Рижмань Д.І. (ред) Економіка підприємства. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації

Подождите немного. Документ загружается.

223

біотехнологічні й генетичні розробки (технологія вирощування вихідних

форм ЦБ для батьківських ліній; технологія оцінки якості пилку; технологія

літньої індивідуальної поляризації);

технологічні розробки (технології насінництва нового покоління гібридів;

технології підготовки насіння БА-гібридів; технології вирощування фабричних

ЦБ);

економічні розробки (комплексні програми розвитку буряківничої галузі;

модельні бізнес-проекти й технологічні карти вирощування фабричних

цукрових буряків і насіння; обґрунтування цін на продукцію цукробурякового

комплексу; дослідження ринку цукру).

Рис. 5.5. Схема формування інноваційного бізнес-проекту

Для розроблення бізнес-плану інноваційного проекту необхідно провести

оцінку виробничого потенціалу потенційного замовника (2) інноваційних

розробок НДУ. Для цього формуються дані аналітичних досліджень

конкретного або умовного виробника.

Процес організації виробництва цукрових буряків і продукції переробки

на реальній базі замовника - виробничої корпорації включає:

науковий супровід, який забезпечує Інститут цукрових буряків;

первинне насінництво, що здійснюється на дослідно-селекційній станції

(на ділянках батьківських форм);

224

гібридизацію (проводить насінницьке господарство Полтавське);

підготовку насіння (Київський насіннєвий завод);

виробництво (господарства - Полтавської, Вінницької, Хмельницької

областей);

переробку (цукрові заводи);

реалізацію (торгові організації).

За схемою Інститут цукрових буряків передає виробнику технологію і

права на виробництво БА-гібридів, забезпечує виробника батьківськими

формами для виробництва гібридів, вироблених на власній експериментально-

виробничій базі. ІЦБ також на платній основі супроводжує процес підготовки

насіння гібридів за власною технологією. Покриття витрат виробника на

інновації розраховують за схемою: виробництво цукрових буряків на площі

5000 га, переробка і реалізація цукру.

При формуванні проектно-цільових умов важливо враховувати, що не

інноваційні пропозиції є метою бізнесу, а безпосередньо виробництво або

комерція з використанням інноваційних пропозицій як засобу для одержання

бізнес-результату (прибутку).

Розроблення бізнес-плану проекту (рис. 5.5) потребує здійснення оцінки

ринку ресурсозабезпечення та реалізації продукції(3) на підставі кон'юнктурних

досліджень ринку.

Таким чином, розраховують не стільки вартість науково-інноваційних

продуктів на ринку, скільки необхідні для виробництва ресурси, послуги та

умови реалізації кінцевої продукції, виробленої із застосуванням інновацій.

Після формування комплекту інноваційних пропозицій, зведення

оціночних даних виробництва та ринку розробляють інноваційний проект і

бізнес-план (4), оформленням яких завершуються проектно-розрахункові дії

(рис. 5.5).

5.6. Суть і системи тактичного і оперативного планування

діяльності виробничих підрозділів і підприємств

Складання середньо- та довгострокових планів належить до тактичного

планування діяльності будь-якого підприємства. Тактичне планування істотно

відрізняється від розробки й практичного здійснення стратегічних планів.

Існують три аспекти цієї відмінності:

Перший - часовий: що віддаленіші наслідки має план, що важче від нього

відмовитись, то більш стратегічним він є. Це означає, що стратегічне

планування зв'язане з рішеннями, наслідки яких даватимуться взнаки протягом

тривалого періоду і які буде складно виправити. Тактичні плани лише

конкретизують та доповнюють стратегічні.

Другий - за охопленням сфер впливу: стратегічне планування справляє

ширший і глибший вплив на діяльність підприємства, а тактичне має вузьке

спрямування.

Третій - сутнісно-змістовий: якщо стратегічні плани окреслюють місію та

підпорядковані цій місії цілі діяльності підприємства, а також принципово

225

важливі загальні засоби досягнення таких, то тактичні мають чітко визначити

всю сукупність конкретних практичних засобів, необхідних для здійснення

намічених цілей.

Середньо- і короткострокові плани взаємозв'язані, вони складаються за

єдиною методологією та мають однакову структуру.

Етапи розробки тактичних планів такі:

- аналіз результатів підприємницької діяльності;

- розробка заходів щодо підвищення підприємницького успіху;

- вивчення ринку і формування портфеля замовника, укладання угод;

- обґрунтування окремих розділів плану;

- розгляд проекту плану радою трудового колективу;

- доведення техніко-економічних показників до внутрішньофірмових

підрозділів.

