було

відкрито і першу в Україні кафедру фізичної географії, яку очолив Андрій Краснов, а

Микола Пильчиков першим в Україні і к Росії взявся розвивати науку-

ренгенологію.

У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних

наук.

М. Костомаров та В. Антонович стали основоположниками народницького

напряму в українській історіографи. На відміну від своїх попередників, які основну

увагу приділяли державі та коронованій еліті, вони зосереджувалися на вивченні

історії народу, його ідеалів, вірувань, устремлінь, досліджували рух народу в просторі

й часі, тенденції його економічного, політичного, культурного життя, боротьбу за свої

права.

Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології видатного мовознавця О.

Потебні. У своїх працях «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь»,

«Заметки о малорусском наречии» та інших він започаткував психологічний напрям у

вітчизняному мовознавстві, активно розвивав філософію мови, розв'язував конкретні

проблеми загального мовознавства, діалектології тощо.

Бойко О. Д. Історія України: Навч. Посібник. 3-тє вид., вип., доп. – К.:

Академвидав, 2007. – С. 272

Сарбей В.Г. Історія України (ХІХ – поч.. ХХ ст.): [Пробний підручник для 9

класу] – К.: Генеза, 1994. – С. 147

Бойко О. Д. Історія України: Навч. Посібник. 3-тє вид., вип., доп. – К.:

Академвидав, 2007. – С. 273

Значну роль у популяризації і розвитку наукових знань відігравали громадські

наукові товариства, що виникли у Києві, Харкові, Одесі. Тут вчені, об'єднані

спільними ідеями, займалися вивченням проблем природознавства, математики,

агрономії, історії, літературознавства та ряду інших наук. Подібну багатогалузеву

організацію - Наукове товариство ім.Шевченка створили вчені у Львові. В

Товаристві працювали окремі секції: математично-природничо-медична,

філологічна, історико-філософська. Коли з кінця XIX ст. Товариство очолив

Михайло Грушевський, він почав готувати і періодично том за томом випускати у

світ свою працю "Історія України-Русі". Ця праця й понині залишається

найдокладнішим викладом історії України з найдавніших часів до середини XVII ст.

Окремі важливі явища історії України, зокрема, боротьба народних мас за своє

соціальне І національне визволення, розвиток феодально-кріпосницьких відносин,

культурне піднесення українського народу - все це знайшло відображення у працях

істориків Олександра Лазаревського, Олександри Єфименко, Дмитра Багалія.

Широкі дослідження Історії запорозького козацтва розпочав на той час Дмитро

Яворницький.

Поряд з російською розвивалась українська археографія. На Україні в ХІХ ст.

виникають установи і товариства, які видають наукові праці і публікують документи

з історії України, — Товариство історії і древностей в Одесі 1839, Тимчасова комісія

для розбору древніх актів у Києві 1843, Історичне товариство Нестора-літописця в

Києві 1873, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові 1873, Подільське

церковне історико-археологічне товариство 1865, Історична комісія при Галицькому

крайовому відпілі 1865, Харківське історико-філологічне товариство 1877, істор.

журн. «Киевская старина» 1882, архівні губ. комісії (Таврійська, 1887; Чернігівська,

1896; Катеринославська, 1903; Полтавська, 1903), Українське наукове товариство в

Києві та ін. До революції в Росії і на Україні опубліковано чимало цінних історич.

документів. Однак в цих виданнях проявляються класові і політичні погляди

археографів. Великодержавні шовіністи прагнули замаскувати загарбницьку

Сарбей В.Г. Історія України (ХІХ – поч.. ХХ ст.): [Пробний підручник для 9

класу] – К.: Генеза, 1994. – С. 147

зовнішню і кріпосницьку внутрішню політику рос. царизму, довести надкласовий

характер та історичну непорушність рос. самодержавства. Укр. бурж. націоналісти,

добираючи для видання історич. документи, намагалися обґрунтувати свої

антинаукові концепції про «безкласовість» і «демократизм» укр. народу, про якісь

корінні відмінності в історич. походженні і розвитку укр. і рос. народів.

Дореволюційна А. основну увагу звертала на стародавню історію і не видавала

документи про революц. боротьбу трудящих мас проти поміщиків, капіталістів і рос.

самодержавства. Класова спрямованість дореволюц. видань вимагає критичного

підходу до цих збірників документів.

