Рижмань Д.І. (ред) Економіка підприємства. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації

Подождите немного. Документ загружается.

253

прибутку по одних галузях можуть бути компенсовані завдяки одержанню

більшого прибутку від реалізації продукції інших галузей. У разі, коли такої

компенсації не відбулося, що цілком ймовірно, економічні втрати по одній

галузі не можуть істотно вплинути на фінансово-економічний стан підприєм-

ства, оскільки її питома вага в доходах перестає бути домінуючою. Тому

підприємства з диверсифікованим виробництвом відзначаються вищою

стійкістю економіки, особливо в умовах мінливого зовнішнього середовища і

прояву кризових явищ: інфляції, неплатежів, низької платоспроможності

населення та ін.

По-друге, диверсифікація дає змогу підприємствам повніше ви-

користовувати свої матеріальні ресурси, землю та робочу силу і завдяки цьому

пом'якшити сезонність виробництва, підвищити зайнятість працівників,

отримати додатковий дохід від своєчасної і продуманої галузевої маневреності,

швидше нарощувати обсяги виробництва тих видів продукції, на які є попит і

формується прийнятна ціна, а також частково скорочувати виробництво інших

видів продукції, по яких стала проявлятися несприятлива кон'юнктура ринку.

Зрозуміло, що такий маневр спеціалізованим господарствам здійснювати

набагато важче, бо їм потрібно започатковувати виробництво нове, а це вимагає

значних коштів і тривалого часу.

По-третє, диверсифікація аграрних підприємств, зокрема галузева

вертикально інтегрована диверсифікація, дає змогу їм отримувати синергічний

ефект і тим самим, за однакових інших умов, підвищувати ефективність

виробництва.

Одночасно диверсифікація несе підприємствам і певні загрози. Вона не

завжди дає змогу використати переваги спеціалізованого виробництва, а тому

до відомого ступеня є його антиподом. Адже розвиток багатьох галузей

розпорошує ресурси підприємства, а тому нерідко не вдається досягти по

окремих з них раціональної концентрації. В результаті підприємство втрачає

ефект масштабу виробництва. Потрібно також мати на увазі, що управляти

диверсифікованим виробництвом значно складніше порівняно з

недиверсифікованим. Тут менеджери і спеціалісти повинні мати різнобічну

фахову підготовку, їм доводиться враховувати значно більше чинників

зовнішнього і внутрішнього середовища, а це підвищує ризик прийняття

недостатньо обгрунтованих рішень.

Тому, враховуючи аргументи «за» і «проти» диверсифікації, кожне

підприємство повинне вирішити, до якого ступеня йому доцільно

диверсифікувати виробництво. При цьому потрібно враховувати стан

зовнішнього середовища (стабільна чи нестабільна економіка, кон'юнктура

ринку, платоспроможність населення тощо), а також розміри підприємства,

фактичний стан його економіки. Очевидно, що великі за розміром підприємства

мають більше можливостей для диверсифікації виробництва. Вони в змозі

розвивати нові для них галузі з раціональною концентрацією виробництва і тим

самим усувати або істотно згладжувати протиріччя між диверсифікацією і

спеціалізацією виробництва, досягати кращих результатів господарювання.

Такі підприємства мають більше фінансових ресурсів для започаткування нових

виробництв. Це зменшує потребу в позичковому капіталі, а отже, і скорочує

254

витрати на його залучення. І навпаки, малі підприємства з низьким рівнем

концентрації виробництва не в змозі розвивати багато галузей, а тому вони

повинні більше тяжіти до спеціалізованого виробництва.

Для оцінки впливу диверсифікації виробництва на його результати

необхідно обґрунтовано вимірювати її рівень. З цією метою можуть бути

використані такі показники:

1. Абсолютний рівень диверсифікації. Визначається загальною

кількістю галузей, що технологічно не пов'язані між собою на стадії

виробництва сільськогосподарської продукції кінцевого споживання, проміжної

і сировини. Для повнішої уяви про характер диверсифікації окремо виділяється

кількість та питома вага галузей: а) основного виробництва; б) вертикально

інтегрованих галузей; в) вертикально неінтегрованих галузей.

Питома вага цих груп галузей визначається діленням кількості галузей

певної групи на загальну кількість галузей підприємства. При цьому

зауважимо, що при визначенні даного показника до уваги беруться лише ті

галузі, продукція яких виробляється для продажу і набуває товарної форми.