Основні розділи стратегічних планів:

1.Маркетингова діяльність плани маркетингу для основних виробів і

загальний план для всієї продукції підприємства

2. Виробнича діяльність випуск продукції в натурі і за вартістю,

обгрунтування виробничої програми підприємства

3. Науково-дослідні, конструкторсько-технологічні та

експериментальні роботи нові технології та вироби

4. Праця, кадри, соціальний розвиток колективу персонал, фонд

заробітної плати, продуктивність, умови праці та побуту

5. Капітальні вкладення та капітальне будівництво інвестиції,

будівельно-монтажні роботи, уведення в дію основних фондів

6. Матеріально-технічне забезпечення потреба в матеріальних ресурсах

і джерела її задоволення

7. Організація виробництва, праці та управління удосконалення форм

і методів, структурна перебудова

8. Природоохоронна діяльність заходи стосовно охорони й

раціонального використання природних ресурсів

9. Зовнішньоекономічна діяльність показники цієї діяльності,

результати

10. Витрати, прибуток, рентабельність собівартість виробів і всього

обсягу продукції, прибуток і рентабельність

11. Фінансова діяльність баланс доходів і витрат, взаємовідносини з

бюджетом, кредитні відносини

Планові завдання в тактичних планах встановлюються за допомогою

показників, які можна класифікувати за такими ознаками.

За економічним змістом показники поділяють на натуральні та вартісні.

Натуральні показники необхідні для матеріально-речового виразу та

обґрунтування плану: кількість продукції, що виробляється, необхідні ма-

теріали, устаткування та ін.

Вартісні показники використовуються для характеристики загальних

обсягів виробництва, типів його розвитку, розмірів витрат, доходів тощо.

За економічним призначенням показники поділяють на кількісні та якісні.

Кількісні характеризують абсолютні обсяги виробництва та ресурсів, що

226

споживаються: обсяг продукції, матеріалів, виробничі фонди, кількість

працівників тощо.

Якісні показують ефективність використання виробничих ресурсів і

всього процесу виробництва: продуктивність праці, матеріаломісткість

продукції, фондовіддача, собівартість продукції тощо.

Розрізняють також абсолютні і відносні показники. Перші

характеризують те чи інше явище абсолютно без порівняння з іншими

показниками. Зробити таке порівняння дають змогу відносні показники.

Наприклад, кількість працівників як абсолютний показник дає інформацію про

ступінь використання фактора живої праці, але якщо цей показник співвіднести

з обсягом виробництва чи порівняти обсяг виробництва з кількістю

працівників, то матимемо відносний показник трудомісткості одиниці

продукції (продуктивності праці одного працівника).

Оперативне планування є, з одного боку, завершальною ланкою в системі

планування діяльності підприємства, а з іншого - засобом виконання довго-,

середньо- та короткострокових планів, основним важелем поточного

управління виробництвом.

Оперативне планування - це здійснення розрахунків по виробництву

продукції на місяць, добу, зміну; розробка графіків, доведення завдань до

внутрішніх структурних підрозділів. На великих підприємствах даним видом

планів займається виробничо-диспетчерський відділ. Оперативне планування

ставить своїм завданням насамперед забезпечення рівномірної роботи

підприємства, що важливо для своєчасного виконання договірних зобов'язань.

Залежно від місця застосування розрізняють міжцехове і

внутрішньоцехове оперативне планування; від змісту робіт - календарне

планування (складання графіків роботи) і диспетчерування виробництва

(контроль за виконанням завдань).

Міжцехове оперативне планування забезпечує координацію діяльності у

виробництві між цехами підприємства (основними і допоміжними),

внутрішньоцехове - розробку календарних планів виробництва для дільниць,

доведення завдань до робочих місць.

Слід відзначити, що зміст оперативного планування залежить від типу

виробництва і проявляється через певні системи. Кожна система включає такі

елементи:

- планово-облікову одиницю (деталь, партія" деталей, комплект деталей,

замовлення);

- календарно-планові нормативи;

- порядок встановлення завдань.

У масовому типі існують прдетальні системи (планування за тактом чи

ритмом випуску виробів, за стандартними строками). Основною планово-

обліковою одиницею є деталь. Календарно-плановими нормативами є: ритм,

темп, тривалість виробничого циклу, кількість ро-._. бочих місць.

У серійному виробництві використовуються комплектні системи

планування за комплектувальними номерами груповими комплектами.