Активно розвивалася видавнича справа. Під впливом політичних подій

формувалися все нові і нові видання з різними напрямками інформування. У липні

1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав таємний циркуляр про заборону

українських наукових, релігійних і особливо педагогічних видань. Друкувати

«малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Незабаром після

цього були розпущені громади, перестала друкуватися «Основа», а ряд українських

діячів заслали у віддалені частини імперії.

На початку 1870-х років ксенофобія 1863р. почала розвоюватися, цензура –

слабшати, а кияни – поступово відновлювати свою діяльність. Антонович,

М.Драгоманов, О.Русов, М.Зібер і С.Подолинський таємно утворили «Стару

громаду». Українофіли знову зосередилися на неополітичній діяльності.

Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення

Російського географічного товариства (РГТ). Українофіли масово записувалися в цю

організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали видавати

архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали українські документи. У

1875 р. «Стара громада» придбала російську газету «Киевский телеграф»,

перетворивши її на орган, який висвітлював події в українській перспективі.

Справжньою подією у науково-культурному житті України стало заснування

історичного журналу «Киевская старина», перша книжка якого вийшла з друку в

Субтельний Орест. Україна: історія /Пер. з англ.. Ю.І. Шевчука. – К.: Либідь,

1993. – С. 352

січні 1882 р. З другої половини ХІХ ст. значно зріс інтерес до національної історії

українського народу, висвітлення найважливіших проблем якої знаходило місце на

сторінках журналів «Русский архив», «Руская старина» та інших видань, що

виходили у Москві та Петербурзі. Поряд з російськими вченими активно

співробітничали і українські дослідники. Однак цілком слушним було їх бажання

мати свій друкований орган. Після закриття журналу «Основа» у Петербурзі це

питанн я знову гостро постало на порядок денний.

20 січня 1882 р. київський окремий цензор Рафальський воїм підписом і

штампом «благословив у світ першу книжку нового журналу, зміст якої становили

праці Антоновича, Левицького, Лазаревського та інших. Номер прикрашала відома

фотокопія портрета Богдана Хмельницького, що символізувало собою Напрям нового

видання. В програмі журналу повідомлялося, що в ньому будуть друкуватися

самостійні дослідження з історії України, щоденники, записки спогади, мемуари та

біографії визначних діячів української історії, цінні історичні документи, описи

археологічних пам’яток тощо.

Часопис передплачувався не тільки серед української громадськості, але й у

Москві, Петербурзі, ряді російських губернських міст, а також за кордоном. Кількість

передплатників досягла 1000, але на кінець 1882-поч. 1883 рр. ця кількість

зменшилася. Положення «Старини» було доволі таки критичним. Редактори

намагалися урізноманітнити тематику, вміщуючи на його сторінках українські та

перекладні повісті й романи. Проте всі надії виявилися марними. В 1886-1887 рр.

становище журналу стає настільки скрутним, що Лебединцев приймає рішення про

припинення видання «Киевской старины». Це було завершенням першого етапу

існування журналу. З часом діяльність його відновилась, певного коригування

зазнала структура часопису. Та незмінним за всі роки залишалось одне – вірність

Матях В. М. Біля витоків „Киевской старины” (До 110-річчя виходу першого

номера журналу) Укр. іст. журн. – 1992. – № 1. – 142

Там же. – С.146

редакційного колективу принципам, закладеним в основу видання ще в момент його

заснування.

Література, музика та театр. Їх роль у житті суспільства.

У другій половиш XIX ст. починається період розквіту української

літератури. Під впливом творчості Т. Шевченка сформувалася плеяда молодих

авторів, які прагнули чесно й об'єктивно розповісти про проблеми сучасного їм

суспільства, особливо про важке життя українського селянства. Реалізм став

головним творчим методом видатних прозаїків Марка Вовчка, Івана Нечуя-

Левицького, Івана Франка, Панаса Мирного та ін. Поетичні традиції І.

Матях В. М. Біля витоків „Киевской старины” (До 110-річчя виходу першого

номера журналу) Укр. іст. журн. – 1992. – № 1. – С.149-150

Котляревського і Т. Шевченка розвивалися у творчості великих українських

поетів Івана Франка і Лесі Українки. Наприкінці XIX ст. в різних жанрах

працюють В. Стефаник, Кобилянська, М. Коцюбинський, Б. Грінченко.

Величезний внесок у розвиток української драматургії зробили Михайло

Старицький, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Панас Мирний та

багато інших авторів. Твори українських авторів у великій кількості видавалися

в Галичині та інших західних регіонах України, але через політику російського

уряду доступ книг до читачів Наддніпрянської України був утруднений.