2. Інтегральний показник диверсифікації виробництва, що враховує

кількість галузей та їх вклад у формування грошового доходу підприємства.

В економічній літературі відомі декілька підходів до визначення такого

показника. Наведемо два з них, як найбільш прийнятних для розрахунку і

аналізу.

Перший ґрунтується на використанні формули Херфінделя-Хіршмана і

визначається з виразу:

äõ ³

Ê 1 Ï Â







де

ÏÂ

- частка і-ої галузі в структурі товарної продукції підприємства,

коефіцієнт.

Другий підхід базується на використанні формули визначення

коефіцієнта зосередженості галузей. Коефіцієнт диверсифікації за цим

підходом розраховується з виразу:

äç

100

Ê1

Ï Â (2N 1)









де N

- порядковий номер галузі в ранжованому ряді, побудованому за

спадним принципом: галузі, яка займає найбільшу питому вагу в структурі

товарної продукції, присвоюється перший номер, а найменшу - останній.

В табл. 6.1 наведені чотири варіанти галузевої структури підприємств за

товарною продукцією, в кожному з яких виділяються три підваріанти. Останні

відрізняються між собою ступенем зосередженості галузей. Розрахунок за

допомогою наведених формул коефіцієнта диверсифікації по кожному варіанту

показує, що дані методичні підходи до їх визначення дають близькі за своїм

абсолютним значенням результати (табл. 6.2): чим більше значення цього

показника, тим вищий рівень диверсифікації виробництва на підприємстві, і

навпаки. При цьому за однієї і тієї ж кількості товарних галузей величина

255

даного показника буде не однаковою за умови, що має місце різне

співвідношення їх вкладу (питомої ваги) у грошову виручку підприємства.

Коефіцієнт диверсифікації буде вищий у тому разі, коли має місце неістотне

відхилення питомої ваги абсолютної більшості галузей у структурі товарної

продукції (варіант 1). Одночасно даний показник буде меншим за умови, коли

існує невелика кількість галузей (2-3), на які припадає переважна частка такого

вкладу. З табл. 6.2 видно, як змінюється коефіцієнт диверсифікації в бік його

зменшення від другого до четвертого варіантів, коли збільшується ступінь

зосередженості галузей.

Таблиця 6.1

Коефіцієнт диверсифікації за різних співвідношень вкладу галузей у

грошовій виручці від реалізації продукції

Варіант

Кількість галузей на підприємстві

Питома вага галузі в структурі товарної продукції, %

1а

17,5

17,3

17,1

17,0

16,0

13,1

13,5

12,8

12,6

12,5

12,4

12,3

12,0

11,9

їв

12,5

12,0

11,5

11,0

10,9

9,9

9,8

8,0

4,4

2а

2в

За

Зв

4а

4в

5,5

4,1

3,9

1,5

Таблиця 6.2

Абсолютне значення коефіцієнтів диверсифікації, розрахованих різними

методичними підходами

Варіант

Підваріант

Коефіцієнт

диверсифікації,

Кдх

Коефіцієнт

диверсифікації,

Кдз

Коефіцієнт

диверсифікації,

Кдр

Відношення

коефіцієнта Кдр

до коефіцієнта

256

1а

0,866

100

0,822

100

0,839

100

102,1

0,875

101,0

0,872

106,1

0,878

104,6

100,7

їв

0,904

104,4

0,887

107,9

0,910

108,5

102,6

2а

0,794

100

0,774

100

0,868

100

112,1

0,840

105,7

0,831

107,4

0,904

104,1

108,8

2в

0,866

109,0

0,853

110,2

0,924

106,5

108,3

За

0,683

100

0,657

100

0,890

100

135,5

0,765

112,0

0,756

115,1

0,916

102,9

121,1

Зв

0,804

117,7

0,792

120,5

0,932

104,7

117,7

4а

0,632

100

0,640

100

0,891

100

139,2

0,700

110,8

0,731

114,2

0,919

103,1

125,7

4в

0,747

118,2

0,776

121,3

0,935

104,5

120,5

У четвертому варіанті коефіцієнт диверсифікації істотно знижується саме

завдяки тому, що тут виробництво зосереджене переважно у двох товарних

галузях - першій і другій. За найбільшої розосередженості виробництва, як це

характерно для варіанта 1, коефіцієнт диверсифікації буде найвищим.