Планово-обліковою одиницею є партія деталей, комплекти деталей.

В одиничному типі виробництва основним видом системи є позамовна.

227

Планово-обліковою одиницею виступає замовлення. В календарно-планові

нормативи входять трудомісткість робіт, тривалість виробничого циклу,

нормативне випередження.

Розробку та реалізацію оперативного плану здійснює диспетчерська

служба (виробничо-диспетчерський відділ) підприємства. На неї (нього)

покладено завдання: забезпечувати виконання графіків виробництва в усіх

підрозділах; контролювати ритмічне й достатнє завантаження всіх робочих

місць; запобігати простоям, принаймні своєчасно їх виявляти та швидко

усувати, використовуючи технологічні та страхові запаси в разі виникнення

перебоїв у виробництві.

5.7. Поняття і необхідність державного регулювання і підтримки

сільськогосподарського виробництва

Будь-яка держава виконує низку функцій, що з них першочерговою та

визначальною є функція регулювання економіки, тобто формування стратегії і

тактики розвитку народного господарства в цілому, його окремих ланок,

включаючи підприємства та інші суб'єкти господарювання.

Державне регулювання економіки ставить за мету досягнення найбільш

ефективного розвитку.

Розрізняють принципи і методи державного регулювання.

Основними принципами державного регулювання економіки вважають:

по-перше, мінімальне втручання державних органів у економічні процеси

(виконання ними лише тих функцій, які не можуть виконувати самі суб'єкти

ринкових відносин); по-друге, вплив відповідних владних структур на розвиток

соціально-економічних процесів за допомогою встановлюваних державою

економічних регуляторів і нормативів.

До методів державного регулювання відносять:

- фінансово-економічні;

- адміністративні.

Їх слід органічно поєднувати, виходячи з того, якою мірою

адміністративне регулювання відповідає вимогам об'єктивного розвитку,

сучасного стану економіки.

Обов'язковою передумовою державного регулювання і підтримки

сільськогосподарського виробництва є створення необхідної правової бази.

Правову основу такого регулювання становлять законодавчі та нормативні

акти, котрі визначають порядок формування і функціонування елементів

ринкового господарства. Одна з головних функцій держави полягає в розробці

та сприянні здійсненню стратегії економічного розвитку народного

господарства.

Стратегічні напрями розвитку економіки мають бути визначені в процесі

макроекономічного планування, котрий треба визнати центральною ланкою

державного регулювання.

З метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики

здійснюється управління інвестиційною діяльністю. Державне регулювання

228

інвестиційної діяльності включає як пряме управління інвестиціями, так і

визначення державою належних економічних передумов для цієї діяльності.

Важливою економічною функцією будь-якої держави є перерозподіл

консолідованих (централізованих) доходів і ресурсів, стабілізація економіки й

соціальний захист населення з метою сприяння збалансованому й стабільному

розвитку народного господарства та нормальному життєзабезпеченню всіх

верств суспільства і сфер його діяльності.

До основних форм (засобів) державного регулювання і підтримки

сільськогосподарського виробництва належать:

- належна фінансова і кредитна політика (державний бюджет);

- національні цільові фонди;

- державний, банківський і комерційний кредити;

- налагоджена податкова система.

229

Тема 6. Організація виробництва та його обслуговування

6.1. Спеціалізація і галузева структура аграрних підприємств.

6.1.1. Суть і фактори розміщення та спеціалізації

сільськогосподарського виробництва.

6.1.2. Форми спеціалізації й методика визначення виробничого

напряму підприємства.

6.1.3. Галузі й галузева структура аграрних підприємств та

методика її визначення.

6.1.4. Методика визначення ефективності галузевої структури

підприємства.

6.1.5. Підбір конкуруючих галузей і оцінка альтернатив при

формуванні галузевої структури підприємства.

6.1.6. Методика визначення «чутливості» прибутку до зміни ціни і

врожайності конкуруючих культур.

6.2. Концентрація виробництва та диверсифікація аграрних підприємств.

6.2.1. Концентрація виробництва та її вплив на економіку

підприємств.

6.2.2. Економічна концентрація та захист економічної конкуренції.

6.2.3. Диверсифікація аграрних підприємств, її форми і види.

6.2.4. Переваги і загрози диверсифікації виробництва та методика

визначення її рівня.

6.2.5. Агрокооперативи.

6.2.6. Розвиток агропромислової інтеграції в умовах ринкових

відносин

6.3. Організаційно-економічні основи формування

сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу.