У фокусі уваги українських письменників другої половини XIX ст.

опиняються реалії пореформеного періоду: болюче класове розшарування

селянства, життєві проблеми нового суспільного класу — пролетаріату;

революційна боротьба народних мас проти соціального та національного

гніту новітньої буржуазної доби; пошуки інтелігенцією свого місця в новій

системі координат. Особливо яскраво ця тенденція ви являється у творах І.

Франка «Борислав сміється», І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», Панаса

Мирного «Лихі люди». Письменники розкривають процес духовного

розкріпачення народних мас, зростання їхньої свідомості. На сторінках

романів та повістей з'являється новий позитивний герой — Чіпка («Хіба

ревуть воли, як

ясла повні?»), Жук («Лихі люди»), Бенедьо Синиця («Борислав сміється») та

ін. Активно висвітлювалися на сторінках творів болючі суспільні проблеми,

аналізувалися суперечності класової боротьби, посилилося публіцистичне

спрямування художніх творів. Характерно, що значна частина українських

письменників цієї доби вела активну політичну діяльність — була членами

політичних організацій, як «громадівці» О. Кониський, М. Старицький, Б.

Грінченко; енергійно пропагувала політичні ідеї, як І. Франко, П.

Грабовський, Леся Українка; брала участь у літературних дискусіях, що, як

правило, переростали в гостру полеміку з актуальних соціальних та

національних проблем.

Література стала відображенням суспільного, політичного і побутового

життя.

У другій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях розквітнув ще один

письменницький талант – Юрій Федькович. Перші його вірші були написані

німецькою мовою, загальноприйнятою тоді серед української інтелігенції

Буковини. Але невдовзі Федькович у своїй творчій діяльності повністю перейшов

на українську мову. За короткий час він написав велику кількість поетичних,

прозових і драматургічних творів –головним чином з життя українців - гуцулів

Північної Буковини. У цьому регіоні, як відзначали сучасники Федьковича, його

творчість для справи утвердження й поширення української національної

самосвідомості мала не менше значення, ніж Шевченкові твори для всієї

України.

Продовжував писати твори із закликами розгортати боротьбу за повалення

царського самодержавства поет Павло Грабовський, який був засланий

царськими властями до Сибіру за свої національно-патріотичні та революційні

переконання. Публіцистику російською мовою він друкував у російських

періодичних виданнях, а збірники поезій пересилав до Галичини і видавав у

Львові. Своїх українських однодумців Грабовський переконував у тому, щоб

виводити українську мову "на широкий шлях", тобто добиватися права

друкувати нею будь-які твори: художні, публіцистичні, наукові.

Ненавистю до гнобителів свого народу, щирим співчуттям до бідувань

пригноблених усіх національностей пройнята поетична творчість Лесі Українки,

її поема "Дання казка" утверджувала Ідею служіння поета інтересам, потребам і

запитам народних мас:

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Бойко О. Д. Історія України: Навч. Посібник. 3-тє вид., вип., доп. – К.:

Академвидав, 2007. – С. 274-275

Золоті надіть кайдани!

Уже перші дві збірки поезій Лесі Українки "На крилах пісень" та "Думи і

мрії", видані у 90-х роках XIX ст., утверджували ідеї справедливості визвольної

боротьби проти соціального та національного гноблення, яке панувало в

Російській Імперії, закликали до єднання революціонерів різних національностей.

Поезію Лесі Українки гаряче вітав Іван Франко. 1898 р. він писав: "З часу

Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула

такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сії слабосилої,- хворої

дівчини..."

У другій половині XIX ст., незважаючи на об'єктивні труднощі

(відсутність спеціалізованих приміщень, не-сформованість шкіл режисури

та акторської гри, заборони та протидію офіційних властей тощо), значних

успіхів досягає українське професійне театральне мистецтво. Значною

мірою це пов'язано з появою високохудожніх драматичних творів.

Засновником українського професійного театру з повним правом

вважається І. Котляревський. Він у 1810 р. разом з М. Щепкіним створив

театральну трупу, для якої написав п'єси "Наталка-Полтавка" та "Москаль-

чарівник".

Продовжували свою діяльність вільні мандрівні трупи, на основі яких в

1882 р. було сформовано майбутній "Театр корифеїв" — трупа М.

Кропивницького. До неї ввійшли талановиті актори тодішнього театру — М.

Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Карпенко, Л.