Дані табл. 6.2 також переконують, що на рівень диверсифікації

виробництва істотно впливає кількість товарних галузей, яку розвиває

підприємство.

При збереженні приблизно того самого характеру розподілу вкладів

галузей у формування товарної продукції, але за умови збільшення кількості

галузей коефіцієнт диверсифікації зростає. Так, збільшення числа галузей з 6 до

8 зумовило зростання показника КДЗ у першому варіанті з 0,822 до 0,872, а за

десяти галузей - до 0,887. Така ж тенденція характерна і для інших варіантів.

Очевидно, що за неістотних змін у розподілі між галузями вкладу у формування

товарної продукції збільшення кількості товарних галузей на одну галузь

призводить до підвищення коефіцієнта диверсифікації до 10 %. Цей відсоток

буде більшим (в межах 10 %), якщо в умовах зростання кількості галузей

відбувається водночас зосередження виробництва на невеликій кількості

галузей, і навпаки.

Важливо, що коефіцієнт диверсифікації «чутливий» і до зміни

співвідношення галузей за однієї і тієї ж їх кількості на підприємстві.

Наприклад, за шести товарних галузей К

дз

зменшується з 0,822 у варіанті

співвідношення 1а до 0,640 у варіанті 4а; за восьми галузей - з 0,872 до 0,731 і

за десяти галузей - з 0,887 до 0,766.

Зрозуміло, що така чутливість викликана різним ступенем концентрації

галузей. З її підвищенням коефіцієнт диверсифікації зменшується, оскільки

більшість галузей у такому разі не відіграють більш-менш істотної ролі у

формуванні грошового доходу підприємства. Разом з тим, із зростанням рівня

зосередженості галузей підвищується і ризик втрати підприємством фінансової

стабільності. Адже підприємства, де одна-три галузі займають домінуюче

257

становище у формуванні їх грошового доходу, за несприятливої кон'юнктури

ринку на продукцію цих галузей можуть зазнати істотних збитків і навіть

опинитися на межі банкрутства.

На противагу цьому у підприємствах з більш-менш рівномірним

розподілом вкладу окремих галузей у грошовий дохід підприємства така

ситуація виключається. Щоб наближено розрахувати ступінь зростання ризику

від підвищення зосередження галузей, доцільно визначити третій показник

диверсифікації, використовуючи також формулу коефіцієнта зосередженості

галузей, але при цьому рангований ряд галузей будується не за спадним, а за

зростаючим принципом, коли галузі, яка займає найменшу частку в структурі

товарної продукції, присвоюється перший номер, а з найбільшою часткою -

останній відповідно до кількості галузей. Рівень цього показника (К

др

) наведено

в графі 7 табл. 6.2.

Як бачимо, коефіцієнт К

др

від першого до четвертого варіанта зростає,

оскільки в ньому підсилюється вагомість тих галузей, які займають більшу

частку в структурі товарної продукції. Наближене зростання ризику від

підвищення ступеня зосередження галузей можна визначити з виразу: Нр =

(Кдр : Кдз) • 100. В графі 9 табл. 6.2 наведено значення цього показника. Як

бачимо, за першого варіанта з більш-менш рівномірним розподілом вкладу

галузей показник наближеного ризику має невелике значення. Але він істотно

зростає з підвищенням ступеня зосередження галузей. Скажімо, у четвертому

варіанті, де цей ступінь найвищий, має місце і найвища ризикованість

дестабілізації фінансового стану підприємств і наближено вона становить від

120,5 % у під-варіанті 4в до 139,2 % - у підваріанті 4а.

Отже, аграрні підприємства при розробці стратегії виробничої діяльності

повинні враховувати не тільки плюси і мінуси диверсифікації виробництва, а й

співвідношення галузей і тісно пов'язаний з ним ризик порушення фінансової

стабільності.

6.2.5. Агрокооперативи.

В Україні вже склалася певна система кооперативних інститутів: це

сільськогосподарські, споживчі, будівельні, кредитні. За цілями завданнями і

характером діяльності кооперативи поділяються на виробничі й обслуговуючі.

Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах

підприємництва з метою одержання прибутку, працюють на засадах

обов'язкової трудової участі членів кооперативу у процесі виробництва.