230

6.1. Спеціалізація і галузева структура аграрних підприємств

6.1.1. Суть і фактори розміщення та спеціалізації сільськогосподарського

виробництва

Спеціалізація сільськогосподарського виробництва органічно поєднана з

його розміщенням. Вони є формами суспільного поділу праці і знаходяться в

постійному взаємозв'язку та взаємозумовленості. Розміщення характеризує

кількісний бік суспільного поділу праці і вказує, які види продукції, в якому

розмірі й на яких площах виробляються на тій чи іншій території (в зоні, об-

ласті, районі, мікрозоні, окремій виробничій одиниці). Спеціалізація відбиває

якісний бік суспільного поділу праці і вказує, виробництво яких саме видів

продукції є переважаючим на даній території. Це - ефективна форма організації

сільського господарства, яка дає можливість зосередити виробництво певних

видів продукції на окремих територіях і підприємствах і одержати завдяки

цьому кращих результатів господарської діяльності.

Економічний стан підприємств і регіонів значною, а інколи вирішальною

мірою залежить від вибору галузей сільського господарства та їх поєднання,

тобто від спеціалізації виробництва. Спеціалізація - це не місцеве явище,

притаманне лише окремим підприємствам, регіонам чи країнам. Уже багато

років у світовому сільському господарстві простежується тенденція до

поглиблення спеціалізації сільськогосподарського виробництва на всіх рівнях

його організації. Все менша кількість підприємств і регіонів працює на

принципі самозабезпечення, який раніше був домінуючим.

На розміщення і спеціалізацію сільськогосподарського виробництва

впливають природно-кліматичні, економічні, біологічні і соціальні фактори.

Одним з найважливіших є природно-кліматичний фактор. Типи ґрунтів,

температурний режим, кількість опадів найістотніше впливають на розміщення

сільськогосподарських культур і спеціалізацію виробництва. Результатом

такого впливу є формування на території окремих держав, у тому числі й в

Україні, природних зон, які мають чітку спеціалізацію на виробництві певних

видів продукції. Територіальна спеціалізація значною мірою зумовлює і

спеціалізацію окремих підприємств на видах діяльності, які є визначальними

для даної зони.

Особливість впливу цього фактора полягає в тому, що лише невелика

кількість специфічних видів продукції може вироблятися на обмежених

територіях (наприклад, рис, цитрусові, чай тощо), більшість видів

сільськогосподарської продукції мають досить великий ареал виробництва,

тому при виборі виробничого напряму і поєднанні галузей слід враховувати

вплив інших факторів. Серед них в умовах ринку чільне місце займає фактор

(принцип) економічних переваг. Підприємства, регіони і навіть країни

зосереджують зусилля на виробництві тих видів продукції, які забезпечують

максимальну економічну вигоду або мінімальні економічні втрати порівняно з

іншими видами діяльності. При цьому мається на увазі, що підприємство

231

(регіон, країна), виробляючи найбільш економічно ефективні види продукції,

реалізує їх, одержує дохід, за рахунок якого придбає необхідні товари

сільськогосподарського походження, які виробляти в себе економічно менш

вигідно порівняно з витратами, що несе підприємство на їх купівлю.

До поглиблення спеціалізації підприємств (регіонів) спонукає

конкуренція між сільськогосподарськими товаровиробниками, що значно

посилюється в умовах насиченого продовольством ринку. Зрештою кожне

підприємство концентрується на виробництві тих видів продукції, які є

конкурентоспроможними і забезпечують його економічне існування як

юридичної особи. Під впливом конкуренції підприємства змушені відмовлятися

від виробництва тих видів продукції, які економічно менш ефективні порівняно

з рівнем ефективності виробництва цих самих видів продукції на інших

підприємствах (регіонах). Як бачимо, цей фактор є одним з економічних

важелів, що поглиблює поділ сільськогосподарської праці.

Важливим фактором розміщення і спеціалізації є наявність ринків збуту

сільськогосподарської продукції. Підприємствам вигідно збільшувати

виробництво тих її видів, на які є сталий попит. І навпаки, часті проблеми зі

збутом певних видів продукції призводять до відмови підприємств від їх

виробництва, незважаючи навіть на те, що для такого виробництва є сприятливі

природно-кліматичні умови. Саме під впливом цього фактора навколо великих

міст та індустріальних центрів сформувалися свого часу приміські зони з овоче-

і картопле-молочним напрямом спеціалізації.