Квітка та ін. У 1885 р. трупа вже налічувала близько 100 акторів і

поділялася на дві: одна – під керівництвом М. Кропивницького, друга – М.

Старицького.

Сарбей В.Г. Історія України (ХІХ – поч.. ХХ ст.): [Пробний підручник для 9

класу] – К.: Генеза, 1994. – С. 148-149

Бойко О. Д. Історія України: Навч. Посібник. 3-тє вид., вип., доп. – К.:

Академвидав, 2007. – С. 275

Для драматургії 70—90-х років були характерними вузькість тематики

(головна дійова особа — як правило, селянство), певна повторюваність

мотивів; побутовізм, етнографізм тощо. Це пояснюється, по-перше,

бажанням авторів під впливом піднесення національного руху показати зі

сцени широкому глядацькому загалу Ідейно-естетичне багатство народних

обрядів, звичаїв і

фольклору. По-друге, після Емського указу 1876 р, та цир-

куляра 1881 р. категорично заборонялися українські вистави історичного та

соціального змісту. Під тиском громадськості цензура дозволяла лише

драматичні твори, що висвітлювали сільське життя.

Пореформений період - це час розквіту любительського театру. Аматорські

театральні вистави ставили у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших

містах і навіть селах України. У 1882 р. у Єлисаветграді М. Кропивницький з

акторів-любителів та акторів-професіоналів створив першу українську

професійну трупу, до складу якої увійшли талановиті актори М. Заньковєцька,

М. Садовський, І. Бурлака, О. Маркова та ін. Після гастролей у Києві 1883 р. до

трупи М. Кропивницького приєдналася аматорська група М. Старицького.

Внаслідок цього утворився потужний осередок театрального мистецтва, який

сприяв формуванню шкіл режисури та акторської гри, стимулював розвиток

драматургії.

Незважаючи на визнання глядачів та театральних фахівців, життя

українського театру цієї доби було складним. У 1883 р. київський генерал-

губернатор заборонив гастролі трупи М. Кропивницького на Київщині,

Полтавщині, Чернігівщині, Волині та Поділлі (заборона діяла аж до 1893 р.).

На резонне запитання, чому українському театрові дозволяється виступати в

Петербурзі та Москві, але заборонено в Києві, відповів: «Там театр — мистец-

тво, тут — політика».

Проте зупинити розвиток українського театру вже було неможливо. У

80—90-ті роки на теренах України активно функціонували поряд з провідними

театральними колективами М. Кропивницького, М. Старицького, М.

Садовського майже ЗО невеликих «російсько-малоросійських» груп. У 1891 р.

в Києві М. Соловцов заснував перший постійний російський театр.

У західноукраїнських землях перший український театр виник 1864 р. у

Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Його засновником

став режисер та актор О. Бачинський. Невдовзі 1869 р. при чернівецькій

«Руській бесіді» утворюються любительські драматичні гуртки на Буковині.

Виникнення 1884 р. «Руського літературно-драматичного товариства»,

заснованого С. Воробкевичем, сприяло піднесенню театрального життя в захід-

ноукраїнських землях.

Було засновано нову систему організації — товариство на паях, яке

колегіальне вирішувало всі питання. Невдовзі починають діяти трупи М.

Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого та ін. На початку XX

ст. в Україні налічувалося близько 300 театральних колективів.

Багато з цих п'єс не сходять зі сцени й сьогодні. Творчі досягнення

корифеїв українського театру є провідними в сучасному театральному

мистецтві.

З театральним мистецтвом пов'язаний розвиток української музики. 1862 р.,

з’явилася перша українська опера «Запорожець за Дунаєм». Її створив співак і

композитор Семен Гулак-Артемовський.

Як і раніше, українські композитори захоплювались професіональною

обробкою музичного фольклору. У творчому доробку найвидатнішого

українського композитора Миколи Лисенка налічується близько 600 пісень: як

професіонально оброблених народних, так і написаних на тексти вітчизняних та

зарубіжних поетів. Зокрема, майже 100 творів з «Кобзаря»Т.Шевченка

покладено Лисенком на музику (цикл «Музика до «Кобзаря» Т.Шевченка»),

багато творів - на тексти. Франка (серед них - славнозвісний "Вічний

Бойко О. Д. Історія України: Навч. Посібник. 3-тє вид., вип., доп. – К.:

Академвидав, 2007. – С. 275-276

Бокань В. Польвий Л. Історія культури України. – К.:2002. – С.125