Обслуговуючі кооперативи спрямовують свою діяльність на

обслуговування сільськогосподарського й іншого виробництва учасників

кооперації та не ставлять за мету одержання прибутку.

Обслуговуючі, в свою чергу, поділяються на: переробні, заготівельно-

збутові, постачальницькі, сервісні, багатофункціональні й інші.

Переробні - це переробка сільськогосподарської сировини (виробництво

хлібобулочних, овочевих, плодово-ягідних, м'ясних, молочних, рибних

продуктів, виробів із льону, коноплі, пиломатеріалів тощо);

258

Заготівельно-збутові – заготівля, зберігання, передпродажна обробка,

продаж сільськогосподарської продукції, надання маркетингових послуг та

інше;

Постачальницькі - закупівля й постачання засобів виробництва,

матеріально-технічних ресурсів, виготовлення сировини та матеріалів і

постачання їх членам кооперативу;

Сервісні - технологічні, транспортні, меліоративні, ремонтні, будівельні,

еколого-відновні роботи, ветеринарне обслуговування та племінна робота,

телефонізація, газифікація, електрифікація в сільській місцевості, надання

побутових, санаторно-курортних, науково-консультаційних послуг, послуги з

ведення бухгалтерського обліку, аудиту та інше;

Багатофункціональні кооперативи - поєднання кількох видів

діяльності. В структурі кооперативів найбільшу питому вагу мають виробничі,

серед яких вагомих успіхів досяг кооператив «Батьківщина» Котелевського

району Полтавської області.

6.2.6. Розвиток агропромислової інтеграції в умовах ринкових відносин

Головним завдання сільського господарства, нагадаємо, забезпечення

населення продуктами харчування, а переробної промисловості - сировиною.

Однак переважна більшість продукції (крім тієї, що споживається у свіжому

вигляді) йде на переробку. У даній ситуації сільське господарство виступає в

ролі виробника та постачальника сировини, а дальше доведення продукції до

споживчих якостей, переробку, зберігання і реалізацію населенню переймають

на себе інші галузі. Такий процес спеціалізації ускладнює взаємовідносини між

сільським господарством та іншими галузями, ставить ефективність

сільськогосподарського виробництва в залежність від суміжних виробництв.

У зв'язку з цим виникають об'єктивні передумови для безпосереднього

об'єднання сільського господарства з промисловими підприємствами. Воно

ґрунтується на спільності завдань щодо виробництва кінцевого продукту, який

буде реалізовано споживачеві. Таке об'єднання називаються вертикальною

інтеграцією.

Взаємозв'язок-галузей народного господарства, які беруть участь у

виробництві сільськогосподарської сировини, її заготівлі, переробці, зберіганні,

транспортуванні, збуті, виробництві засобів виробництва та їх обслуговуванні,

й визначає агропромислову інтеграцію. На рівні підприємств та об'єднань

агропромислова інтеграція розвивається в двох напрямах, шляхом посилення

зв'язків сільського господарства з промисловістю і шляхом створення нових

форм підприємств на основі сільськогосподарського та промислового

виробництва під єдиним керівництвом. В останньому випадку така інтеграція

зумовлює об'єднання підприємств,, що спеціалізуються на виробництві того чи

іншого виду сільськогосподарської продукції або на певних стадіях цього

виробництва, з промисловими підприємствами, які виробляють кінцеву

продукцію. Крім сільськогосподарських підприємств, ці об'єднання включають

підприємства переробної, легкої та інших галузей промисловості, а також

259

заготівельні, транспортні й торговельні організації. Великі агропромислові

об'єднання включають і науково-дослідні установи, що сприяє ефективнішому

та швидшому вирішенню завдань щодо збільшення обсягів виробництва

продукції.

Агропромислова інтеграція сприяє тому, що продукція швидко проходить

стадії виробництво - заготівля - переробка - зберігання - реалізація,

зменшуються її втрати підвищується ефективність використання всіх

виробничих ресурсів. Інтеграція також є стимулом для науково-технічного

прогресу, оскільки вимагає вдосконалення існуючої та розробки нової техніки,

технології, форм організації виробництва і праці.