На розміщення і спеціалізацію впливає відстань і якість доріг до ринку

збуту сільськогосподарської продукції. Чим менша відстань до ринків збуту і

кращі дороги, тим менші транспортні витрати, тим буде вища, за інших

однакових умов, економічна ефективність виробництва продукції. З огляду на

сказане підприємствам стає доцільним розвивати ту галузь, продукція якої

використовується як сировина для переробних підприємств, розміщених

поблизу землекористування даного підприємства.

Забезпеченість трудовими ресурсами, їх кваліфікація нерідко виступає

обмежувальним фактором для розвитку певних галузей сільськогосподарського

виробництва, насамперед тих, які є трудомісткими за нинішнього рівня

механізації виробничих процесів. В умовах України до таких галузей належать

овочівництво і баштанництво, льонарство, хмелярство, садівництво,

виробництво цукрових буряків. Підприємства нерідко маючи добрі грунтово-

кліматичні умови і ринок збуту трудомісткої продукції, а також сприятливу для

неї економічну кон'юнктуру, не можуть збільшити її виробництво через нестачу

власної робочої сили і неможливість вирішити цю проблему шляхом її

додаткового найняття. Така ситуація склалася в першій половині 90-х років у

ряді регіонів України, передусім розташованих у приміських зонах. Саме не-

стача тут робочої сили стала однією з причин істотного скорочення

виробництва овочів, картоплі і певною мірою молока.

В умовах планово-централізованої економіки серйозний вплив на

розміщення і спеціалізацію виробництва справляв такий фактор, як

централізовані капіталовкладення, що здійснювалися з державного бюджету.

Завдяки таким вкладенням на півдні України створена зона рисосіяння,

232

побудовано багато свино- і скотові-дгодівельних комплексів і птахофабрик.

Проте нині, в умовах розбудови ринкової економіки цей фактор втратив своє

колишнє значення. На перший план тепер виступає наявність у підприємства

власних коштів і можливість взяття ними кредитних ресурсів, необхідних для

подальшого розвитку певної галузі, на якій вони спеціалізуються або

передбачають спеціалізуватися.

На розміщення і спеціалізацію значний вплив справляють біологічні

фактори, насамперед, шкідники і хвороби сільськогосподарських культур.

Наприклад, у сприятливих для цукрових буряків грунтово-кліматичних умовах

Лісостепу підприємства не можуть розширювати їх площі посіву більш ніж на

двох полях у сівозміні, оскільки це може призвести до неконтрольованого по-

ширення довгоносика, бурякової гнилі і зниження врожайності коренів. У

південних областях України підприємства повинні обмежувати вирощування

соняшнику одним полем у десятипільній сівозміні, оскільки збільшення частки

його посіву в структурі посівних площ призводить до виснаження грунту і

поширення хвороб та шкідників цієї культури. Існує ряд інших обмежень за сі-

возміною з точки зору добору для окремих культур найкращих попередників.

6.1.2. Форми спеціалізації й методика визначення виробничого напряму

підприємства

Спеціалізація сільського господарства - це складний процес, що

розвивається в різноманітних формах. Залежно від об'єкта спеціалізації

розрізняють такі її три форми: територіальну, спеціалізацію аграрних

підприємств і внутрішньогосподарську спеціалізацію.

Під територіальною спеціалізацією розуміють переважаюче

виробництво тих чи інших видів сільськогосподарської продукції на певній

території. Розрізняють чотири види територіальної спеціалізації - зональну,

мікрозональну, обласну і районну. Зональна спеціалізація характеризує

виробничий напрям зони, і в Україні вона переважно вже склалася - Полісся,

Лісостеп, північний і центральний Степ, південний Степ, передгірні і гірські

райони Карпат, передгірні і гірські райони Криму. Мікрозональ-на

спеціалізація притаманна відносно невеликим ареалам у межах відповідних

зон, де вирощуються певні культури, що не мають значного поширення в

Україні. Сформувалися, наприклад, мікрозони вирощування хмелю, південних

конопель. Обласна і районна спеціалізація вказує, виробництво яких саме

видів продукції є основним, переважаючим на цих територіях. Вона формується

під впливом зональної й мікрозональної спеціалізації. Визначальним тут є

географічне розташування згаданих адміністративних одиниць.

Спеціалізація аграрних підприємств - це переважаюче виробництво в

них відповідного виду (видів) продукції, для якого тут існують

найсприятливіші природно-економічні умови. Ця форма спеціалізації розвиває і

поглиблює територіальну спеціалізацію. Якщо в межах останньої можуть бути

сприятливі умови для виробництва, скажімо, шести і більше видів продукції, то