У практиці господарювання агропромислового комплексу країни існують

такі форми агропромислової інтеграції: агропромислові підприємства та

агрофірми, виробничі агропромислові об'єднання й агропромислові комбінати,

науково-виробничі об'єднання.

Агропромислові підприємства та агрофірми характеризуються

поєднанням виробництва сільськогосподарської продукції і промислових

виробництв по переробці, доробці та зберіганню сільськогосподарської

продукції. При. цьому сума реалізації переробленої продукції разом із

товарною продукцією сировинних галузей займає основне або одне з основних

місць у структурі товарної продукції. Особливістю агрофірм порівняно з

агропромисловими підприємствами є те; що в структурі перших наявні, крім

усього, ще й торговельні підприємства, служби маркетингу та інші елементи.

ринкової інфраструктури.

Агропромислові об'єднання включають сільськогосподарські та

промислові підприємства, а також обслуговуючі, ремонтні, транспортні,

холодильні, складські, торговельні. ї¥ своєму складі вони мають галузі і

виробництва, які територіально та технологічно залежні один від одного.

Підприємства входять до складу об'єднання на правах внут-

рішньогосподарських підрозділів, однак користуються певною оперативною

самостійністю.

Агропромислові комбінати будуються за територіальним принципом, як

правило, в межах адміністративних районів включають сільськогосподарські,

переробні та обслуговуючі виробництва. Підприємства, які входять до його

складу, зберігають самостійність і права юридичної особи, однак фінансове

обслуговування здійснюється централізовано, що має змогу маневрувати

ресурсами з метою ефективного розвитку всіх галузей агропромислового

об'єднання.

Дещо вищий рівень вертикальної інтеграції порівняно з іншими формами

має науково-виробниче об'єднання, яке поряд з агропромисловим

виробництвом включає і наукові установи. Це сприяє інтенсивнішому

розвитку науки та швидшому впровадженню результатів наукових досліджень

у виробництво.

Порівняно висока ефективність інтегрованих галузей та виробництва в

цілому в підприємствах агропромислового типу переконує в доцільності їх

організації та розвитку насамперед на базі спеціалізованих колективних госпо-

дарств. В умовах ринкової економіки перспективними формами організації

260

інтегрованого виробництва на рівні підприємств надалі будуть агропромислові

фірми, асоціації, кооперативи, компанії. Для забезпечення вищого рівня

ефективності виробництва необхідно не тільки розширювати й поглиблювати

інтеграційний процес у підприємствах шляхом подальшого розвитку

промислових виробництв, а й формувати ринкову інфраструктуру.

Розвиток агропромислової інтеграції певною мірою сприятиме

забезпеченню демонополізації економіки, створенню ринкового середовища,

посиленню конкуренції серед відповідних типів господарських структур, що в

умовах ринкової економіки є одним із стимулюючих факторів збільшеная

виробництва продукції, поліпшення її якості, підвищення ефективності та

розширення асортименту відповідно до потреб ринку.

6.3. Організаційно-економічні основи формування

сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу.

Важливим завданням обслуговуючої кооперації сільськогосподарських

товаровиробників є протистояння безконтрольному поширенню

непродуктивного торговельно-посередницького бізнесу, що «знекровлює»

сільське господарство і тим самим сприяє відтоку фінансових ресурсів з

агропромислового виробництва, посилює проблему диспаритету цін.

Обслуговуюча кооперація покликана надати товаровиробникам можливість

отримувати прибутки не тільки безпосередньо від сільськогосподарського

виробництва, а й від подальшого руху виробленої ними продукції, брати участь

у великомасштабному бізнесі, використовувати професійних управлінців,

розподіляти ризик, контролювати канали збуту своєї продукції і матеріально-

технічного постачання, впливати на ціни шляхом формування великих партій

продукції і застосування сучасних маркетингових методів і технологій, бути

рівноправними партнерами у конкурентному ринковому середовищі.

Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив - це підприємство,

створене для здійснення обслуговування переважно своїх членів на засадах

взаємодопомоги та економічного співробітництва. Залежно від видів діяльності

Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" поділяє обслуговуючі

кооперативи на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та

багатопрофільні. Детальніший перелік послуг, що їх можуть надавати

обслуговуючі кооперативи, наводиться нижче:

• зберігання і реалізація сільськогосподарської продукції;

• переробка сільськогосподарської продукції і лісової сировини;

• матеріально-технічне постачання;

• виробництво окремих видів сільськогосподарської продукції

(вирощування насіння деяких сільськогосподарських культур, вирощування

молодняка птиці, свиней, племінної худоби тощо );

• ремонт сільгосптехніки та її технічне обслуговування;

• транспортне обслуговування;

• газифікація, телефонізація, електронізація і комп'ютеризація сільського

господарства;

261

• виконання окремих видів сільськогосподарських робіт (оранка, збирання

врожаю, боротьба з шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур,

штучне осіменіння тварин, ветеринарне обслуговування);

• виконання будівельних робіт і виготовлення проектної документації;

• виробництво окремих видів добрив, техніки та обладнання для потреб

селян;

• консультаційне обслуговування (бухгалтерське, фінансове, аудиторське,

агрономічне, зоотехнічне, економічне тощо).

Однією з важливих передумов формування і ефективної діяльності

обслуговуючих кооперативів є територіальна концентрація

сільськогосподарських товаровиробників, а обов'язковою умовою початку

розробки проекту організації кооперативу має бути їх ініціатива та

зацікавленість. Важливою також є підтримка становлення кооперативу з боку

органів державного управління та сільськогосподарських громадських

об'єднань. Практична робота по створенню кооперативу може починатися лише

за наявності лідера, який його очолить.

В обслуговуючих кооперативах об'єднується тільки частина власності

товаровиробників, необхідна для нормальної роботи кожного такого

кооперативу, шляхом передання йому грошового або натурального (що має

вартісну оцінку) внеску на основі принципів, зафіксованих установчою угодою

про створення кооперативу.

Факторами, що спонукають сільськогосподарських товаровиробників до

кооперування, можуть бути:

• вигода від участі у великих за обсягом господарських операціях,

створення конкуренції комерційним посередницьким фірмам та уникнення

конкуренції між собою, користування послугами професійного менеджменту;

• можливість отримувати прибуток не тільки від виробництва, а й від

подальших стадій руху виробленої ними продукції у межах маркетингового

ланцюжка певного товару (виробництво - збирання та зберігання - переробка -

транспортування - оптова торгівля - роздрібна торгівля - споживання);

• вихід на вигідні ринки збуту, постачання і послуг (у тому числі

міжнародні);

• переваги від координації дій, поділу ризику й отримання ринкової вигоди,

тобто контроль ситуації на ринку.

Особливість обслуговуючого кооперативу полягає в тому, що він:

• належить сільськогосподарським товаровиробникам – своїм членам-

клієнтам і управляється ними на демократичних засадах;

• надає своїм членам ті послуги, які необхідні для їх власних колективних,

фермерських чи особистих підсобних господарств і є продовженням цих

господарств;

• не ставить за мету отримання прибутку для себе, а має на меті збільшення

прибутку господарств своїх членів.

Специфічною характерною рисою сільськогосподарського

обслуговуючого кооперативу є те, що його члени поєднують в одній особі

співвласника кооперативного підприємства і його клієнта.

262

Тема 7. Продукція: сутність, різновиди і

конкурентоспроможність

7.1. Валова продукція та її складові.

7.2. Поняття якості, характеристика її показників і значення для

підвищення конкурентоспроможності продукції

7.3. Методи визначення якості продукції і вплив її рівня на результати

виробництва

7.4. Методика визначення втрат (додаткового ефекту) від зниження

(підвищення) якості продукції

7.5. Витрати на поліпшення якості продукції і напрями забезпечення її

конкурентоспроможності за якістю

7.6. Стандартизація та сертифікація продукції та послуг.

7.7. Державний нагляд за якістю та внутрішньовиробничий технічний

контроль.

7.8. Економічні функції держави щодо діяльності підприємства

7.9. Особливості формування ринків основних видів

сільськогосподарської продукції і продовольства.

7.10. Інфраструктура ринку та її складові.

7.11. Поняття та показники конкурентоспроможності підприємства.

7.12. Обгрунтування та вибір факторів конкурентних переваг

підприємства.

7.13. Оцінювання рівня конкурентних переваг та

конкурентоспроможності підприємства.

7.14. Аграрна реформа і організаційно-економічні трансформації в

сільському господарстві

7.15. Особливості формування регіональних агропромислових кластерів.

7.16. Логістика в управлінні якістю аграрної продукції